7 грудня 2016, середа

Царство абсурду на Західній Україні. Львів після приходу "совєтів"

Царство абсурду на Західній Україні. Львів після приходу
У вересні 1939-го до Львову прийшли радянська влада. Ті, хто не виїхав і кого оминули репресії, зіткнулися з радянським повсякденням

22 вересня 1939 року радянські війська увійшли до Львова. Німецькі — відступили за лінію Вісла-Нарев-Сян, вказану у таємному протоколі до договору Молотова — Ріббентропа.

Вступ до Львова радянських військ означав, що під контроль СРСР потрапляла уся Західна Україна. Хоча на той момент радянських солдатів побачили ще далеко не в усіх містечках і селах Західної України, до кінця вересня нова влада виразно заявила про свої права.


Цивільне населення зустрічає нову владу. Львів, 1939 рік Фото: Архів Цендру досліджень визвольного руху
Цивільне населення зустрічає нову владу. Львів, 1939 рік Фото: Архів Цендру досліджень визвольного руху


Дуже швидко виявилися закриті усі політичні партії. У 20-х числах вересня 1939 року вийшов останній випуск газети “Діло”. Така ж доля чекала і польські газети - “Газету Львовську”, “Курєр Львовські” та інші. У січні 1940-го змушено до саморозпуску Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка. У всіх адміністративних та освітніх інституціях місцеві кадри переважно замінили “приїжджими”.

Найстрашнішим елементом “радянізації” був маховик репресій, який “совєти” запустили майже відразу після своєї появи – уже у вересні 1939 року рахунок заарештованих пішов на тисячі. Хрестоматійними стали підрахунки історика Яна Томаша Гросса, який виявив, що за 1939 — 1941 роки “совєти” знищили невинних людей в чотири рази більше за нацистів — на удвічі меншій території.

Причому фаворизація “новою владою” зовсім не була гарантією виживання. Науковців і громадських діячів Кирила Студинського і Петра Франка, сина поета Івана Франка, у червні 1941 року “евакуювали” на Схід. Обидва загинули дорогою, швидше всього, від рук своїх “благодійників”.


Кирило Студинський виступає на Народних зборах. Львів, 1939 рік zbruc.eu
Кирило Студинський виступає на Народних зборах. Львів, 1939 рік zbruc.eu


На фоні репресій, які розгорнулися, дата смерті у Львові — 1939, 1940, 1941 сприймається як втеча для тих, чий земний шлях обірвався тоді природнім способом. Аналогічно, з видихом полегшення, думаємо про тих, хто вибрався з радянської сфери окупації у 1940 — 1941 роках.

Адже ті, хто не виїхав і кого оминули репресії, зіткнулися з радянським повсякденням. Тим самим, яке було буденністю для старшого покоління до 1991 року: постійний брак необхідного, черги, антисанітарія, дріб'язкова корупція у всьому, не менш дріб'язковий контроль, плани, які ніхто не збирався виконувати... 

Товариш Романа Шухевича, Богдан Чайківський, описує один з випадків: під час наради з приводу планування постачання продуктів за участю міністра продовольства УРСР постало питання — а скільки в план вписати мороженої риби? Усі пояснення, що у Львові морожену рибу не споживають, розбилися об залізобетонне - “Будут кушать!”. Зрештою, в план вписали 500 тонн. Коли ці тонни надійшли до Львова, з'ясувалося, що у місті просто немає холодильників для зберігання такої кількості мороженої риби. Результат — майже все було викинуто. Споживачі — зі спогадів історика і археолога Лариси Крушельницької — запам'ятали цей час, як період, коли у крамницях була винятково риба. Очевидно, влаштувавши штучний дефіцит на всі продукти, крім риби, намагалися примусити львів'ян все ж таки її розкупити. Торгівля почала виглядати так: “Ніхто (з працівників складу чи крамниці. — О.І.) не йшов додому з порожніми руками. Всі об'єднувалися у велику злодійську спілку. Чого не встигла ця шайка спожиткувати в домашньому господарстві, пускала на “пасок”  (тобто продавала з-під поли — О.І.). 


 Військова техніка на вулицях Львова. 1939 рік Фото: Архів Цендру досліджень визвольного руху
Військова техніка на вулицях Львова. 1939 рік Фото: Архів Цендру досліджень визвольного руху


Здавалося б, що ж  тут такого — побутові незручності є всюди, а “безголовість” радянської господарки давно стала “притчею во язицех”. Але тут ці незручності були не тільки наслідком нераціональної організації економіки. Насамперед, вони не стосувалися представників влади та працівників каральних органів. У чергах були змушені штовхатися всі — для партійців зразу ж з'явилися окремі “розподільники”.  Вирішення абсолютно кожного питання залежало цілком від клерка у конторі. Той же чудово усвідомлював дану йому владу — і нескладно уявити, яке задоволення давало йому усвідомлення своєї влади над тими, хто раніше стояв значно вище за нього на соціальній драбині.

А до цього ще додавався всепроникний принцип політичної благонадійності.  У конкретній ситуації — картки на їжу, працевлаштування, направлення на лікування отримували передусім люди “пролетарського походження” і не запідозрені у “націоналізмі”. Усі “політично неблагонадійні” або отримували необхідне в останню чергу, або не отримували взагалі і були приречені послуговуватися власними здібностями, контактами і просто вмінням виживати.


Делегати Народних зборів перед Оперним театром. Львів, 1939 рік Фото: fotohistory.livejournal
Делегати Народних зборів перед Оперним театром. Львів, 1939 рік Фото: fotohistory.livejournal


Ті, хто зіткнувся з системою освіти та культури, опинилися у царстві абсурду. Звичайною практикою стали призначення на відповідальні посади малоосвічених, нахабних, зате “партійних” кандидатур. Новинкою став постійний ідеологічний контроль. Один з місцевих, який влаштувався шкільним інспектором, був здивований, коли секретар “партячейки” наказав зафарбувати малюнки на стіні, де він угледів хрест — хоча йшлося про польські народні візерунки у формі “зірочки”. Але погроза відправити інспектора на Сибір за такий “злочин” уже навівала жах...  “У нас викладач — ніщо, його треба зневажати і взяти під ноги, коли він замучує нас дисциплінами, натомість розвивати марксистські тези”, - такі настанови висловлювалися цілком прямолінійно.

Люди опинилися у становищі, коли абсолютно все залежало від сили, для якої вони були нічим і ніким, яка управлялася за незрозумілими їм законами і яка постійно загрожувала арештом чи вивезенням тільки за те, що ти був тим, ким був. У такій ситуації людина поступово втрачає здатність логічного мислення, опору, її інтереси починають зводитися до того, щоб вижити фізично. Справді – не до “високих матерій”, коли немає жодної впевненості, чи тебе завтра не заарештують за абсолютно незрозумілим звинуваченням. 

У першу чергу це било по еліті. Чи тому, що її вимоги до себе і оточення були  вищі і їй не так просто було опуститися до стандартів “суспільства виживання” і змиритися з царством абсурду. Чи тому, що були значно гірше, ніж решта суспільства, ознайомлені  з побутовою стороною життя — як згадувала Крушельницька, багато хто з жінок з “добрих домів” не вміли, наприклад, чистити картоплю. Чи то ці люди просто залишили більше письмових свідчень, дякуючи яким ми знаємо про перипетії їхніх доль.

Ось тільки два приклади.

Олекса Кузьма. Офіцер Української Галицької армії, автор блискучої праці “Листопадові дні у Львові 1918 року”. Наприкінці 1930-х уже старший віком історик і журналіст серйозно хворів. У 1940 році залишився практично без засобів до існування і звернувся до “нової влади” за грошовою допомогою. У відповідній установі виплату допомоги визнали недоцільною, оскільки свого часу потребуючий працював у “буржуазній газеті “Діло”. Олекса Кузьма помер у травні 1941 року.

Іван Карпинець. Історик, дослідник військової історії Західної України. Один із засновників і хранителів колекції майбутнього Музею визвольних змагань, зібраної у Львові.  Його доля була подібною — тяжко хворий, залишився сам на сам з нестатками без можливостей отримати допомогу від держави. Він пережив війну, помер 1954 року. Незадовго до смерті, хворий, був змушений заробляти приватними уроками німецької мови.

Так помирав  - у прямому сенсі  - “довересневий” світ.

Не диво, що першим враженням Кароліни Лянцкоронської, правозахисниці шляхетного польского роду, першої жінки, що стала доктором Львівського університету, після того, як вона чудом уникла арешту і перейшла у нацистську зону окупації довоєнної Польщі, було відчуття безпеки і комфорту. Нагадаю – це був окупований гітлерівцями Краків, де не так давно, у 1940 році, вивезено до концтабору Заксенхаузен кількасот професорів Краківського університету.

І це була основна зміна – прийшов світ, де кожен був зданий на себе. Де все належало державі і, відповідно, тільки від неї залежало отримання продуктів і всього потрібного для життя. Де завдяки цьому держава була дослівно паном життя і смерті. Де слід було виживати. Де постійна гонка за фізичним існуванням вбивала все – гідність, потяг до прекрасного, надію, віру. Де над усіма тяжіла брила “першої у світі держави робітників і селян”. У такій атмосфері гинула стара еліта і майже не мала шансів сформуватися нова. Адже у ситуації повного контролю держави над усіма ресурсами можливість вижити отримували тільки ті, хто проявляв належну лояльність. 


Радянські офіцери оглядають трофейну польську техніку. 1939 рік Фото: Wiki
Радянські офіцери оглядають трофейну польську техніку. 1939 рік Фото: Wiki


Доказ цього – не тільки ті, хто залишився, а й ті, хто виїхали. Виїхали зовсім молодими. Перший з них — Іван Лисяк-Рудницький. На той час двадцятирічний син Мілени Рудницької, студент юридичного факультету Львівського університету, після звістки про радянський напад на Польщу, виїхав на Захід і навчання закінчував у Берліні та Празі. Після війни він стане автором десятків статей та есе, людиною, яка чи не найглибше осмислила українську історію ХІХ -ХХ століть.

Другий тоді був молоденьким поручиком польської армії. Поставлений перед гірким вибором – кому здаватися в полон – вибрав німців, а не "совєтів". Зумів втекти з полону, пробрався до рідної Варшави, став учасником підпілля, солдатом Армії Крайової. Був зв’язковим між “Краєм” та урядом у Лондоні. Брав участь у Варшавському повстанні. Після війни став відомий усьому світові під своїм підпільним псевдонімом — Ян Новак. Хоча справжнє його прізвище – Єзьоранський. Здзіслав Єзьоранський. 

Олеся Ісаюк - науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: