19 серпня 2017, субота

Про каву під обстрілами і клієнтів з автоматами розповідає працівниця Львівської майстерні шоколаду в окупованому Донецьку

Львівська майстерня шоколаду пропрацювала у Донецьку три з половиною роки і не закривалася навіть коли місто окупували сепаратисти
Андрій Худо via Facebook

Львівська майстерня шоколаду пропрацювала у Донецьку три з половиною роки і не закривалася навіть коли місто окупували сепаратисти

Як жінки виганяли військових зі зброєю з української кав'ярні в Донецьку і як воно – майже два роки працювати в режимі тривожної кнопки, розповідає менеджерка Львівської майстерні шоколаду в окупованому Донецьку

17 грудня у Донецьку закрився заклад, який до останніх днів асоціювався в окупованому місті з Україною – Львівська майстерня шоколаду. Кав'ярня працювала в місті три з половиною роки і не згорнула роботу після початку війни. До останнього у майстерні розмовляли українською та розраховувалися гривнею. Закрилися після візиту самопроголошеного мера Донецька Ігоря Мартинова. Той прийшов до кафе із журналістами каналу Россия-24, але обслуговувати його перед камерами відмовилися.

Як майже два роки українська кав'ярня функціонувала у ворожо налаштованому до України Донецьку, як персонал та відвідувачі ховалися у підвалі під час обстрілів та знаходили спільну мову з російськими військовими, НВ розповіла колишня менеджерка кафе. З міркувань безпеки вона побажала лишитися неназваною.

 


Львівська Майстерня Шоколаду via Facebook
Львівська Майстерня Шоколаду via Facebook


Коли [на Донбасі] все почалося, ніхто не вірив, що може статися щось серйозне і довготривале. Усе виглядало, наче якийсь сюрреалізм. Іноді ми зачинялися посеред дня, коли були сильні, голосні вибухи. Того літа почалися перші випадки, коли приходили військові, люди у формі, зі зброєю. Якщо людині видана зброя, вона не має права ніде її залишати, наприклад, вдома, і піти. Тому вони зі своєю зброєю приходили і сідали, наприклад, на літній майданчик. І зброю було видно. І декілька випадків було, коли мамочки здіймали галас. Вони дійсно нічого не бояться, починали кричати: "Чого ви тут сидите? Ми хоча би тут хотіли відпочити від усього, навіщо ви прийшли? Геть звідси! Ми тут з дітьми, ви їх лякаєте. Ви взагалі розумієте, куди ви потрапили?" Вони: "Ну, ми приїхали вас захищати". А вони: "Не треба нас захищати, їдьте додому, просто вставайте і йдіть звідсіля".

Мамочки починали кричати на військових: "Чого ви тут сидите? Геть звідси! Ми тут з дітьми, ви їх лякаєте. Ви взагалі розумієте, куди ви потрапили?"

Не було скандалу, але весь персонал затримував подих, бо ніхто не знав, яка буде на то реакція. Стояли там, чекали, що буде. Але вони просто підіймалися і мовчки йшли.

Колись була ситуація, коли жінка з чоловіком сиділи у кав'ярні. Тоді вона піднялася, почала вже так само кричати, мовляв, йдіть додому, на нормальну роботу, ми вас не кликали. А її чоловік розуміє, раптом щось, захищати її – він буде. І такий сидить за столом, очі закрив рукою, думає: ну, все, зараз біда. Але нічого не трапилося, якось розрулилося. Військові просто встали і пішли, розуміючи, що їх там ніхто не чекає, що їм ніхто не радий.

Майстерня розташована в будинку, що занесений до реєстру архітектурної спадщини Донецька – збудований десь у середині ХХ століття. У тому будинку товстенні стіни. В ньому є підвал теж із товстими стінами. У ньому керівництво облаштувало все, щоб можна було залишитися на ніч, зачинитися всередині. Постійно ключі у всіх дверях, аби можна було вибігти з іншого боку або закрити. Там були усілякі ковдри, вода навезена. Там є місця, де можна спати, душ. Такі речі завжди були у Майстерні, але тут просто додали усіляких штук, щоб можна було залишитися у несподіваних ситуаціях на довше.

Керівництво щодня запитувало, як ми думаємо: працювати чи ні? Бо найбільша і головна цінність для них було саме життя та безпека персоналу. Більшість працівників завжди відповідали, що бажають лишитися і працювати. Мовляв, у майстерні затишно і спокійно, там відволікаємось від подій, що навколо кояться.

12 серпня 2014 року посеред дня були сильні вибухи, аж будинок тремтів, тож вдень ми закрилися. Більшість персоналу – молоді люди віком 19-21 років, найбільший вплив на яких мають батьки. Вони зателефонували і сказали: все, ми звідси їдемо. Тоді пішла більшість персоналу. Майстерня зачинилася – доки не стане спокійніше і можна буде повернутися.

Постійно пальці на тривожних охоронних кнопках, хоч і розуміли, що вони можуть не допомогти. Але це було підсвідоме бажання безпеки та захисту. Так і працювали

Минув приблизно місяць, до міста повернулася директорка. Сказала: "Ну, що, ми відкриваємо майстерню чи ні? Я обіцяла, що ми ще відкриємося". Людей у місті взагалі майже не було. Тож ми спробували відкрити невеличкого возика у першому торговельному центрі, який тоді відкрився. Просто подивитися на реакцію людей. Чи є якась суспільна думка, яку накрутили, якось сформували.

Ми відкрили візочок, і до нас приходили люди, яких ми, може, і не пам'ятали, чи наші постійні клієнти, казали: "Боже, ви відчинилися, це так добре, дякуємо вам, ми вас так чекали". В мене аж мурашки... Тоді керівництво прийняло рішення відкритися в повному форматі.

Директорка, яка у нас працювала – дуже маленька чарівна білявочка з блакитними очима. Ми ніколи б не подумали, що в ній є така сила. В нас була людина, на яку можна покластися. Тож рівно за два місяці після закриття, 12 жовтня, майстерня знову запрацювала. До цього ми приходили, перебирали, перепрали щось, готували її до відкриття. Люди бачили, що там є якийсь рух, тож підходили, постійно смикали ручку дверей. Коли ми відкривали, питали, мовляв, ну що, ви відкриєтесь? Ви вже працюєте? Ми будемо тільки до вас ходити, ви тримайтеся. Це додало сили.

Отже, відкрилися, почали працювати. Поступово ставало все більше людей. Часто було страшно, коли вибухи [лунали] дуже голосно, тоді працювали до п'ятої вечора, не більше. Бо була комендантська година, бо взагалі страшно – зазвичай галас починався саме ввечері, персоналу треба було до того моменту дістатися додому.

Були ситуації, коли сидять клієнти, майже повна майстерня, і тут якийсь вибух у центрі міста, у сусідню будівлю потрапило. Ну і всі, персонал разом із клієнтами, починають збігати вниз. Усі знають, що там є підвал. Покидали все, просто страшно, така реакція підсвідома. Від вибуху по вікнах йде хвиля. І тільки директорка біжить наверх до зали – переживає, що ми залишили відкритою Майстерню.

Ми жили в очікуванні, що треба протриматися півроку, все це закінчиться. Потім – давайте протримаємося рік, все це закінчиться, але нам треба триматися. Потім – треба півтори роки. Але згодом, коли стало зрозуміло, що не закінчиться, що все набуває стійких позицій, зрозуміли, що працювати стає надскладно.

Попри те, що ми чули багато слів вдячності, нам слали листи із підтримкою, реакція була неоднаковою. Знаходилися люди, які не розуміли складності нашої роботи там. Навпаки, ми чули фрази типу: "Навіщо ви там годуєте сепаратистів". І це замість того, аби казати, що ми там – єдиний острівець, який реально щось пов'язує [з Україною]. Ниточка, що з'єднує. Що ми – єдина надія, і поки ми сприймаємося добре, у головах людей все ще є Україна.

Розбитих вікон жодного разу не було, але постійно цього очікували. Постійно [тримали] пальці на тривожних охоронних кнопках, хоч і розуміли, що вони можуть не допомогти. Але це було підсвідоме бажання безпеки та захисту. Так і працювали.

На моїх очах конфліктів з військовими, щоб вони мали якісь претензії, не було. Авжеж, персоналу завжди було страшно до них підходити. Ніколи не знаєш, з якими думками ця людина сидить, чого вона прийшла, вона ж бачить, що воно все українське. Тож завжди було трохи напружено.

Персонал спілкувався українською з усіма. Але, звісно, якщо людина заходить, вітається російською, їй відповідають українською, і обличчя стає напруженим – ясно, вона не розуміє української, бо це, може, і не українець взагалі. У таких випадках керівництво сказало однозначно: якщо питання безпеки, якщо ви бачите, що людина не сприймає мову, що вона напружується, злиться або ще щось, або просто не розуміє і просить перейти, ви просто переходите на російську. Але, авжеж, за замовчуванням, коли відчинялися двері, завжди персонал вітався винятково українською, між собою теж українською. І якщо у клієнта немає зброї, його точно обслуговували українською.

Ми розраховували клієнтів у гривні. Якщо приносили рублі, ми казали: перепрошуємо, але не приймаємо нічого, крім гривні. Неподалік від майстерні стояв обмін валют. У крайніх випадках, якщо люди не бажали йти міняти гроші, або вже в них було замовлення і вони тут казали, що в них лише рублі, Майстерня казала, що це її коштом. Бувало, що сусідні клієнти підходили і пропонували поміняти гроші на місці, аби людина не йшла до обмінника.

Були ситуації, коли сидять клієнти, майже повна майстерня, і тут якийсь вибух у центрі міста, у сусідню будівлю влучило

Не знаю щодо інших українських закладів. Є Челентано, Арома Кава. Не було змоги запитати у Києві у власників цих брендів, чи вони взагалі знають, що там хтось працює у Донецьку. Проте, таких закладів, які б зберегли гривню та українську мову, крім нас не залишалося.

Загалом зменшився асортимент на ті позиції, які легко розбити – на крихке. Наприклад, фігурки, які порожні всередині. Складно було, наприклад, дістати чорницю. Потрібна чорниця для багатьох виробів, а її дуже складно дістати. Але, взагалі, там є все в магазинах, поступово стали продаватися і морозиво, і молоко, і заморожені фрукти. Усе з'явилося в магазинах, тож не мало сенсу звідкись його тягнути. Це те, що я бачила, коли там жила і коли собі купувала.

Тепер, коли кав'ярня у Донецьку закрилася, керівництво пообіцяло працівникам звідти місця у інших закладах мережі. Вони можуть перейти на роботу в будь-яке інше місце. Якщо ж новий заклад відкриється ще десь, тоді ці люди матимуть привілеї у працевлаштуванні.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: