23 березня 2017, четвер

Товста шкіра, радянський покрив тільки почав розпадатися - Лозниця про те, чому революція котиться не туди

коментувати
Товста шкіра, радянський покрив тільки почав розпадатися - Лозниця про те, чому революція котиться не туди
Український кінорежисер Сергій Лозниця, безумовний учасник головних європейських кінофестивалів, після прем'єри у Венеції свого фільму Подія про путч 1991 року розмірковує про те, як відтоді змінилися люди, готові боротися за свободу

На славнозвісному Венеційському кінофестивалі цього року Україна відзначилася двічі. Уперше, коли показав свій документальний нарис Зима у вогні — стрічку про Майдан — Євген Афінеєвський, уродженець Казані та мешканець Лос-Анджелеса. Вдруге — коли влаштував прем'єру свого нового фільму Подія знаменитий український режисер Сергій Лозниця. Цю стрічку про серпневий путч 1991 року критики вже встигли схарактеризувати як актуальний вислів про сучасність.

Лозниця, один з найбільших фестивальних вітчизняних кінематографістів. Цього разу в Венеції він показав чорно-білу документальну драму про три серпневі дні в Санкт-Петербурзі, змонтовану з яскравих кадрів того часу.

Лише одного разу камера ковзне по обличчю молодого Володимира Путіна у почті пітерського мера Анатолія Собчака. А потім сконцентрується на юнакові, який знімає з даху міськради радянський прапор, дбайливо складає його і забирає з собою.

Київська прем'єра Події відбудеться у жовтні на Міжнародному кінофестивалі Молодість. Однак про свій фільм Лозниця розповів НВ вже зараз, відразу після венеційської прем'єри на острові Лідо.

— Коли ви вирішили взятися за Подію?

— Тільки-но я зняв Майдан [попередній фільм Лозниці про революційні події зими 2013-14 років у Києві]. Мене вразило, наскільки іншою була інтенція у людей, які вийшли тими серпневими днями [1991 року] на вулицю. Головне почуття, емоція, яку можна побачити на обличчях людей,— це здивування, нерозуміння того, що ж відбувається, навіть острах перед тим, що буде далі.

Загалом, це разючий матеріал, який я свого часу дивився, а пізніше глянув на нього іншими очима... Він досі хвилює мене, як, напевно, небайдужу людину не може не хвилювати історичний момент, з якого історія могла б піти інакше.

Подія через минуле говорить про сьогодення...

— Ця картина дуже важлива. В тому числі для Росії. Бо тут зображені інші люди. Люди, в яких пробуджується громадянськість, почуття гідності, прагнення до свободи та незалежності. Пробуджується бажання бути собою, нести відповідальність за власне життя і долю. Люди, які перемогли!

Уже за два роки після тих подій 1991‑го все це у них кудись зникне, розчиниться. Але на той момент це був прорив.

За фільмом видно, як багато спільного між протестами під час путчу 1991 року і недавнім Євромайданом. А в чому, на вашу думку, відмінність?

— У тому, що у ще радянській Росії це хоч і був порив душі людей, втомлених огидною владою, але це не було, на мій погляд, стихійним рухом. Це почав хтось інший. Хтось згори.

А Майдан був організований людьми після того, як влада припустилася низки дурних помилок, і вони мали дуже серйозний відгомін. Ось і вся різниця.

Чим далі, тим менше виникає сумнівів, що 1991 рік — це криво зроблена, не така, як хотілося б авторам, революція. Просто все покотилося не туди.

Однак і в Україні революція котиться не туди: замість одних корумпованих політиків приходять інші...

— Саме тому я вважаю, що у нас революція не закінчена. Бо ця товста шкура, радянський покрив, який мертвить усе, тільки зараз розпадається. І якщо в Україні процес хоч трохи пішов, і ми перебуваємо десь у його середині, то Росія тільки на початку шляху. Зрозуміло, що живе там є, але воно ще скуте. Потрібно народитися заново. Ось Україна народилася. А для Росії це буде дуже важко. Необхідно позбутися чогось усередині себе.

— Що вражає у вашому фільмі — це обличчя людей. Таких більше немає.

— Бо це тепер зовсім інша країна. У цій картині я перш за все хотів зберегти унікальний матеріал, щоб була можливість побачити обличчя людей. Викликає подив чистота, якась непорочність у них. Зараз це майже втрачені чесноти.

До речі, а ви самі де були тими серпневими днями?

— Того літа я намагався вступити до ВДІКу, провалився на іспитах і домовився, що приїду вільним слухачем. Повернувся до Києва, де мене і застали ці події. Я жив тоді на Васильківській і йшов звідти пішки в центр. Хотілося подивитися, чим живе місто в цей час. В одному вусі у мене був навушник від приймача — я слухав Радіо Свобода, яке висвічувало в прямому ефірі події, що відбувалися в Москві та Ленінграді. Другим вухом я вслухався в місто. Мене вразило, що Київ жив своїм спокійним життям. Я дійшов до центру і перше скупчення людей побачив лише біля Республіканського стадіону. Там був майданчик, на якому зібралося приблизно 400 осіб. І це було досить багато на той момент. А за день люди вийшли вже на Хрещатик, поставили намети...

— Цікаво, про що ви тоді думали?

— Я подумав, що все можливо змінити. І раніше були ці передчуття, ніби щось трапиться, прочиняться двері... Що можна говорити і не бути клоуном. Тому я і кіно почав займатися — це був заклик, натхнення.

Матеріал опублікований у НВ №35 від 25 вересня 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: