5 грудня 2016, понеділок

Редколегія. Редактори НВ розповіли, що вони робили до того, як потрапили в журналістику

коментувати
Редколегія. Редактори НВ розповіли, що вони робили до того, як потрапили в журналістику
Редактори проекту Новое Время розповідають про те, чим вони цікавилися, перш ніж потрапили в журналістику

Німецькі канікули

 
Коли я був студентом, торгував у Польщі та Молдові, а також робив ремонти в Німеччині. Я добре зрозумів, чим в житті займатися не хочу і як потрібно ставитися до своєї роботи
  

Віталій Сич,
головний редактор журналу Новое Время

 
На початку 90‑х у Польщі проводилася шокова терапія в економіці. По суті, це означало, що у поляків на руках були якісь гроші, але їхня економіка не виробляла майже нічого. У нас же не було грошей, наша економіка теж нічого не виробляла, але у нас ще залишався доступ до останків народного господарства колишнього СРСР. Ці останки ми і намагалися продати полякам.

Товар ми возили легковими автомобілями. Головною перешкодою на шляху нашого "бізнесу" були українські митники і прикордонники. Митники були втіленням абсолютної влади — вони могли завернути машину і відправити її до початку багатокілометрової черги. Машини вони перевіряли повільно, шукали підставу для вимагання хабара. Через це на кордоні скупчувалися черги, в яких деколи доводилося стояти по кілька діб.

Про душ і туалет у чергах, природно, ніхто і не мріяв.

Назви пропускних пунктів проходили, як фронтові зведення: Мостиська, Рава Руська, Ягодин — куди їхати, де легше проскочити?

Географію Польщі та мову доводилося вчити на місці. Ми торгували на ринках Варшави, Кракова, Кельце, Любліна та Ополе. Найкраще у мене йшли постільна білизна, біноклі, горілка, міксери, кавомолки, рушники. Товар у мене йшов швидко, я освоїв основи мови.

Іноді ми їздили потягами. Тоді потяг до Берліна і Варшави йшов через білоруський Брест. В одній з поїздок після збору паспортів та перевірки документів білоруський прикордонник з усього вагона настійно попросив на вихід мене і ще одного товариша.

— Сич, на вихід! — кричав він. Формальним приводом стала печатка старого зразка на фотографії мого паспорта. Розібратися в нюансах він пропонував вже на вокзалі в очікуванні наступного поїзда, який повинен був прийти через добу. Я запропонував йому подумати ще раз і 10 німецьких марок як стимулятор.

— Нарешті, а то ти вийо...шся,— досі пам'ятаю, як він мені тоді сказав.

Виявилося, йому не сподобалося, як я поводився під час особистого огляду.

Деяка скрута і дискомфорт мене не лякали. Тим більше що нагорода була пристойною: всі зароблені злоті ми конвертували в долари. За кількаденну поїздку ми могли заробити декілька сотень доларів, чималі на той час гроші. Долари давали перепустку у світ благ західної цивілізації — на величезний ринок Варшави. Наприклад, я купив там свій перший в житті відеоплеєр фірми Akai. Він коштував $230.

Потім Польща закінчилася, почалася Молдова. У Кишинів ми возили на продаж шпалери. Непоказне, монотонне радянське місто без архітектурних надмірностей. Я тягав важкі сумки, в кожній по 20-30 рулонів шпалер, і мені здавалося, що мої руки розтягнуться до землі, як у горили. На кишинівському ринку чомусь завжди було брудно. Ми місили сльоту і продавали шпалери за леї — не пам'ятаю, чи румунські, чи молдавські. Я досить непогано переконував покупців в тому, що шпалери виробництва Корюківської фабрики — відмінної якості і чудово клеяться. В житті я їх, звісно, жодного разу не клеїв.

На четвертому і п'ятому курсах інституту я, як майбутній викладач англійської та німецької мов, повинен був пройти практику в школі. Мене визначили в 11‑й клас 18‑ї школи міста Вінниці в спальному районі, де я виріс.

Моя викладацька кар'єра тривала 10 хвилин. Я зайшов і оголосив стриженим наголо хлопчикам і не дуже ввічливим дівчаткам, що темою уроку буде Канада. Всі засміялися. Було очевидно, що на перерві вони курили не тільки тютюн. На жаль, я це швидко визначав — сам виріс в тому самому районі.

Їхня вчителька заходила до них, як до вольєру, і показувала мені майстер-клас з корвалолом в руці. Вона кричала: “Встати! Сісти!" Учні неохоче, але слухалися.

Я швидко збагнув, що практику мені краще пройти в іншому місці. І на чотири місяці поїхав до своєї тітки в Берлін. Там вона допомогла мені знайти роботу чорнороба в spielhalle — залах ігрових автоматів. Я потрапив у словацьку бригаду, ми робили ремонти в різних spielhalle в турецькому районі Кройцберг.

Мій приятель Грег Сателл говорить, що у кожного в житті має бути одна погана робота

Німецьке керівництво швидко визначило рівень моєї кваліфікації і поставило мені завдання: переважно руйнувати. Я демонтував старі труби, панелі, виносив тонни сміття, валиком фарбував панелі на стелі. Ми починали о сьомій ранку, роботи вистачало, з незвички було фізично важко: у мене була крепатура на руках і навіть пальцях, останні вранці розгиналися лише під гарячою водою. Іноді я сильно втомлювався і ховався за виступ у приміщенні, засинав і постукував молотком по якійсь арматурі, імітуючи роботу.

Я і троє словаків робили просту роботу. На всі кваліфіковані роботи — електрика, столярка тощо — приїжджала бригада німців. Вони мене вразили. У них була якась внутрішня мотивація, за ними не треба було пильнувати. Вони працювали швидко, багато і важко. Без нагляду. Я зрозумів, що слово arbeiten не перекладається російською як працювати, воно перекладається як працювати дуже важко.

Шеф, невисокого зросту кучерявий чоловік, був з Мюнхена. Він і його руда дочка років 16 залишили в моїй пам'яті емоційний відбиток. Я виносив важке будівельне сміття, шеф неввічливо підганяв, його дочка їла морозиво та презирливо і зверхньо дивилася на мене. Мені, вчорашньому радянському підлітку, хотілося вирвати це морозиво і відновити класову справедливість. Тоді я чітко зрозумів, чим не хочу займатися в житті.

Фізичний і емоційний дискомфорт компенсували непогано — мені платили майже 100 марок на день.

Потім я трохи викладав у Берліні англійську дітям радянських іммігрантів. Брав 15 марок за годину. Через кілька місяців закінчив інститут з відзнакою та одразу ж переїхав у Київ, де найняв кімнату на вулиці Саперне поле, недалеко від станції метро Либідська.

Мені трапилася робота в англомовній газеті Kyiv Post, я випадково став журналістом. Мені сподобалося. Потім став редактором. Загалом пліч-о-пліч з американцями я пропрацював сім років. У якийсь момент англійська, напевно, стала моєю першою мовою. Так само, як і з німцями, з американцями я ще раз зрозумів, що таке працювати важко і яким взагалі має бути ставлення до своєї роботи. Потім я навчився друкувати російською і десять років був головним редактором у журналі Корреспондент. А тепер я працюю в проекті Новое Время, яким пишаюся.

Мій добрий приятель, американець Грег Сателл, співдиректор компанії KP Media, яка довгий час видавала журнал Корреспондент, колись чистив басейни. Він говорив, що у кожної людини в житті має бути хоча б одна погана робота — щоб їй було з чим порівняти. У мене така робота була.

 

Муданьцзян, зелені капелюхи і останній день СРСР
 

Як я заробив перші гроші і повернувся не в ту країну, з якої поїхав торгувати капелюхами на ринку
  

Олег Лисенко,
керівник проекту nv.ua

олокососи, станете начальниками — і життя для вас буде малиною",— такими словами кожен день о шостій ранку напучував нас з колегою, таким же десятирічним хлопчаком, мій перший начальник. Після цього з пляшкою біленької і нехитрою закускою він віддалявся в тінь розлогої ялини, де і проводив день. Ми ж брали батоги і до чотирьох годин чатували стадо корів і овець, які весь час намагалися зі спекотних пасовищ втекти до прохолодного лісу. Мабуть, уральські вовки лякали їх менше, аніж укуси гедзів і оводів.

Так, пропрацювавши місяць підпасичем — заступником пастуха — в селі, де у бабусі була дача, я заробив свої перші гроші — 10 радянських рублів.

Наступного разу життя показало "кузькину мать" в кінці 80‑х, час тотального дефіциту і безгрошів'я. Стипендії катастрофічно не вистачало, і я знайшов вихід — ми з другом почали робити ремонти в кімнатах заможних африканців і арабів, які мешкали в нашому гуртожитку Інституту міжнародних відносин на вулиці Ломоносова в Києві. 50 рублів, які ми заробляли за вихідні, клеячи шпалери, дорівнювали стипендії. І можна було цілий місяць обідати в ресторанах біля жовтого корпусу Університету імені Шевченка, де комплексний обід коштував півтора рубля. А ще кілька разів повечеряти в улюбленому кооперативному кафе Лаванда на Васильківській — першому паростку капіталізму, що зароджувався.

Перші справжні гроші я заробив у 1991 році. Я продавав на ринках китайських міст Муданьцзян і Суйфеньхе, що межують з російським Далеким Сходом, чоботи, шинелі і фотоапаратуру, що коштувало дешево в СРСР і приносило непоганий прибуток при продажу в Китаї. Хоча в Союзі купити все це було непросто — в 1991 році полиці магазинів були порожні. Щоб купити пару сотень капелюхів, нам з другом довелося об'їздити на таксі його рідну Донеччину і злітати в мій рідний Свердловськ. Причому в Нижньому Тагілі у спеціальному капелюшному магазині продавці відмовилися продавати більше десяти капелюхів в одні руки — попри те, що ці фетрові капелюхи ніхто не купував.

"Ви напевно спекулювати будете",— казали вони.

І ось у грудні 1991 року після десятигодинного перельоту Київ—Хабаровськ ми опинилися на прикордонній китайської станції. Ніч, холод, сніг, китайські прикордонники з автоматами, величезні валізи і сумки, набиті капелюхами. І от халепа — капелюхів у нас виявилося більше, ніж дозволено до ввезення. Два солдати ведуть нас по темному засніженому перону до пункту конфіскації.

Страх недовго боровся з підприємництвом. Оскільки прикордонники йшли попереду, то я просто хапав капелюхи з сумки і кидав їх додолу, а друг, котрий ішов позаду, підбирав їх. Коли в сумці виявилося всього десять капелюхів зі ста, китайці спробували зробити круглі очі. Але не змогли і відпустили нас геть. Ще більше не пощастило тим, хто привіз зелені капелюхи. Виявляється, у Китаї їх носять тільки ті, кому зраджує дружина (їх за це називають черепахами), і продати їх виявилося неможливо.

До того ж з'ясувалося, що на китайських ринках продавати було не можна — можна було тільки міняти. Тому доводилося в 30‑градусний мороз стояти, тримаючи в обох руках стоси капелюхів, і дивитися не тільки за покупцями, які намагалися поцупити кілька штук, але і стежити, чи не з'явилася поліція, яка могла все конфіскувати. Комуністична країна, словом.

Принади додавали і переїзди в запльованих китайських електричках, де люди спали під лавками, і ночівлі в готелях з номерами на 30 осіб. Щоб вижити, доводилося посилено дегустувати жахливу китайську горілку в місцевих ресторанах. Саме в одному з них 25 грудня 1991 року я побачив по телевізору, як над Кремлем спускають прапор СРСР. Оскільки сюжет був китайською мовою, то тільки після повернення в Київ я дізнався, що це був останній день Радянського Союзу.

Але все це було не даремно — в результаті вдалося (продавши всі радянські товари і купивши китайські, а потім продавши їх на Республіканському стадіоні в Києві — найбільшому ринку того часу) заробити майже $1 тис. чистого прибутку. Враховуючи, що середня зарплата в той час була $5-10, це були прекрасні гроші, які допомогли протриматися до того моменту, коли через два роки я поїхав вчитися на рік в Ніццу.

Працюючи в кінці 90‑х генеральним секретарем Українського товариства фінансових аналітиків та консультантом Світового банку з розвитку інтернету в Україні, я мріяв про створення професійного новинного сайту в країні. І раптом у газеті Kyiv Post я побачив оголошення про пошук головного редактора такого сайту, який незабаром мав запуститися. Так я став першим головредом Корреспондент.net, потім — журналу Корреспондент, газети 15 минут, а зараз займаюся сайтом nv.ua.

  

Високий градус життя
 

Моїм першим відносно регулярним заробітком в Києві стали спекуляції горілкою. В диких чергах за нею я зрозумів, що боротьба за спиртне може бути ще жорстокішою, аніж боротьба за виживання

 

Андрій Смирнов,
відповідальний редактор журналу Новое Время
  

 
У 1991 році я вступив до КПІ, перебрався в столицю, вселився в гуртожиток. В сусіди мені, 17‑річному романтику з промислової провінції, дістався нетривіальний колектив, що виглядав як посмертний жарт СРСР — азербайджанець і татарин з Казахстану. Обидва були старші за мене на сім-вісім років, обидва служили в радянській армії. Обидва виявилися доброзичливими і лукавими.

Останнє було важливим у 1991‑му — капіталізм ліз з усіх щілин: торгували всі, скрізь і всім.

В гуртожитку роль товару-зірки грала зміїна отрута. Всі хотіли її придбати, щоб перепродати іноземцям: передбачалося, що, як тільки знайдеться отрута, вони набіжать самі. З доларами.

Отруту ніхто не бачив наживо. Але про неї говорили так часто, наче її обіг в одному лише гуртожитку сягав кількох тонн за місяць.

На другому місці по обороту, якщо судити з інтересу гуртожитських трейдерів, йшла ще одна отрута — бджолина, і лише за нею — брухт кольорових металів.

Але сміливі та практичні займалися реальною справою — торгували в гуртожитку дефіцитними горілкою і сигаретами. Оголошення на кшталт "Кімната 308 — сигарети" вивішували на дошці перед входом до гуртожитку.

Всі учасники нашої інтернаціональної трійці курили, але майже не випивали. Тому ми логічно сконцентрувалися на горілці.

Її періодично продавали в звичайних магазинах обмеженими партіями, починаючи з обіду. Продавали у відділах, відокремлених від решти торгового залу гратами. Міцні прути виконували суто естетичну функцію: вони дозволяли домогосподаркам, пенсіонерам та дітям, які зайшли за батоном або молоком, безпечно спостерігати за буйством Хаосу, Бодуна і Жадібності — трьох китів, на яких тримався світ горілки.

У чергах за горілкою стояли тільки недобиті радянськими інженерними зарплатами інтелігенти з дипломами технічних ВНЗ. Творчі люди — алкоголіки, зеки, що вийшли на свободу, та спекулянти — перли без черги, утворюючи перед віконечком видачі товару той самий хаос.

Люди кричали, билися, лізли по головах. І в той же час проявляли солідарність. Оскільки горілку видавали по чотири пляшки на руки, в охочих взяти відразу ящик продавець інтелігентно цікавився: “Хріна ти стартуєш? Хто з тобою?" Покупець рвав сорочку на грудях і вказував у натовп: "Ось же вони!" І пропиті "вони", що бачили претендента на ящик вперше і, можливо, востаннє в житті, дружно тягнули руки вгору: "Так, ось вони ми!"

В гуртожитку роль товару-зірки грав зміїний отрута

Завдяки нечуваному нахабству татарської складової нашої корпорації ми завжди опинялися всередині, минаючи чергу, і приблизно за 30-40 хвилин ставали володарями ящика горілки. Кілька разів нам щастило — виходили на людей, які мали на руках довідки про похорони та весілля: таким видавали ящик горілки на руки без всяких питань і офіційно без черги. Такса — пляшка.

Горілка, яка в магазині коштувала близько 10 руб., у гуртожитку з легкістю йшла за 12-15. А якщо за нею приходили студенти-африканці — ідеальні клієнти, що з'являлися завжди під покровом ночі і брали три-п'ять пляшок за раз,— то маржа збільшувалася до 8-10 крб.

Пускаючи частину виручки в обіг, чистий прибуток ми витрачали на відвідування кінотеатрів і азербайджанського кафе.

Але довго заживати цих плодів нам не довелося. На першому поверсі гуртожитку якісь ділові люди відкрили магазин з сигаретами-жуйкою, а поруч з'явилися кіоски з горілкою і всім-всім-всім. Найняті діловими людьми міцні хлопці — напевно, батьки нинішніх тітушок,— ходили по кімнатах студентів і зачищали конкурентів.

Так починалася ера цивілізованого ринку — "стрілки", Меркурій, савлоховці і авдишевці. І так закінчилася студентська анархія.

  

Мої університети
 

Я реставрував іржаві ванни, ремонтував убиті квартири, труїв тарганів і ліпив пельмені під наглядом бандитів. Здається, нічого не випустив? О, так, закінчив Київський університет імені Шевченка, Інститут журналістики

 

Олександр Пасховер,
оглядач журналу Новое Время

 
Як саркастично зауважив мій улюблений російський поет Сергій Єсенін: "Если не был бы я поэтом, то, наверно, был мошенник и вор”. Перспективи таких змін у моєму житті зведені до нуля. Проте в мій дожурналістський період, у 1990‑ті, все складалося з єсенінською різноманітністю.

Мусив братися за будь-яку роботу аж до "замовних убивств". Замовлень було багато. Платили за їх виконання одразу ж і, як на ті часи, непогано. Зароблені гроші я вклав у бізнес. Але цей бізнес згорів.

11 травня 1991 року я одружився. До речі, це значить, що в травні цього року у мене срібне весілля. Одружився я зі студенткою консерваторії, тож на третій місяць спільного життя досить чисто насвистував фугу Баха.

Як молодому чоловікові, мені потрібно було міцно задуматися про складання сімейного бюджету. А тут у серпні 1991‑го звалилася країна, яку 70 років іменували СРСР. Разом з нею впала економіка. Гроші знецінилися.

З перших днів української незалежності хліб мені діставався нелегко. Наприклад, я вдома у замовника покривав емаллю старі ванни. Це було новою справою, до якої мене запросили мої друзі. І якщо зарплата мого батька Михайла Пасховера, токаря 5‑го розряду на заводі Торгмаш, була тоді приблизно $10 на місяць, то я на одному замовленні отримував $20. Я також брався за ремонти квартир, дахів, держустанов. Все йшло непогано, поки до 1994 року я не отруївся смолами формальдегідів.

Цього ж року в мене народився син, а через два роки — донька. Між цими двома щасливими здобутками я знайшов собі легку роботу. При санслужбі Шевченківського району міста Києва була організована фірма Профілактика. За $50 я купував у її директора пляшку свіжої нешкідливої для теплокровних отрути і потім давав у пресу оголошення: труєння тарганів.

Я був завалений замовленнями на це тарганяче вбивство. Особливо гарні були замовлення на організацію тарганячого мору в ресторанах і кафе. О, якби клієнти знали, які ночами йшли тарганячі бої на найдорожчих кухнях столиці!

Якось я отримав велике замовлення на знищення тарганів в одному дуже занедбаному підвалі панельної хрущовки. Тут сильно текли труби, але жеківські сантехніки боялися сюди спускатися. Підвал буквально ворушився від вусищ тарганів. Тарганів там було тьма. І всі розміром з мізинець. Ми з приятелем не побоялися. Вони хрустіли в нас під ногами. Словом, ми їх цькували-труїли, цькували-труїли.

Тоді ми заробили $600 і купили на ці гроші на заводі в Білопіллі (Сумська область) пельменний апарат, маючи намір побудувати цех з виробництва напівфабрикатів. Природно, грошей нам на цех не вистачило. Довелося шукати партнерів. Партнери знайшлися швидко. Дали і гроші, і "дах". Без "даху" в 1996 році працювати було неможливо.

Ми закупили холодильне обладнання, відбудували цех, почали вчитися ліпити пельмені. Але одного не найсонячнішого дня у нашого "даху" зірвало дах. За дивних обставин загинув 29‑річний бригадир угруповання. Після похорону його підопічні стали розлючено дерибанити безпритульну імперію. Всі пересварилися, і загроза втратити не тільки бізнес стала досить високою. Треба було вибирати: втрата бізнесу або — можливо — життя. А тепер вгадайте, що я вибрав?

Якщо чесно, мені всі ця шарпанина досить сильно остогидла. Я згадав своє армійське минуле. У 1988-1989 роках я був редактором і письменником щотижневого бойового листка роти охорони на аеродромі Бельбек (Севастополь).

І ось в 1998‑му я здійснив марш-кидок у журналістику. Як фрілансер писав статті до газети Независимость, Правда Украины, Комсомольская правда, Сегодня тощо. Вступив до Інституту журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Став знімати телепрограми для Інтера. Потім був дуже важливий етап моєї кар'єри в новинних передачах — я працював у програмі Факти на ICTV, НТН, П'ятому каналі. Потім вісім років у журналі Корреспондент, і ось нарешті настало Новое Время.

 

 

Матеріал опублікований в НВ №17 від 13 травня 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: