26 червня 2017, понеділок

Прокатник і кінопродюсер Денис Іванов - про те, як зняв фільм з улюбленим оператором Люка Бессона

Прокатник і кінопродюсер Денис Іванов - про те, як зняв фільм з улюбленим оператором Люка Бессона
Прокатник і кінопродюсер їсть яйце-пашот і розповідає про те, як минулої осені зняв у Києві фільм із зірковими акторами і улюбленим оператором Люка Бессона

Із Денисом Івановим, кінопродюсером і засновником прокатної компанії Артхаус Трафік, замість обіду ми зустрічаємося за пізнім сніданком у ресторані Любимый дядя. Правила цього закладу забороняють фотографувати після полудня, а моєму співрозмовнику не хочеться зраджувати одному з небагатьох перевірених і улюблених місць у Києві.

Головний постачальник авторського кіно на український ринок трохи запізнюється, потім щиро перепрошує і пропонує зробити замовлення. Він підказує, що заклад спеціалізується на стравах із яєць, і я обираю середземноморську яєчню шакшуку. Мій візаві просить принести йому яйця-пашот на тостах із гарбузового хліба з куркою на грилі, шпинатом і соусом каррі. Він зачитує назву страви з меню зі сповненою передчуття усмішкою.

Іванов розповідає, що Любимого дядю знайшов випадково кілька місяців тому і потім водив сюди колег-іноземців.

Він багато років присвятив кінопрокату в Україні, причому направляє на вітчизняний ринок найбільш визначні в художньому сенсі стрічки, зокрема європейські та азійські. Втім, прокат — лише частина його діяльності: Іванов є одним із засновників Міжнародного Одеського кінофестивалю, який тепер вважається головним у країні, а також кінопродюсером. Нещодавно він навіть зняв у Києві фільм із кількома світовими зірками, який цього року вийде на екрани. Але про все по порядку.

 

П'ять запитань Денисові Іванову:

— Що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням?
— Напевно, Артхаус Трафік.
— Що ви вважаєте своїм найбільшим провалом?
— Одного разу на мене чинили тиск, і я вирішив зупинити покази короткометражок, піддавши себе і колег цензурі. Завжди можна знайти виправдання, проте, коли включається механізм самоцензури всередині, це справжній провал. Сподіваюся, що в майбутньому, опинившись у подібній ситуації, я так не розгублюся.
— Яка книга з останніх прочитаних справила на вас найбільше враження?
— Відкрите суспільство та його вороги Карла Поппера. Я йду за списком обов'язкових до прочитання книг, складеним Йосипом Бродським. Кожна із книг списку мене вражає.
— На чому ви пересуваєтеся містом?
— Намагаюся на метро або пішки, іноді на машині. У мене Hyundai Matrix.
— Кому б ви не подали руки?
— Я дуже ціную почуття людської гідності, тому не подав би руки людям, які проявляють неповагу до мене.

 

Маючи непоганий досвід роботи продюсером в українському кіно, минулого року Іванов уперше зважився на копродукцію з Францією та Бельгією. Разом з бельгійським режисером Оліасом Барко, відзначеним призом Тижня критики Каннського кінофестивалю, він взявся за створення дитячого фентезі Поліна.

Зйомки стрічки з досить скромним за європейськими мірками бюджетом у $2 млн тривали всього 26 днів. Зате на знімальному майданчику працювали зірки — зокрема, француженка Віржіні Ледуаєн, яка прославилася завдяки мюзиклу 8 жінок Франсуа Озона, і голлівудський актор Сол Рубінек — він знімався, наприклад, у драмі Волл-стріт Олівера Стоуна.

Оператором картини став француз Тьєррі Аргобаст, володар трьох Сезарів, який знімав культовий П'ятий елемент Люка Бессона і Чорна кішка, чорний кіт Еміра Кустуріци.

— Як вам вдалося зібрати стільки знаменитостей? — не можу втриматися від питання.

— Ну, загалом, дивом,— усміхається продюсер.

Справа в тому, що запустити проект вирішили спонтанно. Барко приїхав до Києва влітку 2015‑го, бо планував робити постпродакшен свого нового фільму на місцевій студії Film.ua, згадує Іванов. Під час екскурсії павільйонами столичної кінофабрики він випадково побачив 11‑річну Поліну Печененко, яка прийшла до дитячої акторської школи. Зовнішність дівчинки, а також можливості студії вразили бельгійця. Це підштовхнуло його відкласти інші проекти і взятися за свій давній сценарій про дівчинку, яка подорожує знімальними майданчиками різних фільмів.

Тоді на шляху реалізації цієї ідеї залишилася лише одна перешкода. Знімати картину неодмінно мав Аргобаст, співавтор сценарію. Але він уже підписав контракт на роботу в новому бойовику Бессона з бюджетом у $160 млн. Розпочати роботу над проектом оператор повинен був у грудні. Тому організувати зйомки довелося в аномально короткий для кіновиробництва термін.

— Наші з Оліасом погляди на кінопроцес збігаються,— розповідає Іванов.— Обидва ми вважаємо, що за час, який минає від написання сценарію до реалізації, можна забути, з якого рок-н-ролу все починалося. Для нас кіно — це той самий рок-н-рол, в якому важливим є драйв.

Після інтенсивного знімального періоду для творців Поліни настав час роботи над спецефектами і монтажу. Продюсер планує випустити фільм до кінця весни, хоча підганяти творців не збирається.

Приносять їжу. Замовлена мною шакшука — це яйця, приготовані у сковороді на томатному рагу. Щоб упоратися із цією стравою, необхідно використовувати не тільки виделку й ніж, а ще й ложку. Іванов визнає, що яйця пашот в його тарілці також вимагають певної вправності та зосередженості.

Утім, ми продовжуємо розмовляти. Лише за кілька днів до зустрічі з НВ Іванов повернувся з Брюсселя, де проводив фестиваль українського кіно. Такі заходи він називає "найменш витратним видом дипломатії".

  


НА КРАСНОЙ ДОРОЖКЕ: Шесть лет назад Денис Иванов (в центре) и Виктория Тигипко (слева) основали в Одессе Международный кинофестиваль
НА ЧЕРВОНІЙ ДОРІЖЦІ: Шість років тому Денис Іванов (в центрі) і Вікторія Тігіпко (ліворуч) заснували в Одесі Міжнародний кінофестиваль


На фестивалі в Бельгії показали шість українських стрічок, серед яких драма Плем'я Мирослава Слабошпицького, яка стала одним з найбільш нагороджуваних українських фільмів останнього часу. Іванов впевнено зараховує цей фільм про світ глухонімих підлітків до класики світового кінематографа.

Фестиваль відбувався в арт-центрі Bozar, культовому серед бельгійців, що цікавляться культурою. "Це як кінотеатр Жовтень, PinchukArtCentre та оперний театр в одному флаконі",— дохідливо пояснює Іванов.

У Брюсселі також показали документальну картину про Майдані Все палає і дебютну стрічку незаконно засудженого в Росії українського режисера Олега Сенцова Гамер. За словами мого співрозмовника, всі покази збирали аншлаги.

— Такі речі швидко стають учорашніми новинами, і ми маємо зробити все, щоб цього не допустити,— пояснює Іванов вибір стрічок для показу в Європі.

Тепер він докладає зусиль, щоб зробити регулярними закордонні огляди новинок українського кіно.

— Припускаєте, що знайдеться достатня кількість таких фільмів, якими можна буде щорічно дивувати західну публіку? — запитую я.

— Думаю, що протягом найближчих десяти років українське кіно може стати дуже успішним,— відповідає Іванов. Його голос звучить впевнено.

На підтвердження своєї тези він побіжно згадує недавнє минуле. Українські стрічки зразка 2003‑го, коли була заснована компанія Артхаус Трафік, Іванов порівнює з чупакаброю, яку ніхто не бачив. Десять років потому відбувся тектонічний зсув — тоді Держагентство з питань кіно стало проводити пітчинги, тобто вибирати на конкурсних засадах проекти для повного або часткового фінансування.

Відтоді сформувалося сприятливе професійне середовище, переконаний співрозмовник, і називає режисерів, яких, на його думку, можна вважати українськими зірками — улюбленця Канна Сергія Лозницю і, звісно ж, Слабошпицького.

До сильних сторін вітчизняного кінопроцесу продюсер зараховує документалістику: з часів революції гідності вона переживає розквіт. Утім, відзначаючи потенціал земляків, Іванов не соромиться називати їхні вади. Головною проблемою українських кінематографістів він вважає нерозуміння специфіки роботи кіноринку і брак по‑справжньому сильних ідей, здатних підкорити мільйони глядачів.

“Поклавши руку на серце, можу сказати: не було ще жодного фільму, який сподобався б глядачеві без усіляких фор, які він видає, вирушаючи на українське кіно,— констатує продюсер.— У нас не було ще свого Нічного дозору, як у росіян, чи Вогнем і мечем, як у поляків".

Мій співрозмовник замовляє каву, і я починаю розмову про прокат, якому він присвятив 12 років. Цікавлюся, чи ходять сьогодні в Україні так само часто в кіно, як, скажімо, роки три тому. Іванов стверджує, що, всупереч економічній кризі, розмір української кінопубліки стабільно зростає, адже кіно — це найдоступніший вид дозвілля. І тут-таки нарікає, що мало кінотеатрів. "На 40‑мільйонну країну у нас лише 460 екранів",— шкодує Іванов.

Наостанок цікавлюся, які фільми подобаються йому самому. У відповідь дізнаюся: його компанія випускає в український прокат тільки те, що вразило Іванова. Однак, на жаль, не все: прокатник резонно не ризикує запускати в Україну фільми, які навряд чи зацікавлять широкого глядача.

Наприклад, серед фільмів, які справили на нього враження останнім часом,— драма Син Саула угорця Ласло Немеша про єврея, який працює в концтаборі Освенцім. Минулої весни журі Канна відзначило цей фільм Гран-прі.

"Це межове кіно, на яке люди не ходитимуть натовпом",— каже Іванов, перш ніж попрощатися.

 

Матеріал опублікований у НВ №6 від 19 лютого 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: