7 грудня 2016, середа

Про «Рашу» і «совок» в головах розповідає Орест Лютий, автор кліпу А тєло пєло про Дєнь побєди

Про «Рашу» і «совок» в головах розповідає Орест Лютий, автор кліпу А тєло пєло про Дєнь побєди
Олександр Медведєв
Розшукуваний Росією за пісні на кшталт Росіян в Донбасе нет артист називає «біогумусом» тих, хто живе «совєтським» минулим, та пояснює, що з ними робити

 9 травня у мережі з’явився новий кліп А тело пєло Ореста Лютого. Під цим сценічним псевдонімом виступає відомий український артист Антін Мухарський. Творчість Ореста Лютого – це пісні відверто націоналістичного, патріотичного характеру, у яких він критикує росіян за окупацію українських територій, виступає проти усього, що стосується РФ. Відео, у яких Орест Лютий часто не цурається міцної лайки, набирають майже мільйон переглядів на YouTube – за них у РФ на артиста завели кримінальну справу. Проекти Лагідна та Сувора українізація – це також пропаганда українськості. Новий кліп – також про це. Сюжет відео – бійка, яка зчинилася у караоке-барі між п’яними прихильниками «русского мира», які святкують 9 травня у дусі «дедывоевали», та українськими бійцями АТО.

У інтерв’ю НВ  Мухарський, він же Орест Лютий, розповідає, чи треба розмежовувати мистецтво і політику, пояснює, як співіснують в Україні погана держава та хороші люди, та ділиться роздумами про українця-інтелектуала – людину нової епохи.

На вас у Росії заведена кримінальна справа. Коли і за що?

- Здається, 26 червня 2014 року депутат від Держдуми РФ Валерій Рашкін подав позов до Генпрокуратури, про що сповістив через ЗМІ. Це позов з проханням відкрити кримінальну справу на Ореста Лютого і його колектив за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, тероризму, екстремізму і так далі. Потім мої друзі, які працюють у прикордонній службі, сповістили, що моє прізвище є у списках людей, яких не пускатимуть до Росії. Як розвивається це все далі – я не знаю. В Росію не їжджу, ніяких новин про це немає.



Як ви ставитесь як артист до ваших українських колег, які мають гастролі в Росії сьогодні?

- Моя позиція завжди: про колег або добре, або ніяк. Не хочу їх засуджувати.

Дуже легко наїжджати на публічну людину, бо вона є об’єктом багатовекторної уваги. Поза межами шоу-бізнесу інколи не розуміють, що це теж людина. У неї є стареньки батьки, яким треба допомагати, є діти, кредитні зобов’язання, колектив, який треба утримувати і таке інше. Якщо він зараз не поїде у Росію на корпоратив і не заробить свої 5, 7, 8, 10 тисяч доларів, наступного місяця його колектив розвалиться. Тому в цьому питанні я займаю позицію або добре, або ніяк – це їхнє моральне право і їхній вибір. Вони знають, куди йдуть і що роблять. Знають, в якій країні й у яких умовах живуть.

Царство Небесне покійному Кузьмі – його засуджували, що він у свій час підтримував Януковича і брав гроші. Але ви не уявляєте, як важко буває артисту вижити в шоу-бізнесі. Робити кліпи, знімати – це не заробіток, це постійні витрати. Де їх брати, коли держава тебе не підтримує?

Український артист державі не потрібен. Вона користується ним, коли їй треба. А так щоби, наприклад, придумати закон про меценатство… Ми надані самим собі, виживаємо, хто як може, й в силу своїх можливостей робимо щось, що може бути корисне для суспільства.

Чи треба взагалі розмежовувати політику та мистецтво і у яких випадках?

- Нема окремого рецепту на це питання. Кожен випадок – окремий. Політична акція, яка напряму пов’язана з мистецтвом, приміром Павленський у Росії – це мистецтво радикальне, соціально-орієнтоване.

 Є мистецтво для розваг – це шарікі-фонарікі, скоморохи і оце все. А є мистецтво, яке ставить питання, формує суспільну думку

Давайте розділимо два поняття. Є мистецтво для розваг – це шарікі-фонарікі, скоморохи і оце все. А є мистецтво, яке ставить питання, формує суспільну думку, викликає на герць, піднімає якісь складні теми. Тобто є мистецтво експериментальне і соціально активне, є – розважальне і шоу-бізнесове. Кожен окремий випадок має свою чітку градацію, як до цього ставитися, чи вважати колабораціонізмом, а чи якимось ситуативним моментом, який потрібен, аби зробити крок у майбутнє.

Історія знає багато випадків, коли ситуативно вороги могли бути разом в одному човні. Траплялося щось, що їх розділяло, менше з тим, вони не припиняли бути ворогами. Але ситуація складалася так, що, треба було зберегти свої надбання, свій колектив. Я буду висловлюватися мовою північноамериканських індіанців – аби зберегти своє плем’я. І дарма, що це плем’я все одно рано чи пізно загине під навалою глобалізації – це якщо метафорично.

У нас зараз суспільство категорично хоче бачити в будь-якій публічній персоні, ну, якщо не Ісуса Христа, то, принаймні, Джавахарлала Неру або Махатму Ганді. Всі хочуть якогось лідера, який прийде і всім скаже, як повинно бути і що робити. Не буде такого, ми живемо у світі, де кумирів та богів – нема.

Зараз ми дійсно перейшли до європейської моделі. Це не влада – це об’єкт пильної уваги. Для мене політик – це взагалі шлак, це синонім шахрая, людини непрофесійної. Лікар – професія, будівельник – це професія, гінеколог – це професія, артист – це професія, а політик – це х*р знає шо, це людина без професії. Це якась каста нижча. Це люди, до яких треба ставитися з пересторогою та іронією.

Але ж вони диктують нам певні умови, приймають закони, яких ми мали би дотримуватися…

- Нічого вони нам не диктують. Це нам здається. Вони такі самі люди. А закони, які вони приймають, на людей не мають жодного впливу. Це нам нав’язали, що вони щось вирішують. Насправді ніх*ра вони не вирішують. Вони ніхто і звати їх ніяк. Вирішуєте ви – куди піти, що зробити і що вам з’їсти.

Вся Україна, яка зараз піднялася – це всупереч політиці. Політики – це велика фікція, їх нема. Це муляж, симулякр. На них не треба навіть звертати уваги.

«Та пішли на х**», - це єдине, що можна сказати політикам. Пішов у Раду? На х**!

-  Ви кажете, що ми перейшли до європейської моделі. Чи готові українці на ментальному рівні бути європейцями?

- Ми зараз більше європейці, ніж самі європейці. Знаєте, чому? Тому що ми розуміємо ціну свободи і те, що за неї треба боротися. Як свого часу Європа боролася. Я маю на увазі країни Варшавського договору, наприклад. Франція у 18 столітті, Німеччина у 19-20 столітті – які карколомні історичні події вони переживали. Так само і ми зараз боремося.

Ми знаємо ціну свободи і демократії – ці слова тут не порожній звук. Це кров, якою на Інститутській, на Донбасі земля полита. І люди стояли, стоять і будуть стояти за свободу.

 Політики – це велика фікція, їх нема. Це муляж, симулякр. На них не треба навіть звертати уваги

Ментально – так, у нас є великий шар біогумусу. Це люди не українські, не російські, а «совєцькі». Те, що відбулося – це була антисовєцька революція. Багато людей живуть і досі у стані «совка. Як їх законсервували у 70-х чи 80-х, так вони там і лишилися. У них до сих пір олімпійський мішка, Чебурашка – головний герой, булочка «по 3 копєйкі», газірована вода і ковбаса «по 2,20». Отакі вони є. Це інфанти. Вважати їх повноцінними людьми я не можу – це ті, хто застряг у минулому, люди з минулого.

Згадуючи Біблію, коли Ісуса спитали, що робити з тими, хто не вірить у нього, він сказав: «Залиште їх ховати своїх покійників самих». Залиште їх у спокої. Не чіпайте. Вони мають самі піти. Нам треба дивитися уперед, а не обертатися назад і думати, як розбиратися із цими в’язаними беретами, з бабушками і дєдушками, які з портретами Сталіна ходять.

Ви багато звертаєте увагу на голубів, які вам сруть на голову? Ні. Що ти будеш бігати за ними і казати: «Голубь, ти нє прав! Ти дурак, ти нє імєєш права»? Воно – голуб. Воно – кицька, яка насрала на підвіконні. Ну що ти з цією кицькою зробиш? Не треба на них звертати увагу.



От до речі про совєтських. Легко в рамках декомунізації змінити таблички на вулицях – а от прибрати радянськість з голів людей…

- Ми жили в лайні 70 років. І здавалося, що це лайно нас покинуло. Але два роки тому я мав нагоду поспілкуватися із Михайлом Ходорковським. Мене вразила одна його фраза. Він сказав: «У 1999 році ми стояли втрьох – я, Єльцин і Путін, і я був присутній при тому, як Єльцин передавав Путіну «бразды правления». І не вірив тоді, що «совок» може відродитися і знову повстати». Тобто, пройшло десятиріччя, коли руйнувалися стереотипи сталінського тоталітарного суспільства, повставала нова Росія, повставала нова Україна. Але оце він сказав після 15-ти років – каже, уявити не міг, що «совок» відродиться у такому вигляді.

«Совок» – це дуже складна історична та ментальна парадигма, яка хижо і підступно виводить раба, людину, яка не відповідає ні за що, на вищий шабель суспільної піраміди. Раб – це людина, яка не має власної волі, власного плану життя, сценарію, яка не може собі дати ради. Повинен хтось прийти і дати їй ради. І ось риторика «совка» – це диявольська маніпуляція зі свідомістю. Ти ніхто, але ти – все. Коли людині раптом дають відчуття, що вона головна, хоча, насправді, вона не головна зовсім – за нею стоять і смикають її за ниточки.

«Совок», який живе у кожному з нас, треба чітко фіксувати. Єдине, як можна його подолати – долучатися до загальносвітового контексту літератури, мистецтва, дивитися на приклади вільного світу, надбання цивілізації. «Совок» тільки дегуманізував людину. Це антигуманістична історія.

 Риторика «совка» – це диявольська маніпуляція зі свідомістю. Ти ніхто, але ти – все

Україна була мало чим відома пересічним громадянам закордоном. Трохи більш упізнаваною вона стала, скажімо, після перемоги Руслани на Євробаченні. З чим тепер нас асоціюватимуть у світі? З війною? Чи є щось інше?

- На жаль, суспільство дуже жорстоке. Інформаційний простір побудований таким чином, що людям краще читати якісь трешові новини. Механізм полягає у тому, що людина завжди чимось незадоволена. Коли у когось гірше – їй від цього краще. Тому люди запрограмовані на те, аби читати х*рові новини.

Зараз я відстежую різні сайти: росіяни глибоко впевнені, що у нас тут повна жопа. Що ми догризаємо останніх мишей. І їм приємно, що у нас тут х*рово. Так само і тут люди хочуть х*рових новин з Росії: о-о-о розбився літак, о-о-о вони зараз рухнуть, і так далі. Нам завжди хочеться, аби у того, кого ми не любимо, траплялися якісь нещастя. Така людська природа.

Україну в Європі на побутовому рівні досі асоціюють з Росією. Але я бачу моменти, що свідчать про краще. Я відстежую унікальний лінгвістичний феномен, коли люди спілкуються в Києві російською між собою, але, виїжджаючи закордон, починають спілкуватися українською – просто аби їх не асоціювали з Росією. Це мене просто дивує.


Сценічний образ Мухарського, Орест Лютий - це професор антропології. Фото: скріншот із YouTube
Сценічний образ Мухарського, Орест Лютий - це професор антропології. Фото: скріншот із YouTube


Сама мова на ментальному рівні не дозволяє людям діяти так, наче вони «Раша». Це теж унікальний феномен. Тут проходять дуже тонкі енергії, які важко вловити. Якраз працюю над цим – як зачепити цей ментальний злам кудись у вірш чи оповідання. Коли на побутовому рівні відбувається дистанціювання від своєї совєтськості. І це саме завдяки мові. Українська мова має інше звучання, інший мелос і диктує іншу поведінку. Навіть у побуті, у спілкуванні між собою. Зникає це тягуче російське мурчання – «чє там бл*ць отето русскоє отето х*йня такая тягучая». Людина починає більш свідомо говорити і висловлювати свої думки, коли переходить на українську мову. Особливо, якщо ця людина – російськомовна. І це дуже цікаво.

Але не треба тішити себе надією щодо Європи. Ми для Європи – варвари, були ними і лишаємося. З війною, з іміджем, який активно пропагують російські ЗМІ типу Russia Today: подивіться, мовляв, неофашисти, вкрали у Голландії картини. Тут питання відсутності сталого інформаційного пропагування України, відсутність іміджевої державної політики.

Все, що робить наша держава – воно х*рове. І держава у нас х*рова, дуже. А народ – прекрасний.

Як же зробити, аби прекрасний народ почав робити щось прекрасне, а не х*рове?

- Ніяк. Жити. Бо всі хочуть, аби в один день прокинулися і усе стало інакше.

Треба жити, брати на себе індивідуальну відповідальність, читати книжки, потрошечку сапати свій город, потрошку фарбувати стіну в своєму під’їзді, дах перекривати – і так воно…

Ще 20 років тому я уявити собі не міг, от, визираючи у вікно: прекрасна вулиця, ліхтарі, гарні машини їздять, ми сидимо, п’ємо гарну каву. Уявити тоді подібне у абсолютно зруйнованому Києві, де ці ліхтарі не горіли, але були черги за плавленими сирками – ну важко було таке уявити. Минуло 20 років – і ми зараз сидимо, як європейці. Так що воно нікуди не дінеться. Ще 20 років мине, і воно прийде. Треба попрацювати.

- Після Майдану стало популярно носити все українське – національну символіку, вишиванки, віночки… Це мода чи щось більше?

- Мода. Я спостерігав три хвилі. У 90-х роках, це 1991-1993 роки, так само вибухнула мода на вишиванки, на червоно-чорні прапорці з портретом Бандери, потім зійшло нанівець. Далі подібне було у 2004 році, коли була Помаранчева революція.

Ми для Європи – варвари, були ними і лишаємося. З війною, з іміджем, який активно пропагують російські ЗМІ типу Russia Today

Це такі хвилі. Просто зараз ця хвиля – більш свідома. Якщо у 1990-х роках це були десятки тисяч, у 2004-му – сотні тисяч, то зараз – це мільйони. З них близько 20% – свідомі, а інші просто піддалися емоціям, впливу. Це швидко спалахує, потім минає час і людина знову засинає. Подивимося, як цей модний спалах буде розвиватися, бо я, принаймні, бачу в усіх проявах, зокрема, й у інформаційному, відкат назад. І це природно. Ми йдемо природнім шляхом – розвиваємося, як нормальна рослина, як дерево, ростемо потрошку, циклічно. В Росії намагаються щось штучно виростити. Ми ж ідемо природнім шляхом. Єдине що, ми слабкіші проти імперії, але нічого.

У вас є рецепт, як боротися з імперською пропагандою?

- В усіх питаннях є таке, що ми маємо якось на щось реагувати. Ніяк ми не маємо реагувати. Ми є об’єктами маніпуляції, і такі питання випливають з цього контексту.

Як ви ставитеся до людей ненормальних чи хворих? З обережністю. Бо воно, падла, може прибити, вбити, автомата в руки взяти. Треба пам’ятати: це хворі люди, хворі на вірус пропаганди. Це – пацієнти. У них – клініка.

Як боротися? Ми з вами можемо робити це тільки на рівні наших особистих стосунків. Взагалі ж це має робити держава, яка у нас х***ва, як ми це з’ясували, і тому ми є об’єктами російської пропаганди. А боротися як? Ну, на сторінці у соцмережах своїх розвінчуйте міфи.

У державі у нас все х***во. Вони дебіли, а значить, не треба на них звертати уваги. Всі, хто пруться у владу – я спостерігав за цим – у них щось трапляється. Нормальна людина була, а потім: «Ти нічьо нє понімаєш, там всьо нє так…». Людина навіть перестає бачити тебе – вона тебе бачить уже як об’єкт електорату. Політики – це не люди. Це якісь біороботи. Біоорганізми.

Які часи зараз переживає мистецтво в Україні?

- Воно буяє. Якщо глянути на нещодавній Книжковий Арсенал – люди протягом кількох днів просто змітали книжки. Купа видань, цікавих авторів, презентації, дискусії. Так само із художньою сферою, із поезією. З кінематографом погано, але, принаймні, зараз приймаються закони, які, можливо, щось комусь дадуть. Проте, там системна помилка – це довга, окрема тема.

Єдине що ЗМІ всього цього не висвітлюють, а тому складається враження, що цього нема. Зі ЗМІ у нас складається враження, що ми ще у минулих роках: серіали, гламурне життя, ну, коротше, вся оця ригачка. Воно досі крутиться, хоча це уже не тренд, час для цього уже минув.

Зараз тренд – це інтелектуальний українець. Людина, яка думає, яка вільна, яка не дивиться телевізор. Тому все, що відбувається у мистецькому житті, воно або у інтернеті, або на якихсь приватних вечірках. Ми живемо у двох реальностях. Одна показує серіали, новини, камеді-клаби, придуркувата кавеенщіна оця. А нормальні люди живуть у паралельній реальності, і їх багато.

Суспільство зараз виходить на інший рівень комунікації. Єдине, що це невідомо широким верствам населення. Ну, а що робити.

Зараз тренд – це інтелектуальний українець. Людина, яка думає, яка вільна, яка не дивиться телевізор

Це розраховано на різні аудиторії…

- Так. Людина, яка дивиться телевізор, від початку має рівень інтелекту нижче середнього. Телевізор – це для дебілів. Його не можна дивитися. Це гидота для дебілів. Але таких багато.

- Якщо би по телевізору почали висвітлювати все, що зараз відбувається у мистецькому житті країни, це би допомогло аудиторії змінитися?

- Ні, це неможливо. Такі програми апріорі неможливі. Я уже тривалий час над цим б’юся. Інтелектуальні програми – це не сегмент телебачення. Це або національний канал з аудиторією 0,0001%, або це друга-третя ночі. Піплу це не цікаво. Це не той сегмент аудиторії. Тому такі програми апріорі неможливі. Я вже скільки ходив на канали, вони кажуть: «Нам нє інтєрєсно. Нам нужно шото такоє – сєріальчікі, шуточкі». Я кажу: давайте поговоримо про щось інше. А вони – та це цікаво 20-ти людям. Але ці 20 людей вирішують майбутнє країни в інтелектуальному плані! Вони малюють ландшафт, створюють його, і потім він буде предметом для досліджень культурологів, мистецтвознавців. Ці люди тихенько працюють: видають якісь книжечки, картинки малюють, щось там собі ходять. На них тикають пальцями і кажуть: «дебіли якісь».

А ви вважаєте, що саме вони формують образ нового українця?

Абсолютно правильно. Він буде, він живе, він діє. Він залишиться в історії як символ нашого часу, як герой нашого часу. Ми живемо у такий час, коли відчувається хвиля української неогероїки – в усьому.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: