21 серпня 2017, понеділок

Російський філософ-емігрант Анатолій Ахутін - про народну відданість Путіну і феномен "совковості"

коментувати
Російський філософ-емігрант Анатолій Ахутін - про народну відданість Путіну і феномен
Філософ Анатолій Ахутін, який емігрував з Росії в Україну, розмірковує про феномен "совковості" і знаходить лише одну схожість між українцями і росіянами

Російського вченого, автора багатьох книг з філософії Анатолія Ахутіна на батьківщині двічі затримували під час акцій протесту проти режиму президента Володимира Путіна. Рік тому він переїхав у Київ. Сам він називає свою еміграцію "втечею від духоти, злоби і ненависті, які запанували в нинішній Росії".

Народжений в 1940 році, Ахутін чудово пам'ятає особливості життя в післявоєнній країні, хрущовську відлигу, застій, перебудову та становлення демократії. У нинішніх подіях в Росії він бачить багато спільного з радянськими часами.

У всьому, що стосується його батьківщини, філософ категоричний. Вважає, що народна відданість Путіну будується на істериці самопожертви. "Бабусі виходять на мітинги з плакатами: "Краще загинути, ніж зрадити Путіна!" або "Ми будемо голодувати, але не здамося Обамі!",— каже Ахутін.— Їм же ніхто не сунув ці плакати в руки. Це просто фігура свідомості така. Тієї ж  радянської свідомості, що отруєна путінською пропагандою".

Життя при "сильній руці" робить людей психологічно слабкими, неповноцінними й інфантильними

Коли ж справа стосується України, філософ втрачає категоричність і стає м'якшим.

Якщо у Росії з Україною є щось спільне, то це радянське минуле. І воно для України настільки ж обтяжливе і страшне, як для Росії. Потрібно визнати, що це спільне минуле, і обом країнам потрібно вибиратися з нього.

Обидва Майдани можна порівняти зі спробами народження. В України тепер є шанс вилізти. А у Росії люк закривається свідомо. Тепер човен тоне.

"Совковість" — це соціально-психологічний комплекс. Такий же, як комплекс неповноцінності. Це хронічний інфантилізм і громадянське неповноліття. Радянську людину позбавили останнюьої приватної власності, а саме — його самого.

Спочатку цілий народ прокрутили через м'ясорубку Гулагу і репресій. Мета була одна — затероризувати людину, щоб вона знала на рівні підсвідомості: кожен її самостійний рух або думки небезпечні. Колективізація — це не тільки загнання селян в колгоспи. Це створення з різних людей, громад і навіть сімей прозорої й однорідної маси.

Те ж саме з національністю. З 1930‑х буржуазний націоналізм пригнічувався, при цьому насаджувався націоналізм декоративний. Ось вишиванки, шаровари, вуса — це будь ласка. Покличемо вас в Москву, покажемо в залі Чайковського, "спляшете" свої гопаки. За формою ви українці, а за змістом — радянські люди. Це все була фікція, декорації.

Радянська людина не вміє і не любить бути одна — вона тоді не знає, як бути. Життя при "сильній руці" робить людей психологічно слабкими, неповноцінними й інфантильними. Вони мають потребу в керівництві, в заборонах і покараннях. Можна прийняти будь-які демократичні закони, але вони не будуть працювати, якщо немає свідомості громадянина.

Тому Радянський Союз не був державою, а жорстко ієрархієзованою партією. В путінської Росії дуже схожий стиль: корпорація влади при масі безіменного населення, мобілізованого на побудову чергової утопії — "русского мира".

Путін почав своє президентство з твердження, що найбільша геополітична катастрофа XX століття — це розпад СРСР. Тобто він намагається зобразити справу так: лихі 90‑ті все розвалили, а ми зараз швидко поставимо країну на ноги.

Парадокс у тому, що це вставання з колін зовсім не передбачало відновлення економіки, добробуту та освіти громадян. Нічого не збудовано, крім начальницьких палаців, торгово-розважальних центрів і купи ракет. Росія як була сировинною державою, так і залишається.

При цьому давно відомо: тільки мілітаризація свідомості мобілізує людей на масу і тісніше згуртовує їх навколо "мудрого" керівництва. Ввівши в гру мілітаристський патріотизм Третього Риму і месіанську міфологію "русского мира", путінський режим вдихнув новий ентузіазм в радянську масу. Розгублені на волі 90‑х безпритульні знову відчули рятівний нагляд, причетність до колективного вседозволеного "ми". До речі, "церква" цього "ми" зовсім не РПЦ — це лише гвинтик нової машини,— а ЗМІ. Люди не інформуються, а формуються. Вони не дізнаються новини з ТБ, а живуть у ньому.

Путін третього строку — це відвертий сталініст. Чесно кажучи, важкий сталінський дух ніколи й нікуди і не йшов, тому його повернення — це найефективніший спосіб для Путіна затвердити свою владу.

Я пам'ятаю, як це було в 50‑ті. Моя сім'я жила в комуналці кімнат на сто. І щоночі в коридорі було чутно тупіт чобіт — когось забирали.

При такому режимі немає жодних механізмів його змінити. Немає ні виборів, ні мирних протестів, а найменші ознаки життя громадянського суспільства відразу пов'язують з іноземною агентурою і "бандерівським" Майданом.

Кажуть, Путін навіть якось сказав: "Опозиція протестами зіпсувала мені інавгурацію, а я зіпсую їм життя". Він діє за стратегією крапельниці: не робить якихось швидких кроків, а по краплині просувається все далі і далі. І раптом ми виявляємо, що можна розганяти, ліквідувати що завгодно, затримувати кого завгодно. Це стало нормою.

В Україні є одна точка опори — це суверенна національна держава. Завжди можна сказати: це вони там в Москві нас захопили. А ми — інші, й завжди були іншими, просто зараз звільняємося від колоніального рабства.

В Україні люди давно навчилися жити і виживати. Потрібно тільки, щоб держава їм не заважала в цьому. Свідомість самостійного господаря — це ще не громадянська самосвідомість, але дуже близька до неї.

У всіх кольорових революціях діяли одночасно дві принципово різні сили: національно-державна ідея і громадянська самосвідомість. Поки люди звільняються від зовнішнього ворога, обидві сили діють разом. Але усередині свого національного світу вони неминуче протиборствують.

У найближчі роки, боюся, Росію чекає фашизація. Без метафор. Архаїзований традиціоналізм, націоналізм, антиінтелектуалізм, ксенофобія, поєднання манії величі з манією переслідування, корпоративна замкненість влади, культ вождя — все це очевидні риси путінського режиму й абеткові визначення фашистського.

Успішного сценарію розвитку подій в Росії я не бачу. Є тільки різні варіанти поганого. Це, як не крути, буде катастрофа, а значить — загибель людей.

В Україні, хочу сподіватися, глобальної війни не буде — це не в дусі часу. Натомість, очевидно, буде війна тліюча: напівцивільна-напівтерористична-напівдиверсійна.

В цих умовах важливо, щоб патріотичну наснагу не заглушив голос громадянської самосвідомості. Самосвідомості вільної особистості, що вимагає правового забезпечення своєї автономії, своєї самотньої "гідності".

Матеріал опублікований в НВ №29 від 14 серпня 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: