4 грудня 2016, неділя

Поки не доведено зворотне, громадянин РФ – ворог. Письменниця Олена Стяжкіна – про «поганий» Донбас і закадровий сміх Кремля

коментувати
Для росіян у свідомості професора діє презумпція винуватості. Це не відповідає гуманістичній традиції, вона погоджується, але так склалося
Фото: glazamiobektiva.com.ua

Для росіян у свідомості професора діє презумпція винуватості. Це не відповідає гуманістичній традиції, вона погоджується, але так склалося

«Там живуть інші люди, які будуть заважати» – так все ще говорять про Донбас. Професор Донецького університету вважає, що, відгороджуючись від «донецьких», українці вирощують біду на роки

Місто, в якому більше не чутно голосів патріотів, але яке як і раніше – Україна. Таким залишається Донецьк для письменниці та  історика Олени Стяжкіної, якій два роки тому, як багатьом іншим, довелося виїхати з міста, що занурюється в пучину сепаратизму. З усіх сценаріїв майбутнього Донбасу вона сприймає лише один – звільнення і деокупація. Саме на цей запит повинен працювати весь ресурс добра українців і саме такою перемогою повинна завершитися війна зі злом, щоб більше ніколи не допустити його в майбутньому, впевнена письменниця.

«Я тримаю своє місто за руку»

— Рік тому ви говорили, що не можете відпустити Донецьк. Зараз, через рік вийшло?

— Думаю, не в мені справа. Це питання до нас до всіх: чи ми готові відпустити? І що означає це «відпустити»? «Бетонна стіна», «межа», «там живуть інші люди, які будуть заважати українським реформам» - цей сценарій «відпускання» то спалахує, то згасає. Але не визнати, що він існує, неможливо. У ньому є все – і особиста біль, і втома, і жага покарання, і невивчені уроки Другої світової. Але головне в ньому – закадровий сміх Кремля. Зрештою, це не наша, це його ідея – створити образ «поганих людей» і, користуючись ним, продовжувати агресію проти України. Відпускаючи «бетонною стіною», ми самі носимо цеглу для того, щоб на місці пропагандистської брехні про «громадянську війну в Україні» виросла біда і ненависть на довгі роки.

Перш ніж говорити про «відпустити», необхідно пройти через розуміння того, що окуповані землі і люди втратили не тільки соціальну, економічну, політичну, але й інформаційну суб'єктність. Зрозуміти, що всі ці заяви колаборантів, паради, показові уроки патріотичного виховання» в школах – ні що інше, як порції отрути, яким отруюють свідомість і людей в окупації, і решти українців. Зрозуміти, що все це «згине, як роса на сонці», як тільки кордон між РФ і Україною буде закрито і разом з ним будуть закриті канали постачання зброї та телепропаганди. От якщо це зрозуміти, то можна відпустити і ненависть, і синдром марних очікувань. Але включити замість нього очікування реальні, прагматичні. Про те, як відновлювати, як отримувати репарації, як лікувати, як вчити і як захищати.

— А якщо говорити про особистий вибір «відпустити»?

— Багато людей, яким вдалося евакуюватися, цей вибір зробили. Їх життя більше не буде пов'язано ні з Донецьком, ні з Луганськом. Навіть після звільнення – не буде. Переживши прихід російських «захисників» і зраду їх місцевих посіпак, багато людей втратили довіру до світу, до того, що вважали і називали своїм будинком. Це те, що, напевно, неможливо, та й не потрібно відновлювати. Життя увійшло в свою правильну колію. Люди знайшли себе і своє місце в різних містах і в різних регіонах. Це добре.

Але для майбутнього українських Донеччини та Луганщини – це проблема. Без людей, без їх сили, віри, таланту і готовності багато працювати, відновлювати деокуповані землі буде дуже важко. Вже зараз потрібно думати про те, яким чином заповнити втрату активних і хороших людей, які не будуть повертатися.

Що стосується мене, я не буду відпускати своє місто. Мені все одно, як це виглядає з боку і що про це думають інші. Мені важливо тримати його за руку і знати, що навіть ось таке – ослаблене і оббрехане окупантами – воно теж мене тримає.

— Що було для вас найскладнішим і болючим після переїзду з Донецька?

— Складним – зрозуміти, що особисто я можу зробити для звільнення наших земель. А болючими були і залишаються дискусії про те, що «це назавжди», «закрити бетонною стіною», «повернемо не при нашому житті». Зараз, коли склався наш громадянський рух «Деокупація. Повернення. Освіта», стало набагато легше. Ми намагаємося виробити правила повернення, в яких повинні бути і механізми прощення, і механізми покарання, і формування платформи, яка дасть енергію загальної справи. Освіта – це одна з ключових позицій деокупації Донецької і Луганської областей.

— Кілька років тому, ще до подій в Донецькій та Луганській області, ви прочитали лекцію про токсичний сором. Чи можна цим терміном пояснити те, що відбувається зараз в Донецьку та на інших окупованих територіях?

— Токсичний сором – поняття психологічне. Це історія про те, що в силу низки причин людина вважає, що вона нічого не варта, що їй нічого не можна, що вона – найгірша, чого б не домоглася. Концепція токсичного сорому за гарної аргументації та аналізі може бути введена в процес розуміння того, ким і чим були і є радянські люди.

Але її недостатньо, щоб пояснити життя тих, хто опинився на окупованих територіях. Війна – це така історія, де вибір між добром і злом роблять кожну мить. І роблять його в загрозливих обставинах. Зигзаг – гарне слово для розуміння, але дуже важкий для концептуалізації, тому що одна і та сама людина в один день свого життя може виявитися боягузом, і героєм. Ніхто не знає, на яких вагах це можна виміряти.

Стокгольмський синдром, стратегічний імморалізм, банальність зла, «кому війна, кому мати рідна»... Але і банальність добра теж. І несподіване для самої людини – безприкладна мужність. Ви читаєте Фашика Донецького? Ця людина живе в окупованому Донецьку. Він не тільки не здався, але і «несе» на собі, на своїй вірі в перемогу багатьох, готових впасти у відчай і опускати руки.


Фото: life.pravda.com.ua
Фото: life.pravda.com.ua


«Війна буде весь час наздоганяти нас»

— У людей, які виїхали з окупованих територій або живуть у «прифронтовій» зоні, часто зникають півтони. Вони сприймають людину тільки через призму її політичних поглядів. Важливо тільки те, що людина налаштована проукраїнськи або проросійськи. Це добре, погано чи просто нормально?

— Я б не називала це політичними поглядами. І слова «проукраїнський» і «проросійський» я б не використовувала. А зникнення півтонів у тих, хто бачив війну, зрозуміле. Якщо мозок не зачеплений російським інформаційним продуктом, якого на окупованих прифронтових територіях дуже багато, то розуміння війни, російської агресії тут не питання теорії, а питання особистого досвіду. Цей досвід не може мати компромісів. Не може бути хорошим росіянин, який прийшов в Україну вбивати. Між добром і злом не може бути сірої зони. Чи він одурманений пропагандою або бідний, який вирішив заробити на війні, або «просто солдат, що виконує накази» - неважливо. Важливо, що він – агресор, який прийшов вбивати.

Напевно, потрібно віддавати собі звіт в тому, що Російська Федерація, точно так само, як псевдореспубліки, окупована кримінально-службистським режимом. Ймовірно, там теж є втрата інформаційної суб'єктності, а тому телевізійна картинка загального «одобрямсу» є спектаклем, створеним на потіху кремлівського режиму. Але думати про це сьогодні і витрачати сили на це я не хочу. Федерація для мене зараз – ворог. І для росіян діє презумпція винності: поки не доведено зворотне, громадянин РФ – ворог.

Це, напевно, неправильно і не відповідає гуманістичній традиції. Але так склалося. На експорт добра немає. Воно є тільки для перемоги, для того, щоб у Донецьку і Луганську була Україна, щоб боротися з внутрішньої травмою українців. На це все потрібно дуже багато добра.

— Багато переселенці, які виїхали з окупованих територій, намагаються підкреслити свою українську ідентичність, часом роблячи радикально націоналістичні заяви. Як це пояснити?

— Люди різні. Можливо, декому здається, що хтось- важливий і сильний, такий державний контролер – вимагає цього. Вимагає доказів української ідентичності. Комусь здається, що на тих, хто евакуювався дивляться з упередженням. Для інших, можливо, доказ української ідентичності – особистий спосіб боротьби з російською агресією. Прояв себе в Україні, відкриття в собі українця – сильного, вільного, чесного. Такий спосіб одужання і перемоги над ворогом. Для кого-то демонстративні практики не важливі, тому що Україна – це «дихати». А навіщо демонструвати дихання? Та і як це зробити? Не виключаю, що якась частина людей таким нехитрим способом може монетизувати свій статус. Сценаріїв багато. Але всі вони про різницю проживання травми, про різницю переживання досвіду війни.

— Не всім, хто виїхав з окупованих територій вдалося знайти себе. На те могло бути десяток причин, але вони виявилися чужими тут. Повернутися назад, в Донецьк, вони теж не можуть – там вони вже чужі. Що робити цим людям?

— Тут ніхто не зможе дати пораду, тому що немає універсального рецепту, чинного, однаково і для всіх. Але в цьому є велика проблема, яка стосується не тільки «чужі-свої», «робота-самореалізація». Ми обов'язково переможемо. Скоро. Але війна буде весь час наздоганяти нас і буде присутня у нашому житті колосальною травмою. Вона буде наздоганяти дітей і дорослих, і ветеранів, які пережили окупацію, і тих, хто наче б успішно інтегрувався в інших місцях України, і тих, хто повернеться на звільнені землі.

«Придністров'я-2 на довгі-довгі роки» не буде. А біль і травма вже є і будуть на довгі роки. Якщо над цією проблемою не працювати, вона нікуди не дінеться. Вона сама не розсмокчеться. Заперечення травми – це не спосіб одужання. Нам треба готуватися до того, щоб довгі роки лікувати травму війни. Потрібні фахівці, потрібні психологи, психотерапевти, психіатри. Людям, які пережили війну, потрібна допомога. Навіть, якщо вони самі не готові в цьому зізнатися або не усвідомлюють проблему сьогодні.


Фото: pinchukartcentre.org
Фото: pinchukartcentre.org


«Окупація свідомості – це жахливо, але не смертельно»

— Ви жили в Донецьку, знали настрої людей там. Як вам здається, можна було уникнути того, що сталося?

— Уникнути трагедії було неможливо, тому що це історія про російську агресію. Вона була підготовлена з часів зникнення СРСР. З 1991 року реваншистський план почав готуватися і втілюватися в життя. Іншого варіанту бути не могло. Питання стояло тільки «коли». Агресія була запланована і вона відбулася. Це війна. Російський план виявився не таким хорошим. Їх аналітики прорахувалися щодо проросійських настроїв, щодо абсолютної підтримки повернення в лоно імперії. Адже виросло покоління, яке не знало радянського рабства, люди середнього віку переоцінили своє радянське минуле. Протест, який хтось на сході підтримав, був протестом не проти України, а проти рабських умов, створених олігархатом Донецької та Луганської областей. Ніякими пропагандистськими зусиллями не можна було направити цей протест проти України. Тому довелося бандам Гіркіна, а потім і власне російської регулярної армії стати ударною силою. Розуміти це дуже важливо для нашої майбутньої перемоги.

— Чому такий сценарій не вдалося повторити в Одеській області?

— У плані, який складався, була важлива складова – демонізація Донбасу. Всю Україну переконували, що в цьому регіоні живуть принципово інші люди і що тут це закономірно. В Одесі і Харкові цього не може бути, а Донбас такий кульгавий, косий, невдалий, бандитський і неосвічений. Цей план теж спрацював. Люди повірили, що тут таке можливо. На жаль, і зараз вірять. Ні Одеса, ні Харків не знали такої демонізації образу.

— У донецьких школах зараз проводять так звані «уроки патріотизму». Це, звичайно, впливає на свідомість людей. Вам не здається, що чим більше пройде часу, тим більше населення цих псевдореспублік віддалиться від України?

— Я помічаю інше. Бачу, що люди, зачаровані телевізійної ідеєю величі «російського світу», спробувавши його в реальності, зараз чітко розуміють необхідність повернення України. Їм важко це сформулювати, але розуміння цього є. Причому, не тільки на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, але і в Криму.

Так, іноді це виглядає жахливо, дуже неприємно, виглядає страшно, але це не смертельне захворювання. У нас значна частина країни мала комсомольське і піонерське минуле. Вступали до комсомолу, були піонерами. Були збори дружин, комсомольські збори, політінформації, «проклята Америка», «крилаті ракети», «продовольча програма», «Анжела Девіс» та інша радянська пропагандистська маячня. І що? Хтось кинувся захищати «комуністичні ідеали» в 1991 році? Практика деоккупацій 1945 і 1991 років показує, що фейкові виховні заходи йдуть у небуття досить швидко. У них, на жаль, залишаються прихильники. Але без російської зброї і російської військової присутності це не буде критичним.

— Ви часто наводите приклади історичних алюзій. З чим би ви порівняли те, що зараз відбувається в Донецькій і Луганській областях?

— Це класична картина окупації. Таку переживала Україна в період вторгнення нацистів у часи Другої світової. Те ж саме було і в Європі. Можемо подивитися на сумну історію Чехословаччини. Причому навіть не Судетській варіант, а історію створення протекторату Богемії та Моравії. Там багато німців вважали своїми, зустрічали Гітлера зі свастикою, матері простягали йому дітей, щоб показати, які вони прекрасні юні нацисти. Люди кинулися «листуватися» у німців. Цікаво, що в 1918-му, коли було створено держава Чехословаччина, громадяни шукали можливість записати себе чехами, а в 1939 – активно шукали і знаходили «німецькі корені». Таких людей називали «амфібіями», і їх було досить багато. А в місцевих газетах періоду окупації писали, що Богемія та Моравія – справжні назви споконвічно німецьких земель. Тривало це з 1939 по 1945 рік. Куди це все поділося після 1945 року? Зникло як не було. Та деякі громадяни знову записали себе чехами. Так що наш досвід не унікальний, і багато процеси, які почнуться після звільнення, можна побачити вже зараз.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: