20 вересня 2017, середа

Півострів кривих дзеркал. Крим без ретуші – із забитими пляжами, українськими відпочивальниками та справжніми настроями

коментувати
Півострів кривих дзеркал. Крим без ретуші – із забитими пляжами, українськими відпочивальниками та справжніми настроями
Під завісу третього курортного сезону журналіст НВ об'їздив культові місця анексованого півострова, щоб особисто побачити і почути, як він живе і що кажуть його мешканці і гості

КОРДОН, ЧЕРГА

- Так куди ми їдемо, якщо що? - щупла дівчина з громіздким рюкзаком забирає з рук юнака тетрапак з вином. Сріблястий пакет ось-ось вислизне з маленьких рук. За правилами в'їзду в окупований Крим на одну людину має припадати не більше однієї пляшки алкоголю.

- А обіцяв горілку... – картинно зітхає інший жіночий голос з-під купи речей.

Палюче сонце залишає на плечах червоні смуги. За спинами цієї компанії, що чекає черги на в'їзді на півострів – довга вервечка автомобілів з українськими номерами.

- Якщо питають, їдемо до Серьоги в гості, в Сімферополь. Ремонт робити, – впевнено відповідає дівчатам хлопець. Його звати Павлом. На самій верхівці його величезного рюкзака – вигоріла жовто-блакитна стрічка.

- О це ми сепаратисти! – час від часу жартівливо доноситься з компанії.

Жарти в черзі до пропускного пункту стихають через кілька годин. Відкрите вікно пропускника наближається. Раптово худенька дівчина оживає, прослизає до того, кого називали Пашею, відв'язує жовто-блакитну стрічку від його рюкзака і ховає її глибоко в кишеню.

КРИМ, ВСЮДИСУЩИЙ ПУТІН

Набережна Севастополя забита людьми. Заповнені тротуари, лавки, літні кафешки, намети з їжею та сувенірами. В повітрі ще висить атмосфера безтурботного літа. Люди навіть у воді біля пам'ятника загиблим кораблям – плавають, немов різнокольорові рятувальні круги. Гучна музика, гавкає чиясь непристойно маленька собака.

У трьохстах метрах один від одного – два майданчики для платних фотографій: один з написом «Я люблю Севастополь», інший – «Крим – наш». Біля останньої сім'я – позує в кашкетах з георгіївськими стрічками.

- І навіщо клацаємо? – продавщиця сувенірів закриває грудьми свій товар від камери мого телефону – футболку з написом «Путін – мій друг». Всього 200 рублів. По курсу – трохи менше 100 грн.

- Зазвичай фотографують пам'ятки... – жінка недовірливо мружить очі.

За її спиною – східні солодощі, безрозмірні тільники та магніти з Путіним. Він став головною визначною пам'яткою Севастополя. Його кругле обличчя скізь і усюди – на білбордах, одязі, речах.

***

Через дорогу від центрального ринку – забігайлівка, за одним із столиків сховалася від спеки купка поліцейських. Недалеко від них, на брудній лавці лежить людина. Чоловік п'яний, поруч з ним двоє – жінка у розхристаній сорочці і якийсь перехожий, музикант. Догравши на губній гармошці, останній звертається до пані:

- Так! А він кинув музику і пішов в іслам.

- Полюбому, – заперечує співрозмовниця напідпитку. – Всі нормальні люди йдуть в іслам.

Чоловік, що лежить, періодично схлипує. Не витримавши, супутниця нападає на нього:

- Так, тобі погано! Так, ти помираєш! Так якого х*ра ти гальмуєш?

Чоловік не ворушиться.

- Мені тепло, – після довгої паузи відповідає він.

Поліцейські на п'яну пару не звертають ніякої уваги. Вони повільно залишають кафе, віддаляючись у бік набережної.

***

На Графській пристані, біля пам'ятної таблички крейсеру Червона Україна, зупинилася група туристів.

- Чим цікавий цей крейсер? – екскурсовод розкриває парасольку від сонця над головою. - Тим, що свого часу, у 29-му році, дводенний перехід на цьому крейсері з Севастополя в Сочі зробив знаменитий Йосип Сталін.

Група слухає неуважно: поки екскурсовод говорить, люди шикуються в чергу помацати розташовану поруч з описуваною нею пам'яткою куди цікавішуу скульптуру – статую лева, що «виконує бажання».

- А пам'ятаєте, як у Радянському Союзі всі стояли в черзі? – миттєво реагує екскурсовод. – Стоїш, стоїш, а потім хто-небудь обов'язково запитає: «А за чим ми стоїмо»?

***

У піцерії біля моря вільних місць немає. За одним зі столиків на вулиці троє – Саша, Микита і Женя.

- Севастополь завжди був Росією, ще до Путіна, – потягує пиво Саша. – Ще за України тут була військова база, місто було закритим, і потрапити сюди було непросто.

Саша виділяється з компанії яскраво-червоною футболкою з написом великими літерами «RUSSIA».

- І портове місто, і військове. Всі в ньому були зацікавлені. Коли була Україна – російський флот платив шалені гроші, щоб тут стояти. Тепер ось, все завдяки Володимиру Володимировичу, нинішньому нашому президентові, який повернув... – на цьому місці Саша затинається і поправляє себе, - повернув історію. І взагалі, Севастополь – місто двох легендарних оборон. Хоча тепер, за нинішньої ситуації, вже кажуть, що трьох.

- Один із символів нашого міста – Матрос Кішка, - вклинюється в розмову Микита. Але Саша його тут таки виправляє: «Герой у нас – Володимир Володимирович. Ващє-ващє».

Всі троє дружно схвально кивають, Саша продовжує:

- Не знаю, як зараз, але раніше тут точно тренували бойових дельфінів. Був я в Балаклаві нещодавно, чув розмову двох «масквичів», - Саша робить паузу, перевіряючи, чи почула я його інтонацію, і продовжує кривлятися: «Мама, мама, пашлі на долфінов пасмотрим! – сміється Сашко. Ні, ну прикинь? Долфіны».

Розмова заходить про туристичний сезон. Всі сходяться в тому, що курорт в цьому році все одно кращий, ніж у попередні два. І що українці, які приїжджають до Криму, – «великі молодці». Це українська влада, впевнений Саша, «все псує» – налаштовує людей проти відпочинку в Криму.

- Слухай, а ти в Сирію ходив? – Микита розрізає піцу і запитально дивиться на Женю.

- Так, але я ходив, коли був мирний час, – Женя відкидається на спинку стільця.

- Коли це в Сирії був мирний час?

- Ні, ну там місцями стріляли по вулицях...

- Таке насправді місто угробили, так, Дамаск? З історією. Просто в руїни.

- А хто угробив? – запитую я.

- Тобто, хто? – дивується Женя. - Америка. Я тобі скажу словами з Євробачення. Так, я дивився! Кореспондентка якась почала тягнути за язик нашого посла: «От, каже, а хто Росії заважає?». «Ну знаєте, так ніхто не заважає», – відповідає їй посол. А вона така: «Ні, ну ось, напевно, все-таки США заважає, так, Росії?» А він такий: «Зауважу – не я це сказав». Красень, викрутився! Ось що значить політична підготовка. Сам же цю кореспондентку і підколов.

Женя судомно сміється.

- А ви знаєте, що зараз відбувається в Туреччині? Там взагалі-то військовий переворот, - змінює тему залишений без уваги Саша. - Цей Президент, чи Эндорган, чи Ердоган, з країни втік. Прям як Янукович колись.

Всі троє по черзі пародіюють Януковича, Женя сміється голосніше за всіх:

- Янукович така людина, що ще давним-давно все підписав з Росією, тому його так відразу і прийняли тут. Дурний – не дурний, а все одно ж підписав.

- І взагалі, тут чутка є, - продовжує Женя, понизивши голос, - що у нас син Януковича похований на братському кладовищі на північній стороні – серед полковників, генералів. Але це неможливо, як він може лежати там? Та й це ще жирне питання – загинув він чи ні.

Поки Саша, Женя і Микита сперечаються, за їх спинами повільно проїжджає фургон з величезною рекламою пива. Слоган свідчить: «Нам є, чим пишатися».

СЕВАСТОПОЛЬ, НЕХАЙ ЇЇ ЗВУТЬ МАРИНА

Про нашу зустріч Марина (імена героїв змінені заради їх безпеки) не каже нікому. Двоюрідний брат давно виїхав з Криму, воює в складі одного з українських добробатів. Марина після референдуму виїхати не змогла – не відпустила сім'я.

- Батьки мені голову відкрутять, якщо дізнаються, - попереджає вона мене.

Дівчина сидить на сходах, за її спиною – літнє кафе, гримить музика, попереду – севастопольська бухта: по воді напівсонно ходять катери і яхти.

- Референдум випав якраз на той час, коли я закінчила школу. Перервалося ЗНО, севастопольські випускники або залишалися у Криму, або їхали в Росію. Я стала в позу і сказала, що поїду тільки в Київ. Мама підтримала. Пройшли через купу папірців і електронних реєстрацій і в підсумку я потрапила на другу вступну сесію, спеціально для кримських, донецьких і луганських. Здала всі іспити, приїхала назад збирати валізи – але батько не пустив.

З братом Марина спілкується рідко, дізнається про його життя в основному з соцмереж.

- Якраз коли я була в Києві, мамі зателефонував мій брат – запитав, як справи, і сказав, де він. Це був шок. Максим [брат] на той момент вчився в іншій країні, але коли Крим відійшов до Росії, повернувся в Україну, сказав – буду воювати. Батьки його після цього виїхали з Криму. Тепер батько Максима – не остання людина в Києві, займається волонтерством – допомагає фронту. Тоді мене переповнював патріотизм – була дуже горда, що в мене є такий брат. А потім стало страшно і нервово. Минулого літа родичі Максима в терміновому порядку виїжджали до нього: його відправили у Дніпропетровськ, у лікарню – зачепило міною. Пошкодження не загрожували життю, але ми всі дуже переживали.

Чим довше Марина говорить, тим ретельніше добирає слова – коли хтось проходить повз, машинально переходить на тон нижче або раптом зупиняється, чекає, поки підуть.

- У мене багато друзів виїхали звідси, і до Криму у них велика неприязнь – люблять лише саме місце, як будинок, природу, море. Наді мною жартома знущаються, що я тут. Сама в Україну я останній раз виїжджала два роки тому. Київ дуже люблю. Раніше хотіла провести там своє життя – вчитися і працювати. Зараз вже намагаюся не звертати уваги на те, що тут. Мама ж, навпаки, за всім уважно спостерігає – вона впевнена, що після референдуму все ускладнилося, що дуже багато людей змінили свою точку зору. От є у людей американська мрія, а у мами – українська, з будиночком в Одесі. Заважає тільки матеріальне становище.

Навколо нас поступово збираються люди. Марина зазначає, що в цьому році курортників більше у порівнянні з попередніми двома, але все одно мало. На моє запитання, чи багато відпочиваючих з України, дівчина, не роздумуючи, ствердно киває головою.

- А в Україні теж є футболки з цитатами Порошенка? Тут просто бум на всі ці футболки, магніти з Путіним. Зараз, правда, не так сильно, як спочатку. Я ніколи не думала, що Севастополь – це Росія. Не розуміла, коли люди виходили з російськими прапорами, шаленіли від Путіна. До чого це? Це ж не ваша країна! Я завжди асоціювала Батьківщину з українським фольклором, музикантами, письменниками. А в 2014-му побачила – так, місто, правда, російське. Людей з проукраїнською позицією, адекватних – одиниці. Тепер гріють душу тільки якісь рідкісні проукраїнські малюнки, написи. Хто на підлозі напише, хто – на стіні, хтось у під'їзді. Дивишся на них і думаєш – я не один.

На сходах за нами крутиться худий підліток в окулярах, на його футболці колаж: Хрущов, Єльцин і Путін, під ними напис: «Крим здав – Крим прийняв».

БАЛАКЛАВА, ВСЕ ВКЛЮЧЕНО

- Я-я-я-т-а-а-а-к сі-ильно лю-ю-ю-блю-ю Пу-у-у-утіна! – маленька дівчинка співає на ходу, тримаючи за руку маму, обидві – в тільниках.

Біля намету, де на самому видному місці знову-таки портрет Путіна в золотій рамі, позіхають двоє поліцейських, товстий і тонкий. Навпроти виділяє запахи пиріжкова, продавщиці в хустках перекрикуються кримсько-татарською мовою.

Уздовж набережної вишикувалися човни і перевізники – довезуть на будь-який пляж або проведуть морську екскурсію.

- При Україні було вигідно, - дві літні дами пливуть у бік Золотого пляжу, човен, що їх відвозить, огинає скелі. – Добре хоч в Туреччину тепер не поїдуть відпочивати. Хоча там набагато краще і дешевше. Все включено – навіть шестиразове харчування!

На пляжі немає живого місця – заледве вклинюєшся між людьми, що лежать, сидять і стоять. Відпочивальники плавляться під полуденним сонцем. Пиво, кукурудза, дитячі гірки – все для туриста.

- Сфотографуй мене! Я фотогенічний? – чоловік з пластиковим стаканом, доверху наповненим пивом, ловить на собі докірливий жіночий погляд з намету. Зізнається, що приїхав сюди відпочивати з Асканії-Нової. Це в Херсонській області.

У морі парочка цілується. Поруч з нею швартується човен з прапором Росії, що майоріє на носі.

На зворотному шляху зустрічаю Женю, фотографа з Києва. Він приїжджає в Крим кожен рік, тут у нього дача. Женя називає себе «людиною світу», тому «чий Крим, для нього не так важливо».

- Друг приїхав до бабусі, у Севастополь, - розповідає Женя, йдучи вздовж човнів. - Вона попросила його встати раніше і зганяти за сирком-молочком. Тільки біжи, говорить, швидше і займи чергу. Підходить – стоять дві людини. Він про себе думає – що за на*балово, бабусю? І запитує: «Я за вами?». А йому: «Ні, любий, ти – п'ятдесят четвертий». Загалом, коли до нього дійшла черга – сиру вже не було. Ось тобі й совдеп.

Повз проходить хлопець, одягнений у футболку із зображенням Хо Ши Міна, засновника комуністичної партії В'єтнаму.

Ми зупиняємося біля входу до високого тунелю.

- Бачиш цей так званий завод? – Женя показує на занедбану будівлю трохи далі. – Насправді цей завод раніше був прикриттям – тут базувалася підводна станція СРСР.

Женя розповідає коротку історію про секретний військовий об'єкт часів Холодної війни, який раніше розташовувався в Балаклаві. Згодом і до недавнього часу тут функціонував музей.

- Раніше водили екскурсії, але при Рашці їх чомусь закрили, – знизує плечима Женя. – Хоча ще в минулому році начебто водили. При СРСР станція була засекречена. В Балаклаву можна було пройти тільки за пропуском, як місцевий житель. У місцевих була підписка про нерозголошення і вони, в основному, працювали на цьому заводі. Людей запускали і випускали за картками. Бачиш, все це – прямо в скелі. Вона практично повністю прорита. Вхід в частину. Ходять чутки, що тепер, коли прийшла Росія, Балаклаву хочуть знову закрити для цих цілей – запустити сюди підводні човни.

АЛУПКА, ВІДРУБАНА ГОЛОВА

На довгій вертикальній трубі при в'їзді в Алупку хтось залишив напис: «Янукович - вбивця». Великими чорними літерами. Назва звивистої дороги, що веде до моря – шосе Свободи. Мовою місцевих жителів це звучить – «весь час вниз, не помилитеся».

В глибині алупкинських дворів сховався гастроном Везунчик. Всередині темно і душно. Біля прилавка йде боротьба: старенька в рожевій сукні вимагає завезти в магазин свіжу продукцію – продавщиця ледве стримується, щоб не зірватися, на брутальність. Коли на порозі виникає кулеподібний чоловік з коробками в руках, продавщиця впивається в нього благальним поглядом. Чоловік різко подається вперед:

- Так! Прийом товару, всім вийти! Бабусю, все. Виходимо! Прийом товару!

Старенька відступає до виходу, кидаючи:

- Шварцнегер, блін.

Я виходжу слідом за бабусею, але коли за нами стукають двері, «Шварцнегер» вискакує на поріг і окликає мене, розпливаючись в усмішці без переднього зуба:

- Сонечко, зачекайте, я не вас мав на увазі!

Посеред дороги валяється розірваний кавун – здалеку він схожий на відрубану голову, обліплену мухами. У тіні намета з рушниками продавщиця поправляє манікюр. Серед її асортименту ефектно виділяється полотно із зображенням Леніна. Повз проходить висока жінка з тату на попереку і пляшкою пива в руці.

- Вона ж в іншому купальнику була, ні? – торговки проводжають відпочиваючу поглядами.

- Останній день відпочиває, чого – може собі дозволити...

По сусідству продаються «контрастні» сувеніри: глиняні фігурки українських козаків поруч з фігурками «ввічливих людей». За деревами сховалася будка – тут продають екскурсійні квитки. У віконці біліють дві жіночі голови, побачивши потенційного туриста, вони швидко ховають свої тарілки з обідом.

Віра – світловолоса і балакуча кримчанка. Її доньці не більше дванадцяти, допомагає з роботою під час канікул. Віра розповідає, що тут, у прилеглих околицях, всі на дачах: «і у Ахметова є дача, і у Кличка».

- До Ахметова постійно приїжджають машини з українськими номерами. А, до речі, ви знали, що дружина Януковича відкрила у Севастополі магазин авторського одягу?

Білява дівчинка простягає мені одну туристичну брошурку за іншою.

- Нам все одно, хто приїжджає – українці чи негри, – каже Віра. – Українській мові завжди раді. Багато приїжджих з Донбасу, Луганська. У них тут пільги – їм можна довше, ніж на три місяці. Он пішли ми з дочкою гуляти в Севастополі – зустріли дівчину, виявилося потім, що з Луганська. Підскочила і почався розвод – безкоштовна фотографія, безкоштовна фотографія! А потім поїхало – за магнітик з фото – 200 рублів. Ну а перед донькою не скажеш же «ні». І так у Криму скрізь.

Людей мало, ціни стали вище, нарікає Віра.

- Україна каже, щоб сюди не їхали. А чому? Куди їхати? З дітками хворими, наприклад. Тут же санаторії. А нам, навпаки, приємно, коли люди приїжджають з України – не побоялися, приїхали. Ну а взагалі все тепер дивно. Ми і ліки замовляємо з України, тому що звикли, і продукти, ковбасу, молочку. Сюди ж не возять.

Поки Віра робить паузу, її донька розповідає про «найкрасивіші місця Криму», показуючи їх відразу на карті.

- А взагалі – лише б не було війни, - продовжує мати. - Коли був референдум, багато голосували, тому що просто боялися війни. Як на Донбасі. Не хотіли, щоб це почалося і тут. Але є і багато патріотів – у Севастополі, наприклад. Подруга мені сказала: залишимося з Україною після референдуму – поїду звідси в Росію.

Поруч із зупинкою, в магазині, продається «Українська» ковбаса. Господиня виправдовується – євпаторійський завод робив завжди, тому назва залишилася колишньою.

Спуск до Воронцовського палацу всіяний низкою порожніх наметів. Продавщиця розливає пиво і зізнається, що у цьому році – «знову не сезон, але все одно краще, ніж у минулому».

Попереду крокує чоловік: гумові шльопанці, сімейні труси і футболка із зображенням Путіна, який сидить верхи на коні, і написом «Нас не догонят».

Рудий пес спить на східцях. Поруч з палацом функціонує архітектурний пам'ятник – фонтан під охороною таблички «Вода не питна». Біля конструкції двоє чоловіків: один миє руки, інший, років п'ятдесяти, – п'є «не питну» воду, набираючи в долоні.

- Я – білорус! - кричить він. - Мені можна!

Повз аристократично пропливають дві жінки, в обох – яскраво виражений московський акцент.

- Так, - осудливо хитає одна головою. - Що роблять.

- Так місцеві взагалі п'ють все, що горить! – вигукує друга.

- Та ну! – ображається білорус, поправляючи вуса.

За його спиною вишикувалася низка туристів – кожен квапливо підходить до фонтанчика, миє руки, вмивається або п'є.

ЯЛТА, ЧЕРВОНИЙ ЖОВТЕНЬ

Центральний ринок Ялти ломиться від людей. Біля точки з гранатовим соком і чачею надовго зависла група приїжджих. Повна продавщиця солінь обмахується віялом і голосно рекламує свій товар. Розповідає, що приїхала з Генічеська, Херсонської області, раз на місяць виїжджає назад, після чого знову повертається на заробітки в Крим – і так вже 16 років.

- Раніше було краще, везли все з Херсонської області – і там добре, і тут добре. А працювати в Україні все одно ніде. Вірніше, працюєш так само, а отримуєш копійки. А так хоч з цими зарплатами додому повертаєшся – і гроші є, коли міняєш рублі на гривню. А жити на українську пенсію у 900 гривень? Ага. Тут теж, коли говорять, що пенсії кращі – триндить. Ті, у кого через коефіцієнт вийшло – ті так, можуть і по 12 тисяч отримувати. А ті, хто працював усе життя і отримував мізерну зарплату – у! – скручує дулю продавщиця.

До розмови приєднується її сусідка – продавщиця рахат-лукуму і чаю. Вона приїхала із Запорізької області, з Бердянська.

- Відпочивають у цьому році бідні, - скаржиться жінка. – І з України дуже багато людей. Тільки вони цього не афішують – зараз мало що скажеш в умовах, що склалися. Не ризикують. Багато приїжджають з Донецька, Луганська. І всі бідненькі.

- Понюхають і підуть, - включається продавщиця солінь. – Ще й ціни високі. Раніше товар з Херсона та області возили, а зараз – через переправу. Знаєте, як це дорого? Мій син віз завантажену маленьку газель – 6 тисяч рублів!

Потенційні покупці розглядають прилавки кілька секунд і прослизають далі. Продавщиця кидає віяло і кричить їм услід:

- Кримські солодощі і соління! Купіть вже що-небудь!

На набережній Ялти – тісна кав'ярня. Зі скромного літнього майданчика відкривається вид на море, всіяне вздовж усього берега прапорами Росії – обов'язковий атрибут кожної яхти. Під огрядним похмурим небом, поруч з колишнім Макдональдсом, раптово майорить прапор ЛДПР. З іншого боку набережної – меморіал і експозиція на знак скорботи за загиблими під час теракту в Ніцці: квіти, свічки, малюнки, плакат #PrayForNice. Він починається словами: «У тероризму немає національності».

У кав'ярні робить замовлення сім'я з чотирьох чоловік. Бариста просить 20 рублів – в касі майже не залишилося дріб’язку.

- Ні, немає, - відповідає глава сімейства, для певБності відкриваючи портмоне.

- Точно? – наполягає бариста.

Поки він відвертається, клієнт знаходить дві монети по десять рублів, але тут же, немов ошпарений, кидає їх назад у відділ для дріб’язку:

- Точно, точно.

Бариста вибирає з каси весь дріб’язок, що залишився. Клієнт незадоволений, ледве чутно він бурмоче лайку, не адресовану нікому, зсипає важку здачу в кишеню.

З рупорів біля причалу кричить екскурсійна реклама. Охочим пропонують прогулянки на теплоходах, годинна подорож – чотириста рублів. Уздовж кам'яного берега, не звертаючи уваги на курортну метушню і дрібний дощ, розсипалися рибалки.

В глибині вузької тінистої вулиці, прилеглої до галасливої набережної, застигла темна постать – пам'ятник Лесі Українці. Біля скульптури, тримаючись за руки, зупинилися двоє: хлопець і дівчина.

- Ващє якась ліва баба, – коментує хлопець. – Нє. Ващє не схожа. Очі не схожі, ващє нічо.

Влад – його звуть Владом – народився і живе в Ялті, Маргарита приїжджає до нього влітку з Києва.

- Не подобається нам тут, - не замислюється Влад. - Ціни високі, до туристів ставляться погано. Приїжджих в цьому році дуже мало.

Питаю Маргариту, чи легко батьки відпустили її у Крим.

- Ні, батьки дуже переймались – не хотіли відпускати, – ніяковіє Маргарита.

- Я чув, що в Херсоні, - поправляє кепку Влад, - татари організовують громадянську війну. І що вона скоро буде в Криму,

- Що будеш робити тоді? – питаю.

- Нафіг воно треба. Поїду, звичайно.

Увечері Ялта переповнюється людьми. Великий Ленін на набережній «оживає»: оточений пальмами і освітлений зеленими вогнями, він стає «притулком» для натовпу активних підлітків на велосипедах та скейтах.

Господиня ялтинської квартири, розташованої за місцевими мірками, далеко від моря, підливає коньяк в каву, стоячи на кухні. Їй сімдесят шість, і вона запевняє, що ретельно вибирає мешканців – бачить людей наскрізь.

- Важче стало здавати житло. Я взагалі люблю росіян. Але з України стало їздити менше людей, і в цьому проблема.

Вікна балкона розкриті, за ними – вид на кипариси і гори. Господиня квартири курить, одну за одною. Каже, що при Україні «сигарети були кращі в сто разів».

- Крим не повернеться до України. Це ж вони будуть тоді воювати – Росія не віддасть Крим. А люди бояться, що тут буде війна. Хто ж не боїться? І я боюся.

Кава з коньяком і дві цукерки «Червоний Жовтень» у темряві ялтинської ночі – господиня, проводячи пальцями по опуклим надбровным дугам, каже, що це – її «захист від усього світу».

- Порошенка засуджую. Був такий хороший, а тепер вбиває своїх людей. Путін кращий – він якийсь стабільний, дороги будує, санаторії... - вона робить паузу. - Та хто його знає. Путін теж трошки винен у тій війні, яка відбувається в Україні. І Крим так тихо і спокійно взяв – Україна навіть не помітила.

Знову пауза.

- А як тільки Крим взяв – санкції. І Америка, і всі країни на нас напосілися – несправедливо. Крим належав Росії. Був президент, який подарував Крим Україні – Микита Хрущов. Ось з того моменту все й пішло. А Україна вважає, що Крим повинен належати їй, – господиня нахиляється до мене. - Якщо б Україна нам раніше не заважала, але ж ні – стали утискати.

- Як саме утискати? – питаю.

- Російську мову нам заборонили – у нас же не було її зовсім. Всі ліки українською, куди б не пішов – все українською. В новинах не зрозуміло що.

- А зараз зрозуміло? – питаю.

- Коньяк будеш? – після ще однієї нетривалої паузи каже господиня і, не чекаючи відповіді, повільно зникає в лабіринтах трикімнатної ялтинської квартири.

АЛУШТА, РЯЗАНСЬКІ МОРДИ

По набережній Алушти ходять дівчата у футболках з написом «КГБ». Виявляється, це абревіатура від «кримські грязьові бої».

За крок від батута, шаурми і солодкої вати на землі сидить чоловік без ніг, одягнений у військову форму, просить милостиню, в руці – пластмасовий стаканчик. Через сто метрів від нього кучерявий вокаліст без кистей виконує «Черные глаза». Музика ллється з колонки, в центрі невидимої сцени стоїть ємність для пожертв – коробка з-під горілки «Тільняшка».

Навколо – атракціони, діти, люди в купальниках і плавках. Пахне чомусь лавандою і чебуреками. На вході в громадський туалет висить напис: «15 рублів, ветеранам безкоштовно».

- Прикольно ветеранам, – читає табличку школяр, що стоїть в черзі.

- Купила синові шорти на дачу, - дві жінки, що стоять за ним, розглядають покупку. Шорти розфарбовані в кольори прапора Росії, а ззаду, великими літерами – «КРИМ».

Влад – місцевий бізнесмен, займається нерухомістю. Ми йдемо вздовж берега, через сильний вітер він майже зривається на крик:

- Росія – найкровожерливіша країна!

- Це значить, що ти не радий? – перекрикую його.

- Чому радіти? Горе! – кричить у відповідь Влад. - Вони – рабське, всього бояться... У них у всьому винна Америка. А де вона винна, в чому? Ти їй потрібен, скажи мені? Промили їм мізки, ще й як. Російська пропаганда поки попереду, божевільні гроші вкладаються в це. Вони бачать – щоб обдурити народ, багато не треба. Як казав Геббельс: «Брехня, повторена тисячу разів, стає правдою». Ті, хто піддаються культу Путіна – дефективні. Росія – це біомаса. Без своєї думки, без критичного підходу.

По дорозі Влада зупиняє група його будівельників і повідомляє новину – помер один зі штукатурів.

- Всі ми смертні, - відповідає він і поспішно прощається з ними.

- Стільки бухати – будь-який організм помре, - каже Влад, коли ми відходимо. - На склянці з ранку до вечора. А зараз же тут не лікують взагалі. У всіх страховка, але це неважливо. Там черги такі, що операції через півтора року. А ти вмираєш за цей час.

Попереду, спершись ліктем на поруччя, огрядна жінка в парео їсть ескімо, задумливо дивлячись у бік моря.

- Стільки жирних навколо! – морщиться Влад. – Москвичі кажуть, була Україна – такі дівчата гарні приїжджали. Згадуйте тепер, падли, зараз вам ось – рязанські морди! Молоді немає, всі жирні, ніхто не стежить за собою. Для них це нормально – віджертися, відбухатися.

Навпроти моря будується черговий пансіонат. Влад говорить – його будують татари. По всьому пляжу в різних позах люди. Підліток у воді намагається стати вертикально на каяку, але раз а разом втрачає рівновагу.

- Ми рахували на сім'ю з трьох. Номерок більш-менш – три, тиждень – 21 тисяча, а прилетіти сюди? Зараз – п’ятнашка, удвох – тридцять, маля – теж гроші треба, 45. А поїсти? Мінімум три. Хоча які три – це так, пивка попити. Шість тисяч щонайменше. Округлити – сто тисяч в цілому. У Туреччині – вдвічі рази дешевше. А ці розповідають про русский мир. Патріотизм при високому ціннику нічого не значить.

Увечері на набережній – стандартне міні-шоу: на другому поверсі двоярусного п'єдесталу б'є в барабан чоловік, замість шапки – опудало голови вовка. З динаміків тарабанить російський рок. На першому ярусі продають напої стародавньої Русі» – медовуху і лимонад.

- Наші предки – слов'яни! Менше слухайте цю єресь, пам'ятайте, що росіяни і українці – єдиний народ! Телебачення вішає нам всяке, але згаснуть сині екрани! – кричить у мікрофон барабанщик.

На лавці біля пансіонату Аерофлот курить чоловік. Втомлений вигляд додає йому віку – на вигляд близько шістдесяти. Каже, що приїхав на заробітки в Крим з Ростовської області, але не витримав – звільнився.

- Ціни тут божевільні. Коли працював, чув розмови відпочивальників – кажуть «з глузду з’їхати, дорожче, ніж в Єгипті, а сервісу ніякого». Поки зупинився тут, - чоловік киває в бік Аерофлоту. - Сподобалося тим, що [в пансіонаті] ще радянських часів.

На тролейбусній зупинці, з вікна квиткового кіоску з написом «Акваріум» визирає білетерка:

- Ти тут не розташовуйся! А то стала. Або купуй квиток, або не загороджуй.

Її крик звучить все голосніше, зливається з «Привіт Морріконе» – саундтреком з Бумера, який скрипаль виконує по сусідству в їдальні.

Обличчя білетерки стає зовсім червоним.

Одну музику, що влітає у вікна приморської їдальні, змінює інша – «Вічна любов» на тлі першого, другого і, можливо, навіть десерту.

СІМФЕРОПОЛЬ, НАЦІОНАЛІСТКА

Опівночі. Сімферопольський залізничний вокзал. На площі нікого, крім сполоханих таксистів.

- Курити – туди, - показує поліцейський за ріг.

В кутку висить табличка «Не палити».

- Там просто немає камери, - додає у відповідь на мій здивований погляд поліцейський.

З будівлі вокзалу з'являється жінка – тягне за собою валізу на колесах. Благає посидіти з нею «хоча б п'ять хвилин», але краще «поки не почнуть ходити ранкові рейси». Це ще приблизно шість годин.

Вона живе в Москві, хоча народилася і виросла в Джанкої, в Криму. Їхала поромом, потім зламався автобус – довелося добиратися на попутках. Платити 500 рублів за кімнату відпочинку на вокзалі вона навідріз відмовляється, каже, що немає грошей.

- А в Україні зараз вільно, спокійно? – жінка зручніше влаштовується на лавці. – Я читала, що до вас стали приїжджати «турецькі сірі вовки». Кримські татари вирішили влаштуватися й організувати кримсько-татарську республіку на території Херсонської області. Вони навіть, по-моєму, з Порошенком намагалися вирішувати питання про надання їм автономії на цій території – коли Порошенко був з візитом у Туреччині, Ердоган дав йому п'ять мільйонів під це, а потім вони домовилися, що туди будуть прибувати предки – турки, які мають кримське коріння.

Її монолог перериває гучномовець: на перон прибуває поїзд Севастополь-Керч.

Забувши про все, жінка зривається і біжить безлюдним вокзалом до кас, але наткнувшись на закриті вікна, поспішає до провідниці.

- Через Джанкой їдете? – захекавшись, кричить вона, піднявши важку валізу.

- Їдемо, – голосно відповідає провідниця. Ехо розноситься по нічному вокзалу.

Жінка поспішає назустріч поїзду і, не обертаючись, вигукує: «Я поїхала!». За кілька хвилин вона повертається на лавку:

- Уявляєте, не взяли. Сказали, що квитка немає. А я їм: «Так каси закриті! Де ж я візьму квиток?». А провідниця тільки плечима знизала: «Не посаджу» - і закрила двері. Ласкаво просимо до Криму.

Через півгодини вона все ж знаходить п'ятсот рублів на нічліг.

О шостій ранку вокзал починає прокидатися. Таксисти пропонують перехожим поїхати до Миколаєва або Херсону. Повз них дрейфує дівчина у камуфльованій формі.

- Націоналістка, напевно, – довгими поглядами проводжають її таксисти.

З динаміків в автобусі ллється реклама радіо Крим: «Нова колекція Комсомольської правди! Від Володимира Святого – до Володимира Путіна! Пора взнавати історію в обличчя!».

В отворі автобусних дверей спалахує конфлікт: дві дами відмовляються поступатися одна одній дорогою.

Сонце заливає площу.

Безтурботний кримський ранок.

Навпроти вокзалу над головою великого Леніна, що сидить, ліниво ворушаться червоні прапори.

Я повертаюся додому.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: