24 листопада 2017, п'ятниця

Письменник Тарас Прохасько в інтерв'ю НВ розмірковує про те, що таке війна

коментувати
Письменник Тарас Прохасько в інтерв'ю НВ розмірковує про те, що таке війна
Письменник Тарас Прохасько розмірковує про життя під час війни і скаржиться на гострий дефіцит самоіронії в українському суспільстві

"У мене одне прохання: давайте зустрінемось в якому‑небудь непублічному місці",— каже письменник Тарас Прохасько, попередньо погодившись дати НВ інтерв'ю.

Його називають прозаїком і есеїстом, представником Станіславського феномена, названого так за старою назвою Івано-Франківська. З цього міста вийшло відразу кілька сучасних письменників, яких критики зараховують до найбільш значущих представників вітчизняної літератури. Крім Прохасько, це Юрій Андрухович, Юрій Іздрик та інші.

47‑річний Прохасько написав добрий десяток книг, деякі з яких перекладені на російську та польську мови, а його твір Хто зробить сніг став у 2013‑му книгою року за версією ВВС.

Втім, літературна праця — далеко не єдине заняття Прохасько: він встиг попрацювати барменом, сторожем, вчителем, ведучим на радіо, працівником Івано-Франківського інституту карпатського лісівництва, художньої галереї, телестудії та кількох газет.

Прохасько закінчив біофак Львівського університету, ще раніше, в 1990‑му, став учасником революції на граніті — масштабних студентських протестів у Києві. Втім, більшу частину життя письменник провів у Івано-Франківську, де, як він сам висловлюється, його тримає "коренева система" і особлива близькість із земляками, нехай навіть незнайомими.

У літературних колах стверджують, що Прохасько — цікавий оповідач. “У моїй родині всі були оповідачами,— зізнається він.— Не те щоб всі були інтелектуалами і лише про літературу та філософію говорили, але є сім'ї, де говорять багато непрагматичного. Моя саме така".

Ось і під час розмови з НВ він розповідає багато і цікаво. Інтерв'ю проходить там, де і домовлялися,— у внутрішньому дворику старенького будинку десь в центрі Івано-Франківська. Під лавку письменник пристосовує сходи, укладаючи на її нижню сходинку верхню з акуратно складених тут же дощок, і зручно вмощується на неї.


DR
DR


Я вважаю себе передусім українським, а вже потім західноукраїнським письменником. Головною ідентифікацією для мене є мова. Я не вимагаю цього від інших, але для власного комфорту потребую українську. Західну Україну, Галичину я вважаю неабстрактною батьківщиною. Саме поняття батьківщини — абстрактне, його не можна пережити неабстрактно. Так що країна — це мій дім, а Галичина — квартира.

Я бачу цей історичний поділ між частиною, яка була в Російській імперії, і тій, що не була. Бачу, що відбувається з історичною пам'яттю там і тут. У нас різні герої, і ось таке промовляння цих відмінностей допомагає знайти в них спільне.

У нас дуже поширений культ лицаря в броні. Ми живемо так, ніби повинні носити з собою щит, не допускати уколів, інакше всі зрозуміють, що ти слабкий і комічний. Насправді ці панцирі важко носити, і вони давно застаріли. Потрібно піднімати забрало, щоб побачити, що відбувається в світі.

Просто у нас досі мало самоіронії. Це тоталітарна спадщина — до всього ставитися серйозно. А коли з'являється хтось самоіронічний, цього ніхто не відчуває. Всі думають, що він і справді такий дурень і невдаха.

Не те щоб це з усіма так, але це для нас спільне. Як і установка, що життя — боротьба. Причому це вироблена звичка, як у Західній Україні — Іваном Франком наприклад, так і в Східній. Боротьба і боротьба. Але це не так.

Про війну не можна говорити виразно. Не можна повісити на стіну рамку, в якій вмістився б фрагмент величезної картини, і називати це Друга світова, а все, що не вмістилося — ще на чотири кімнати полотна,— забути. Війна — це прискорене існування. І при цьому немає ні єдиного стандарту, за яким можна було б сказати, чи є ця війна нормальною чи ні.

Війна — це прискорене існування

У війні є все, в тому числі пропаганда про те, що вона повинна бути саме такою. Пропагандистська картинка — це один з фрагментів військової дійсності, та вона розрахована на те, щоб залишитися в пам'яті людей. Але фрагмент не в силах замінити весь колаж, який існував насправді. І якщо пропаганда полягає в тому, що "наші не обстрілюють житлові квартали", то я розумію, що подекуди все‑таки обстрілюють.

Я розумію, що це неправильно, але Донбас потрібно відпустити. Неправильно, тому що це порушення територіальної цілісності. Але я досі думаю, що так краще.

Я волію не змушувати когось мене любити, а просто не бути з тим, хто мене не любить. А зараз у нас "я не люблю тебе, ти — мене, але потрібно виробити домовленості, щоб співіснувати і не битися кожен день". Скрізь, де закладена нелюбов, ще й на таких виразних відмінностях як у нас, небезпечно. Але правила такі, що територіальну цілісність порушувати не можна, і з цим не посперечаєшся.

Українська книга нарешті може конкурувати з російською. Я не кажу про масштаби видавництва, але технології випуску і якість літератури вже на хорошому рівні. Просто варто враховувати, що якісними речами користується мінімальний відсоток людей. Смак на літературу — такий самий, як смак до речей. Більшість ходить в поганій одежі, але для них це нормально. Так само з літературою.

Я ось нещодавно їхав з людьми, які стояли на Майдані, а зараз займаються волонтерством, але в машині у них грає російська попса, і вони цього навіть не помічають. Не розуміють, що ця музика звучить з тієї країни, яка вбиває їх друзів та знайомих. Тому думаю, що російські детективи і бойовики так і будуть читатися — люди не бачать в цьому проблеми.

Я завжди кажу, що шляхи до літератури у всіх різні. Один із самих природних, яким прийшов і я,— бажання фіксувати. Мої бабуся з дідусем пережили Першу світову війну. Вони багато про це розповідали, і в той же час я бачив, що в радянській дійсності місця для таких історій немає. Це стало для мене першим поштовхом до написання.

Крім того, література — це ще й бажання поділитися тим, що знаєш. Для мене була важлива можливість розповісти про світ, який ти в собі відкрив чи побачив. Причому неважливо, добре тобі в ньому чи ні.

.

П'ять запитань до Тараса Прохаська:

— Яку подію у своєму житті ви вважаєте головною?

— Народження дітей.

— Ваше улюблене місто?

— Делятин. Це одне з найдавніших міст Гуцульщини. Я там виріс, пізнав світ. Там мені найкраще.

— На чому ви пересуваєтеся по місту?

— На велосипеді.

— Який ваш особистий місячний прожитковий мінімум?

— Зараз — 3.000 грн. Але це тому, що у мене є відповідальність перед рідними. А якби я був один, мені було б достатньо 800 грн.

— До чого ви прагнете в житті?

— Можливо, я зараз патетично скажу, але це правда — я прагну до того, щоб якомога більше радості дарувати людям.

Матеріал опублікований в НВ №31 від 28 серпня 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: