3 грудня 2016, субота

Письменник і журналіст Пітер Померанцев розповів про особливості пропаганди в Росії

коментувати
Пітер Померанцев: Після Майдану в Росії вирішили випустити усіх внутрішніх бісів
Фото: Петро Ткачишин

Пітер Померанцев: Після Майдану в Росії вирішили випустити усіх внутрішніх бісів

Пітер Померанцев, британський письменник і журналіст, який працював у Москві та цілковито уявляє собі російську пропагандистську кухню, стверджує, що в новітній історії всі країни починають війну однаково — з найогиднішої брехні

Британець українського походження Пітер Померанцев вважається одним із провідних експертів з російській пропаганди. У 2000-х він жив у Москві, де працював режисером і продюсером розважальних проектів та документальних фільмів на рейтинговому каналі ТНТ. Однак п'ять років тому вирішив полишити Росію, відмовившись від тутешніх перспектив кар'єрного зростання.

Відтоді Померанцев пише для впливових західних видань, як-от New Yorker, The Financial Times і Foreign Policy. А торік у нью-йоркському видавництві вийшла друком його книга Ніщо не правда і все можливе, у якій автор підсумував багаторічний досвід спостережень поза лаштунками російського телебачення.

У цій книзі детально описана та еволюція, яку пройшла Росія останніми десятиліттями. Її героями стали знакові персонажі — від помічника президента РФ Владислава Суркова до опального олігарха Бориса Березовського.

Книга викликала резонанс на Заході та вже зацікавила видавців у Європі та Азії. А її український переклад вийшов друком зовсім недавно — цієї осені. Спеціально щоб представити книгу українським читачам, Померанцев приїхав до Львова.

Скориставшись нагодою, НВ зустрілося з публіцистом, щоб поговорити з ним про Росію та її успіхи в пропаганді, чому Померанцев і присвятив свою книгу.


П'ять запитань Пітеру Померанцеву:

— Ваше головне досягнення?
— Думаю, що я закінчив книгу і не кинув цю затію на півдорозі. Хоча моя дружина жартує, мовляв, отримав катарсис — тепер шукай нормальну роботу.

— Ваш найбільший провал?
— Це ті фільми, що я не зумів зробити.

— На чому ви пересуваєтеся містом?
— На метро.

— Яка остання книга на вас справила враження?
— Думаю, - та, яку читаю зараз. Це книга Сергія Плохія Ворота Європи, перша нормальна історія України англійською мовою.

— Кому б не подали руку?
— Є такі політики, не подати руку яким було б питанням не принципу, а радше інстинкту. Наприклад, мені дуже неприємно бути в одному просторі з Тоні Блером.


— Яким ви побачили російське телебачення, коли приїхали до Москви?

— 2006-го я почав працювати на каналі ТНТ, було весело, канал REN-TV тоді робив хороші новини. Але вже тоді було дещо дивно працювати з Першим каналом. Коли 2008-го [на президентський пост] прийшов Дмитро Медведєв, все ще була ілюзія того, що демократія можлива.

Я поїхав 2010-го, бо мені стало незручно [працювати в цій країні]. Було зрозуміло, що, попри офіційні розмови про демократію, насправді існувало щось інше, якийсь мутант. Тоді саме тривав другий суд у справі Михайла Ходорковського. Всі мої російські друзі почали звалювати. Незважаючи навіть на офіційну медведєвську відлигу.

Я працював на аполітичний канал. Тому приголомшливо, що мені дозволяли робити фільми про акції протестів.

Але в якийсь момент мені сказали, що соціальних фільмів ми більше не робимо. Потім я зрозумів: якщо хочу просуватися як режисер, то маю працювати з Першим каналом. Але я некомфортно почувався серед цих людей і повернувся додому, туди, де розумів правила гри. Було відчуття, що в Москві правил гри я не розумію.

— У яких російських програмах вперше з'являвся той абсурд, який дійшов до граничної точки тепер?

— Абсурд завжди був, завжди була конспірологія, був телеведучий Михайло Леонтьєв, який робив свої передачі про третю Візантію. Але паралельно з цим розвивалося нормальне телебачення.

Коли я бував на Першому каналі, всі говорили, що їхнє майбутнє — це [ведучий розважальних програм Іван] Ургант. Ніхто не говорив про новини, новини робилися не [гендиректором Костянтином] Ернстом, цим займалася інша людина. Вголос говорили про ідею сучасної Росії, яка має бути частиною глобального суспільства.

Дуже сильно все змінилося після протестів на Болотній площі, тоді нібито пішла якась піна з рота. Скажімо, Леонтьєв був злим завжди, але раніше це не лякало. А найстрашніше почалося після Майдану. Тоді вже вирішили випустити всіх внутрішніх бісів.

Тут цікавий ще інший момент — чому ведучі на зразок Дмитра Кисельова подобаються людям? Феномен Урганта або Леоніда Парфьонова мені зрозумілий. Вони вписуються в сучасну російську дійсність завдяки своїй чарівності та легкому цинізму. А ось Кисельов — це скоріше жанр допиту. Так гебісти розмовляли з людьми. Я от думаю, невже у всіх спрацьовує колективний спогад про допити?

У мене є друг, син військовика, він іноді впадає в цю тональність російських телеведучих, це така дідівщина, так розмовляли в армії. Мабуть, люди біля екранів згадують свій армійський час, людей, які їх там зламали, у них спрацьовує стокгольмський синдром.

— Яких помилок припускаються сьогодні українські ЗМІ, висвітлюючи події на сході країни?

— Коли під час поїздки півднем і сходом України я дивився, як українські канали розповідають про війну, то виявив одну особливість, яка є наслідком гібридної війни. Адже війни адже офіційно немає, вона не декларована, весь цей час 13 літаків на день здійснювали рейси між Москвою і Києвом.

Солдати можуть говорити, що воюють з Росією. Але коли в кадрі з'являється ведуча, то вона починає сюжет в дусі класичної пропаганди, мовляв, наші хлопці поїхали, їх проводжали дружини, і поїхали вони на війну. А далі починаються якісь довгі формулювання, які емоційно не чіпляють. Довгі фрази не можуть надихнути.

Така само проблема була в американців після трагедії 11 вересня, коли почалася війна з терором. Тоді солдати в Афганістані чи Іраку не розуміли, що саме вони там робили. Кожен вигадував свій сенс.

Головний момент російської теорії інформаційно-психологічної війни в тому, що можна почати війну, не декларуючи. Це ставить оступачує пропагандистів противника, погано впливає на мобілізацію. З'являється дуже дивне почуття, яке в мене було, наприклад, в Одесі чи в Харкові, що війна є для одних людей, а для інших її немає. Є відчуття, що когось це зачепило, стало їх життям, а для когось залишилося чужою проблемою. Немає моменту справжнього національного єднання. Це дивно, але це не вина України, це наслідок сучасного чину ведення війни.


МОСКОВСКАЯ САГА: В прошлом году в Нью-Йорке вышла книга Питера Померанцев Ничто не правда и все возможно, в которой он подытожил свой опыт работы на российском телевидении
МОСКОВСЬКА САГА: Минулого року в Нью-Йорку вийшла книга Пітера Померанцева Ніщо не правда, все можливо, у якій він підсумував свій досвід роботи на російському телебаченні


— Чи маєте уявлення про те, що сьогодні відбувається зі свідомістю жителів сходу України?

— Дуже не люблю банальності про менталітет, але на сході країни дійсно чимало людей мислять міфічно, фольклорно. Там є щось середньовічне у свідомості, в тому сенсі що людина нібито не контролює, що відбувається, з нею ніби щось роблять якісь боги. Це дуже помітно, і в Росії я теж це зустрічав. Дуже часто зустрічаю нелогічне, конспірологічне мислення, занурення у міфологічні системи.

Утім, ця схильність є скрізь, на цьому будується політика в різних країнах світу. В Америці чи Англії головна мета політиків — взяти мову реальності та спотворити її для себе. Наприклад, останніми місяцями в Англії було проведено кілька політичних кампаній, пов'язаних із виборами і референдумами. Під час них логічна аргументація практично не застосовувалася, йшлося тільки про страх. З Росією, звісно, не порівняти, там ми бачимо все в радикальнішій формі. Але ключове слово всюди — безпека.

— Російсько-американський журналіст Сергій Лойко, який написав книгу про захист Донецького аеропорту, називає нинішню війну в Донбасі унікальною, оскільки для неї не було жодних підстав і ніколи раніше війну не починали журналісти. Ви згодні з колегою?

— Радше, так. Справа в тому, що завжди була пропаганда і брехня. Розіпнуті хлопчики за версією російського телебачення нічим не відрізняються від тих міфів, які поширювали британці напередодні Першої світової війни. Вони розповідали, ніби німці їдять бельгійських дітей.

Коли американці починали першу іракську війну, було зроблено сюжет про кувейтських немовлят, яких нібито вбивали в пологових будинках іракські солдати. Але тоді все ж існувала правда в тому, що реально була Німеччина, яка намагалася завоювати Брюссель, був Саддам Хусейн, до якого можна було приклеювати різні ярлики.

Тут приводу дійсно не було. Не було поганого Правого сектора, не було геноциду. Здається, що росіяни подивилися фільм Хвіст виляє собакою, за сюжетом якого політтехнологи вигадують військовий конфлікт, щоб врятувати рейтинг американського президента, і вирішили, мовляв, давайте спробуємо. [Президенту РФ Володимиру] Путіну зовсім не потрібна була війна, йому потрібно було кіно про війну. Східна Україна виконала роль масовки.

— Згаданий вище Лойко впевнений, що друк у Росії його книги про Донецький аеропорт може стати каталізатором змін у суспільстві. Ви теж вважаєте, що книга може щось змінити?

— Є багато теорій про те, чому зруйнувався СРСР. Я все ж вважаю, що велику роль відіграв латвійський документалізм 1980-х на зразок резонансної роботи Чи легко бути молодим?. Завдяки цьому фільму і подібним йому радянське суспільство вперше подивилося на себе з боку. Тому так важливо, щоб почалася документалістика в Росії, причому масова.

Проблема пострадянських країн полягає в тому, що вони не в змозі змиритися з реальністю. До того можуть призводити травма сталінізму, голодомору або розвалу Радянського Союзу.

Я вважаю, що документальні книги та фільми все ж можуть спровокувати зміни. Це приголомшливо, що в Росії практично не існує жанру нон-фікшен. Якщо в Англії ти заходиш у книгарню, то там цілі полиці зайняті такими книгами, це головний жанр за високим рахунком. А в Росії романи пишуть, але історії майже немає. Я маю на увазі публічну історію, не академічну. Це дуже поганий знак для суспільства.

Батько англійської документалістики Джон Грірсон бачив цей жанр як один з головних локомотивів демократії. Невипадково найбільше нон-фікшену пишуть найсильніші демократії.

Матеріал опублікований в НВ №42 від 13 лютого 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: