28 квiтня 2017, п'ятниця

Партизани арту: 100 унікальних робіт можна буде побачити в Національному художньому музеї

Свято Єлизавети Кремницької

Свято Єлизавети Кремницької

Національний художній музей представляє 100 унікальних картин, більшість яких ніколи раніше не бачив широкий глядач. Це виставка українських шістдесятників — творчих революціонерів і руйнівників системи, які жили в СРСР

Влітку 1959-го в московському парку Сокольники відкрилася незвичайна виставка. До Радянського Союзу, керівництво якого ретельно оберігало населення від знайомства із західною культурою, вперше привезли сучасне американське мистецтво. Глядачі побачили полотна видатних майстрів на кшталт абстрактних експресіоністів Марка Ротка і Джексона Поллока.

Російська служба ВВС тоді докладно розповіла про цю експозицію. Так сталося, що молодий львівський художник Карло Звіринський, який експериментував того часу зі стилями та техніками, послухав ефір. Програма про експерименти колег стала поштовхом для обдарованого українця, який жив у СРСР і понад усе прагнув свободи. Так з'явилася Жерсть — об'ємна геометрична композиція з пластин сріблястого кольору, прикріплених до полотна, розповідають тепер друзі Звіринського, який помер 1997 року. Нічого спільного з тодішнім радянським мистецтвом Жерсть не мала.

Тепер цей та ще близько сотні інших творів 23 вітчизняних майстрів, які творили наприкінці 1950-1960‑х рр., виставлені в Національному художньому музеї. Виставка називається Мистецтво українських шістдесятників. Можливість музею.

 


Эскиз мозаики Знамя победы для музея в Краснодоне Луганской области - совместный проект Аллы Горской, Виктора Зарецкого и Владимира Смирнова
Ескіз мозаїки Прапор перемоги для музею в Краснодоні Луганської області – спільний проект Алли Горської, Віктора Зарецького та Володимира Смирнова


“Український музей сучасного мистецтва має починатися з шістдесятників, — вважає Марія Ланько, одна з кураторів експозиції. — У всьому світі прийнято починати відлік сучасного мистецтва саме з повоєнного часу".

Організатори проекту зібрали твори, більшість яких не знають стін виставкових залів. Ба більше: їх автори часто працювали в ізоляції не тільки від світового контексту, а також один від одного. А плоди їхньої творчості не могли бути представлені на суд сучасників, бо не вкладалися в жорсткі рамки дозволеного радянськими ідеологами соцреалізму. Не бажаючи підкорятися системі, кожен автор знаходив свій спосіб протистояти їй.

 


Весна священная Стравинского художника и архитектора Флориана Юрьева
Весна священна Стравінського художника й архітектора Флоріана Юр'єва


Куратори впевнені, що, показані разом, ці картини, графіка та колажі складаються в цілісне явище. Воно співзвучне західним трендам тієї епохи. Адже, крокуючи в ногу з часом, українці, як і майстри Європи або США, шукали точки дотику між філософією, наукою та мистецтвом.

"Якщо ставитися до цих робіт не як до картинок, а як до досліджень, які за ними стоять, то виявиться, що це художники з унікальним мисленням", — каже Єлизавета Герман, яка також опікується проектом.

 

Приховані мотиви

Наприкінці 1960‑х виходець із Сумської області Валерій Ламах оформляв мозаїками будинок культури Хімік індустріального Дніпродзержинська. Прикрасивши фасади та внутрішні стіни будівлі, художник створив також декоративну доріжку з абстрактним орнаментом із кіл різного кольору і діаметра.

Те, що необізнаний глядач вважав просто красивою деталлю, для автора мало особливий сенс, розповідає Герман. Протягом багатьох років затребуваний монументаліст Ламах працював над Книгою схем, в якій він розглядав історію мистецтва від періоду архаїки до художника-реаліста Іллі Рєпіна. Причому кожну епоху він розбирав, застосовуючи методи філософії та геометрії.

 


Аккерман львовянина Романа Сельского
Аккерман львів'янина Романа Сельського


Праця вдалася об'ємна — п’ятитомна, однак вона не могла бути опублікована в СРСР. Зате Ламах знайшов спосіб оприлюднити деякі зі своїх схем, виконуючи офіційні замовлень на кшталт мозаїк.

Подібні партизанські творчі практики, коли художники розбавляли офіціоз соцреалізму власними, значно вільнішими напрацюваннями, фахівці називають однією з визначальних характеристик епохи. У 1960‑ті автори могли виставлятися лише в рамках регулярних оглядів під проводом Спілки художників. Головними джерелами заробітку були оформлення книг і оздоблення різних об'єктів на замовлення промислових підприємств або держави.

 


Две женщины в природе киевлянина Григория Гавриленко
Дві жінки в природі киянина Григорія Гавриленка


До створення мозаїк допускали тільки професіоналів найвищого рівня. Ламах був одним із таких. Крім фасадів у Дніпродзержинську, він відомий також роботою над інтер'єрами київського річкового вокзалу. А ще цей вдумливий теоретик, який вважав Книгу схем своїм головним досягненням, був одним із авторів тих мозаїк, що досі прикрашають фасади кількох будинків на проспекті Перемоги у столиці.

Художники, які прагнули творчої свободи, виявляли її іноді у дещо несподіваних місцях — там, куди, на їхню думку, не дотягнеться цензура.

Наприклад, в оформленні автобусних зупинок — ці простенькі об'єкти інфраструктури часом перетворювалися на твори мистецтва. Так на виставку невідомих робіт шістдесятників потрапили барвисті ескізи керамічних панно для зупинок авторства ужгородського майстра Павла Бедзіра.

 

Люди Ренесансу

Тепер мистецтвознавці називають 1960‑ті часом всебічно обдарованих людей: саме завершилася епоха Сталіна, в країну потроху почало проникати повітря невідомої їй свободи. Першими відчули послаблення люди креативних професій, що не могло не позначитися на їхній творчості.

Митці прагнули сміливих експериментів, наприклад, деякі працювали не тільки з візуальним мистецтвом, але і зі словом. Так, коментарі Ламаха до колірних схем у його книзі схожі більше на поезію, ніж на теоретичні вишукування.

 


Рельеф 2 львовянина Карло Звиринского
Рельєф 2 львів'янина Карла Звіринського


Та й киянин Вілен Барський, представник тих радянських емігрантів, кому вдалося покинути СРСР на початку 1980‑х, з'єднував вірші та зображення просто на своїх роботах.

Ще один київський художник — Флоріан Юр'єв — займався дослідженнями кольору та музики, саме цьому присвячений його живопис. Утім, цей бік його особистості не знав ніхто з роботодавців. Зате знали Юр'єва-архітектора: його найвідоміші столичні проекти — центральний вхід на станцію метро Хрещатик і знаменита "летюча тарілка" одного з інститутів Міністерства освіти неподалік метро Либідська.

Також Юр'єв майстрував скрипки та займався розробкою кольоропису, тобто спеціальної системи, де кожному звуку відповідає певний колір. Результатами цих пошуків стали представлені на виставці його абстрактні картини — за музикою класиків Йоганна Себастьяна Баха та Ігоря Стравінського.

 

Як по маслу

Наприкінці 1950‑х молодий, але вже модний тоді поет Євген Євтушенко приїхав до Києва на власний поетичний вечір. А напередодні виступу побував у майстерні київського художника Анатолія Сумара. Його картини так сподобалися Євтушенку, що той не зміг піти без жодної з них.

Картина, яка опинилася в руках радянського поета, унікальна з двох причин. По-перше, киянин неохоче розлучався зі своїми роботами. Він вважав, що лише разом вони мають цінність. По-друге, в період 1957-1963 рр. художник створив лише кілька десятків живописних полотен. А потім зазнав розгромної критики в пресі, після чого і поготів відмовився від творчості на довгі роки.

Так само або майже так складалася доля багатьох українських шістдесятників. При цьому кожен художник працював у власній унікальній манері, хоча і збирав по крихтах матеріали з рідкісних іноземних журналів, які долали залізну завісу.

 


Картина Без названия ужгородской художницы Елизаветы Кремницкой
Картина Без назви ужгородської художниці Єлизавети Кремницької


"З маленьких заміток або чорно-білих репродукцій художники черпали таку кількість інформації, яка недоступна нам за всіх нинішніх можливостей", — розповідає Ольга Балашова, третій куратор виставки.

Також українські майстри уважно стежили за виставками зарубіжних зірок образотворчого мистецтва, які час від часу влаштовували в Москві, — там можна було побачити навіть твори великого іспанця Пабло Пікассо або французьких модерністів.

Експерти визнають унікальність українського мистецтва 1960‑х: якщо західний живопис саме поступався місцем перформансу, ленд-арту та концептуальному мистецтву, то Україна, навпаки, переживала розквіт живописної школи. Втім, куратори не вважають, що вітчизняне мистецтво відставало від світових тенденцій — воно просто було іншим.

"Тут відбувалося відновлення локальної живописної традиції, штучно перерваної з початком радянської епохи", — каже Герман.

 

Матеріал опубліковано в №48 журналу Новое Время від 24 грудня 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: