6 грудня 2016, вівторок

Це найсприятливіший час, щоб сформувати зараз справжню країну — письменниця Катерина Бабкіна

Катерина Бабкіна за рік має прочитати 200 книг
Олександр Кузьмічьов

Катерина Бабкіна за рік має прочитати 200 книг

Прочитати 200 книг за рік поставила собі за мету письменниця Катерина Бабкіна. Як знайти на це час і для чого, вона розповіла НВ

Три з половиною місяці тому письменниця Катерина Бабкіна разом з колегою Марком Лівіним розпочали флешмоб #bookchallenge_ua. В його рамках кожен з них має прочитати по 200 книг за рік, починаючи з 30 вересня 2015 року. До акції вже приєдналися тисячі українців, які розповідають про свої досягнення у соцмережах.

Три тижні тому Бабкіна видала книгу Шапочка і кит, головний герой якої — хворий на рак хлопчик. З  продажів книги письменниця прагне зібрати 1 млн грн для фонду Таблеточки.

Про покоління, сповнене «оптимізму безвиході», і про те, як зробити українців найбільш читаючою нацією Європи, Бабкіна розповідає в інтерв’ю НВ.

— Починаючи #bookchallenge_ua, ви сказали, що Україна — одна з найменш читаючих націй у Європі. Гадаєте, цю ситуацію можна змінити?

— Тепер я з певністю можу стверджувати, що такі проекти дають ефект. До проекту за 3,5 місяці приєдналося понад 5 тисяч людей — це відчутна для статистики цифра. Усі вони стали читати більше і писати про це, надихаючи інших.

Але, звичайно, це повинні змінювати не поодинокі ентузіасти зі знаком супергероя на грудях. Це має змінюватись інституційно: через школи, бібліотеки, навчальні заклади. Провести від цього пряму лінію до ладу в країні, розміру зарплат, впорядкування податків та виплат чи підтримки бізнесу зовсім не складно. Дуже тішить те, що в бібліотеках знову ж таки поодинокі супергерої намагаються організовувати власноруч заходи для приваблення молодих і старших до читання, що фонди збирають книжки для сільських бібліотек, для дітей-переселенців. Це також впливає на те, чи читатимуть люди. Бо щоби вони читали, вони повинні мати, що читати, і знати, де це взяти, і в доступному вигляді діставати інформацію про те, чому їхнє життя покращиться, якщо вони читатимуть.

Це виглядає просто, але насправді це велика робота. У нас й інституцій толком немає, які мають цим займатися. На Міністерство освіти та Міністерство культури наразі розраховувати не доводиться.

— Можливо, справа в тому, що ми не маємо української еліти, яка б активно читала і своїм прикладом спонукала до читання інших. Чи можна з допомогою лідерів думок популяризувати літературу і залучити до неї тих, хто рідко цікавиться книгою?

— Я не думаю — завдяки #bookchallenge_ua я тепер точно знаю, що можна. 

Всі кругом зараз сповнені оптимізму, тому що ситуація настільки критична, що нічого іншого не залишається

 — Ви — представниця того покоління українців, яке пішло в школу вже після розпаду Радянського Союзу і яке не навантажували ідеологією. Що це за покоління? Воно сповнене оптимізму чи розчарування?

— Я не візьму на себе сміливість говорити від імені всього покоління. Зараз межі поколінь дуже розмиті.

Ви говорите про ідеологію, школу, світогляд. Так от я виросла в дуже радянській російськомовній родині. Так, на Західній Україні, але я пішла в єдину російськомовну школу в місті і виросла в родині радянського військового. Мій дідусь був викладачем наукового комунізму в місцевому університеті. На щастя, не було часу щось нав’язувати дітям, валився Союз і не було що їсти, завдяки цьому я мала повні шанси визначитись з цим самотужки — коли і як захочу.

Чи покоління сповнене песимізму чи оптимізму? Знаєте, всі кругом, я думаю, зараз сповнені оптимізму саме тому, що ситуація наскільки критична і песимістична, що нічого, крім оптимізму, вже не залишається.


Фото: Сергій Кустов
Фото: Сергій Кустов


Ви часто перебуваєте у подорожах іншими країнами. Які думки про Україну вони у вас викликають? Адже навіть несвідомо завжди порівнюєш іншу країну зі своєю.

— Я порівнюю не несвідомо — я порівнюю цілком свідомо. Як покоління, сповнене оптимізму, але такого, знаєте, оптимізму безвиході, я зауважую всілякі вартісні, класні, цікаві речі із думкою: «В нас теж таке є» або «У нас є краще». Наступна думка завжди приходить така: «В нас, взагалі-то, багато чого є, тільки це треба нормально облаштувати».

Українці досить закриті люди, навіть порівняно з європейцями. Я вже мовчу про людей з Азії чи з Марокко, у яких взагалі немає особистих кордонів і межі між собою і не собою. Це обумовлює певні тонкощі спілкування і поширення ідей.

До того ж так історично склалося, що українці дуже мало подорожують. Знову ж таки, порівняно з американцями чи європейцями українці мало бачать, тому велика кількість важливих тенденцій, течій та ідей доходять сюди з великим запізненням. Як і усвідомлення того, що те, що ти придумав і хочеш зробити — правильне, просте і буде працювати. Тому у нас із запізненням з’являються якісь нові освітні ідеї, такі речі як, наприклад, краудсорсинг чи різні креативні форми волонтерства і благочинності. Але все стається з часом, все колись приходить, і це дуже добре.

Заразом щоразу, де б я не була, куди б я не їздила, а їзджу я багато, часто і надовго, я знову і знову розумію, що мені тут подобається, я повертаюся сюди завжди з радістю.

Є ще стандартні речі, які всі відзначають по виходу з Борисполя: якість надання послуг, яка зі знаком мінус у порівнянні, по-моєму, з будь-яким місцем на Землі, та непривітність людей одне до одного. Саме ця важка непривітність є для мене ознакою тільки країн, які входили до Радянського Союзу. З часом це зміниться також, я в це вірю. 

Українці мало бачать, тому велика кількість важливих тенденцій, течій та ідей доходять сюди з великим запізненням

Я не знаю, чи роблю оціночні судження, коли подорожую. Я дивлюся хижим оком на те, що б такого придивитися хорошого, і як це можна імплементувати вдома. Так в мене ця система порівняння працює.  

— Багато хто називає 2016 рік визначальним в плані того, що Україна або продемонструє позитивні зміни в різних сферах суспільства, або розчарує відсутністю цих змін. Які ваші прогнози?

Я не прихильник таких дедлайнів. Якщо Україна розчарує, то що тоді буде — ми всі помремо? Ні, тоді чекатимемо 2017-й і так само намагатимемося.

Які мої прогнози? Вони не міняються уже кілька років з моменту початку Майдану і всіх подій, які за ним йшли. Ті зміни, яких ми зараз прагнемо всі, або більша частина з нас, не робляться за рік, два, п’ять чи навіть десять років. Це дуже довготривалий процес. Нам одночасно і пощастило, і дуже не пощастило  жити в цей час. Такі речі не закінчуються швидко. І шлях до цих змін є дуже складний. Він чавить, перемелює, перекручує все на своєму шляху, тому що потребує багато енергії, багато крові, багато сили. Але якоюсь мірою це дуже вдалий час, щоб сформувати зараз справжню країну.

— Одною з цілей, які ви поставили собі на 2016 рік є «ніколи не бути злою». Це можливо в сучасному суспільстві?

— Завжди треба старатися.

— Скільки книг вам залишилося прочитати до 30 вересня. Вам не заважає те, що ви читаєте на швидкість і кількість?

— Я не читаю на швидкість і кількість, я читаю на якість. Проект #bookchallenge_ua не про те, щоб прочитати пошвидше, а про те, щоб переструктурувати свій час. Навряд чи я стала читати швидше, тому що книжки самі диктують темп, в якому їх читати. Переважно ти не можеш прочитати книгу швидше, ніж вона має бути прочитана. Особливо це стосується художньої літератури — там ти ніяк не можеш впливати на темп, книжка веде тебе сама.

Це, отже, проект про те, щоб використовувати свій час більш конструктивно і свідоміше до нього підходити.


Фото: Сергій Кустов
Фото: Сергій Кустов


Я не вибираю менші книжки свідомо, щоб встигнути. Рекомендую подивитися кількість сторінок роману Юкіо Місіма Заборонені барви (670 сторінок — НВ). Це книжка, яку я прочитала останньою наразі. Про такі мій дідусь казав: «Візьмеш в руки — маєш вєщь».

Я безумовно більше часу приділяю читанню зараз. Але це не час, відкушений від чогось: від відпочинку, від роботи. Це час, який йшов на якісь неконструктивні речі. Ти починаєш краще, ефективніше його використовувати, бо в тебе з’являється більший обсяг обов’язків. Ти починаєш читати часто тоді, коли ти нічого не робиш, наприклад, коли мусиш півтори години чекати у черзі в банку чи в басейні, тому що заїло шафку, у якій лежать твої речі, а є лиш навушники, книжка і телефон. В терміналі в очікуванні на посадку, в потязі або ще в тисячі подібних місць. Таке читання дуже позитивно вливає на нерви. Тому що ти не стоїш, не думаєш: «Коли вже прийде менеджер банку з обіду, де перебуває уже дві години і прийме мене з переказом?», а просто сидиш і читаєш книжку. Ну і звісно особистий час стає якісніший — в читання перетікає час, котрий раніше йшов на безсенсовні розмови, на соцмережі, на сумніви. Нерви дуже зберігає, рекомендую.

На сьогоднішній день прочитано вже 48 книг.

— Менше трьох тижнів тому у Видавництві Старого Лева вийшла ваша книга Шапочка і кит, з допомогою якої ви хочете зібрати мільйон гривень на лікування раку у дітей. Для мільйону потрібно продати 200.000 книг, що для українського книжкового ринку малоймовірна цифра.

— Не маю поки що даних від видавництва про продажі, але гадаю, мета ця абсолютно реальна. 200.000 примірників — це звучить дуже страшно. З іншого боку, в Україні 9 мільйонів дітей. Нам потрібно охопити  тільки 3% дітей — це взагалі нічого.

Книжка існує як старт діалогу про людей (і дітей зокрема) з особливими потребами і проблемами, про які зазвичай не пишуть в дитячих книгах, про які говорять обережно і з острахом, — як про важкі хвороби, наприклад.

Таких людей дуже багато, обставини їхнього життя небуденні, а потреби складні. Часто ці потреби залишаються з ними до кінця життя. У них є непрості обмеження, і в них все одно має бути беззаперечне право бути щасливими, любленими, пристосованими, самореалізованими. 

В Україні 9 мільйонів дітей. Щоб зібрати 1 млн грн, нам потрібно охопити  тільки 3% дітей — це взагалі нічого

Про це і книжка. Про те, як живуть такі діти, і вже за цим — чому  їм потрібно допомагати. Це історія про життя, яким воно буває. Є хлопчик Шапочка, який зустрічає кита, вони стають друзями і переживають разом певні пригоди. Але на цьому дитяча історія закінчується, а починається доросла: мама з татом розлучені, живуть окремо, хлопчик живе з мамою і бабусею. Мамі 26 років, вона — дизайнер, у неї дитина хворіє на рак, вона взагалі не знає, як з цим усім жити. І хлопчик в школу не пішов, тому що захворів і рік жив у лікарні. І бабуся гризе мамі мозок, бо переживає, а насправді вона чуйна і добра, і тато постійно приходить на побачення з сином з якимись новими подружками, а насправді він теж хороший, просто ще молодий і загублений. Так виглядає життя зараз насправді. І нормально, якщо діти знайомляться з цим у такому вигляді, і розумітимуть краще, що відбувається з їхніми друзями, однолітками, з ними самими.


Фото: Сергій Кустов
Фото: Сергій Кустов


— Ви дуже реалістично пишете про хворобу. Звідки ці знання?

— Я багато консультувалася з лікарем і з мамою 5-річної дівчинки, яку зараз лікують від раку крові. Вона, майже як Шапочка, прожила рік у лікарні. Тобто це була звичайна журналістська дослідницька робота. Я не могла про це написати з тими знаннями, які мала на початку.

Я давно співпрацюю з Таблеточками, які займаються питанням раку крові. Мені подобається, що вони, окрім збору коштів, теж займаються інформаційною діяльністю, законодавчою роботою, організаційною, психологічною, паліативною допомогою. Вони намагаються поміняти систему, змагаються з медичною корупцією,  міняють ставлення людей до цих тем.

— Яких флешмобів ще варто чекати від Катерини Бабкіної у цьому році?

— Мабуть, досить флешмобів. Я взагалі не прихильник таких об’єднавчих активностей — і як добрий урок на те, щоби вміти приймати все, що існує в світі, саме вони стали мені найкращим інструментом висловитися і досягти поставлених цілей.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: