25 квiтня 2017, вівторок

Нескінченна історія. Вступивши в пряме збройне протистояння, Вірменія й Азербайджан перевірили один одного на міцність

коментувати
Нескінченна історія. Вступивши в пряме збройне протистояння, Вірменія й Азербайджан перевірили один одного на міцність
Вперше за чверть століття вступивши в пряме збройне протистояння в Нагірному Карабаху, Вірменія й Азербайджан перевірили один одного на міцність і заразом дали зрозуміти світові, що ця порохова бочка ще не раз злетить у повітря

З нічного пострілу, зробленого чи то з вірменської, то з азербайджанської стрілецької зброї, 2 квітня в Нагірному Карабаху почалася триденна війна. Збройні сутички на лінії зіткнення азербайджанських і вірменських військ забрали десятки життів з обох боків і перетворилися на наймасштабніший за останні 22 роки конфлікт у цьому регіоні.

Вже 5 квітня сторони домовилися про перемир'я. Однак не минуло й кількох годин, як вони почали звинувачувати один одного в його порушенні, розкриваючи світу особливості застарілого конфлікту в Нагірному Карабаху в усій красі.

Вірмени невизнаної республіки, які становлять питому більшість її жителів, згадуючи минуле, за жодних умов не погоджуються жити під владою Баку. Максимум, на що вони готові,— це повернути противнику суверенітет над більшою частиною буферної зони в обмін на визнання Азербайджаном незалежності Карабаху та надання йому гарантій безпеки.

Баку про незалежність і чути не хоче, вимагаючи повного повернення територій. За це азербайджанці готові гарантувати вірменам Карабаху безпеку та проведення за 15-20 років референдуму про статус області. Тут вже не згодні Єреван та Степанакерт, які побоюються, що за ці роки Баку зробить життя карабахських вірмен нестерпним, змушуючи покинути свої домівки, а на їхнє місце завезе азербайджанців, чим зумовить результат можливого референдуму.

Жодного виходу з цього глухого кута протягом десятиліть дипломати так і не знайшли, і Баку, незадоволений таким становищем, модифікував офіційне ставлення до проблеми. Якщо раніше воно формулювалося як "ми шукатимемо мирного розв'язання", то тепер "мирне розв'язання бажане, але якщо його не буде, то не відкидається і військове". Справа не в якійсь особливій войовничості азербайджанців, а в тому, що окупація значної частини території залишається незагоєною раною в національній свідомості. Реваншизм фактично став державною ідеологією Азербайджану.

Ця позиція підкріплюється реальними справами. Останніми роками Азербайджан досяг істотних успіхів в економіці, багаторазово збільшивши військовий бюджет за рахунок експорту нафти. Зараз Баку щорічно витрачає на оборону й озброєння суму, що перевищує весь державний бюджет Вірменії. Технічна перевага азербайджанської армії над вірменськими силами стала безперечною. Додаткової впевненості Баку надає і перевага в мобілізаційних можливостях: населення Азербайджану — близько 10 млн осіб, у Вірменії — трохи більше 3 млн.

 

Зухвалі дев'яності

Неприязні стосунки між вірменами і тюркомовними народами, зокрема азербайджанцями, йдуть корінням в історію. Але останній гарячий конфлікт між ними порівняно новий. Жорстке протистояння у Нагірному Карабаху почалося наприкінці 1980‑х—початку 1990‑х років, коли доживала свої останні дні радянська імперія, яка раніше стишувала суперечки між закавказькими народами. Саме тоді вірмени на весь голос заговорили про те, що Нагірний Карабах ніяк не може залишатися в Азербайджані.

Одним із ключових чинників зростання сепаратистських настроїв у анклаві, з усіх боків оточеному азербайджанською територією, була нездатність (чи небажання) Москви та Баку забезпечити вірменській меншині в Азербайджані повну безпеку і спокій без ураження її у правах. Найяскравіші приклади: різанина вірмен в Сумгаїті 1988 року та в Баку 1990‑го, коли були вбито й поранено сотні людей, а їхнє майно — розграбовано або знищено.

На хвилі цих подій у 1990 році Європарламент та Сенат США ухвалили резолюції на захист вірмен, які засуджують бездіяльність влади СРСР і Азербайджанської РСР. Багата і численна вірменська діаспора у Франції та США доклала чималих зусиль до того, щоб у світі розгорнулася широка кампанія на захист вірмен і за приєднання Нагірного Карабаху до Вірменії. Однак радянське керівництво фактично самоусунулася від розв'язання цієї проблеми, заслуживши несхвальні відгуки на свою адресу як від учасників протистояння, так і від іноземних держав.

Відчуваючи серйозну підтримку ззовні, карабаські вірмени оголосили про незалежність автономної області одразу після проголошення незалежності Азербайджану в 1991 році. Це послужило своєрідним сигналом до початку широкомасштабних бойових дій із застосуванням важкого озброєння, боєприпасів, бронетехніки, артилерії та мінометів.

    


ПО РАЗНЫЕ СТОРОНЫ: Президент Азербайджана Ильхам Алиев (слева) и президент Армении Серж Саргсян (справа) не стремятся к общению даже на официальных встречах
ПО РІЗНІ БОКИ: Президент Азербайджану Ільхам Алієв (ліворуч) і президент Вірменії Серж Саргсян (праворуч) не прагнуть до спілкування навіть на офіційних зустрічах


 
Ця війна була відзначена численними звірствами з обох боків. Зокрема, 1992 року вірмени відповіли на різанину в Сумгаїті та Баку справжнім азербайджанським погромом у місті Ходжали, коли були вбиті сотні людей.

Протягом війни азербайджанські війська зазнавали поразок одна по одній, втративши контроль не тільки над власне Карабахом, але і над сімома прилеглими до нього районами, які вірменська сторона проголосила "буферною зоною безпеки". Фактично ж азербайджанські території, що лежать між Карабахом і Вірменією, були окуповані, а місцеві жителі — вигнані звідти.

До 1994 року перемога вірмен стала настільки очевидною, що Азербайджан був змушений піти на підписання принизливого перемир'я, яке закріпило на невизначений строк утрату суверенітету Баку над майже п'ятою частиною території країни.

 

Ескалація

1994 року протистояння, зрозуміло, не скінчилося. Воно просто перейшло з виключно військової сфери до політичної, дипломатичної, пропагандистської та економічної. Для створення умов до укладення постійного миру в ОБСЄ була сформована так звана Мінська група, до якої, крім безпосередніх учасників конфлікту, увійшли Росія, США, Туреччина, а також низка європейських країн.

Особливою інтенсивністю переговори щодо Нагірного Карабаху не відрізнялися ніколи. Великою мірою, всіх, крім Азербайджану, більш або менш влаштовував стан замороженого конфлікту з лініями розмежування, відсутністю широкомасштабних бойових дій, етнічних чисток і погромів.

Посередниками пропонувалися найрізноманітніші конфігурації остаточного врегулювання конфлікту, але всі вони так чи інакше опинялися у полі фундаментальної суперечності між правом народу на самовизначення і принципом непорушності кордонів.

Тепер же, після запеклих зіткнень у Карабаху на початку квітня, сторони звинувачують одна одну в тому, хто першим цього разу розпочав широкомасштабні бойові дії. З'ясувати це зі стовідсотковою впевненістю неможливо: на сотні кілометрів фронту працюють лише три десятки спостерігачів ОБСЄ.

Однак у вірмен не було жодної мотивації відновлювати велику війну: ще завдяки минулій вони отримали все, що хотіли, навіть більше. Хоча у Баку до перерахованих вище мотивів додався новий: підготовка до публікації так званих панамських документів. Згідно з даними газети The Guardian, перша сім'я Азербайджану за роки свого правління обросла такою кількістю ніде не задекларованої власності, що чимало арабських шейхів могли б позеленіти від заздрощів. І це на тлі проблем у місцевій економіці, яка сильно залежить від цін на нафту.

1991 року карабаські вірмени оголосили про незалежність

Патріотизм пересічних азербайджанців і певні успіхи армії повністю виключили публікацію в місцевій пресі якихось викривальних матеріалів про президентську сім'ю. Нація гуртується навколо свого лідера, який після кількох днів боїв оголосив про видатну перемогу азербайджанських військ у Карабаху.

За оцінками незалежних спостерігачів, ця перемога була не такою вже й нищівною. За кілька днів боїв азербайджанська армія втратила вертоліт, кілька одиниць бронетехніки і десятки солдатів, просунувшись вперед лише на 300 м. Вірмени зазнали порівнянних утрати, але вважають, що зуміли без особливої напруги сил зірвати противникові наступ, який довго готувався і ретельно розроблявся.

У міжнародної спільноти ця спроба перевірити статус-кво на міцність викликала велике занепокоєння. Справа в тому, що в Азербайджані набагато гучніше зазвучали голоси тих, хто закликає розв'язати проблему силою. Вірмени, переконавшись у міцності своєї оборони, також збадьорилися: місцеві військові кажуть, що готові ще раз, як і 22 роки тому, прищикнути хвоста противнику, щоб той знову замовк на кілька десятиліть. Для обох сторін воєнні дії перестали бути чимось забороненим і немислимим.

 

Наслідки загострення

Баку продемонстрував, що готовий перейти від слів до справи і вжити заходів до розв'язання конфлікту військовими засобами, якщо мирні переговори так і залишаться безрезультатними. Ба більше, помітна інтенсифікація контактів з Анкарою свідчить, що азербайджанські лідери дуже розчаровані в співголовах Мінської групи (США та Росії) й готові шукати справедливості в інших місцях.

Москві та Вашингтону, які ледь забули про карабаську проблему на тлі України та Сирії, довелося істотно наростити дипломатичні контакти зі сторонами конфлікту, оскільки вони категорично не хочуть поступатися своїм впливом на регіон Анкарі й Тегерану, які щодалі активніше підтримують Азербайджан і Вірменію відповідно.

Ні американці, ні росіяни зараз не зацікавлені в новому загостренні карабаського конфлікту й особливо в його переростанні в повномасштабну війну. У США зараз відбувається транзит влади, Барак Обама докладає титанічних зусиль, щоб погасити сирійську війну і придушити Ісламську державу. Відволікатися на ще одне безнадійне, але вкрай небезпечне протистояння йому ні до чого.

А Москва гнеться під тягарем економічних санкцій, воєн в Україні та Сирії, тому третє таке протистояння їй просто не до снаги. Крім того, Росію та Вірменію пов'язують формальні зобов'язання щодо взаємної оборони, тому в разі війни Москві довелося б атакувати Азербайджан, ризикуючи отримати турецьке вторгнення до Вірменії з подальшим підключенням Ірану до війни у стилі XIX століття. Саме тоді у нинішньому Закавказзі зіткнулися інтереси Персії, Російської та Османської імперій. Закінчилося крахом усіх трьох, вірменським геноцидом і горою інших проблем.

За цих умов і західні, і російські експерти головним ризиком цього конфлікту бачать можливість його переростання в масштабну війну за участю регіональних гравців. Британський фахівець з питань Кавказу Томас де Ваал в статті для The New York Times назвав потенційне відновлення карабаського конфлікту "кошмарним" сценарієм, нагадавши не тільки про можливість дестабілізації сусідніх країн і регіонів, але й про численні газові та нафтові трубопроводи, що проходять через Закавказзя — вони можуть опинитися в зоні ризику.

 


ЧЕРТВЕРО СМЕЛЫХ: В армии Нагорного Карабаха служит до 20 тыс. солдат и офицеров, а все население непризнанной республики составляет около 138 тыс. человек
ЧЕРТВЕРО СМІЛИВИХ: В армії Нагірного Карабаху служить до 20 тис. солдатів і офіцерів, а все населення невизнаної республіки становить близько 138 тис. осіб


 

За його словами, ціна за небажання світової спільноти мирно розв'язати кризу буде вкрай велика. Тому зараз необхідна "політична воля" і активна співпраця РФ, США і Франції, які могли б гарантувати реалізацію мирного розв'язання. Зокрема — за допомогою "блакитних касок".

Поки титанічними зусиллями світової дипломатії конфлікт у Карабаху вдалося пригасити. Однак без перезавантаження мирного процесу та надання йому нового імпульсу поточний стан не надовго. Остання ескалація показала, що воювати має сенс: увагу світу до проблеми можна привернути тільки так. Тому подібного роду загострення, мабуть, відбуватимуться все частіше, якщо тій чи іншій стороні знадобиться нагадати про застарілий конфлікт.

 

 

Матеріал опублікований в НВ №14 від 15 квітня 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: