23 сiчня 2017, понеділок

Небаракова Україна. Як будуть "гуманізувати" українські тюрми

коментувати
Небаракова Україна. Як будуть
Ліквідація корупційних схем у «колоніальних» держпідприємствах та знищення залишків ГУЛАГу у в’язницях – в Україні починається реформа пенітенціарної системи


Постріл стартового пістолета пролунав 18 травня на засіданні уряду – перший заступник міністра юстиції Наталія Севостьянова презентувала концепцію реформи системи виконання покарань. Упродовж двох місяців Державну пенітенціарну службу (ДПтС) буде ліквідовано, а її функції передано Міністерству юстиції. По всій країні буде створено мережу пробаційних центрів, а в систему планують залучити нових людей – за рахунок обіцяної підвищеної зарплатні в середньому на 40%.

«Мета, - наголосила пані Севостьянова, - демілітаризувати і гуманізувати пенітенціарну систему».

Справді, ніде у західному світі тюрмами та колоніями не опікується спеціально для цього створена воєнізована служба. Уявляється, що ДПтС – такий собі відбиток колективного підсвідомого спомину про ГУЛАГ, зафіксований на рівні державних практик. Окремі стандарти функціонування цих установ не змінювалися останні 75 років. «Гуманізувати» цього монстра можна лише шляхом його цілковитого знищення.

Гроші, викинуті за грати

Стара пенітенціарна система – абсолютно розбалансована, ірраціональна, ненажерлива і майже непідконтрольна. Така собі країна в країні, відгороджена колючим дротом, імперія зла та корупції, куди з державного бюджету вливаються цистерни грошей (тільки за минулий рік 2,96 млрд грн). Є виправні колонії, утримання в яких одного засудженого обходиться державі у 73 тис. грн на рік, а є й такі, де 250 тис. грн і навіть 350 тис. Утримувати в’язня виходить значно дорожче, ніж дитину в сиротинці.

Передовсім буде суттєво скорочено адміністративний апарат: на центральному рівні понад 30% співробітників колишньої ДПтС, на регіональному рівні – приблизно 45%,  розповідає Севостьянова. Ті, хто претендує працювати в новій службі, проходитимуть конкурсний відбір. 24 регіональних управління ДПтС будуть ліквідовані. Натомість до кінця року у Мінюсті сподіваються утворити шість міжрегіональних управлінь – у Києві, Харкові, Одесі, Вінниці, Львові, Дніпрі.

«Така кількість адміністративного персоналу не виправдана, - каже заступник міністра. - Скажімо, у Івано-Франківській області існує лише 4 установи з виконання покарань, в яких відбувають свій термін менше 800 осіб. І на цих вісім сотень осіб припадає близько 50 чиновників обласного управління ДПтС, не враховуючи адмінперсоналу в самій колонії. А загалом у колоніях Прикарпаття працює 655 співробітників. Іншими словами, один чиновник пенітенціарної служби «обслуговує» приблизно 15 засуджених».

Фактично всі чиновники, про яких говорить Севостьянова, – люди в погонах: від бухгалтера до офіцера прес-служби. Мілітарних заслуг немає, але сяка-така надбавка за звання дається. Особливо вищим чинам. Так, в одному з обласних управлінь ДПтС служать аж п’ять генералів та офіцерів, сумарна зарплатня яких майже дорівнює заробітній платі решти штатних співробітників.

Власне колоній реформа торкнеться на другому етапі, ймовірно, через рік. Всі чули про грандіозний пілотний проект з перенесення Лук’янівського СІЗО за межі міста. За задумом, слідчий ізолятор в самісінькому центрі столиці закриють після побудови нового, який інвестори за схемою державно-приватного партнерства мають звести за межами Києва. За такою ж схемою і в решті регіонів слідчі ізолятори планують вивести за межі міст.

«Лук’янівка» пріснозвісна, зокрема, й камерною тіснявою, однак у Міністерстві юстиції стверджують, що це радше виняток на тлі загальної картини. «Така ситуація в двох-трьох установах, а в цілому «завантаженість» СІЗО та колоній складає 63%. Є колонії з величезним периметром, які охороняють 150 охоронців і які треба опалювати, ремонтувати, утримувати, - констатує Севостьянова. – Надалі треба говорити про оптимізацію мережі установ для зменшення необґрунтованих витрат».

Загалом сьогодні в країні діє 148 СІЗО та установ з виконання покарань; перебувають за гратами 62 тисячі осіб (17 тисяч – у СІЗО, 45 тисяч – у виправних колоніях). Це забагато як за європейськими мірками, нарікають фахівці. Хоч водночас зазначають, що після прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу в 2012 році кількість ув’язнених скоротилася щонайменше вдвічі. Ще кілька тисяч людей, за прогнозами, зі слідчих ізоляторів і надалі звільнятимуть за так званим «законом Савченко». А крім того левова частка «зон» залишилася на окупованих бойовиками територіях Донбасу – це понад чверть усіх виправних установ, що налічувалися в країні до війни. Словом, незадовго до всіх цих подій Україну можна було назвати «країною зон» – більш як 200 тисяч осіб у виправних закладах, що співставно з тогочасною кількістю вояків у Збройних силах.

Пробація. Служба, що створюється «з нуля»

«А ви знаєте, що в нас кожен четвертий громадянин має судимість?» - риторично запитує правозахисник, провідний фахівець Харківського інституту соціальних досліджень Андрій Черноусов.

Ця статистика шокує. Втім корінь її не в хибних уявленнях про те, що Україна – країна злодіїв, а в аномальних порівняно із європейською практикою законодавчих нормах.

«Невеликої тяжкості злочини не мають тягнути за собою тюремного покарання, - певен Черноусов. – Позбавлення волі аж ніяк не «перевиховує» людину, а навпаки». І наводить вражаючий приклад підлітка, котрий відсидів у колонії чотири роки за повторну крадіжку «мобілки»: «Протягом випробувального терміну (у народі це називають «умовне» засудження) хлопчина ще раз викрав телефон, відповідно, до попереднього «умовного» терміну йому, згідно з КПК, суддя «додав» три роки. І це за телефон, ціна якого, як вказано у матеріалах кримінальної справи – 120 гривень».

Черноусов вважає, що запровадження системи пробації у перспективі дозволить скоротити кількість мешканців виправних закладів на третину.

Пробація – наріжний камінь реформи пенітенціарної системи. Її філософія полягає в запровадженні нових, альтернативних ув’язненню покарань, а також можливість звільнення засудженого від відбування покарання, якщо він демонструє гарантоване виправлення. В Європейському Союзі цим опікується державна служба, яка знаходиться поза поліцією та в’язницею – служба пробації. За засудженим встановлюють нагляд, покладають на нього деякі зобов’язання та обмеження, але не ізолюють від суспільства.

Однією з ключових функцій служби є досудова: на стадії розслідування злочину, одночасно з проведенням слідчих дій, служба збирає інформацію про цього правопорушника, яка на суді може стати додатковим аргументом «за» чи «проти», допомогти суддям у визначенні оптимальної міри покарання. Важливо, що при цьому офіцер служби пробації є фігурою процесуальною. Тобто учасником судового процесу, який несе відповідальність за підсудного, якщо тому буде призначено альтернативний ув’язненню вид покарання. Разом з тим служба пробації має і післясудову функцію – наглядає за засудженим, веде з ним соціально-психологічні бесіди, намагаючись вплинути на особистість, зняти страх, напругу, агресію. Відповідальний наглядач і психолог в одній особі.

Мінімальний термін пробації в більшості країн західної демократії – шість місяців, максимальний – три роки. По «мінімалці» йдуть, приміром, водії та алкоголіки, які скоїли нетяжкий злочин у нетверезому стані.

Нині контроль за виконанням таких покарань покладено на кримінально-виконавчу інспекцію ДПтС. Досі саме туди двічі на місяць приходили звільнені достроково або умовно засуджені громадяни «відмічатися». Складно сказати, чим посутнім займалася ця інспекція. Навряд чи вона може стати базисом для нової служби пробації. «Потребуються серйозні методики, фахівці, все це доведеться створювати з нуля», - підкреслює Севостьянова.

Структура служби пробації дійсно розроблятиметься з нуля, буде враховано досвід пілотних проектів та досвід Міністерства юстиції Норвегії, яке допомагає запуску служби в Україні.

На рівні центрального апарату передбачено створення окремого департаменту, на регіональному рівні офіси пробації з’являться у кожному райцентрі, кількість співробітників в цих офісах розраховуватиметься відповідно до їх завантаженості: за попередніми намірами, приблизно 100-150 справ на рік вестиме один співробітник. Європейський досвід у цій царині дуже різний: наприклад, у скандинавських країнах один співробітник служби пробації може вести близько 30 справ на рік, у Румунії це навантаження найбільше – приблизно 300 справ. Севостьянова сподівається, що новостворена служба запрацює орієнтовно нинішнього літа – як тільки Верховна Рада проголосує в другому читанні відповідні зміни для приведення у відповідність діючого законодавства після прийняття Закону України Про пробацію.

Та загалом, на думку експертів, на становлення повноцінної системи пробації підуть роки. «Зрозумійте, йдеться не лише про створення офісів пробації, де працюватимуть грамотні фахівці. Ця справа делікатна і складна, вона потребує тісної співпраці з громадами, з органами місцевого самоврядування, місцевими роботодавцями; необхідні зміни у свідомості наших людей, які зараз ставляться до засуджених за нетяжкі злочини з пересторогою і недовірою, цураються їх», - каже правозахисник Черноусов.

А тим часом в Україні є перші локальні успіхи в цій справі – з 2010 року за сприяння канадських партнерів AGRITeam Canada вже діють кілька пробаційних центрів для неповнолітніх. Перший відкрили у Мелітополі, потім були Івано-Франківськ, Запоріжжя, Маріуполь, Львів, на черзі – Київ. «Наші фахівці працювали з 348 дітьми. З них лише троє вчинили повторно правопорушення», - пишається Євген Загудаєв, директор пілотних проектів AGRITeam Canada в Україні. До порівняння: кількість дітей, які пройшли через пробаційні офіси – це третина від кількості неповнолітніх ув’язнених (у 2015 році їх нараховувалося трохи більше 900 осіб).

Між іншим, в ідеї пробації криється не тільки гуманістична складова, а й… меркантильна. Наприклад, британці порахували і відчули різницю: утримувати ув’язненого за гратами коштує казні 25 тис. фунтів стерлінгів на рік, а на пробаційних програмах – усього 5 тис. фунтів.

Рабовласники у погонах

Для багатьох стане відкриттям той факт, що в системі ДПтС є сто державних підприємств, більшість з яких – серйозні виробництва, де працюють переважно засуджені. «Проаналізувавши ситуацію, ми дійшли шокуючого висновку: 85 зі ста підприємств чомусь збиткові», - розповідає проектний менеджер Міністерства юстиції Олександр Кубраков. І це при тому, що за верстатами стоїть, вважайте, безкоштовна робоча сила. До вашого відома, середній рівень оплати праці засудженого – близько 300 гривень «брудними», себто без відрахувань, штрафів тощо. Робота майже задарма, подеколи і в три зміни.

Це єдині підприємства в країні, в яких досі, за радянським зразком, існують виробничі норми для працівників, обурюється Черноусов. Часто їх не можна виконати заввиграшки. Так, у 74-ій колонії від жінок, які шиють спецодяг, вимагають виробітку, що в кілька разів перевищує середню продуктивність швачки вищого розряду.

Половина колоній України живе в рабовласницькому ладі, застосовуючи моделі давальницької сировини, широко практиковані в «лихі» 1990-ті.

Наприклад, на давальницькій сировині працюють майже всі 14 швейних підприємств режимних установ, які, до речі, виробляють 20% усього ринку спецодягу країни. В одному з таких швейних цехів правозахисники встановили. що «послуга з пошиття шапки» коштує 80 копійок. Кмітливі ділки «наварили» на одній шапці до 500%. 

Як казав хуліган Фєдя, герой кінокомедії Операція «И», котрий також за гратами проходив перевиховання трудотерапією: «Огласітє вєсь спісок». Отже, такий анахронізм в економіці, як давальницькі схеми, розповсюджений також у деревообробному (загалом є 26 підприємств) та металообробному (31 підприємство) секторах «колоніального» господарства. 

За результатами минулого року не показали прибутку навіть окремі підприємства, які експортують свою продукцію в країни Євросоюзу, наприклад, гранітні кар’єри. На диво скромні трудові досягнення і в пенітенціарних аграріїв. «Одинадцять підприємств з виробництва сільськогосподарської продукції показали минулоріч виручку приблизно в 13 млн грн. А між тим вони володіють банком орної землі понад 40 гектарів, до того ж у чорноземних районах – на Полтавщині, Дніпропетровщині, Кіровоградщині. Ми порахували, що коли ці гектари просто здавати в оренду фермерам, як це роблять селяни зі своїми земельними паями, дохід буде більшим у сім разів», - говорить Кубраков.

Є всі підстави припускати, що згадані поля насправді перебувають у нелегальній оренді і спритники у керівництві колонії отримують з цього надприбутки. «Очевидно, за ширмою державних підприємств, що діють при виправних закладах, розгорнулася особлива тіньова економіка, «чорна» бухгалтерія якої разюче відрізняється від задекларованої, і потужні грошові потоки ллються зовсім не в державну кишеню. Вся система начебто для цього і створена. Директор такого підприємства, згідно з Законом Про Державну кримінально-виконавчу службу, є водночас заступником начальника колонії», - коментує Севостьянова.

«40 підприємств мають річну виручку менше 2 млн грн на рік, тому їх доцільно реорганізувати в майстерні, а решту 60 об’єднати у виробниче держпідприємство з єдиною фінансовою звітністю, виробничим планом, сучасним маркетингом, - ділиться планами Кубраков. - Керівництво цього підприємства підпорядковуватиметься незалежній наглядовій раді, яка буде набрана за прозорим конкурсом». За його прогнозами, після такого реформування рентабельність аграрних підприємств зросте в рази, а швейних – у десятки разів. Щодо засуджених, то з ними будуть укладатися трудові контракти.

Головне – що тіньову імперію, засновану на рабській праці ув’язнених та «чорній» бухгалтерії, буде повалено. Водночас деякі експерти бачать інший алгоритм дій. «На моє переконання, варто відокремити виробництво від системи покарання, а всі підприємства ДПтС виставити на продаж, - говорить Черноусов. – У жодній країні немає масового виробництва у виправних установах. Є невеликі майстерні, функція яких радше полягає у закріпленні професійних навичок, слюсарних, до прикладу, чи токарних».

Вірусоносії сидять. Але віруси непосидючі

Окрема болюча тема – медичні служби. Фаховий рівень медперсоналу, грошове та матеріальне забезпечення тюремних лікарень відображаються у відповідній якості медичного обслуговування. Коротко кажучи, тут усе погано. За інформацією Черноусова, у 2012 році у виправних установах померли близько 800 осіб, не враховуючи тих, кого випустили достроково з огляду на невиліковну хворобу. Тобто в місцях позбавлення волі щороку помирає більш як один відсоток ув’язнених.

За чверть століття ніхто в державі навіть не пробував відокремити медичну службу від пенітенціарної системи, вона так само, як і за тоталітаризму, залишається вмонтованою в систему, залежною від неї, непрозорою та ізольованою від Міністерства охорони здоров’я. Держава лишалася демонстративно байдужою до здоров’я в’язнів, що, власне, віддзеркалює ставлення суспільства до тих, хто опинився по той бік колючого дроту. А дарма. У тумані державного недбальства «зона» перетворилася на інкубатор найбільш соціально небезпечних хвороб – СНІДу, туберкульозу, гепатиту С, наркоманії.

Найбільша на континенті епідемія туберкульозу саме в Україні, і такий високий рівень захворюваності зберігається саме тому, що сухоти не локалізовані у «зоні» й безперешкодно перебираються сюди, «на волю». Скільки хворих на сухоти мешкають у колоніях, хто з них, звільнившись, став на облік у тубдиспансерах? – цього ми достеменно не знаємо, адже медичні служби виправних установ не ведуть ретельної статистики і не зобов’язані ділитися нею з МОЗ. «Недостатньо об’єктивної інформації щодо функціонування системи охорони здоров’я у пенітенціарних закладах», - констатує знаний експерт, доктор медичних наук, голова правління Українського інституту досліджень політики щодо громадського здоров’я Сергій Дворяк.

Він також є представником Європейського регіону в правлінні Міжнародного СНІД-товариства, тому детально вивчав ситуацію із поширенням цієї хвороби в українських виправних установах. Дворяк каже, що тільки за офіційними даними ДПтС, у 2012 році показник уперше виявлених випадків ВІЛ-інфекції серед ув’язнених склав 1.296,3 на 100 тисяч осіб. Це в 28 разів більше, ніж «на волі». І припускає, що в реальності ця цифра може бути вищою. Показник встановлення остаточного діагнозу СНІД також шокує: у 22 рази вищий, ніж загалом по країні, і складає 427,2 на 100 тисяч осіб.

Усе це, поза сумнівом, – проблема однієї голки, спільної на весь барак. Адже наркоманію в колоніях не лікують. «Вони не застосовують замісну підтримувальну терапію. А правозахисникам кажуть, мовляв, навіщо, адже засуджені не мають доступу до наркотиків. Хоча насправді обіг наркотиків у деяких установах більший, ніж на волі. Понад 50% засуджених вживають наркотики ін’єкційно», - окреслює проблему Дворяк.

Основною проблемою низької якості та ефективності пенітенціарної медицини є її організаційна модель, яка функціонально відокремлює цей відомчий анклав від системи охорони здоров’я МОЗ. «Білі халати» не рвуться на цю мало престижну і мало оплачувану (близько 2,5 тис. грн на місяць) роботу. Тому недоукомплектованість лікарями у ДПтС у минулому році становила, за даними Українського інституту досліджень політики щодо громадського здоров’я,  21,2%. А 40% лікарів не мали підтвердження кваліфікації.

Згаданий Інститут розробив проект концепції реформування медичних служб пенітенціарної системи. Запропоновано чотири варіанти реструктуризації медслужб, але спільне в них те, що медики унезалежнюються від системи виконання покарань. «Треба встановити чіткий мінімум медичних послуг, які можуть надаватися на місці, і вимагати його виконання, - розмірковує Дворяк. - При кожній установі може бути навіть не лікар, а фельдшер, який впорається з побутовими негараздами і надасть першу допомогу, а лікування слід проводити у звичайній «цивільній» лікарні. Раціональніше не утримувати штат лікарів при кожній колонії, а одного фельдшера і машину «швидкої». Усе треба робити з розумом».



В європейському режимі

Відтак реформатори планують дезінфікувати систему від ще одного вірусу – вірусу радянщини, який уражує мозок поколінь задовго після смерті свого первісного носія.

Слід ще розробити нове законодавство щодо функціонування слідчих ізоляторів та установ виконання покарань, облаштувати їх внутрішнє регулювання згідно з європейськими нормами. Йдеться навіть не про «панську» дискусію, дозволити чи ні у камерах телевізори та айпеди. Деякі норми у правилах внутрішнього розпорядку (ПВР) збереглися чинними з 1960-х років. За ними визначаються санітарні норми, кількість побачень із рідними, список дозволених до користування особистих речей.

На думку правозахисників, мають зникнути приміщення камерного типу – дисциплінарні ізолятори у колоніях та карцери у СІЗО. «Керівництво установ зловживає таким видом покарання за дисциплінарні порушення, і трапляється, люди через конфлікт з начальством сидять у карцері по три місяці, а то й по півроку, - розповідає Черноусов. - У будь-якому разі, варто обмежити термін, на який застосовується таке покарання».

Врешті-решт, слід запровадити нові стандарти, що регулюють життя не тільки засуджених, а й співробітників пенітенціарних установ, бо відпрацювавши кілька змін, вони, можна сказати, теж «сидять», визнає Севостьянова.

У заклади виконання покарань хочуть увести те, чого тут споконвіку не було, – повагу до людини.

Матеріал підготовлено з ініціативи та за сприяння проектного офісу Національної ради реформ

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: