7 грудня 2016, середа

Не те життя, про яке мріяли: адептів "русского мира" в Донбасі дедалі менше

СВІТ ІНШИХ: Проукраїнські громадяни, які залишилися в республіках, відчувають себе трохи підпільниками, які опинилися в дивному оточенні

СВІТ ІНШИХ: Проукраїнські громадяни, які залишилися в республіках, відчувають себе трохи підпільниками, які опинилися в дивному оточенні

Мешканці окупованих районів Донбасу, які налаштовані проукраїнськи, стали почувати себе трохи вільніше, ніж раніше,— адептів "русского мира" навколо них дедалі менше

Іноді макіївський блогер Станіслав Васін відчуває себе героєм кінофільму про шпигунів — людиною, що опинилися в стані ворога. Причина - його проукраїнські погляди і те, що він проживає на території самопроголошеної ДНР: Макіївка — це, по суті, місто-супутник Донецька.

Втім, зараз Васіну вже трохи легше, ніж було в перші місяці існування так званої республіки — блогер, який не боїться називати свої ім'я та прізвище, вважає, що в його рідних краях щось змінилося за останній час. І через це "щось" місцеве населення вже не так агресивно ставиться до України та людей, які підтримують її. В тому числі і до тих, що живуть по сусідству.

“Навіть знаючи те, що я симпатизую Україні, прихильники республіки не кричать. Вони стали більш стримані в емоціях, чого раніше не бувало",— запевняє житель Макіївки.

Він часто прислухається до розмов своїх земляків під час стихійних вуличних "політінформацій" — в очікуванні громадського транспорту на зупинках або у чергах в продуктовий магазин. Іноді і сам бере участь в них. Такі розмови Васін називає лакмусовим папірцем, здатним виявити реальні настрої в суспільстві.

Досвід подібних бесід переконав його: в Макіївці ейфорія від створення Новоросії і приходу сюди російських військ практично зійшла нанівець. І з'явився інтерес до альтернативних думок. Це не означає, що можна обвішатися українськими прапорами і ходити по вулицях із закликами повернутися у велику Україну. Але сумніватися в дійсному порядку речей вулиця вже дозволяє.

“Це не скасовує ненависті до Києва, яка склалася. Але не можна сказати, що тут — 1937 рік щодо інакомислячих,— заявляє Васін і тут же обмовляється: — Правда, якщо не виступати публічно".

Відчула недобре і місцева "влада": з 8 січня в ЛНР заблокували доступ до популярних українських новинних сайтів, побоюючись вільнодумства.

 


КРИЗИС ПРИЕХАЛ: Обитатели самопровозглашенных ДНР и ЛНР живут в условиях перманентного кризиса.Здесь вдруг может закончиться все — от света до бензина
КРИЗА ПРИЇХАЛА: Мешканці самопроголошених ДНР і ЛНР живуть в умовах перманентної кризи.Тут раптом може закінчитися все — від світла до бензину


Проукраїнськи налаштовані громадяни, що живуть в різних регіонах ЛНР-ДНР, з якими поспілкувався НВ, називають приблизно однакові причини трансформації суспільних поглядів. По-перше, закінчилися масштабні бойові дії, тому люди стали менше піддаватися впливу стресових негативних емоцій. По-друге, матеріальне становище жителів Донбасу погіршилося, і вони вже не готові будь-що обстоювати ідеї "русского мира", який не приніс їм добра. По-третє, російська машина пропаганди повернула свої погляди до Сирії та Туреччини, і градус антиукраїнської риторики в російських ЗМІ помітно знизився.

А ще люди пішли в свої побутові проблеми, втомившись від ідеологічних суперечок.

 

Підпільники

Проукраїнське підпілля в невеликому містечку Ровеньки, розташованому на території ЛНР, очолює пенсіонерка — 76‑річна Лариса Цупко. Про це вона говорить напівжартома. Не йдеться про підпілля часів Другої світової війни, учасники якого підривали ешелони і клеїли листівки. Але так вже вийшло, що в регіоні залишилося вкрай мало людей, відданих Україні, розповідає Цупко. І ті, хто є, живуть в не найкомфортнішому оточенні.

Їй не раз доводилося розмовляти зі своїми земляками про події. “Морально важко. Багато нормальних поїхали. А нам куди податися з дідом? Нещодавно мені сусідка Лариса каже: ти на вулиці одна за Україну, будь обережна",— розповідає ровеньчанка.

Але, по суті, що підпілля, що ні — а становище у всіх сусідів однакове: пенсії ЛНР затримують, субсидій немає, ціни захмарні.

Ще одна ровеньчанка — Ганна Гребенюк — розповідає, що до травня 2014 року патріотично налаштовані мешканці міста ще збиралися на мітинги і їздили з українськими прапорами. А коли в Ровеньки увійшли російські козаки і різні озброєні групи з георгіївськими стрічками, навіть говорити про Україну позитивно стало небезпечно.

А все тому, що в місті близько 60 % населення — пенсіонери. Сепаратистам виявилося нескладно переконати багатьох з них: якщо прийде Росія, у них будуть величезні пенсії і щасливе життя".

“Зараз пенсіонери зрозуміли, що їх обдурили, але багато наляканих тим, що якщо прийде Україна, то всіх розстріляють. Думають, що для ЗСУ проживають тут люди — суцільні бандити і сепаратисти",— озвучує суспільні настрої, які переважають в Ровеньках, Гребенюк.

Про фактор літніх людей говорить і Галина Шульгіна, 45‑річна луганчанка. “Найчастіше саме таких нервових пенсіонерів, яким війна остаточно вбила психіку, показують на російському ТБ, створюючи картинку, що усі тут божевільні. Але це не так",— каже вона. При цьому Шульгіна уточнює, що в Луганську є не тільки нервові люди похилого віку, але і розсудливі городяни. І навіть ті, хто постраждав від дій сепаратистів.

Втім, розсудливі — не означає виключно проукраїнські, для яких республіки — це осередок зла. Та ж Шульгіна готова бачити і позитивні сторони в роботі місцевої влади: їм та їхнім російським кураторам вдалося, мовляв, утримати регіон від соціального вибуху, налагодити виплату пенсій і зарплат бюджетникам. Симпатії літніх людей керівництво підтримує і тим, що виплачує їм гроші, закриваючи очі на те, що вони отримують ще й українські пенсії.

 


ВОЙНА, КОТОРАЯ РАЗДРАЖАЕТ: В республиках нарастает раздражение войной и "русским миром". Но пока эти эмоции не трансформировались в желание перестать баловаться с самоопределением
ВІЙНА, ЯКА ДРАТУЄ: В республіках наростає роздратування війною та "русским миром". Але поки ці емоції не трансформувалися в бажання перестати бавитися з самовизначенням


“Але коли затримають хоч на тиждень [виплати], то людей трусити починає: ходять накручені, зриваються. Бояться повернутися в тотальне безгрошів'я, як в минулому році",— продовжує свою розповідь луганчанка.

Гребенюк для себе розділила місцевих прихильників Новоросії на три категорії. Перша — етнічні росіяни. Друга — ватники, тобто ті люди, які звикли до халяви. І третя — ті, хто агітує за республіки за гроші і посади.

Але в цілому всі три категорії, на думку ровеньчанки, — це приблизно чверть населення міста. На початку війни ця частка була набагато більшою — до 80 %. Економічні реалії республік втихомирили запал прихильників "незалежності", і колишнє захоплення російським президентом Володимиром Путіним зникло.

“Як такої агресії [по відношенню до України] вже немає: розуміють, що їх обдурили. Але багато хто не хочуть називати це обманом",— вважає Гребенюк.

Схожі настрої панують і в Антрациті — луганському місті у 30 км від російського кордону. Про це розповідає Тамара Редько, в минулому журналіст. У неї - проукраїнська позиція, але писала статті про життя шахтарського містечка, а не про політику, бо зберегла повагу городян. Так і в побутових розмовах вона намагалась бути стриманою: "Бачу, що людина з освітою в три з половиною класи говорить про геополітику,— намагаюся не входити з нею у конфлікт".

Редько також помітила якийсь перехід, який стався в головах її земляків,— вони тепер хочуть не Новоросію, а стабільність, щоб нормально жити і ходити на роботу.

“Розмовляла рік тому з проросійськими людьми, вони всі твердили: ось фахівці з РФ приїдуть, почнуть будувати дороги, відкривати заводи. А насправді найбільша місцева шахта — Комсомольська — ледве дихає. А по телику — тільки Сирія і Туреччина,— розповідає Редько.— Люди зрозуміли, що їх кинули".

Подібний "розгул демократії" Васін з Макіївки частково пояснює тим, що місцева "контррозвідка" — МДБ — стала менше займатися пересічними мешканцями, зосередившись на пошуку шпигунів серед себе. "Періодично показують по ТБ людей, які кажуть, що працювали на Київ",— уточнює блогер, припускаючи, що це можуть бути і зрежисовані зізнання.

 

Пішли в себе

Діяльність або, точніше, відносна бездіяльність МДБ — це вторинне. Головне, що дозволяє проукраїнським донеччанам сьогодні почувати себе більш вільними на батьківщині,— це спокій на фронті, через що на перший план для багатьох вийшли життєві проблеми.

“Люди трохи заспокоїлися, стали більш розсудливими. Їх менше турбує політичне, більше - своє, особисте, побутове",— говорить Васін.

Та й час гарячих ідеологічних суперечок минув. Люди зрозуміли, що переконати тих, хто дивиться на ситуацію інакше, вже не вийде, і тому, за словами жителя Макіївки, перестали витрачати сили на порожні розмови. У підсумку контакти між опонентами звелися до мінімуму, навіть якщо йдеться про родичів.

Майже всі проукраїнські активісти Донбасу, з якими вдалося поговорити НВ, розповідають, що вони істотно скоротили коло свого спілкування, залишивши в ньому лише тих, з ким комфортно.

Тепер вони чекають не так на звільнення українськими військами, як на просвітління в голові земляків. Адже Росія може якийсь час матеріально підтримувати нинішній статус-кво. Але це не те життя, про яке мріяли навіть найзатятіші адепти республік.

“Дороги ніхто не ремонтує, будівництва немає, як немає і розвитку. Люди починають‑таки розуміти, що отримали не те, що хотіли. Але розуміння приходить дуже повільно. Просто по‑черепашачи",— підсумовує Цупко.

 

 

 Матеріал опубліковано в №1 журналу НВ від 15 січня 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: