18 сiчня 2017, середа

Навіщо Україні російські іммігранти та чи є свобода слова на Інтері і NewsOne, розповідає журналіст Євген Кисельов

Навіщо Україні російські іммігранти та чи є свобода слова на Інтері і NewsOne, розповідає журналіст Євген Кисельов
Відомий телеведучий заочно вступає в суперечку про те, чи повинна Україна приймати політичних біженців з Росії, і розповідає про власників Інтера — Фірташа, Льовочкіна та Хорошковського

10 червня НВ опублікувало відкритий лист журналіста Євгена Кисельова президентові України. У ньому він закликав голову держави вплинути на те, щоб країна більш лояльно ставилася до тих його співвітчизників, які намагаються протистояти режиму Путіна і потребують захисту. І запропонував Україні стати таким собі «плавильним чаном», який поглинав би кращих людей з пострадянських країн.

Частину української аудиторії його пропозиція обурила. Наприклад, журналіст Юрій Макаров написав у відповідь розгромну колонку про те, що «іммігранти з-за «поребрика» швидко переходять від зворушення варениками до нав'язливих порад малоросійським політикам», тому нехай проблеми російської опозиції залишаються проблемами російської опозиції.

В інтерв'ю НВ Євген Кисельов, який нещодавно залишив телеканал Інтер, припускає, хто міг вбити його колегу і приятеля Павла Шеремета, заочно вступає в суперечку про те, чи потрібні Україні російські ліберали, і пояснює, чому вважає можливим працювати на телеканал NewsOne, власником якого називають  екс-прем'єра-втікача Азарова.

— Нещодавно ви заявляли про те, що вас можуть викрасти або усунути. Вчора загинув ваш колега та знайомий Павло Шеремет. Чи був він стурбований своєю безпекою останнім часом? Хто, по-вашому, може стояти за вбивством?

— З Павлом ми знали один одного майже двадцять років, але по-справжньому близько познайомилися і стали періодично спілкуватися тільки тут, в Києві, коли він перебрався сюди фактично на постійне місце проживання. Останній раз я бачив його 1 липня, на прийомі в резиденції американського посла з нагоди Дня незалежності США. Павло був у прекрасному настрої, ні на що не скаржився, ніяких побоювань не висловлював. Правда, розмова була на бігу, галаслива, димна обстановка на посольському святі не дозволяла провести неспішну, довірчу бесіду — домовилися побачитися окремо, але, як виявилося — не судилося.

— Є думка, що метою вбивць Шеремета було залякати журналістів, суспільство. Ви боїтеся?

— Звичайно, боюся. Тому що, на мій погляд, цей злочин — справа рук професіоналів, які явно розраховували на те, що Павло не побоюється за свою фізичну безпеку, не загляне на всяк випадок під днище машини, не подивиться навколо, чи немає поблизу підозрілих людей. Думаю, вони там крутилися, і це були співробітники або агенти спецслужб одної з тих держав, яким вигідно дестабілізувати обстановку в Україні. Вбивство Павла Шеремета дає їм привід знову заголосити, що Україна, мовляв, перетворюється на «кладовище журналістів». Можуть бути спроби вчинення нових терактів, створення нових інформаційних приводів для продовження пропагандистської істерики.

У вас особисто є вороги?

— Дивлячись де. Росія для мене тимчасово відрізана. Я на неї дивлюся збоку, і це дуже корисно. Коли ти в Москві, ти політичний журналіст і занурений в найдрібніші деталі поточної політики, то часом не бачиш макрополітичних тенденцій. Обговорюються якісь дрібні деталі: міністр Іванов косо подивився на заступника голови АП Петрова, а той підморгнув Сидорову — і вся тусовка починає сперечатися, що ж тепер буде і взагалі, що означає тремтіння лівого стегна голови держави. При цьому, є набагато більш масштабні процеси, в яких доля якогось Іванова, Петрова і Сидорова ніякого значення не має.

Згадайте епоху горбачовської перебудови — ми до хрипоти, до бійки сперечалися щодо якихось одномоментних епізодів політичного життя, які нам здавалися надзвичайно важливими, але при цьому не бачили головного — що глибока криза радянської економіки і політики, яка тільки посилювалася в результаті спроб Горбачова реформувати систему, яка не підлягає реформуванню , невблаганно веде до того, що КПРС втратить владу. Що соцтабір розпадеться, впаде Радянський Союз, а на його руїнах постане півтора десятки нових держав. З того часу лічені прізвища та окремі яскраві події залишилися в пам'яті, решта давно ніякого значення не має. Сьогодні те саме відбувається.

Тому, хто там мене любить, хто не любить — для мене особливого значення не має. А що стосується України — тут інша ситуація. Я знаю, що є люди, які мене терпіти не можуть. Розумію, що в основі цього, як правило, заздрість, ревнощі, почуття власної неповноцінності і лише іноді — ідейні розбіжності. Але знаєте, щоб всім подобатися, потрібно бути золотим карбованцем або займатися зовсім іншою професією — там тебе будуть любити довго, пристрасно і багато разів на день.

— Кілька тижнів тому ви виступили за те, щоб Україна більш лояльно ставилася до ваших співвітчизників, які шукають тут притулку. Мова йде про тих, хто вже тут?

— Так, їх небагато — в 2014 році за отриманням статусу біженця звернулися приблизно 140 російських громадян, у першій половині 2015 — ще близько 50. Одні приїхали, рятуючись від переслідувань за кримінальними статтями з явною політичною основою. Інші — тому що їм в Росії некомфортно, оскільки вони критикували путінський режим, публічно заявляли про підтримку України, за що їх цькували, хоч кримінальних справ проти них не порушували.

Масового бажання емігрувати в Україну у росіян немає. У Росії багато хто пішов у приватне життя — їм не подобається те, що відбувається, але вони припинили висловлювати позицію публічно. Якщо хтось і думає про від'їзд, то в першу чергу до Європи, Америки, Ізраїлю. Ті, хто там займається опозиційною діяльністю, якщо і рвонуть в еміграцію, то в останній момент. Це божевільні пасіонарії, які оборонятимуть свою віртуальну барикаду до моменту, коли вже надій не залишиться. Ось таким, у кого просто не буде ані часу, ані можливості їхати в аеропорт, Україна, могла б дати сигнал: хлопці, тримайтесь, в крайньому випадку зможете на перекладних дістатися до нас і знайти притулок.

— Кремль це сприйме як виклик.

— А чому ні? А Путін відкрито заявляє «Крим — наш». Просто треба тримати в голові те, що розпад путінського режиму в інтересах України. Чим швидше це відбудеться, тим швидше Крим повернеться, припиниться війна.

— Ваш заклик викликав в української аудиторії неоднозначну реакцію — частина висловилася про те, що російські опозиціонери Україні не потрібні ні в якому вигляді. Наприклад, різку колонку написав Юрій Макаров про те, що «іммігранти з-за «поребрика» швидко переходять від зворушення варениками до нав'язливих порад», тому нехай проблеми російської опозиції залишаються проблемами російської опозиції.

— Я очікував такої реакції. В Україні люди дотримуються різних поглядів на майбутнє країни, і це нормально. Що стосується конкретно шанованого мною Юрія Макарова, мені здається, він або не зрозумів, або перекручує мою позицію. Його чомусь обурило запозичений мною з американського вокабуляру вираз «плавильний котел».

Америку заснували протестанти з Англії, білі англосакси, WASP [White Anglo-Saxon Protestants]. Тільки наприкінці XIX століття починається масова еміграція до Америки ірландців, іспанців, росіян, євреїв, почасти жителів Балкан, і в суспільстві виникає дискусія: що з ними робити? Вони не WASP. І стикаються дві точки зору. Одні були категорично проти того, щоб асимілювати нацменшини, а другі висунули теорію плавильного котла: Америка велика і могутня, переплавить всіх і зробить американцями в наступному поколінні. Ця точка зору перемогла.

Я говорив конкретно про це: Україна здатна стати плавильним котлом для освічених, з демократичними поглядами людей з колишнього Радянського Союзу. Вона, можливо, для них — єдине місце, де вони могли б знайти собі застосування. І так — вони могли б стати українськими громадянами.

Я жодного слова не сказав про асиміляцію українців. Розмови про росіян, які виношують підступні плани про те, щоб сюди переїхати і всіх асимілювати, походять або від нерозуміння питання, або від якихось страхів і комплексів.


Фото: facebook Open Ukraine
Євген Кисельов з російським політологом Лілією Шевцовою Фото: facebook Open Ukraine


— Справа в тому, що Україна століттями намагається звільнитися від російського впливу, і в останні два роки це прагнення загострилося. Тому обурення цілком зрозуміле.

— Наразі мова йде тільки про долю приблизно 200 осіб, які перебувають на обліку міграційної служби. Навіть якщо ці двісті людей виявляться світочами в різних областях знань, вони все одно розчиняться в 40 млн українців. Крім того, ніхто з них не претендує на якусь особливу роль в українському суспільстві.

— Вас розкритикували ще й тому, що в Україні існує скептичне ставлення до тих, кого прийнято називати російськими лібералами: «російський лібералізм закінчується на українському питанні».

— Я спеціально уникаю слова «ліберали», тому що далеко не всі російські опозиціонери — ліберали. Там є і націоналісти, і державники, і консерватори, і праві, і ліві. Ось, наприклад, Ілля Пономарьов, якого тут всі добре знають як єдиного депутата Держдуми, що голосував проти приєднання Криму до Росії — зовсім не ліберал, а людина вельми лівих поглядів, у минулому навіть входив до КПРФ.

Михайло Ходорковський себе позиціонує як державник.

Олексія Навального звинувачують у націоналізмі.

Я прекрасно розумію, про що ви говорите. Так, були випадки, коли хтось з російських опозиціонерів робив невдалі заяви щодо України. Щось там про бутерброд [Навальний в одному з інтерв'ю на запитання, чи поверне Крим Україні, якщо стане президентом, відповів: «Крим — це бутерброд з ковбасою, чи що, щоб його туди-сюди повертати]. Але давайте не будемо робити узагальнень з одного або двох невдалих висловлювань.

— Як же їх не робити, якщо Навальний, один з головних російських опозиціонерів, каже, що вчинив би з Кримом так само, як Путін.

— В Росії є люди, які користуються заслуженою популярністю за свою відважну участь в опозиційній діяльності, різку критикою на адресу путінського режиму. Але, на жаль, вони погано розбираються в українських справах. Це стосується того ж Навального. В частині боротьби з корупцією та розслідувань зловживань високопосадовців РФ він, безумовно, авторитет. Але якби я був його радником, я порадив би йому спочатку вивчити українське питання, потім мовчки обміркувати отримані знання, і тільки потім на цю тему говорити.

— Скільки ви в Україні живете? Років 8?

— Дев'ятий рік пішов вже.

— Ви самі себе ким відчуваєте тут — росіянином, українцем?

— Я себе відчуваю  Кисельовим Євгеном Олексійовичем.

— Ви не відчуваєте себе чужим серед своїх і своїм серед чужих?

— Ну так, напевно. Але я індивідуаліст. Я звик стояти осторонь .

Я й півслова не сказав поганого про Україну та українців, хоча мені далеко не все подобається. Але я намагаюся уникати різких негативних оцінок, саме тому, що я розумію, що до мене тут особливе ставлення.

З іншого боку, я ціную добре до себе ставлення, а воно превалює в повсякденному житті. Доброзичливість і терпимість українського народу по відношенню до простої російської людини,на зразок мене, після того, як країна піддалася нападу Росії, вражає. Масової русофобії тут не виникло. За винятком побитих вітрин в Ощадбанку, і багатьом тут це не дуже сподобалося.

— Ви своє перебування в Україні розцінюєте як тимчасове? Ви чекаєте можливості повернутися до Росії?

— До Росії — ні. У всякому разі, до нинішньої путінської Росії. Я песиміст, на відміну від багатьох моїх однодумців, і не думаю, що ситуація там скоро зміниться. Я думаю, що запас міцності путінського режиму — років п'ять, не менше. А якщо раптом знову підуть вгору ціни на нафту, хоча вірогідність цього мала, то цей термін зросте.

Якщо я помиляюся, хай швидкі зміни на краще стануть для мене приємною несподіванкою.

Я відчуваю себе людиною світу, і міг би, напевно, жити в іншій країні, але треба ще й на життя заробляти, а крім улюбленої роботою телевізійного журналіста я нічим іншим робити це не вмію. В Україні я можу знайти собі таке застосування, в іншій країні — навряд чи. Від'їзд з України став би для мене зараз дуже болючою подією. І потім, у мене є дуже важливий політичний мотив: чим успішніше буде Україна на тому шляху, який обрав її народ на Майдані, тим швидше настануть зміни в Росії. І я хочу, наскільки це можливо,допомогти цьому успіху.

— Вам тут комфортно?

— Абсолютно.

— Краще, ніж у Москві?

— Краще.

— Ми зараз говоримо про клімат або про людей?

— І клімат, і люди, і міське середовище.

— Але громадянство українське ви не стали отримувати.

— Я людина законослухняна. В українському законі написано, що для отримання громадянства треба відмовитися від російського. А мені цього робити не хочеться — з кількох причин. По-перше, якщо хтось думає, що відмова від російського громадянства — просто якийсь красивий жест, мовляв, запечатав російський паспорт у конверт і відправив в російське посольство разом з якою-небудь різкою заявою, я вас розчарую: все набагато складніше. Це дуже довга, болісна, принизлива бюрократична процедура. Більш того, в ситуації, коли ФСБ Росії порушило проти мене кримінальну справу у зв'язку з моїми висловлюваннями у справі Надії Савченко (в українській, зауважте, пресі), громадянства мене ніхто не позбавить.

— Тобто причина не в тому, що громадянство для вас є елементом любові до Росії?

— Абсолютно. Послухайте, найкращі російські люди після 1917 року півжиття прожили в еміграції, формально будучи біженцями. Але треба ще повчитися так любити Росію, як любили її Бунін або Рахманінов. Я не хочу порівнювати себе з великими, але компанія хороша.

А по-друге, я не хочу, користуючись футбольною мовою, награвати м'яч під удар недоброзичливцям. Як тільки стане відомо, що я відмовився від російського громадянства, підніметься улюлюкання: ах, він зрадник! Тому що як раз в ватній картині світу пропутінців та інших «кримнашистів» наявність російського паспорту в кишені означає любов до Батьківщини.

— Ви українську мову вивчили за вісім років?

— Я вчив, брав уроки, але, на жаль, далі читання і цілком пристойного розуміння справа не пішла. Важко.

— Говорите, як Азаров?

— Думаю, все-таки, трохи краще. Є люди, яким легко вчити іноземну мову, близьку до рідної, а є такі, яким дуже важко. Це відомий феномен з галузі психолінгвістики. Виняток становлять люди, які народилися і живуть у двомовному середовищі.

Я чудово знаю, як деякі люди рубають з плеча: мовляв, не вивчив за стільки років українську мову — значить, гріш ціна всім його словами про любов і повагу до України. На жаль, людям, які з народження жили в атмосфері двомовності, часом важко зрозуміти, як складно почати вчити одну з них, коли тобі далеко за 50 — як у моєму випадку. Я легко перемикаюся з англійської на російську, бо почав вчити англійську, коли мені було чотири роки. А проробити те ж саме з українською в 60 років мені, на жаль, не під силу. У побуті, на ринку розмовляю, але говорити в ефірі, як Азаров, ламаною українською мовою, думаю, не маю права.

— Якщо ми вже заговорили про ефір— чому ви пішли з Інтера і куди?

— Нікуди. Зараз, щоправда, домовився з каналом NewsOnе, що з кінця серпня почну вести там щоденну програму — яку саме, поки не хочу розповідати. Давайте доживемо до кінця серпня. А то зі 112-м каналом я, начебто, теж домовився, вони на словах дуже хотіли, щоб я почав вести щотижневу «підсумкову» програму, але в останній момент, коли в ефірі вже крутилися анонси цієї передачі з моєю участю, чомусь передумали.

— Чому?

— Це ви повинні запитати у керівників 112-го каналу.

— То чому ви пішли з Інтера?

— Знову-таки, запитайте у керівництва Інтера. Я людина старомодна, вважаю, що по гарячих слідах обговорювати причини відходу з попереднього місця роботи —поганий тон.

— Тоді інше питання. Найбільші телеканали України контролюються олігархами і використовуються як інструменти політичного впливу, і, у випадку Інтера, особливо в період Майдану, це було особливо помітно. Як можна було стільки років вести політичну програму під умовною назвою «Свобода слова» на такому каналі? Це був компроміс?

— Ніколи, на жодному з каналів я не вів програми з назвою «Свобода слова» — ані з умовною, ані з безумовною. Називати програму «Свобода слова», на мій погляд, досить претензійно.

Що ж до власників ЗМІ — повірте, вони дуже рідко сидять, припавши до екранів, і дивляться, що відбувається у них на каналах і як захищаються цими каналами їхні інтереси.


Фото: capital.ua
Фото: capital.ua


— Ну зрозуміло, що не Фірташ з Коломойським сидять і дивляться ефір — але менеджмент підбирається так, щоб все було під контролем.

— Ну ось. І далі виникає маса вікон можливостей. Все залежить від позиції менеджера, його уявлень про прекрасне, від журналістів, від політичної ситуації.

Якщо брати Інтер, там в останні роки редакційна політика в області розважального мовлення визначалася в одному місці, а редакційна політика у галузі інформаційного та суспільно-політичного мовлення — в іншому. Є ,власне, телеканал Інтер, і є так званий НІК — досить автономна компанія Національні інформаційні системи, яка виробляє для Інтера новини, Подробиці, Подробиці тижня і мою колишню програму —Чорне дзеркало.

— Вам ставили межі, за які не можна виходити?

— Поки я вів програму Велика політика, було все дуже просто. Я знаходився практично у вільному плаванні. Але це було ще за колишнього власника, з кінця 2009 до початку 2013 року — їм (принаймні, номінально) був Валерій Хорошковський. Там були якісь мінімальні і дуже зрозумілі прохання та побажання.

— Кого запрошувати в ефір, а кого ні?

— Іноді когось покликати, іноді, по можливості, не кликати. Причому іноді навіть важко було зрозуміти, чому. Щось особисте за цим стояло. У мене теж є короткий «чорний список» людей, яких я в жодну зі своїх програм не покличу і — більше того — руки не подам.

— Це хто?

— Ну, це мій особистий список. Це люди, яких я вважаю нерукоподатними в силу різних причин.

— Після Хорошковського ситуація змінилася?

— Вона неодноразово змінювалась. Я звалив на себе роботу керівника НІСу — грубо кажучи, став головним редактором новин на каналі, кілька місяців поєднував це з веденням програми Подробиці тижня. Всі мої випуски можна подивитися в інтернеті і переконатися, що з ними все було абсолютно нормально. Але у нас прийнято робити висновки за формулою «Солженіцина не читав, але засуджую».

Я пропрацював на цій посаді десять місяців і попросився «на заслужений відпочинок». На те було багато причин, в тому числі, мені це виявилося просто фізично важко і не дуже цікаво — надто багато часу і сил забирала чисто адміністративна, бюрократична, рутинна робота.

Через півроку повернувся в ефір вже в якості ведучого Чорного дзеркала. Ну, а ця програма — це взагалі така історія, де смішно говорити про якісь обмеження. Ми збирали представників всіх основних партій і фракцій — хто прийшов, той прийшов. Найчастіше кличеш одного, а тобі присилають іншого. Не пригадаю жодного випадку, щоб були нав'язані гості чи, навпаки, якісь заборони.

— Тобто ви хочете сказати, що Інтер епохи Януковича та Інтер в останні два роки не використовувався і не використовується як інструмент пропаганди та впливу?

— Ще раз повторюся: мені складно судити про Інтер часів Ющенка, Тимошенко, Януковича, тому що поки я вів програму Велика політика, у мене був практично карт-бланш і майже повна автономія. Безумовно, я особисто з Хорошковським погоджував теми програм. Як узгоджував? Та приблизно так:

- Про що у вас програма, Євгене Олексійовичу?

- Про те і те.

- ОК, чудово. А наступна про що? А ви не могли б взяти ще й таку тему?

- Хороша тема, можемо і цю.

Так, був якийсь епізод, коли Хорошковський сказав щось на кшталт: «Я б вас просив таку ось людину не кликати, у мене з нею складні стосунки, одного разу вона повела себе по відношенню до мене недостойним чином, і я вважаю, що їй не місце на каналі, яким я керую». Я сперечатися не став, особливо у зв'язку з тим, що участь або не участь того конкретного персонажа в програмі була зовсім не принциповим питанням.

Перші три з половиною роки я був на Інтері просто як на острові. Потім, поки я працював фактично головним редактором новин, теж особливих проблем не виникало. Потім я пішов, і незабаром уся команда змушена була піти. Це був період, коли через місяць після початку Майдану, наприкінці грудня 2013-го, відбулася повна заміна керівництва НІСу. Далі дійсно був безславний і період, який завдав шкоди репутації каналу . У березні 2014-го повернулася наша колишня команда. Я став займатися своїм Чорним дзеркалом, і це теж була досить автономна історія.

— Але в цілому, як людина, що знає цю кухню зсередини, ви сказали б, що телеканал використовувався власниками як інструмент впливу на громадську думку?

— Я вважаю, що говорити так — означає сильно спрощувати набагато більш складну картину реального життя каналу, перетворювати її на якусь примітивну карикатуру. У каналу кілька акціонерів. Не виключаю, що їхні інтереси не завжди і не в усьому збігаються.

Частина акцій Інтера, як публіка дізналася після набрання чинності закону, що зобов'язує телеканали розкривати інформацію про власників, збереглася за колишнім власником — Хорошковським. Зараз його не видно й не чутно, кажуть, він постійно живе за кордоном. Але у нього, вважаю, є свої інтереси. Можливо, як кажуть, відлежиться на дні і повернеться у політику. У нього були великі амбіції, не виключаю, що вони нікуди не поділися. А може, він, навпаки, залишив думки про політичну кар'єру, і в нього тепер зовсім інший інтерес — продати за хороші гроші  частку, яка залишається у нього, дочекавшись, коли зміниться кон'юнктура ринку, і ця частка істотно зросте в ціні.

Інший співвласник каналу, Дмитро Фірташ, думаю, найбільше стурбований тим, щоб виграти судові процеси у Відні, в яких він бере участь вже третій рік після того, як американська Феміда висунула проти нього звинувачення і намагається — поки безуспішно — домогтися від австрійських властей його екстрадиції до США. Крім того, вважаю, що для нього на першому місці проблеми, з якими стикається у нинішні важкі часи його бізнес — він, все-таки, в першу чергу бізнесмен. І я не здивуюся, якщо він раптом захоче продати свою частку в Інтері та інші медіа-активи.

Третій акціонер, Сергій Льовочкін — перш за все політик, і він, напевно, більше за інших акціонерів думає про Інтер як про інструмент впливу на громадську думку. Але що розуміти під цим? Взагалі, вся журналістика — це штука про вплив на громадську думку. Якщо якесь ЗМІ не користується таким впливом, то воно ламаного шага не варте.

В принципі ж, абстрагуючись від Інтера, готовий погодитися, що українські телеканали часто використовуються в інтересах їхніх власників не найбільш далекоглядним чином.

— Просто бізнес для їхніх власників — вторинний. Вони створювалися не для заробляння грошей.

— Це правда, хоча раніше дехто намагався займатися телебаченням як бізнесом. Я б на місці власників телеканалів діяв розумніше і тонше.

— В якому сенсі? Більш майстерно маніпулювали б суспільною свідомістю?

— Як же ви любите ці слова — «маніпуляція», «маніпулятивний»! ЗМІ не тільки для цього створюються, чесне слово.

— Ну це одне із завдань. Подивіться, у якому світлі 1+1, телеканал Коломойського, виставляє Саакашвілі.

— Я цього не бачив. Я взагалі рідко дивлюся телевізор.

— «Не дивлюся, але засуджую».

— Я нікого не засуджую. Існують інші речі, крім маніпулювання свідомістю — наприклад, репутація. Якщо у тебе якісний незалежний телеканал, ти завжди зможеш сказати: хлопці — у мене збалансований канал, всі точки зору висвітлює, всім слово надає, і після цього ви мене називаєте ворогом свободи слова і демократії?

— В нинішніх українських реаліях немає сенсу утримувати канал і витрачати на нього сотні мільйонів доларів, якщо його не можна використовувати в політичних цілях.

— Чому? Репутація коштує дорожче за все, в тому числі і в бізнесі.

— Але не в українському політикумі.

— Знову не готовий коментувати. Але я знаю, що в світі, в Росії були і є приклади того, як «власники заводів, газет, пароплавів» вкладають свої гроші в медіа-активи саме з репутаційних міркувань, а не для того, щоб використовувати їх в якості інформаційної заточки або відмички.

Доля людини по-різному складається. Ось колишній власник НТВ Володимир Гусинський потрапив у немилість до російської влади, але у нього був хороший телеканал НТВ, і ця обставина визначила його долю. Він отримав на Заході допомогу і захист саме тому, що там працювала проста теза: Гусинський — засновник першого в Росії незалежного телеканалу. І це зберегло йому свободу, а може і життя. Цього мало?

— А я наведу вам інший яскравий приклад того, як в Україні використовують відомого російського журналіста для розкрутки медіа-ресурсів, за якими стоять люди з колишнього оточення Януковича: Матвій Ганапольський, ім'я якого спочатку використовували для розкрутки Радіо Вести, а тепер — Радіо Ера і телеканалу NewsOne. Сергій Лещенко стверджує, що каналом NewsOne неформально володіє екс-прем'єр-втікач Азаров. Власником Радіо Вести називають екс-главу Мінсдоху Клименка , який  переховується в Москві. Своїм ім'ям він допоміг залучити аудиторію цих ресурсів. Не найкраща ілюстрація до вашого заклику перетворити Україну на плавильний котел.

— Ну, по-перше, я нагадаю, що Матвій Ганапольський народився у Львові, школу в Києві закінчив, потім  — Училище естрадно-циркового мистецтва, в одному з київських театрів працював і взагалі тут півжиття прожив, українською володіє вільно і отримав українське громадянство за правом народження в Україні. Так що, вперто називати його російським журналістом, м'яко кажучи, не зовсім коректно. З точки зору його громадянської позиції він абсолютно проукраїнськи налаштована людина.

У будь-якому випадку я переконаний, що про будь-якого журналіста та ЗМІ, в якому він працює, треба судити за змістом матеріалів цього журналіста, за редакційною політикою ЗМІ, а не намагатися робити конспірологічні припущення щодо майбутніх планів власників, які насправді то є, а то їх немає.

Простий приклад. Ось стоїть холодильник. Класна штука. Можна зберігати продукти. Але хтось скаже: адже туди можна закласти бомбу, обмотати його дротом міцніше і підірвати — і цей холодильник розлетиться дрібними осколками, вражаюча здатність — приголомшлива!

Ось ви, перш ніж прийти в Новое Время, працювали ж в Кореспонденті?

— Так.

— Ось це історія про те саме. Курченко вирішив, що купить розкручені бренди — Кореспондент, український Forbes, який ще — і розкрутивши їх, як шашки над головою, піде воювати за свої інтереси і активи. А хлопці в редакціях встали та пішли, ви в тому числі. І де тепер цей Кореспондент?

Я думаю так: є хороша станція Радіо Вести (я, до речі, там теж регулярно виступаю, і до Ганапольського ходив), і якщо вона відійде від нинішньої цілком збалансованої редакційної політики, ноги моєї там більше не буде. І не тільки моєї. Ось так все просто. Ганапольський працює на NewsOne, але якщо News One раптом почне використовуватися як інформаційний засадний полк в якихось чужих інтересах...


Фото: radio.vesti-ukr.com
Фото: radio.vesti-ukr.com


— Дивіться, це працює так: роль, умовно кажучи, Ганапольського в тому, щоб розкрутити Радіо Ера, а коли аудиторія звикне до того, що це — нормальна станція, і її можна слухати, та ще й наблизяться якісь вибори — через цю підгодовану радіостанцію можна буде вкладати у вуха аудиторії абсолютно різні меседжі.

— Та не працює це так! Ще раз вам кажу: будь*який медійний актив — це насамперед люди. Люди встали і пішли — і ЗМІ миттєво починає занепадати. Той самий Матвій Ганапольський ніколи не буде з чужого голосу озвучувати ідеї та гасла, які він не поділяє. Встане і піде.

Яскравий приклад — російське НТВ, яке з хорошого телеканалу перетворилося на повний відстій буквально за кілька років. Тому що майже всі журналісти, які мають самоповагу звідти пішли.

Всі ці конспірологічні розмови походять від небажання чи неготовності людей розбиратися в тенетах реального життя, яке зовсім не чорно-біла. Так, у власників тих чи інших ЗМІ може бути неоднозначна або навіть однозначно погана репутація. Але це далеко не завжди означає, що саме ЗМІ працює погано. І якщо власник, яким би він не був, які б підступи він не задумував на майбутнє, якщо сьогодні він дає вам можливість займатися чесною, якісною журналістикою — чому б цим не скористатися? І потім люди змінюються, змінюються їхні погляди на життя, порядок денний, і це стосується власників ЗМІ теж.

Згадайте: на початку нульових років власник кількох українських телеканалів Віктор Пінчук був одним з найпопулярніших в країні, його багато хто сприймав як людину, що незаслужено збагатилася тільки завдяки тому, що він був зятем президента Кучми. Дня не проходило, щоб йому не ставили в провину нечесну приватизацію Криворіжсталі та інші гріхи. Напередодні першого Майдану на каналах Пінучка виходили одіозні програми, явно націлені проти «помаранчевих». І що тепер? Віктор Пінчук — шанована людина, меценат, організатор престижного щорічного форуму YES. Він вкрай обережно поводить себе в політиці, уникає прямої участі в різного роду конфліктах, підтримує свою репутацію, до його каналів — мабуть, найменше претензій. Точно так само ми ще не знаємо, як будуть сприйматися суспільством через 10-15 років багато власників ЗМІ, яких часом так відверто демонізують, обліплюють ярликами.

— Чим ви збираєтеся займатися зараз, після звільнення з Інтера? Де ви себе бачите?

— Я бачу себе у відпустці. Мені є чим займатися. Я багато пишу. Працюю над книгою — але все одно не вистачає часу за неї засісти і дописати. Є кілька телепроектів в різній стадії готовності і переговорів. Але зараз ми вповзаємо в період літніх відпусток, і моя основна задача зараз — у віддаленому режимі боротися з неприємностями, які на мене обрушилися в Москві, і хоча б трошки відпочити і відключитися від стомлюючої «плинності».

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: