5 грудня 2016, понеділок

Можливо, це і є генеральним планом: щоб більшість не адаптувалась, а повернулась у Донбас - донецький соціолог про втікачів від війни

коментувати
На Донбасі переселенців звинувачують, бо вони поїхали і зрадили, а на новому місці вважають сепаратистами, які не зупинили війни, розповідає Оксана Міхеєва
Фото: Олександр Ласкін

На Донбасі переселенців звинувачують, бо вони поїхали і зрадили, а на новому місці вважають сепаратистами, які не зупинили війни, розповідає Оксана Міхеєва

Оксана Міхеєва, яка мусила переїхати з Донецька до Львова з початком війни, розповідає, чому чимало з тих, хто став так званими тимчасово переміщеними особами, ніколи не повернеться у Донбас

Через анексію Криму і війну на сході України понад мільйон українців покинули свої домівки. Оксана Міхеєва, український соціолог із Донецька, яка вже два роки живе у Львові та працює в Українському Католицькому Університеті, вивчала історії внутрішніх переселенців і рік тому провела ціле дослідження з цієї теми для Української миротворчої школи. В інтерв'ю НВ вона розповідає, чому чимало її земляків, що мусили втікати від війни, почуваються винуватцями і перед тими, хто лишився в Донбасі, і перед тими, поряд з ким вони живуть тепер. 

- Минуло вже два роки відтоді, як жителі окупованих територій почали покидати домівки. Значна частина переселенців, не дивлячись на те, що війна не скінчилася, бажає повернутись додому. Які причини? Ці люди не змогли знайти себе?

- Є дуже різні причини. У багатьох там залишились літні батьки, які вже не можуть або не хочуть виїхати.

З іншого боку, серед тих, хто весь цей час залишався на окупованих територіях, є елемент незадоволення з приводу подібних повернень. Виникає ще один поділ на «ми» та «вони»: ми пережили війну, а вони її перечекали десь в іншому спокійному місці.

Тож фігура переселенця багато в чому трагедійна. З одного боку, на Донбасі його називають винуватим, бо він поїхав, зрадив. З іншого – на новому місці його звинувачують у тому, що він сепаратист, не зупинив війни, не пішов воювати.

Мене певною мірою насторожують переселенці, які зараз розповідають якісь жахи про довоєнний Донбас. Якщо людина щосили намагається показати, що вона вже не є донеччанином, то це, скоріш за все, бажання продемонструвати новому середовищу, що «я – свій». Коли людина відчуває зв'язок із локальним простором, то в неї буде сильно виражений і національний патріотизм. Я прожила в Донецьку 43 роки свого життя, маю, як і будь-яка людина, різні спогади про цей час, але позитивних – набагато більше. В мене була цікава робота, прекрасні студенти і колеги, з більшістю з яких я і далі продовжую спілкуватися, мені ніхто особливо не заважав там бути такою, якою б я хотіла бути. Чому я мушу викреслювати 43 роки теплих спогадів через два роки окупації зовнішнього походження? Ви б знали, за чим сумують історики! Мені дуже хотілося б продовжити свою роботу в Державному архіві Донецької області, де якраз перед початком війни я почала системно переглядати справу за справою про мої улюблені 1920-ті роки і знаходити такі цікаві документи.

А щодо причин повернення, то, на мою думку, вони різні – прагнення до воз’єднання родин, ностальгічні спогади, бажання увійти у свій рідний дім, відчути його запах, поспати у власному ліжку. Але вагому роль у прийнятті такого рішення відіграють неуспішні траєкторії адаптації. Коли людина розуміє, що вона працює від ранку до ночі на двох-трьох роботах тільки заради того, щоб прогодувати себе і якось триматись за житло, то таке життя для неї не буде цінним. Повертаючись назад, людина навряд чи сильно покращить свій матеріальний стан, але принаймні матиме власне житло. Відтак, і ці стратегії можна зрозуміти.

- На вашу думку, чи вдається державі вибудовувати хоч якусь стратегію стосовно вимушених переселенців? Нещодавно у Верховній Раді відбулись громадські слухання щодо проблем переселенців. Чи означає те, що на слуханнях не було жодного міністра або представника влади з Донецької і Луганської областей, що на державному рівні проблеми переселенців вже нікого не турбують?

- Не можна сказати, що забувають про переселенців, чи що якісь речі роблять спеціально. На жаль, я не володію всією інформацією, щоб говорити про такі речі однозначно та впевнено. Можливо, це і є генеральним планом, щоб більшість переселенців не адаптувалась, а повернулась. Але хотілося б, щоб прикладом для нас стала Грузія, яка просто побудувала для переселенців житло. Цим вона вирішила головну проблему. З нашими заробітками майже неможливо заробити на квартиру, особливо враховуючи те, що більшість тимчасово переміщених осіб, як до речі і чимала кількість мешканців України, живуть на межі виживання. Якщо держава не вирішує цього питання, отже, вона не допомагає.

І ще один момент, який дивує: країна хоче бачити в переселенці жебрака з простягнутою рукою. Як тільки людина починає хоча б трохи підніматися, відкладати гроші, вона одразу потрапляє до категорії «багатих», що не потребують державної допомоги. Сума, трохи більша за 13 тис. грн, яку ви поклали на депозит, позбавляє вас допомоги від держави. Цих грошей надовго не вистачить, а людина – раціональна істота. Якщо ви однаково втрачаєте і коли працюєте, і коли нічого не робите – яким буде ваш вибір?


Фото: kievvlast.com.ua

Прикладом для нас має бути Грузія, яка побудувала житло для переселенців. Фото: kievvlast.com.ua


- Якою має бути державна стратегія, якщо говорити про конкретні дії. Ви згадували Грузію, втім у нас зовсім інший масштаб проблеми.

- На самому початку, коли з окупованих територій самотужки виїжджали люди, які знали що і як вони можуть робити, то звучала думка, що можна було заснувати якесь місто-колонію. У цьому місті кожен знайшов би собі роботу. Інша проблема, що в нашій державі дуже затиснута підприємницька ініціатива людей. Багато хто з переселенців міг би себе реалізувати в підприємництві. На жаль, у нас це не так легко зробити. Сприятливі умови для ведення бізнесу потрібні не тільки переселенцям, а й усім українцям. 

Парадигма допомоги неприємна людині. Є чимала група переселенців, кому потрібно просто відповідне середовище, щоб вони могли реалізуватись.

- Якщо ми говоримо про проблеми, то як вони трансформувались за останні два роки?

- Це все потрібно розглядати дуже індивідуально. Якщо говорити про питання житла, то головна проблема у тому, що ми не маємо прозорого ринку оренди житла, який нормально функціонує. Оскільки все відбувається переважно в тіньовій сфері, то людина не може бути певною, що її не виженуть із помешкання. Насамперед треба вивести цей сектор із тіні, бо незахищені обидві сторони договору оренди, а відтак програють усі. 

Далі, треба враховувати і динаміку ставлення людини до того, що сталося. Часто людина спочатку радіє, що врятувалася, знайшла собі роботу і житло. Через півроку вона починає відчувати буденність, порівнювати з тим, що було раніше. Водночас переселенець розуміє, що точка неповернення вже пройдена. Більше проблем саме через такі етапи адаптації до середовища.

- У вашому дослідженні, опублікованому понад рік тому, чітко видно різницю поміж переселенцями з Криму та Донбасу. Точніше, у ставленні місцевого населення до двох груп переселенців. Чи збереглась ця тенденція?

- Тут важливо те, як від початку медіа відображали проблему Криму і Донбасу. Люди з Криму виглядають жертвами російської окупації, а переселенців зі сходу подавали як сепаратистів, людей, які накликали війну. Відповідно, на рівні суспільства формувалось ставлення до переселенців із Криму як до жертв і до переселенців з Донбасу як до винуватців ситуації.

Кримські татари дуже швидко згуртувались. На момент проведення нашого дослідження, півтора року тому, респонденти-киримли говорили, що не бачать можливості повернутися до Криму. На сьогодні вони чітко говорять, що за будь-яку ціну повернуться додому.

Із переселенцями зі сходу зовсім інша ситуація. По-перше, до них інше ставлення. По-друге, якщо статус Криму зрозумілий, то Донбасу – неочевидний. Це причина того, що люди чекають можливості повернутись. Якщо людина чекає на повернення, то вона не зацікавлена активно інтегруватись у середовище.

Крім того, не варто забувати, що з Криму їхали переважно проукраїнськи налаштовані люди, а з Донбасу, оскільки йдеться не тільки про добровільний переїзд, а й про вимушену евакуацію, поїхали люди з різними ідеологічними переконаннями. Переселенці зі сходу України не дуже активно комунікують між собою через страх, що інша людина матиме суттєво відмінні погляди. Як на мене, це заважає переселенцям зі сходу України згуртуватись у розв’язанні своїх проблем.


Фото: korrespondent.net

Переселенці зі сходу України не дуже активно комунікують між собою через страх, що інша людина матиме суттєво відмінні погляди. Фото: korrespondent.net


- Спілкуючись із переселенцями з Криму, я багато разів чув, що вони приїхали сюди тимчасово, а потім обов’язково повернуться додому. Переселенці з окупованого Донбасу, навпаки, часто відповідають, що додому вони вже не повернуться. Чому так?

- Це пояснюється згуртованістю кримських татар, вони мають лідерів думки. Серед переселенців зі сходу України немає таких лідерів, які б змогли згуртувати всю групу. До того ж, травма людини, яка пережила воєнні дії, більша, ніж людини, яку просто витіснили. Якщо б статус Донбасу було визначено, то й переселенці ліпше б усвідомлювали свою позицію.

Більшість переселенців з Донбасу справді кажуть, що не збираються повертатись. Але, на мою думку, це скоріше не небажання, а реалістичне розуміння того, що найближчим часом це не буде можливим. Навіть ті, хто збираються, розуміють, що опиняться в суспільстві, яке переважно не поділяє їхніх цінностей, і що простим там їх життя не буде.

- Ви тривалий час досліджували тему внутрішньо переміщених осіб, але два роки тому самі були вимушені виїхати з окупованого Донецька. З власного досвіду та на підставі дослідження, розкажіть, з якими головними проблемами стикаються ті, хто вирішив виїхати з окупованих територій?

- Пропоную це розділити, бо одна річ говорити про загальні тенденції, які ми виявили, а інша – про власний досвід.

- Давайте розпочнемо з тенденцій, які ви помітили, а потім порівняємо з Вашим досвідом.

- На першому місці для тих,  хто вимушено залишив свої домівки, стоїть проблема житла. Потім – питання працевлаштування. Далі починається сегментація, але, за моїм спостереженням, третя проблема – це здоров’я у широкому сенсі цього слова. Йдеться і про фізичне здоров’я, і про медичні послуги, про специфіку доступу до них, і про психічне здоров’я. Значна частина людей пов’язує  погіршення стану здоров’я із тим стресом, який вони пережили під час переїзду. Часто вони потребують одночасно і загальної медичної, і психологічної допомоги.

Проблеми пов’язані з тим, що в Україні недостатньо добре спрацьовують комунікації на інституційному рівні. Переважно люди використовують потенціал персональних зв’язків, ґрунтованих на довірі. Людина радше звернеться до людини, ніж до інституції. Відповідно переселенець, коли виїжджає із середовища, де мав всі напрацьовані соціальні контакти, втрачає усі зв’язки. На новому місці він змушений звертатись до «холодних», «деперсоніфікованих» інституцій і, звісно, програє тим, хто вирішує проблеми на рівні персональних мереж контактів.

- А їм не допомагає статус переселенця? Чи, навпаки, заважає вирішувати проблеми?

- Допомагає, але тут ситуація, коли ви – переселенець і звертаєтесь до інституції, яка займається питаннями переселенців. Для людини – це драматична ситуація. У нас всі інституції однаково «холодні». Щоб оформити візу, допомогу, звернутись у лікарню, переселенцю потрібно постійно згадувати про свій статус. Поки ви контактуєте на рівні людина-людина, то вас зрозуміють, допоможуть. Як тільки щось стосується рівня людина-інституція, то починаються проблеми. Виникає доволі складана ситуація, коли людина переживає, що всі навколо постійно апелюють до її статусу тимчасово переміщеної особи, а з іншого – і сама людина занадто придивляється до себе, стає більш чутливою до коментарів, ситуацій, навколишнього середовища, починає бачити більше, ніж є насправді.


Фото: 24daily.net

Щоб оформити візу, допомогу, звернутись у лікарню, переселенцю потрібно постійно згадувати про свій статус. Фото: 24daily.net


- А якщо говорити про вас особисто?

- Для мене так само болісне постійне апелювання до статусу переселенки. Це навіть при тому, що я дуже добре адаптувалась до середовища. Воно не було для мене новим чи чужим. Я поїхала у Львів з родиною, не маючи чіткого плану, пропозицій, ні на що особливо не розраховуючи. В моєму рішенні вагому роль відіграло те, що на той момент в мене вже були довготривалі професійні та дружні стосунки з моїми колегами – істориками та соціологами у Львові. І від більшості з них я отримала чималу допомогу, підтримку та розуміння, за що я щиро всім вдячна. Але я також часто опиняюсь у ситуації, що є проблема, я стою перед нею і не знаю, який зробити наступний крок. Знаєте, дуже важко переорієнтувати і власні стратегії людині, яка ніколи не бачила себе об’єктом допомоги. Тож змушений вчитись приймати допомогу. А це, направду, дуже складно.

- На ваш погляд, медіа навчились об’єктивно висвітлювати проблеми переселенців? Особливо згадуючи минулорічну хвилю матеріалів про «поганих донецьких переселенців».

- Динаміка є. Через всі ці події українська журналістика певною мірою «подорослішала», стала замислюватися над наслідками своїх публікацій. Також думаю, що проблема не лише в медіа та їх власниках, а й в людському чинникові. Медійник – теж людина. Він опиняється серед якихось дискурсів і починає їх відтворювати. А мультиплікація матеріалів створювала ефект лавини. Більшість матеріалів, які стосувались «поганих» переселенців, були елементами інформаційної війни. Опісля вже почався процес, який свідчить, як конкретний журналіст готовий або не готовий протистояти «вкиданням». У більшості журналістів тепер завдяки моментальному фідбеку від читачів вмикається елемент самоцензури.

- Якщо говорити про найважливіші фактори інтеграції тимчасово переміщених осіб у новому просторі – то що це? Соціальна адаптація, економічні чинники, релігія…?

- Напевно, на першому місці – питання виживання. На другий план виходять соціальні мережі. Трохи легше тим, хто швидко знаходить роботу й починає вибудовувати мережі через робочі контакти. І так, в порядку саморефлексії, - останнє, що повернулось до мене у процесі моєї адаптації – це почуття гумору. До певного моменту я не могла собі дозволити пожартувати в цьому середовищі, бо не знаю в достатній мірі місцевих культурних кодів. Жарт може дуже образити. Є культурні відмінності. Процес засвоєння культурних кодів довгий. Відрізняється і набір цінностей, і релігійні моменти. І тут дуже багато залежить від бажання самої людини відкривати для себе «нові світи».

 

 

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: