24 червня 2017, субота

Марк Невілл, британський фотохудожник, який знімає людей у гарячих точках, розповідає, як війна впливає на психіку

коментувати
Марк Невілл, британський фотохудожник, який знімає людей у гарячих точках, розповідає, як війна впливає на психіку
Марк Невілл, британський фотохудожник, який знімає людей у гарячих точках, пояснює, як війна впливає на психіку, і розповідає про власний посттравматичний синдром після афганської кампанії

Після трьох місяців, проведених у пеклі Афганістану в 2011 році, життя британського художника і скульптора Марка Невілла пішло шкереберть. Разом з вражаючими фотографіями і відео про життя солдатів і місцевих жителів у провінції Гільменд він привіз додому безсоння, нічні кошмари і невмотивовану агресію, що в результаті зруйнувала його особисте життя.

“Якщо пустити кота на мінне поле, то він, можливо, виживе, але це буде вже не той кіт. Так само і з людьми",— образно описує Невілл свій стан, який учені визначають як посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).

Невілл — випускник факультету мистецтв Редінгського університету в Беркширі та Голдсмітського коледжу в Лондоні, номінант на Пулітцерівську премію, автор кількох резонансних документальних фотопроектів у США і Британії. Він не вважає себе ні фотографом-документалістом, ні тим більше фотожурналістом, оскільки працює, як сам каже, на перетині мистецтва і документалістики і досліджує соціальні функції фотографії.

 


ВОСТОЧНЫЙ САНТА: Так встречали Рождество-2010 в афганском Гильменде
СХІДНИЙ САНТА: Так зустрічали Різдво-2010 в афганському Гільменді


 

У співавторстві з професором Хекером Г'юзом, одним з провідних британських експертів в галузі психічного здоров'я, Невілл написав двотомник Битва зі стигмою, в якому розповів історії ветеранів з ПТСР.

Сьогодні книга готується до друку українською мовою. Також Невілл прямо зараз працює над її аналогом вже на українському матеріалі, який проілюструє новими знімками: британець фотографував пацієнтів Київського військового госпіталю. Він планує поширювати цю книгу безкоштовно серед бійців АТО, медиків і волонтерів — англомовне видання він роздав тим, хто брав участь в афганській кампанії.

— Що змусило вас, художника і скульптора, поїхати знімати війну в Афганістані?

— Мій дід Джек Невілл під час Другої світової війни служив у флоті, був капітаном корабля. Коли він через чотири роки повернувся додому, в його поведінці виявилися — як тепер я розумію — ознаки ПТСР. Я не уявляю, яким він був до війни, але після повернення став нестерпним — агресивним, злим і замкнутим. Часто зганяв свій гнів на нас. І це сильно позначилося на моїй родині та на мені особисто.

Тому коли в жовтні 2010 року Імперський військовий музей Лондона запросив мене попрацювати як художника війни в Афганістан, провінцію Гільменд, мені раптом стало цікаво. Я подумав, що це дасть можливість розібратися в складній історії моєї родини, а також допоможе поглянути на конфлікт у Гільменді з іншого ракурсу.

Той досвід змінив мене, і не в кращий бік. Неможливо бути на війні та не отримати травму на все життя.

 


ВОЙНА — ДЕЛО МОЛОДЫХ: Некоторые солдаты вооруженного британского контингента в Гильменде были совсем мальчишками
ВІЙНА — СПРАВА МОЛОДИХ: Деякі солдати збройного британського контингенту в Гільменді були зовсім хлопчаками


— З чим було пов'язане перше психічне потрясіння?

— Руйнівний психологічний вплив справив не якийсь конкретний інцидент, а кумулятивний ефект перебування в зоні бойових дій. Я регулярно чув вибухи бомб — вдень і вночі. Спати було майже неможливо. Чітко пам'ятаю одну ніч. Я прокинувся від артилерійського вогню о 3 годині ранку. Звуки були настільки гучними, що мені здалося, ніби хтось розстрілює мій намет.

Близькість смерті завжди була відчутною, і життя в постійному страхові повністю виснажило мене. Знаєте, коли кулі пролітають у прямому сенсі слова над головою, вони створюють такий сюрреалістичний і хвилююче невинний звук.

У Гільменді я жив у розташуванні 16‑ї повітряно-штурмової бригади, однієї з найбільших у Британії. Іноді мене брали з собою на патрулювання. Одного разу я раптом почув потужний вибух. По зв'язку доповіли, що за 200 м від нас двоє солдатів підірвалися на саморобній вибухівці. Один втратив обидві ноги, інший утратив зір. Після цього неважко було уявити, що кожен наступний твій крок може стати останнім.

Я часто бачив молодих афганців, які з'являлися поодинці та парами — зненацька, як примари. Цим дітям довелося рано подорослішати, вираз їхніх очей не давав забути, що я перебуваю в оточенні чоловіків з автоматами в зоні воєнних дій.

 


БОЙ БЕЗ ВЫСТРЕЛОВ: Свободное время британские солдаты заполняли в основном спортом
БІЙ БЕЗ ПОСТРІЛІВ: Вільний час британські солдати заповнювали переважно спортом


— Є фотографія, історія створення якої запам'яталася вам найбільше?

— Крім фотографій, я робив також відео у сповільненій зйомці, щоб схопити деталі, ледь помітні на перший погляд. Одне з найбільш пам'ятних відео було про життя місцевого ринку Lashkar Gah's Bolan.

Більшість населення в Гільменді виживає завдяки натуральному господарству, змирившись із жорсткими кліматичними умовами, гострою нестачею чистої питної води і майже повною відсутністю освітніх і медичних установ.

Ця місцевість була раніше частиною території, підконтрольної Талібану, і почала процвітати після того, як її зайняли Міжнародні сили сприяння безпеці [англ. International Security Assistance Force; ISAF — міжнародний військовий контингент НАТО, що діє на території Афганістану з 2001 року]. З'явилися мобільні телефони, машини і ринкові кіоски — пішла торгівля.

Проте в моєму фільмі добре видно справжнє ставлення місцевих жителів до окупаційних військ.

Ми приїхали на ринок на оснащеному кулеметом військовому джипі. Я хотів зануритися в середовище, поспілкуватися з людьми на ринку, але мені не дозволили. Серед місцевих, сказали мені, багато прихильників Талібану, і мене можуть вбити або викрасти. Довелося знімати так. Мені здавалося, що я фізично відчуваю неприязнь людей крізь камеру. Я відчував, наскільки моя присутність там була недоречною, як і присутність британської армії в цілому.

 


СФОКУСИРОВАЛСЯ НА СЕБЕ: Марк Невилл (на фото)отправился на войну в надежде разобраться со сложной историей своей семьи
СФОКУСУВАВСЯ НА СОБІ: Марк Невілл (на фото) пішов на війну, маючи надію розібратися з непростою історією своєї сім'ї


— Яка мета фотографа на війні?

— Моя мета — розповісти історію, яка відображає реальність настільки достовірно, наскільки це можливо, і зробити так, щоб це якимось чином справило позитивний ефект на людей, які довірили мені їх знімати.

— Військових журналістів, фотожурналістів часто звинувачують у цинізмі. У складній етичній ситуації хто у вас перемагає: фотограф чи людина?

— Я не журналіст, тому в мене немає обмежень з боку газети або каналу. Все, що я намагаюся зробити,— це, як я вже зазначав, розповісти історію. У цих етичних рамках я, звичайно, намагаюся зробити все можливе, щоб візуальна сила впливу фотографії була максимально потужною.

— Чи залежить те, про що ви говорите,— ось ця візуальна сила — від ступеня ризику фотографа, від того, наскільки близько він підходить до зони небезпеки?

— Працювати в зоні бойових дій надзвичайно важко. Відмінне фото вимагає величезної концентрації й уваги, і, звісно, процес стає ще складнішим, коли тобі страшно і ти виснажений фізично та психологічно.

Знімати на війні складно й з іншої причини. Коли я виходжу на патрулювання з військами, то повинен йти слід у слід за ними, щоб не наразитися на міну. Усвідомлення того, що я можу поставити під загрозу не тільки своє життя, але і хлопців, котрі на 20 років молодші за мене, стримувало мене, обмежуючи можливості в пошуку кращої композиції для фото.

 


ЗОНА БЕЗОПАСНОСТИ: Возвращаясь с патрулирования на базу, солдаты каждый раз переживали крайнюю степень истощения
ЗОНА БЕЗПЕКИ: Повертаючись з патрулювання на базу, солдати щоразу переживали крайній ступінь виснаження


— Чи є відмінність між тим, як конфлікт висвітлюють у ЗМІ, та тим, який він насправді?

— Перебуваючи в Гільменді, я став більше усвідомлювати цю прірву між тим, чим нас годують засоби масової інформації, та реальністю. У Гільменді солдати втрачали кінцівки щодня, іноді три або чотири кінцівки. Camp Bastion [основна військова база Великої Британії в Афганістані] був найзавантаженішою травматологією на той час у світі.

Про це дуже рідко повідомляли британські ЗМІ. У підсумковому вечірньому випуску новин така інформація могла з'явитися, якщо тільки солдат гинув.

Насправді виняткова кваліфікація британських хірургів, які знають, як упоратися навіть із найважчими пораненнями, допомогла зробити британську присутність в Афганістані прийнятнішою для цивільного населення Великої Британії.

— Яким було ваше повернення до мирного життя?

— Мені було складно адаптуватися. Спочатку я відчував себе непереможним. Моє цивільне життя, кар'єра, друзі уявлялися мені чимось тимчасовим, справжнє життя, як я вважав, було на війні. Я був сповнений рішучості повернутися назад і провести решту своїх днів у шанцях, документуючи тамтешні події.

Моя поведінка стала нераціональною, з'явилася агресія, я почав сперечатися через дрібниці.

Через кілька тижнів після повернення я розлучився з дівчиною, з якою зустрічався десять років, а через півроку зрозумів, що зі мною щось серйозне.

Мені здавалося, що я фізично відчуваю неприязнь людей крізь камеру

— Як довго ви відновлювалися? Що було найскладнішим?

— На відновлення у мене пішло приблизно два роки. Цей процес включав у себе консультації, антидепресанти і терпіння. Зараз я знову можу сказати, що життя хороше, та однак я волів би ніколи не мати цього досвіду.

— Ви написали про це книгу Битва зі стигмою та особисто рознесли її по лікарнях, шпиталях і притулках для бездомних. Чому це для вас важливо?

— Кожен солдат з Гільменда, з яким я підтримую зв'язок, має проблеми з адаптацією. Найбільше стигма асоціюється з проблемами психіки, тому солдати, які страждають на ПТСР, почуваються ніяково і не поспішають звертатися за професійною допомогою.

Гадаю, міністерство оборони Великобританії боїться визнати, що ПТСР і розлад адаптації є дуже поширеною і небезпечною хворобою. Природа війни така, що вона психологічно руйнує цілі покоління. Війна закінчується, а її наслідки тривають. І я розраховую, що моя книга може підштовхнути тих, хто так чи інакше стикався з ПТСР, до думки про те, що їм потрібна допомога

 

П'ять запитань Марку Невіллу:

— Ваша найбільша невдача?

— У мене було безліч невдач — на різних рівнях і в багатьох випадках, але у мене немає серйозних провин. Час від часу моя робота виходить на перший план, затьмарюючи особисте життя, і за це прошу вибачення.

— Ваше найбільше досягнення?

— Коли хлопчаки з місцевого футбольного клубу рознесли у 8.000 будинків The Port Glasgow [документальна фотокнига про Глазго, в якому Невілл провів рік, знімаючи життя людей]. Я відчув неймовірне почуття гордості та щастя. Книги подібного роду завжди виявляються на журнальних столиках білих англійців середнього класу на кшталт мене, а не на журнальних столиках тих, чиї фотографії в них зображені. І це було диво: бачити, як рій дітей стукає в двері будинків у кожному мікрорайоні і передає безкоштовно книгу, викликаючи здивування місцевих. Це був найкращий день у моєму житті.

— На чому ви пересуваєтеся містом?

— Найбільше я люблю ходити пішки, навіть обвішаний нелегкою фотоапаратурою.

— Остання книга, яка справила на вас враження?

House of Meetings, незабутній роман Мартіна Еміса про СРСР за часів Сталіна.

— Кому б ви не подали руку?

— Людям, для яких війна — це спосіб заробити гроші.

 

Матеріал опубліковано в №1 журналу Новое Время від 15 січня 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: