22 липня 2017, субота

Коли доля більшості залежить від стійкості меншості. Бій під Мотовилівкою за шлях на Київ

1919-й. Січові стрільці слухають гру мандрівного кобзаря
Фото: "Історія українського війська" (Львів, 1992)

1919-й. Січові стрільці слухають гру мандрівного кобзаря

Успіх повстання і доля Директорії напряму залежали від того, чи вдасться протриматися стільки часу, аби відомості про повстання розійшлися достатньо широко і підняли незадоволених. Січовики опинилися в ролі тих, від кого залежало все

Ситуація в Україні восени 1918 року нагадувала партію стратегічної гри з півдесятком учасників. Формально політична влада належала гетьманові Павлові Скоропадському. Фактично гетьман стрімко втрачав вплив. Прихід до влади завдяки переворотові 29 квітня 1918 року, який організували німецькі війська, з самого початку створив йому репутацію маріонетки. Також значною мірою за німецької підтримки йому вдалося укласти перемир'я з більшовицьким урядом. Але ця ж німецька протекція коштувала Скоропадському мирних відносин з українськими колами. Ті ж німці зробили все, щоб позбавити гетьмана власної армії – основні армійські функції виконував німецький гарнізон в Україні — гетьман розпоряджався тільки прибічною гвардією.

У прямій опозиції до гетьмана знаходилися українські сили. Причин було дві. Перша - гетьман асоціювався з німецькою окупацією. Друга – основна маса опозиціонерів була вчорашніми членами Центральної ради і в їхніх очах гетьман залишався не більше, ніж узурпатором. За партійними переконаннями переважна більшість була соціалістами з властивим українському варіанту соціалізму догматизмом, за яким приховувалася катастрофічна нездатність до систематичної "чорної" роботи. Тільки дуже невелика частина з українських кіл співпрацювала з гетьманським урядом, серед них – Дмитро Донцов та В'ячеслав Липинський. Війська під командуванням фахових, проукраїнськи настроєних військових, на кшталт Петра Болбочана, який міг створити "українську" точку опори для гетьмана — не без участі німців — опинилися на східних кордонах Української Держави.

Як наслідок, державний апарат і військові кадри формувалися переважно з росіян. Це відкрило широкі ворота представникам "єдинонеділимської" орієнтації, які вважали українську державність тимчасовим непорозумінням, а саму Україну — "Малоросією", частиною великої Російської імперії. Проте імперія потрохи переходила в розряд мрій, а щоб цю мрію втілити в життя, "білі" гостро потребували бази. Їм видавалося, що керована вихованим у російській системі гетьманом, фактично позбавлена власного адміністративного апарату, багата на ресурси Україна, з чиєї території було зручно перекидати війська в Центральну Росію, до Москви, буде найкращим плацдармом.

Міністр земельних справ Української держави Василь Колокольцев забороняв службовцям Міністерства подавати документи на підпис українською мовою. У самому Києві було небезпечно з'являтися офіцерам колишньої армії Центральної ради. Коли у листопаді 1918 року полковник Всеволод Петрів прийшов у штаб гетьманської армії, його відразу попередили: "Якщо вам дороге життя – не розмовляйте українською!". Петрів відмовився іти на службу гетьманові, аргументуючи позицію якраз проросійськими настроями, і весь період Гетьманату перебивався випадковими заробітками, живучи у Києві на напівлегальному становищі.

Поступово піддаючися тискові, гетьман 14 листопада видає Грамоту про федерацію: Українська держава добровільно вступала у федеративний зв'язок з відновленою Росією, що на практиці означало реставрацію імперії.

Те, що зчинилося після оприлюднення грамоти, найточніше описав сотник Роман Дашкевич, командувач стрілецькою артилерією (на фото. Фото з книги Олена Степанів - Роман Дашкевич. Спогади і нариси): "У Києві мобілізувалися москалі. У Білій Церкві приготовлялися Січові Стрільці в похід на Київ". Грамота стала "спусковим гачком" для українських республіканців з одного боку та російських монархістів з іншого.

Перші, уособлювані Українським національним союзом, 15 листопада почали антигетьманське повстання: оголосили владу гетьмана недійсною, а функції українського уряду взяла на себе Директорія.

"Білі", не надто зважаючи на гетьмана, почали наводити свої порядки: нищити в усіх сенсах українські інституції, арештовувати активістів українського руху. Гетьман, наче бажаючи посприяти їм, призначає на посаду головнокомандуючого барона фон Келлера, який розгортає швидкісну мобілізацію серед колишніх імперських офіцерів. Вже за чотири дні їх було 7 тисяч.

Вислані на прикордоння українські частини не мали жодного контакту з Директорією, отже, нічим не могли їй підсобити. Але навіть якби вони стали на бік гетьмана, все одно потребували часу дістатися Києва.

Німці теж перестали бути активним гравцем – 11 листопада підписано Комп'єнське перемир'я, у Німеччині вибухає революція, кайзер зрікається престолу і виїжджає в Голландію, а німецькі війська в Україні "революціонізуються": влада в них переходить до так званих "зольдатенратів". А цих уже не цікавило ніщо, крім повернення додому.

У фіналі Українські січові стрільці протистояли добровольчим дружинам, складеним з росіян. УСС могли виставити 600 багнетів у складі чотирьох сотень під загальним командуванням полковника Романа Сушка, який тимчасово підміняв Євгена Коновальця. Крім них, у розпорядженні Директорії були польова батарея з 4 легких польових гармат під командуванням сотника Романа Дашкевича та чота кіннотників — 30 шабель під командуванням хорунжого Бориса. Цим невеликим силам бракувало всього: боєприпасів (батарея мала тільки 240 снарядів на всі 4 гармати), транспорту.


1918. Так УСС вирушали у бій. Фото: muzejunr.io.ua
1918. Так УСС вирушали у бій. Фото: muzejunr.io.ua


Проти УСС виступив загін князя Святополк-Мірського, складений переважно з офіцерів Добровольчої армії. Святополк-Мірський мав у своєму розпорядженні 600 багнетів офіцерського загону, близько 300 кіннотників та тисячний сердюцький полк гетьманської гвардії. Картину доповнював бронепоїзд з екіпажем – загальна кількість, за окремими оцінками, доходила до 3 тисяч.

Успіх повстання і доля Директорії напряму залежали від того, чи вдасться протриматися стільки часу, аби звістки розійшлися достатньо широко і підняли незадоволених. Січовики опинилися в ролі тієї меншості, від чиєї стійкості залежала доля більшості.

16 листопада 1918 року загони УСС виступили з Білої Церкви і через два дні дійшли до станції Мотовилівка — невеличкої залізничної станції серед лісу. Через 3,5 версти у напрямку Василькова лісовий масив переходив у горбисте поле, яке простяглося до села Плисецьке. Це поле, перетнуте навпіл залізничною колією, і стало ареною бою.

Зранку 18 листопада від Мотовилівки вирушив імпровізований "бронепоїзд": встановлені на платформі польова гармата і чотири кулемети, підсилені чотою військ. Одночасно лісом обабіч колії рушило дві піші сотні — зліва підрозділ Осипа Думина, справа — Миколи Загаєвича. Ці неповні три сотні витримали бій проти півтори тисячі вояків противника.

Тільки-но шеренга стрільців вийшла з лісу, тут же потрапила під ворожий обстріл – особливо "броньовик". Ситуацію врятував Федь Черник (на фото; фото з книги Історія українського війська): за його наказом кулемети негайно зняли і швидко встановили на горбках кулеметні гнізда. В перестрілці і українські, і російські вояки намагалися "вирахувати" за силою вогню місце знаходження противника і атакувати прицільним вогнем. Ця дуель коштувала стрілецьким кулеметникам втрати їхнього командира – Федя Черника, який загинув від поранення в живіт.

Ворога стримувала тільки сотня, яка наступала зліва. Після початку бою вона була змушена вислати 12 стрільців із завданням зупинити сердюків, які майже обійшли лівий фланг.

Тим часом бійці Загаєвича на правому крилі заглибилися у ліс, орієнтуючись тільки за звуками бою. Командир із дванадцятьма стрільцями пішов у розвідку. На той час між сотнею «справа» і лінією колії уже вклинилася частина сердюцького полку. Практично одночасно на ворожі сили наштовхнулися і розвідка, і основні сили сотні Загаєвича. Невеличкий розвідувальний відділ відразу опинився в оточенні, з якого прокладав собі шлях гранатами. Безуспішно: прорвалося тільки двоє. Але побратими напали на решту сердюків. Сила і несподіваність атаки принесли свої плоди – вороги розпорошилися по лісі.

Але це не означало перелому ситуації на користь стрільців. Противник мав набагато більше боєприпасів. Усе, що рятувало – влучність кулеметників.

О 10 годині ранку прийшло підкріплення, і за півгодини фронт противника стрільці перервали у кількох місцях, а шлях до відступу ворожому бронепоїздові перегородив повалений влучним пострілом артилеристів УСС стовп.

Перемога дорого коштувала. Сотник Роман Дашкевич згадував: "Я, майже глухий від пострілів, вернув з іншими гарматниками на станцію Мотовилівка. Коротко здав звіт. Гарматники дістали в якійсь кухні обід і вечерю та біля гармат, змучені, полягали спати. Я зайшов до штабного поїзда і перекусив дещо. У вухах шуміло, дзвонило, голова боліла, аж тріскала, може, не так від голоду, як від тютюну й гуку. Таким у тім поїзді ліг спати".

Але це була справжня перемога. З 1.600 ворожих вояків уціліло тільки близько шести сотень. Самі ж стрільці втратили лиш 26 вояків. Вцілілі ворожі вояки принесли з собою до Києва паніку, називаючи бійців стрілецького корпусу "втіленими чортами". На фоні паніки серед гетьманських військ зростав ентузіазм противників Директорії: до корпусу УСС приєднувалися українські підрозділи та окремі добровольці. До того ж Мотовилівка дала зрозуміти: українці не беззубі і вміють воювати. А найголовніше – шлях на Київ був вільний. Менше ніж за місяць, 14 грудня 1918 року, війська Директорії ввійшли до столиці.  

Ісаюк Олеся - науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: