28 квiтня 2017, п'ятниця

Кінопродюсер Олександр Роднянський розповідає про фільми, які його вразили

коментувати
Кінопродюсер Олександр Роднянський розповідає про фільми, які його вразили
Кінопродюсер з світовим ім'ям і член журі останнього Каннського кінофестивалю, пояснює глобальний успіх серіалу Гра престолів і заглядає в майбутнє відносин України і Росії

За 30 років у кіно продюсер Олександр Роднянський встиг зробити чимало проектів, що стали знаковими для свого часу. Створений ним у 1990‑х телеканал 1+1 був першим комерційним україномовним телеканалом. День рождения буржуя, який він продюсував, став першим у пострадянському просторі телесеріалом про лихі 90‑ті та мав величезний успіх у глядачів.

Знаковими для початку 2000‑х були Бедная НастяНе родись красивой і Моя прекрасная няня — їх Роднянський продюсував, вже переїхавши до Москви і очоливши великий російський телеканал СТС. Потім були гучні кінопрем'єри в Росії — СталинградДевятая ротаПитер FM і Обитаемый остров, а також кілька яскравих світових кінопрем'єр, в яких він виступав співпродюсером,— Хмарний атлас братів Вачовськи, Машина Джейн Менсфілд Біллі Боба Торнтона і Мачете вбиває Роберта Родрігеса. Ці проекти зробили Роднянському ім'я в Голлівуді.

2014‑го на екрани вийшов скандальний Левиафан, що був номінований на Оскар і отримав приз у Каннах і Золотий глобус, а разом з ними — шквал захоплень і гострої критики в Росії, до сучасної історії якої він апелює. Втім, неоднозначність оцінок Роднянського не засмутила: він вважає галас, який вони з режисером Андрієм Звягінцевим здійняли Левиафаном, ознакою безумовного успіху.

Починати сьогодні телеканал — це намагатися зайти в двері потяга, що стоїть у глухому куті

Після переїзду до Москви 14 років тому Роднянський буває в рідному Києві рідкісними наїздами. Зараз він прилетів відразу після Каннського кінофестивалю, де вперше був у новому для себе статусі члена журі. Причому прилетів, щоб прочитати лекцію про кіно, як перед цим читав в Нью-Йорку та Лондоні.

Він зустрічається з НВ у креативному просторі Fedoriv HUB просто перед лекцією, і бесіда починається з його нового проекту — серіалу Ворог СРСР про Лева Троцького, який робитиме міжнародна команда.

 

П'ять запитань Олександру Роднянському:

Ваше найбільше досягнення?
Особиста незалежність. Я роблю те, що вважаю для себе важливим.

Ваш найбільший провал?
Їх багато. Те, що ще не вдалося здійснити головну мрію життя.

Остання прочитана книга, яка справила на вас враження?
З художньої літератури, напевно, Мати Антонії Баєтт. З нон-фікшенів — книга Олександра Еткінда Ерос неможливогоІсторія психоаналізу в Росії і книга Дарона Аджемоглу і Джеймса Робінсона Чому одні країни багаті, а інші бідні.

Чим ви зазвичай пересуваєтеся містом?
Машиною.

Кому б ви не подали руки?
Я про це неодноразово думав і прийшов до не мною придуманої фрази: не судіть, щоб і вас не судили. Щоразу, коли я вигадую, кому б не подати руки, я опиняюся в ситуації, коли це неможливо. Я і сам не ідеальний.

  
 
   

— Хто буде режисером Ворога СРСР?

— Це Режіс Варньє, з яким ми робили Схід—Захід і який отримав Оскар за Індокитай. Ми з ним зараз над цією історією б'ємося. Вона дуже сучасна і не ура-патріотична. Це історія про, може бути, найдемонізованішого персонажа радянських часів, причому всіма — Льва Троцького. Комуністи його ненавидять як "ревізіонера", сталіністи — як головного ворога Сталіна, монархісти — як організатора революції, російські націоналісти — як єврея і руйнівника монархії. Він персонаж надзвичайно незвичайний для класичних більшовиків — загинув у вигнанні, не здався, зіткнувся з нерозумінням і водночас відповів за численні злочини революційної пори особисто.

— Як ви обираєте сюжети та теми для своїх фільмів? Зараз у Росії культивується певна ностальгія за СРСР. Вибираючи теми, ви намагаєтеся відповідати настроям суспільства?

— По-перше, це не пов'язано з Росією — це міжнародний проект. Я завжди хотів зробити картину про Троцького. Я ніколи не був захоплений його ідеями — я не лівак за поглядами. Я дожив до обставин, коли можу сам обирати проекти. Мій близький друг Павло Чухрай написав сценарій, і я вирішив докласти до цього рук.

Але це найбільш проблематичний для мене і далекий від реальності проект. На відміну від кіно, у мене немає великого досвіду у виробництві міжнародних серіалів. Але на сьогодні серіали — це відповідь на технологічні можливості часу і шанс розповідати історії в жанрі романів, не стримуючи себе двогодинним лімітом. Тому я вирішив спробувати.

— Ви прилетіли до Києва буквально з Каннського кінофестивалю. Які картини здалися вам найцікавішими?

— Я подивився трохи більше 40 фільмів, тому важко сказати, що найбільш мене вразило.

Тоні Ердманн молодого німецького режисера Марен Аде на мене справив сильне враження. Дуже особиста історія стосунків дівчини з провінційного німецького середовища, яка працює бізнес-консультантом у Румунії, та її старого батька, який приїздить до неї і розуміє, що дочка нещаслива. І він замість того, щоб поїхати та дати їй спокій, залишається — вставляє зуби, надіває перуку і вдається до часом несмішних і безглуздих провінційних розіграшів. І раптом його дивна гра переводить її в інший регістр. Це тригодинна історія пошуку взаєморозуміння між батьком і дочкою, зроблена абсолютно радикальним чином. Це чудова картина, яка виявилася проігнорованою журі, що прикро.

Не відзначили і картину Вона 77‑річного класика Пола Верховена, яка вразила мене. Головна героїня — Ізабель Юппер, яка не приховує свого віку (їй 63),— грає сексуально розкуту, надзвичайно привабливу, дуже яскраву, позбавлену моральних обмежень жінку-підприємця, яка готова на все, щоб досягти мети.

З того, що не проігнорували, на мене справив враження фільм Крістіана Мунджіу, одного з класиків нової румунської хвилі, Випускний, що отримав приз за режисуру. Потужна картина, корисна для українських кінематографістів, бо нічого такого, чого не можна було б зробити в Україні технічно, в ній немає.

— Кому ви віддали свій голос за найкращий дебют у конкурсі, який судили?

— На мене справило велике враження молоде французьке кіно. Кожному з чотирьох французьких фільмів, які я подивився, можна було б дати Золоту камеру. Отримав її Божественні — історія, що її зробила Худа Беньямін, про двох арабських дівчат з неблагополучних кварталів, які щосили намагаються домогтися успіху. Політично некоректний і жорсткий фільм. У першій сцені ми бачимо їх у хіджабах, бо під хіджабами легко ховати поцуплені в супермаркетах речі. Потім вчителька намагається навчити одну з них розмовляти на біржі праці з соціальним працівником, і якоїсь миті дівчина зривається і волає: “Навіщо мені це треба? Я не хочу бути такою, як ти. Чим ти є?" "А чого ж ти хочеш?" — запитує вчителька. І дівчата разом починають співати пісеньку Money, money, money. Тобто вони тільки про "money, money". І далі починається свіжо та незвично вигаданий фільм. Ви не уявляєте, що в залі відбувалося — щось нелюдське.

Це особливість французького молодого кіно, яке поєднує в собі пристрасність, соціальне протестне відчуття та вміння розповісти жанрово виразну історію захопливо, сьогодні є унікальним сегментом кінематографа. Якщо б один такий фільм з'явився в Україні або в Росії, це привернуло б колосальну увагу.

— Ви кажете, що технологічно в Україні є все, щоб створювати такі само історії. Чого ж немає?

— Ідей. Проблема в наявності внутрішнього почуття, яке дозволяє людині, розуміючи обставини власного життя, проговорювати час.

Що потрібно для сучасного успішного фільму? Потужний режисер, захоплива історія і якийсь філософський концепт, який має відчуватися. Ось Звягінцев — у нього завжди є якийсь протосюжет. І головне — має бути сучасна візуальна мова. Режисери зобов'язані робити те, що буде зрозумілим усім глядачам на землі. Тобто загалом потрібні освіта й ерудиція. Вони є проблемою для багатьох.

Я завжди вважав Україну надзвичайно багатою країною з точки зору людського ресурсу. Тут багато обдарованих людей. Але внутрішньої рішучості інвестувати у власний людський капітал немає. Мало читають, дивляться, вчаться. Звідси й ідеї не мають особливого інтересу, за винятком Племені [драма Мирослава Слабошпицького, яка отримала кілька великих фестивальних нагород]. Плем'я стало фактично єдиним очевидним подієвим фільмом, зробленим в Україні, який свідчить про те, що це можливо — зробити картину сучасну, незвичайну, яскраву, провокативну, що досліджує людину в її граничних станах і в цьому сенсі впливає на середовище існування. Це найкраще, що я бачив в Україні за багато років.


СОЗДАТЕЛИ: Фильм Левиафан, который Александр Роднянский снял с Андреем Звягинцевым (на фото), в 2014 году получил номинацию на Оскар, приз Каннского кинофестиваля, Золотой глобус и шквал критики в России
ТВОРЦІ: Фільм Левиафан, який Олександр Роднянський зняв з Андрієм Звягінцевим (на фото), 2014 року отримав номінацію на Оскар, приз Каннського кінофестивалю, Золотий глобус і шквал критики в Росії


— Тобто ви не вважаєте, що проблема в дефіциті грошей в українському кіно?

— Ні. Все, що пов'язане з кіно, не є проблемою грошей. Ми можемо сьогодні зробити фільм на мобільному телефоні.

— Гучний Левиафан — це, висловлюючись вашою термінологією, і є проговорювання історії сучасної Росії?

— Ні, не історії. Часу та людини. І не тільки в Росії.

В Україні немає внутрішнього зобов'язання інвестувати у власний людський капітал

— Ви не боялися знімати цю стрічку в тій ситуації, яка сьогодні склалася в Росії? Власне, це виклик державі.

— Я вирішив для себе, що ми робимо безкомпромісне кіно. Коли ми тільки починали, було зрозуміло, що це буде непроста картина. А вихід Левиафана на екрани збігся з найпіковішим загостренням настроїв у країні.

Левиафана сприйняли жорстко. Доброю новиною стало лише те, що ця лінія розділу пролягла не однозначно між консерваторами і лібералами, а багато складніше і лукавіше. Це і є життя фільму, коли він стає частиною суспільного обговорення. Коли, визначаючись у своєму ставленні до фільму, ти визначаєшся у своєму ставленні до себе і власного життя.

— У кожного історичного періоду є своя культова кіноісторія. У 2000‑х це була Матриця, в 90‑х — Кримінальне чтиво. Що б ви назвали культовим кіно нашого часу?

— Мені здається, це вже не кіно, а щось із великих американських серіалів. Я називаю їх другим народженням великого американського роману. Зараз важко щось порівняти з Грою престолів. Не тому, що це захопливо, а тому що це історія, яка дивовижним чином поєднує в собі масу художніх рішень і сучасних змістовних смислів. З одного боку, це готичний роман, де головний герой завжди перебуває в пошуку свого генетичного коду. З іншого боку, це фентезі, але в якому казка вимита — ми маємо справу з світом, в якому кожен персонаж може отримати удар в спину від найближчої людини та чекати на допомогу від найзатятішого негідника. І це дуже сучасний політичний роман, найгостріше свідоцтво про час.

— Ви народилися в Києві, у вас український паспорт, хоча ви багато років живете в Росії. Чим для вас є та історія, яка сьогодні відбувається між Росією і Україною?

— Трагедією, винуватцями якої є політики. Але внутрішньо у мене є одна надія. Я переконаний — я зараз говорю не про політиків і винуватців того, що сталося, а про людей,— ми з вами доживемо до того моменту, коли багато чого з того, що сьогодні відбувається, що до такої степені хвилює, обурює і викликає жахливі незгоди між сусідніми країнами, зміниться. Я людина культури. Культура та кінематограф мають нагадувати людині про милосердя, про те, що об'єднує. Для мене однаково близькі й важливі ті, з ким я виріс у Києві, та ті, з ким я працюю і товаришую в Москві. Я впевнений, що результатом буде завжди примирення. А інакше це трагедія.

 

 

Матеріал опублікований в НВ №21 від 10 червня 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: