3 грудня 2016, субота

Канадський письменник говорить про переваги життя в Києві, подвійне громадянство і чого навчає Кембридж

Еван Острижнюк кинув академічну науку заради літератури і журналістики. Весь час, який залишається після роботи в київській редакції BBC, йде на написання книг. Фото: Олександр Медведєв

Еван Острижнюк кинув академічну науку заради літератури і журналістики. Весь час, який залишається після роботи в київській редакції BBC, йде на написання книг. Фото: Олександр Медведєв

Еван Острижнюк, зякий ахистив дисертацію в Кембриджі, оселився в Україні, щоб завоювати англомовний ринок історичних романів

Еван Острижнюк, 48-річний канадський історик і письменник українського походження, практично не має вільного часу. Коли він не зайнятий на своїй основній роботі журналістом британського інформагентства BBC, він пише історичні романи в своїй київській квартирі.

Приїхавши в Україну наприкінці 1990-х писати докторську дисертацію Революція в українському селі: Наддніпрянщина під час російської революції в 1917-1919 роках, Острижнюк вирішив залишитися в країні. Захистивши дисертацію в Кембриджському університеті і недовго почитавши лекції в Міжнародному християнському університеті в Києві, він пішов з науки. Згодом вісім років працював редактором аналітичних звітів київської інвесткомпанії Foyil Securities, потім очолював англомовну газету Kyiv Weekly, працював журналістом в її головного конкурента Kyiv Post.

Острижнюк, одружений другим шлюбом на випускниці Києво-Могилянської академії, вже написав і видав два історичні романи про бідного зброєносця Джеффрі Хотспуре. Він робить ставку на більш грошовий англомовний літературний ринок і не має планів щодо українського ринку книг. НВ поспілкувалося з письменником про українську діаспору в Канаді, особливості історичної освіти на Заході і в Україні, вміння написати продавану книгу і знакові зміни українських поколінь.

- Еван, ви – виходець з української діаспори в Канаді. Як ваші предки опинилися в Канаді?

- По материнській лінії мої предки приїхали до Канади наприкінці XIX століття з північної Буковини, яка тоді була частиною Австро-Угорської імперії. Часи були важкі, вони жили в селі, де домінував польський пан. Мій прадід побачив оголошення канадського уряду, яке обіцяло всім, хто зважиться на переїзд, ділянку землі. Згідно родинних джерел, ціле село вирішило переїхати в Канаду. На поїзді вони дісталися до Гамбурга, а звідти на кораблі – до західної Канади, де заснували окреме поселення. Це було десь в 1897 році.

Мій дід по батьківській лінії переїхав в Канаду напередодні Першої світової війни зі Станіслава, так тоді називався Івано-Франківськ. Він спокусився роботою в лісовій промисловості, сподіваючись заробити грошей, повернутися додому і купити землю. Але поки він перебував у Канаді, почалася Перша світова війна, Австро-Угорщина була ворогом Канади, так що зайвий раз показувати свій австрійський паспорт було не варто. Внаслідок війни Австро-Угорщина розпалася і, як у власника паспорта неіснуючої країни, у мого діда були проблеми з можливістю виїхати за кордон. І він залишився в Канаді. Цікаво, що під час виборів він голосував за канадських комуністів, оскільки працював на залізниці і був типовим пролетарем, для яких ліві настрої в 1920-1930-х були звичайною справою.

- В Україні багато хто вважає, що люди з діаспори мають відігравати більш значущу роль в українській політиці і бізнесі, можливо навіть займаючи посади в уряді і відкриваючи тут представництва своїх компаній. Але поки тільки Наталя Яресько наважилася зайняти посаду в уряді, очолюючи Міністерство фінансів у другому Кабміні Арсенія Яценюка. Як канадці українського походження відносяться до сьогоднішньої України? Вони хочуть грати роль у її житті?

- В діаспорі завжди превалювало романтичне бачення України – через те, що можливості приїхати і подивитися країну в радянські роки практично не було. Більшість емігрантів встигли пустити коріння в Канаді, США. Коли прийшла незалежність, багато діаспорян приїхали до України в якості туристів, відновили контакти з родичами, але не бачили своєї ролі в новій країні, яка була дуже совєтизована. Ті, хто хоче мати зв'язки з Україною, допомагають їй благодійністю, наприклад грошима і речами для поранених солдатів. Більшість вважають, що не мають морального права втручатися в життя незалежної країни. Щодо Яресько, то вона близько 20 років жила в Україні, була добре відома місцевому бізнесу, також вона так і не відмовилася від свого американського громадянства.

- Христя Фріланд, канадка українського походження, стала міністром торгівлі Канади в Кабміні Джастіна Трюдо. Варто очікувати, що це пожвавить політичні і економічні відносини України та Канади?


2_02
Навчання в Кембриджському університеті побудоване на індивідуальному спілкуванні з професорами, а студентам надається велика свобода дій, до чого не звикли українці. Фото: evanostryzniuk.com


- Фріланд дуже активна, але я не очікую істотного зростання співробітництва, хіба що у сфері гуманітарної допомоги. Нинішній міністр закордонних справ Канади Стефан Діон виявився залученим в ряд скандалів з українського питання. Офіційно канадський уряд підтримує санкції проти Росії, але деякі канадські компанії продовжують займатися бізнесом з російськими партнерами, і Діон якимось чином причетний до цього бізнесу. У підсумку в санкційній політиці Канади почали з'являтися виключення. Діон – канадець французького походження, він мало знає про Україну. Натомість прем'єр Трюдо налаштований проукраїнськи, та й в Оттаві склалося сильне українське лобі. Але, знову ж таки, українська тема – це європейський порядок денний, не північно-американський.

- Популярний музикант, лідер "Океану Ельзи" Святослав Вакарчук у своїй нещодавній колонці для нашого видання запропонував ввести в Україні подвійне громадянство, щоб країна могла активніше залучати іноземців на роботу. Як вам здається, це був би правильний хід? Українці в Канаді хотіли б цього?

- Я не думаю. З моїх знайомих тільки двоє американців хотіли отримати українське громадянство, і вони його отримали, відмовившись від американського. В Україні досить легко отримати статус резидента, який дає всі права, крім права брати участь у виборах. Так що паспорт – не проблема для участі в житті країни.

- Ваша біографія трохи дивує. Ви – канадський письменник, який живе в Києві. Я знаю, що ви приїхали сюди в кінці 1990-х. Що змусило вас залишитися?

- Спочатку я приїхав сюди для дослідницької роботи в рамках написання докторської дисертації в Кембриджському університеті. Я зрозумів, що дописувати дисертацію дешевше буде, ніж в Англії. Та й тут був доступ до архівів, адже моя тема стосувалася сільських революційних рухів в українському Придніпров'ї в 1917-1919 роках. Потім я знайшов роботу редактора в одному виданні в Україні, мені запропонували читати лекції у Міжнародному християнському університеті в Києві по сучасній європейській політиці та історії. Тому, коли я захистив свою дисертацію, мені було цікавіше залишитися тут, ніж шукати роботу десь на Заході.

- Ви шість років вивчали історію в Канаді, а потім п'ять років – у Кембриджі. В сумі 11 років. Це дуже багато. Чим відрізняється викладання історії на Заході від того, як її викладають в Україні?

- Мені довелося недовго викладати в Канаді, там досить старомодна система – формальна лекція, а потім окремі академічні години для дискусій. Студенти також повинні писати дослідні роботи. У Великобританії у студентів більше свободи, принаймні на магістерській та докторській програмах. Набагато більше читання і роботи один-на-один з персональним академічним консультантом. В Оксфорді та Кембриджі співвідношення кількості студентів до кількості професорів набагато нижче, ніж в інших університетах, тому акцент робиться на індивідуальне спілкування між учнями і викладачами, а не на аудиторні заняття.

В Україні я викладав у Міжнародному християнському університеті, це приватний заклад американського типу. Я помітив, що українські студенти звикли до чітко структурованого графіку. Акцент робиться не на письмові роботи, есе, а на іспити і підготовку до них. Я намагався заохочувати аудиторні дискусії, а замість великих іспитів задавав студентам писати дослідні роботи, щоб вони навчилися правильно писати, правильно аналізувати.

- Вам не здається проблемою те, що українська історична наука надто довго базувалася на російськомовних джерелах і дослідженнях? Це ж напевно призводило до перекосів.

- Так, багато джерел відносяться ще до радянського часу. В історичній сфері так багато написано російською, в Москві сконцентровано так багато істориків, що така ситуація є цілком логічною. У Канаді історики стикаються з тією проблемою, що занадто великий масив текстів написаний американськими професорами з їх американськими акцентами. Але все залежить від здатності індивідуального студента вивчити англійську, французьку мови, щоб отримати доступ до інших джерел.

- В американських та британських університетах дуже небагато спеціалістів по Україні, тому коли виникала потреба в експертизі з українського питання, зверталися до експертів з Росії. А вони аналізували Україну через своє розуміння російської історії і політики. Є шанс, що в західних університетах будуть розвиватися українські студії?

- До 2000 року в тій же Канаді було кілька українських наукових центрів, в яких домінувала діаспора. Такий центр був в Едмонтонському університеті. Аналогічний був у Гарварді. Але зараз їх набагато більше. Український центр у Кембриджі, який, на жаль, фінансується олігархом Дмитром Фірташем, дуже помітний. До нього звертаються британські журналісти, коли потрібно відповісти на питання про Україну. Україністами тепер стають не тільки люди зі слов'янськими прізвищами.

- Кембриджський університет – це такий елітний клуб, вступивши в який, ти вже ніколи його не покидаєш. Як Кембридж змінив ваше розуміння історії, політики, життя в цілому?

- У Кембриджі така кількість висококласних професорів, з якими ви можете запросто поспілкуватися, що це обов'язково змінює студента. Плюс доступність ексклюзивних ресурсів – архівів, бібліотек. Та й грошей там більше. Клуб випускників Кембриджу відомий своїми сильними зв'язками. Через нього можна знайти відмінні можливості для продовження свого навчання і досліджень, причому в різних країнах.


3_02
Предки Острижнюка переїхали до Канади наприкінці XIX - початку XX століть, спокусившись можливістю заробити грошей. Фото: Олександр Медведєв


- Але ви вирішили не продовжувати академічну кар'єру, залишили викладання і дослідження, почавши писати історичну прозу. Чому?

- Мені подобається література, мені подобається писати, а журналістика письменницькі амбіції повною мірою задовольнити не може. І мені хотілося якось все ж таки використовувати мою історичну кваліфікацію. Коли я готувався до лекцій, натрапив на XIV сторіччя. У всіх воно асоціюється з епідемією чуми, але це набагато більш цікавий період.

Я вже написав дві книги з серії про цей період, готується до випуску третя. Починається серія досить банально – молодий і бідний зброєносець Джеффрі Хотспур мріє стати лицарем. Він потрапляєна службу до одного з великих герцогів Франції. Щоб довести свою гідність, Хотспур приймає участь у війнах, виявляється втягнутим в політику. А це період італійських міст-держав з парламентською демократією. Але є і автократичні королі, суперництво між сімейними кланами. Зароджується гуманізм, наукові дослідження, відкриття пороху, на сцену виходять Мікеланджело і Леонардо да Вінчі.

Суть моїх романів – показати досвід молодої людини, яка живе в мінливих історичних обставинах. У той час йшла боротьба між альтернативними Папами Римськими, і це стає викликом для віри Хотспура. Як визначити справжнього релігійного лідера? Як це змінить церква?

- У мене склалося враження, що середньовічні політики набагато складніше знаходили компроміс. Війна здавалася їм куди більш привабливим варіантом, ніж це здається сучасним політикам. Чи я помиляюся?

- У тій же північній Італії у невеликих республіках владу контролювали олігархи. Як результат, політики змінювалися дуже часто. Королями ставали воїни. Всі утримували армії, і війна була основним політичним методом. До того ж, не існувало державних кордонів.

- Як правильно писати історичну прозу, щоб вона добре продавалася? Я впевнений, що з вашим науковим досвідом ви можете наситити її історичними фактами, грунтовно підкріпити джерелами. Але чи потрібно це читачам?

- На цьому ринку дуже велика конкуренція. Добре продаються історичні романи, які здебільшого вигадані авторами. Є історичні детективи. Це ж дико цікаво – якийсь англійський чернець XII століття займається розслідуваннями злочинів. Він – експерт в травах, розбирається в науці отрут. Проблеми і технології того часу чіпляють читача.

Я пишу прозу, засновану на історичних фактах. Ви берете історичні події, глибоко їх досліджуєте, потім створюєте вигаданих героїв та вдихаєте життя у ті часи. Виходить історична реконструкція.

Важливо пояснити внутрішній світ людини іншої епохи. Світогляд мого героя Хотспура, наприклад, базується на сучасній йому теології. Він вірить, що святі мають прямий вплив на життя людей, молитва здатна творити чудеса, а світ створено Богом. Щоб зацікавити читача, потрібно створити симпатичного йому героя і переконливий історичний фон.

- Для багатьох читачів найкращим автором історичної прози залишається італієць Умберто Еко, який помер цього року. Він любитель складних наративів, нестандартної мови. Еко дійсно настільки хороший, на ваш погляд?

- Еко – гарний приклад поєднання глибокої експертизи та вміння писати. Він був професором мовознавства та семіотики і в той же час вмів складати слова в ненудні пропозиції. Я прочитав більшість його робіт і знайшов їх дуже цікавими. Його Ім'я троянди описує, що таке бути освіченим ченцем у середньовіччі.

Деякі кажуть, що такі книги – гарний початок для багатьох читачів, які згодом стають істориками. Але інші стверджують, що подібні книги дуже спрощують історію, і якщо ви серйозно хочете розібратися в темі богопосвяченої інквізиції, то потрібно не читати прозу, а займатися академічними дослідженнями.


4
Канадський письменник вважає, що читачам цікава історична реконструкція, хоча конкуренція на цьому ринку величезна. Фото: сторінка Евана Острижнюка у Facebook


- Скільки часу йде на те, щоб підготуватися і написати 400-сторінковий роман?

- Особисто я, коли починав писати, чітко розумів, про який історичний період я хочу писати. Оскільки потрібно досконало знати, які інституції, технології були популярні в той час, у мене рік пішов на дослідницьку підготовку. Проблема книг з історії в тому, що історики люблять писати про глибокі речі – відносини церкви і суспільства, вплив технології на промисловість. Але вони не пишуть про потрібні для письменника деталі – скільки днів займає поїздка на коні з Мілана до Риму, скільки коштують бойові обладунки. Хоча існують деякі дослідження про ціни на товари в минулому.

- Динаміка ВВП та інфляції в середньовіччі?

- Так. Є роботи про це. Після річної підготовки до книги близько півроку пішло на написання тексту. На початку завжди буває складно, оскільки ви ще не дуже добре розумієте, як писати так, щоб слова звучали правильно. Важливо якісно відредагувати текст. Треба сказати, адже у мене була ще основна робота на повний робочий день, так що я писав вечорами і на вихідних.

- Ви працюєте з літературними агентами?

- У мене є агент, для неї я пишу історичний детектив. Свою серію романів я продаю безпосередньо британському видавництву Endeavour Press. Це невелике видавництво, яке спеціалізується на історичній літературі. В основному вони випускають електронні книги, які продаються краще.

- Але вони випускають і паперові версії ваших книг?

- Так, і вони продаються на Amazon або на сайті видавництва.

- Які плюси та мінуси співпраці з літературним агентом?

- Можна публікуватися самостійно, на тому ж Amazon. Багато хто так і надходить, але не у всіх це добре вдається. Але якщо ви хочете досягти серйозного успіху в літературній індустрії, то вам потрібно мати справу з кимось з п'ятірки основних видавництв. А до них ви не можете звернутися безпосередньо, вони працюють лише з літературними агентами, які беруть комісію десь на рівні 15%. У великих видавництв є всі необхідні маркетингові інструменти для просування книг – вони домінують в магазинах, на книжкових ярмарках.

- Ви не думали перекласти щось з ваших книг на українську або російську мови?

- Думав, але у мене не вистачає на це часу. Треба мати справу з кимось з місцевих видавництв, а український книжковий ринок проблемний, прибутковість невисока. Багато західних авторів публікуються в російських перекладах через московські представництва західних видавництв, але я не знаю, наскільки суттєво вони заробляють на цьому.

Щастить тим авторам, чиї роботи переводяться на мову візуальних медіа – стають фільмами, телесеріалами. Багато хто навіть готовий примиритися, щоб такий візуальний контент поширювався піратськими шляхами, в надії на те, що це зміцнить авторський бренд і покращить продаж його легального контенту.

- Ось вже майже 20 років ви живете в Україні. Чим відрізняється нинішня країна від тієї, до якої ви приїхали закінчувати свою докторську дисертацію?

- Україна дуже сильно змінилася. У першу чергу це стосується індустрії магазинів і розваг. Пам'ятаю, в 1990-х я заходив в магазин купити, наприклад, сир, і кожен відділ мав свою окрему касу, що було дуже незручно. За один візит доводилося кілька разів здійснювати оплату. З'явилося нове покоління українців, набагато більш космополітичне. У 1990-х на іноземців в Україну дивилися як на чужинців, тепер до них звикли.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: