20 лютого 2017, понеділок

Як жителі Донбасу перетворилися на соціальну проблему для Києва

коментувати
ЛНР—КИЇВ—ПОЛЬЩА: Юрій Никифоров, уродженець Луганщини та екс-сепаратист, живе на вокзалі у столиці та хоче поїхати на заробітки у Польщу. У нього і паспорт є

ЛНР—КИЇВ—ПОЛЬЩА: Юрій Никифоров, уродженець Луганщини та екс-сепаратист, живе на вокзалі у столиці та хоче поїхати на заробітки у Польщу. У нього і паспорт є

Війна змусила залишити схід найбільш малозабезпечених жителів Донбасу. Багато хто з них виявилися в Києві без житла і засобів до існування, перетворившись на серйозну соціальну проблему

Щоранку в приміщенні благодійного фонду Соціальне партнерство, розташованого біля Ленінградської площі в Києві, аншлаг: сюди на безкоштовний сніданок регулярно приходять пенсіонери, бездомні, багатодітні та малозабезпечені. В останні два роки незаможних стало тут помітно більше: до столичних бідняків приєдналася ще одна категорія — переселенці з Донбасу.

Біля ґанку майстерно орудує лопатою, розчищаючи сніг, один з таких переселенців — 52‑річний Юрій Скрипник, колишній шахтар зі Стаханова Луганської області. На ньому потертий одяг, стара куртка, а сам він має худий і втомлений вигляд. Про непросту долю говорять і численні шрами на обличчі, і пошкоджене око, яке він болісно мружить. “Дісталося мені відразу після Нового року,— розповідає колишній шахтар, показуючи на око.— Забрали пенсію, побили, ще й у лікарні довелося лежати". Говорить без особливих емоцій, немов про іншу людину. Як ніби вигорів зсередини.

Побачили, що я чистий, не п'ю, не бешкетую, ось і залишили
Юрій Скрипник,
колишній шахтар
зі Стаханова

Два роки тому Скрипник уявлення не мав, що йому доведеться отримувати благодійну допомогу і бомжувати на київському вокзалі. У Стаханові в нього була квартира, робота, дружина і двоє дітей. 15 років Скрипник пропрацював шахтарем, а потім вийшов на пенсію і цілком успішно займався ремонтом холодильників. Рік тому все круто змінилося — будинок у Стаханові потрапив під обстріл Градів. Сім'я загинула на місці, а від квартири залишилися одні руїни.

На що тільки не доводилося йти, щоб вижити, згадує він. Промишляв тим, що крав зброю у питущих місцевих сепаратистів, а потім продавав її більш тверезим бойовикам. “Потім зрозумів, що час тікати. Пробирався повз українські блокпости в лісосмугах, потім автостопом до товариша в Сумах, а потім вже до Києва",— розповідає переселенець.

Столиця зустріла колишнього шахтаря непривітно. Його кілька разів грабували і били. Ночував на Центральному залізничному вокзалі, поки не опинився у фонді. І зустрів тут таких же бідолах зі сходу, як і він сам.

Загалом протягом року послугами Соціального партнерства постійно користуються близько 1 тис. переселенців. По країні вихідців з Донбасу та Криму, яким довелося боротися за виживання, набагато більше: статус внутрішньо переміщених осіб отримали 1,7 млн осіб, зокрема близько 40 тис. осіб перебралися до Києва. Як мінімум половина з них, за оцінками українських благодійних організацій, перебувають за межею бідності. Переселенці перетворюються на соціальну проблему для міста — їм необхідно знайти місце в житті, інакше вони перетворяться на людей, які не бажають працювати, а живуть, користуючись виключно сторонньою допомогою.

 

Вокзал для переселенців

З-поміж інших тутешніх бездомних Скрипник помітно відрізняється: має чистий і охайний вигляд, не лається, навпаки — ввічливий і привітний. У фонді це оцінили — допомогли відновити всі втрачені документи, а також надали йому статус волонтера в місцевій групі порядку. Це дозволяє Скрипнику отримувати їжу та одяг на пільгових умовах. “Побачили, що я чистий, не п'ю, не бешкетую, ось і залишили,— міркує він.— Я тут лампочки вкручую, крани лагоджу, меблі. Ну і наглядаю, щоб інші не бешкетували. Ви ж бачите, який тут контингент".

Контингент і справді яскравий. У коридорах центру справжній Двір чудес — відвідувачі з пом'ятими від безпробудного пияцтва обличчями, в непривабливому і різномастному одязі, дехто з милицями. В повітрі стоїть запах давно немитих тіл. Попри те, що центр забезпечує "парафіян" можливістю не тільки прийняти душ і отримати одяг, але навіть постригтися і поголитися, більшість з них цим сервісом явно нехтують.

Передусім на сніданок запускають пенсіонерів та візитерів з дітьми. Вони їдять окремо від бездомних. Бездомні чекають своєї черги у великій кімнаті, схожій на вокзальний зал очікування. Дехто спить, але більшість не відривають очей від плазмового телевізора в кутку. Сьогодні день караоке, тому один безхатченко хрипко, плутаючи слова, співає блатний шансон — Володимирський централ.

Переселенців тут небагато, але ті, що прийшли, колоритні. Один з них, 52‑річний Сергій з Донецька, виділяється довгим чорним шкіряним плащем. Він мовчазний і похмурий. Про себе говорить неохоче. За його словами, опинився в Києві випадково. Нелегально виїхав на заробітки в Росію, а його звідти вислали. Тільки не в Донецьк, де вже щосили йшли воєнні дії, а в Київ. Тепер живе на вокзалі, як і більшість його братів по нещастю. “Мені тут робити нічого. Прийде весна, потеплішає, і поїду додому",— суворо каже він.

Разом з Сергієм ночує на вокзалі не менш яскравий персонаж — 48‑річний Юрій Никифоров з Луганської області. Він, навпаки, охоче зізнається, довірливо нахиляється до співбесідника і після кожного свого жарту в стилі бувалого злочинця регоче, вишкірюючи поодинокі зуби. Його історія плутана і мало схожа на правду. Втім, місцеві соціальні працівники кажуть, що бездомні люблять прибрехати.

 


ВСЕ ПОЙДЕТ НА ПОЛЬЗУ: Большинство малоимущих переселенцев — женщины с детьми и пенсионеры. Благотворители помогают им прежде всего одеждой и детскими вещами
ВСЕ ПІДЕ НА КОРИСТЬ: Більшість незаможних переселенців — жінки з дітьми і пенсіонери. Благодійники допомагають їм насамперед одягом та дитячими речами


 

Никифоров запевняє, що був військовим і брав участь в обох чеченських війнах, а потім охоче приєднався до луганських сепаратистів. Правда, довго не воював. Поїхав до Києва ще в 2014‑му, як тільки ситуація загострилася. На питання, чому проросійський сепаратист поїхав не в Росію, а в Київ, Никифоров тільки посміхається: "Так я ж патріот, це моя країна".

Втім, більшість переселенців, які користуються послугами благодійного фонду,— не подібні декласовані елементи, а малозабезпечені жінки з дітьми. В центрі вони не їдять і не миються, а отримують одяг, памперси і дитячі речі. Приходять у той час, коли бездомні вже розходяться після обіду.

30‑річна переселенка Тетяна з Луганська прийшла за коляскою і дитячими речами. Це цілком інтелігентна, просто одягнена дівчина на сьомому місяці вагітності. До війни вона працювала менеджером у будівельній фірмі, але після початку бойових дій залишила дім і батьків і переїхала до подруги в Тернопіль. З часом місцева влада виділила їй місце в гуртожитку для сиріт. Через рік Тетяні вдалося налагодити нове життя — вона вийшла заміж за студента Вадима і тепер живе з ним у студентському гуртожитку в Пущі-Водиці під Києвом. “Я часто приймаю допомогу. Але зараз не можу працювати, а коляска коштує великих грошей",— опустивши очі, каже переселенка. Вона сумує за батьками, але одразу ж додає, що на батьківщину більше нізащо не повернеться, тепер її дім тут.

 

Труднощі спілкування

Майже 40‑тисячний контингент офіційно зареєстрованих внутрішніх переселенців зі сходу та Криму, який опинився в Києві,— це, зазвичай, дуже бідні люди.

“Здебільшого ті, хто реєструється переселенцями, якраз і є незахищені верстви населення. Вони потребують статусу для отримання фінансової допомоги або оформлення пенсії",— пояснює Олександра Дворецька, координатор громадянської ініціативи Схід-SOS. За її словами, на облік майже не стають люди, які здатні самі себе утримувати і заробляти. Подібні переселенці не готові стояти у довжелезних чергах і принижуватися перед владою. Адже від держави вони можуть отримати приблизно по 442 грн щомісячної допомоги на працездатну людину і по 884 грн на непрацездатну. Але на одну сім'ю загалом виділяють не більше 2,4 тис. грн.

Основна маса тих, хто змушений принижуватися в довгих чергах,— це пенсіонери та жінки з маленькими дітьми. Обом цим категоріям особливо складно влаштуватися на новому місці, а знайти роботу практично неможливо. Наймати, а тим більше купити пристойне житло вони теж не в змозі. Як тимчасовий варіант влада на місцях та благодійні організації надавали малозабезпеченим переселенцям приміщення в гуртожитках, санаторіях, пансіонатах і навіть дитячих садках. На гроші іноземних інвесторів у Дніпропетровській, Запорізькій та Харківській областях також збудували сім модульних містечок.

Скільки загалом у країні місць компактного проживання переселенців, даних немає. Але експерти одностайні в тому, що подібних притулків — понад 300.

  


ЕСТЬ, ЧТОБЫ ВЫЖИТЬ: Сергей из Донецкой области (на фото в кепке) приходит в фонд Социальное партнерство поесть. Живет на вокзале, надеется весной вернуться на малую родину
ЇСТИ, ЩОБ ВИЖИТИ: Сергій з Донецької області (на фото - в кепці) приходить до фонду Соціальне партнерство поїсти. Живе на вокзалі, сподівається навесні повернутися на малу батьківщину


 

Але навіть отримавши хоч якийсь тимчасовий притулок, колишні мешканці Донбасу залишаються у зоні ризику. Дедалі частіше навколо місць проживання переселенців розгораються скандали. Останній інцидент стався в Києві в середині січня: влада спробувала виселити 30 сімей біженців з наданого їм раніше гуртожитку Міністерства юстиції. Людей звинуватили в несплаті комунальних послуг і в гуртожитку відключили електрику, попри те, що ані газу, ані центрального опалення в будівлі немає. Переселенці ж запевняють, що їм виставили рахунки за тарифами для юридичних осіб, які набагато вищі, ніж тарифи для населення.

І це тільки початок. У майбутньому подібних інцидентів буде значно більше, впевнені експерти, і вони збільшать ризики для людей, яким нікуди піти. “З самого початку не було розуміння, хто вони [переселенці] і чи довго житимуть тут. Думали, що це лише на місяць-два, ні з ким не укладалися договори про умови проживання в таких гуртожитках. Ось і виникли проблеми",— говорить Дворецька.

Багато хто зумів знайти роботу і стати на ноги, запевняє Сергій Шендеровський, аналітик Центру зайнятості вільних людей. І держава, як могла, сприяла цьому процесу. Приміром, з 62,7 тис. переселенців, які звернулися в Державну службу зайнятості, 17,2 тис. отримали роботу. На його думку, це досить хороші показники. “Держава зробила все, що могла. Здебільшого працевлаштування — це справа рук самих переселенців. А з цим виникають проблеми",— говорить Шендеровський.

Є відсоток людей, яким складно соціалізуватися
Ольга Івкіна,
координатор ресурсного центру

Влитися в нове життя малозабезпеченим переселенцям передусім заважає якраз те, що вони мешкають компактно і практично не взаємодіють із зовнішнім світом, відзначають експерти. Модульні містечка і гуртожитки перетворюються в соціальні гетто, не даючи прибулим інтегруватися в місцеве суспільство.

Крім того, багато хто настільки звик отримувати гуманітарну допомогу, що вже не бачить сенсу в тому, щоб іти на роботу і приймати життєві виклики. Ольга Івкіна, координатор Ресурсного центру допомоги вимушеним переселенцям, котра брала участь в дослідженні життя вихідців з Донбасу і Криму в модульних містечках. Під час цієї роботи експерти виявили у багатьох переселенців ознаки так званої соціальної інвалідності. Вона проявляється в тому, що, конкуруючи за гуманітарну допомогу, переселенці вважають досягненням бідність, наявність інвалідності або хвороб. При цьому вони нічого не роблять, щоб якось змінити своє життя на краще. “Є відсоток людей, яким складно соціалізуватися. Спілкування з місцевим населенням обмежується зустрічами в магазині. Вони залишаються закритими у своєму полі і бояться зробити крок назустріч світу — зокрема, не хочуть і не збираються шукати роботу",— зазначає Івкіна.

При цьому вона впевнена: якихось особливих соціальних ризиків, наприклад зростання криміналу в країні, від незаможних або навіть бездомних біженців чекати не слід. “Кримінал — не проблема переселенців. Є люди, які ведуть не зовсім правильний спосіб життя, але такі люди є скрізь. Те, що людина переселенець, не сприяє і не перешкоджає такому способу життя",— підкреслює Івкіна. Багатьом з них просто потрібен шанс, впевнена вона.

На свій шанс розраховує і багатостраждальний Скрипник. Він сподівається найближчим часом знайти роботу, найняти справжнє житло і почати нове життя. "Мені нікуди повертатися,— каже він і додає з надією: — Гірше вже не буде".

 

Матеріал опубліковано в НВ №5 від 12 лютого 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: