4 грудня 2016, неділя

Як у СРСР розправилися з членами підпільного уряду Польщі, який боровся проти німців

коментувати
Керівництво польської армії генерала Андерса (на фото — в центрі з голеною головою) на віллі в Бузулуці Оренбурзької області

Керівництво польської армії генерала Андерса (на фото — в центрі з голеною головою) на віллі в Бузулуці Оренбурзької області

Наприкінці Другої світової радянські органи за наказом Кремля схопили та засудили членів польського підпільного уряду, який боровся проти німців. На думку Москви, вони були винні в тому, що прагли для Польщі незалежності — як від німців, так і від Рад

"Уперше в історії радянського "правосуддя" на лаві підсудних сиділи не радянські громадяни, а громадяни держави і солдати народу, який першим оголосив війну гітлеризму", — писала друкована в Лондоні польська газета Dziennik Polski про процес, що почався 18 червня 1945 року в московському Будинку профспілок. Судили 16 членів підпільного уряду Польщі, який діяв на території цієї країни під час німецької та радянської окупації.

Їх затримали ще в березні, відразу після того, як радянська армія вибила німців із Польщі. І хоча жоден із цих людей не був громадянином СРСР, арештованих вивезли до Москви. Три місяці слідства та карцерів НКВС на Луб'янці — і вони постали перед обличчям радянської Феміди.

Суд тривав лише чотири дні. Цього стало, щоб за присутності іноземних дипломатів і журналістів вивалити на поляків гору звинувачень в організації диверсій в тилу Червоної армії. Доказів практично не було. Про факти диверсій члени уряду дізналися вже після арешту — від радянської сторони. Після боязких самовиправдань суд визнав трьох невинними, інші отримали різні терміни в'язниць і таборів — від 4 місяців до 10 років. Життя трьох засуджених обірвалося в сталінських катівнях. Серед них був і генерал Леопольд Окуліцький, якого Йосип Сталін у розмові з британським і американським послами назвав "найнебезпечнішим ворогом і злочинцем". Окуліцький — останній керівник Армії Крайової (АК), збройного партизанського руху поляків під час окупації.


Леопольд Окулицкий и его связная, полковник Бронислава Выслоухова, приговоренная в Москве к смертной казни в июле 1941 года, в штабе польской армии в Бузулуке Оренбургской области. Обоих освободили в сентябре 1941‑го после подписания советско-польского договора о сотрудничестве
Леопольд Окуліцький і його зв'язкова, полковник Броніслава Вислоухова, засуджена в Москві до смертної кари у липні 1941 року, в штабі польської армії в Бузулуці Оренбурзької області. Обох звільнили у вересні 1941‑го, після підписання радянсько-польського договору про співпрацю


Лише у квітні 1990 року пленум Верховного суду СРСР скасував вирок полякам через відсутність складу злочину.

Друзі та вороги

Вторгнення німецьких військ до Польщі 1 вересня 1939 року, з якого почалася Друга світова війна, захопило поляків зненацька. Варшава сподівалася на союзницький договір із Великобританією та Францією: три держави зобов'язувалися оголосити війну будь-яким зовнішнім агресорам, які зазіхнуть на територію однієї з них.

Союзники прийшли на допомогу, але швидше на рівні офіційних заяв: збройні сутички на французько-німецькому кордоні закінчилися за кілька днів, ледь розпочавшись.

Повною несподіванкою для Польщі стала і реакція СРСР. Москва та Берлін не приховували своїх союзницьких відносин. Не робили таємниці з підписання за тиждень до війни договору про ненапад, відомого як пакт Молотова—Ріббентропа. Але ніхто, в тому числі й поляки, не знав про існування додаткового протоколу, за яким Німеччина і СРСР визначали межі сфер впливу — Польщі в ньому прописувалася незавидна доля бути розділеною. І тому у вересні 1939‑го, коли польські війська ще обороняли Варшаву, Червона армія окупувала східні землі під офіційним приводом звільнення українських і білоруських трудящих з‑під класового гніту

28 вересня о 13.15 німецький генерал Йоганнес Бласковіц приймав капітуляцію Варшави від генерала Тадеуша Котжеби, а до вечора того дня в Москві Молотов і Ріббентроп уклали новий договір про дружбу та кордони. На порушення всіх міжнародних норм Ради та нацисти офіційно закріпили рубежі захоплених ними територій Польщі. До того ж зобов'язалися співпрацювати, придушуючи польській опір.


Бомбардировка Варшавы немецкой артиллерией во время восстания (лето-осень 1944 года)
Бомбардування Варшави німецькою артилерією під час повстання (літо-осінь 1944 року)


Секретний пункт договору свідчив: "Обидві сторони не допускатимуть на своїх територіях жодної польської агітації, яка стосується території іншої сторони. Вони пригнічуватимуть на своїх територіях усі джерела подібної агітації та інформуватимуть одна одну про заходи, що вживано задля цієї мети".

Радянський конвеєр

Легітимний польський уряд у ніч із 17 на 18 вересня перебрався до Румунії, а за кілька днів — до Франції. Армія лишилася і діяла на свій розсуд, одночасно відбиваючись від ворогів на заході та сході.

Найлютіше чинили опір загони генерала Владислава Андерса. Він спробував вирватися з радянсько-німецького оточення, щоб піти до Угорщини, а звідти — до союзної Франції. Однак під Львовом Андерса важко поранили, і він потрапив до рук НКВС.

У листопаді 1940 року до Москви на Луб'янку вперше було доставлено й Окуліцького. Маючи чин полковника, він очолював львівське відділення підпільного Союзу збройної боротьби. І хоча ця організація за тих часів не мала можливості активно чинити опір, радянські органи не випускали її з ока. Видав Окуліцького зв'язковий. Пізніше він згадував: “Методи НКВС, який пробрався скрізь, повністю деморалізували людей слабких. Скрізь тисячі агентів. У порівнянні з НКВС методи гестапо — просто дитячі".

На Луб'янці Окуліцькому довелося пройти кілька кіл пекла. Його залишали на кілька днів у камері з цілодобовим яскравим електричним освітленням. Але найважчим був так званий конвеєр. Радянська письменниця Євгенія Гінзбург, яка сама пережила подібне, описала цю технологію: “Безперервний допит. Вони міняються, а я залишаюся та сама. Сім діб без сну та їжі, навіть без повернення до камери. Добре поголені, виспані, вони проходили переді мною мов уві сні. Мета конвеєра — виснажити нерви, знесилити фізично, зламати опір, змусити підписати те, що їм потрібно".

Окуліцький зламався і назвав кількох своїх колег по підпіллю із позивними зв'язкових і адреси явочних квартир.

Можливо, і він, і генерал Андерс розділили б долю 15 тис. польських офіцерів, полонених радянськими військами восени 1939‑го і розстріляних у Катинському лісі під Смоленськом навесні 1940‑го. Але щойно Німеччина оголосила війну СРСР і Сталін отямився після шоку, Кремль зробив ставку на поляків.


Подписание советско-польского договора о сотрудничестве в Лондоне осенью 1941 года. Слева за столом — Владислав Сикорский, премьер польского правительства в изгнании, справа — Иван Майский, посол СССР в Великобритании
Підписання радянсько-польського договору про співпрацю в Лондоні восени 1941 року. Ліворуч за столом — Владислав Сікорський, прем'єр польського уряду у вигнанні, праворуч — Іван Майський, посол СРСР у Великобританії


У липні 1941‑го в Лондоні польський прем'єр-міністр у вигнанні генерал Владислав Сікорський і радянський посол у Великобританії Іван Майський, поляк за походженням, підписали угоду про співпрацю двох урядів. Договір передбачав амністію всіх польських ув'язнених і військовополонених на території СРСР. З них вирішили створити військові підрозділи для боротьби з Німеччиною.

На початку серпня шеф НКВС Лаврентій Берія запросив до себе в кабінет генерала Андерса і повідомив, що лондонський уряд призначив того командувачем польськими військами в СРСР.

У грудні 1941 року до Москви прибув і сам Сікорський. На переговорах зі Сталіним поляки запропонували перекинути їхні загони з території Союзу на Захід. Польський посол у СРСР Станіслав Кот писав, що господар Кремля відреагував на це різко: "Якщо поляки не хочуть тут воювати, то нехай прямо і скажуть: так чи ні. <...> Можемо всіх віддати. Самі впораємося. Відвоюємо Польщу і тоді вам її віддамо. Але що на це люди скажуть?"

Проте Андерсу дозволили вивести в Іран сформовану ним в СРСР 50‑тисячну армію. Місце передислокації обрали невипадково: 1941‑го цю країну окупували британські, радянські, а трохи пізніше й американські війська з тим, щоб Гітлер не вплинув на Тегеран, який мав під своєю орудою багаті нафтові родовища.

З Ірану армію Андерса перекинули до підконтрольної Великобританії Палестини, а звідти — на фронти в Північній Африці й Італії.

Зі штабом Андерса із СРСР поїхав і Окуліцький.

А в травні 1944‑го полковник висадився з парашутом в окупованій німцями Польщі та приєднався до підпілля. Тоді Союз збройної боротьби вже переформували в Армію Крайову.

У серпні 1944‑го у Варшаві під керуванням АК спалахнуло антигітлерівське повстання. Червона армія стояла в передмістях польської столиці. Однак на допомогу повсталим не поспішала. Ба навіть радянські війська затримували регіональні загони АК, які поспішали до Варшави зі зброєю. А Сталін у депеші британському прем'єру Вінстону Черчіллю назвав повстанців "групою злочинців, які, щоб отримати владу, влаштували варшавську авантюру". В результаті німці зрівняли польську столицю із землею. Загинуло близько 200 тис. цивільного населення Варшави, а командувач АК Тадеуш Коморовський і повстанці, які підпорядковувалися йому, здалися німцям.

За наказом із Лондона Окуліцький, який уник арешту, очолив АК після повстання. Але щойно Червона армія вийшла до кордонів Німеччини в січні 1945 року, він розпустив армію, звелівши всім солдатам "розходитися по домівках, у кого вони ще залишилися".

Найсправедливіший

Керівництво АК законспірувало регіональні штаби руху, наказавши заховати зброю та радіопередавачі. Внутрішнє розпорядження для армії зазначало, що все це слід використовувати у разі загрози незалежності Польщі з боку СРСР. НКВС швидко дізналося про цю тактику, й у березні 1945‑го маршал Георгій Жуков звернувся до керівництва підпільного уряду з пропозицією про зустріч, щоб обговорити подальшу співпрацю.

27 березня керівництво підпілля на чолі з Окуліцьким прибуло на віллу НКВС у Прушкові, містечку неподалік Варшави. Всю делегацію з 16 осіб заарештували і наступного дня вже допитували на Луб'янці. Вранці 18 червня членів підпільного уряду під конвоєм ввели до залу суду в московському Будинку профспілок.

Засідання вів досвідчений у таких процесах Василь Ульріх, голова найгучніших сталінських процесів 1930‑х.

Підсудні відмовилися від захисту, бо не були впевнені в правильності перекладу їхніх показань. Майже всі вони говорили російською та мали юридичну освіту. Хоча це їм не допомогло, та й не могло допомогти: суд тривав лише чотири дні, а вироки були заздалегідь погоджені в Кремлі.


Генерал Окулицкий (на фото — справа) во время суда спрашивает у своего коллеги, слышал ли он о диверсионных заданиях в тылу Красной армии
Генерал Окуліцький (на фото — праворуч) під час суду запитує у свого колеги, чи чув він про диверсійні завдання в тилу Червоної армії


Підсудним ставилася за провину організація диверсій на землях, зайнятих Червоною армією. Окуліцький в ході самозахисту ставив ті самі питання всім своїм колегам: "Чи чули ви від мене накази про диверсії?" Всі відповідали: "Ні". Далі генерал питав: "Від кого ви чули про факти диверсії?" Відповідь: "Від радянського керівництва".

Окуліцький очолював АК лише два місяці. До того ж генерал стверджував, що всі дії регіональних загонів армії, в яких суд вбачав диверсійний умисел, здійснювалися без погодження з центральним керівництвом. Для цього Окуліцький і його колеги просили викликати кількох командирів таких підрозділів — адже вони перебували в цей час на Луб'янці. Суд відмовив.

Ульріх і його соратники багато уваги приділили вибуху на залізниці в Західній Білорусі в ніч з 17 на 18 вересня 1939 року. Його здійснив загін польської армії, яка тоді ще не капітулювала, під керівництвом одного з підсудних — Станіслава Янковського. "Навіщо ви це зробили?" — запитав у нього Ульріх. "Це був протест проти вторгнення СРСР до Польщі", — відповів підсудний. Далі Ульріх, "забувши" про пакт Молотова—Ріббентропа, почав соромити "невдячних" поляків: "Але ж уже йшла війна з німцями. Але ж ми боролися зі спільним ворогом". Подібними настановами супроводжувалися майже всі відповіді підсудних.

Протягом процесу Сталін у Кремлі ухвалював новий уряд Польщі. Для цього до Москви запросили Станіслава Миколайчика, прем'єра польського уряду у вигнанні, який посів цей пост після того, як в авіакатастрофі загинув генерал Сікорський.

На роль президента країни Сталін давно вже нагледів відданого комуніста — Болеслава Берута. До уряду увійшли переважно представники робітничої та селянської партій і соціалісти. Посли Великобританії та США мовчки схвалили склад маріонеткового керівництва повоєнної Польщі.

І, звісно, ніхто із західних представників антигітлерівської коаліції не обурювався з приводу суду над членами підпільного уряду, яким би штучним не було звинувачення.

Загалом, за сталінським мірками, засудженим було винесено більш ніж м'які вироки. 11 осіб було ув'язнено на строк від чотирьох місяців до року, трьох — на п'ять років, Янковському дали вісім років, а Окуліцькому — десять. Двоє останніх живими з радянських в'язниць не вийшли: за актами Луб'янки, вони померли від серцевих нападів. Але тюремне сарафанне радіо повідомляло, що їх убили: Окуліцького — на Різдво 1946‑го, а Янковського — за два тижні до того, як сплив його строк.

Матеріал опублікований у НВ №33 від 11 вересня 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: