5 грудня 2016, понеділок

Як в СРСР пропаганда зробила єдиного ворога з ізраїльських сіоністів і українських націоналістів

коментувати
І ВОРОГ І ДРУГ: Симон Петлюра, один з керівників Української Народної Республіки. Його вважали головним гонителем євреїв. За радянською версією, вони тікали в Палестину і там ставали його однодумцями

І ВОРОГ І ДРУГ: Симон Петлюра, один з керівників Української Народної Республіки. Його вважали головним гонителем євреїв. За радянською версією, вони тікали в Палестину і там ставали його однодумцями

Наприкінці 1960-х влада СРСР заходилася лякати своїх громадян примарою міжнародного сіонізму

Формальним приводом для цього послужила позиція Ізраїлю на міжнародній арені, який не тільки політично, а й силою зброї успішно протистояв спробам Союзу поширити свій вплив на Близький Схід.

За відпрацювання теми взялися домашні ідеологи режиму. Так, 1968 року в Києві вийшов короткий посібник для лекторів-політінформаторів Іудаїзм і сіонізм авторства Трохима Кичка. А за рік у Москві надрукували брошуру політичного історика Юрія Іванова Обережно: сіонізм! Цікаво, що за кілька місяців до цього весь наклад цього опусу згорів на підмосковній дачі автора, але агітку відродили з попелу.

Завдяки їй радянський читач дізнався, що головною провиною засновників Ізраїлю є небажання асимілюватися з народами країн, в яких проживали євреї на момент виникнення сіонізму наприкінці ХІХ століття.

"Чимало англійців та ірландців вже давно перетворилися на австралійців і новозеландців, — писав Іванов, — так само, як чимало українців і французів — на канадців, набувши всіх відмітних рис конкретної нації".


ГРЕМУЧАЯ СМЕСЬ: Израильский сионист и украинский националист в одной упряжке тащат холодную войну. Обложка июньского номера журнала Перец за 1981 год. Тогда израильская авиация разбомбила атомный реактор в Ираке. Если бы не эта операция, реактор смог бы производить оружейный плутоний, и уже в 1983‑м Саддаму Хусейну удалось бы создать атомную бомбу

ГРИМУЧА СУМІШ: Ізраїльський сіоніст і український націоналіст в одній упряжці тягнуть холодну війну. Обкладинка червневого номера журналу Перець за 1981 рік. Тоді ізраїльська авіація розбомбила атомний реактор в Іраку. Якби не ця операція, реактор зміг би виробляти збройовий плутоній, і вже в 1983‑му Саддаму Хусейну вдалося б створити атомну бомбу


Кремль наказав радянській пресі зображати Ізраїль як головного світового агресора. При цьому в жодній агітці не згадувалася, що саме Москва 1947 року дозволила створення єврейської держави в Палестині. А в першому арабо-ізраїльському конфлікті Йосип Сталін підтримував Тель-Авів зброєю.

На піку боротьби із сіонізмом у СРСР його називали предтечею фашизму. І намагалися схрестити з іншим ідеологічним супротивником Кремля — українським націоналізмом. Щоб одним махом битися з усіма ворогами.

Участь етнічних євреїв в українських урядах 1917-1919 років радянські ідеологи, наприклад, подавали як цинічну співпрацю з "буржуазним націоналізмом".

А український гумористичний журнал Перець у 1970-ті роки чи не в кожному числі розміщував малюнки, на яких український тризуб та ізраїльська зірка Давида крокують поруч.

Хто винен?

Офіційно сіоністський рух стартував 1897-го в швейцарському Базелі, де зібрався Перший єврейський конгрес. Програмними для нього були роботи австрійського журналіста Теодора Герцля, що став лідером Всесвітньої сіоністської організації. Незабаром після з'їзду він відвідав турецького султана Абдул-Гаміда і виклав йому прохання надати євреям для заснування держави частину Палестини, історичної батьківщини іудеїв. Тоді нею володіла Османська імперія. Згоди від турків Герцль не отримав.

Але механізм запустив: євреї почали переселятися в пустельні палестинські землі під султанське підданство. Особливо потужним міграційний рух був із Російської імперії, де з кінця ХIХ століття почастішали єврейські погроми. Коли 1917-го в країні почалася громадянська війна, ситуація стала катастрофічною: за кілька наступних років у руйнованій імперії вбили 100 тис. євреїв, ще півмільйона залишилися просто неба.

Історики вважають, що в Україні найбільше погромів вчинили солдати армії Директорії — уряду, очолюваного Симоном Петлюрою. Хоча дослідники застерігають: навряд чи український лідер віддавав накази про це. Погромам сприяли відсутність чіткої центральної влади, плутанина в країні, викликана Першою світовою війною, коли кримінальні елементи могли піти на будь-який злочин, пославшись на незрозуміло чиї накази.

Відомі листівки з відозвою до українського народу, підписані Петлюрою. У них він покладає всю відповідальність за погроми на більшовиків і бандитів, що розплодилися за їхнього сприяння. "Як Головний Отаман Війська Українського, — йдеться в одній такій листівці, — я наказую більшовиків-комуністів, які влаштовують єврейські погроми, карати нещадно і стати на захист змученого народу, а за допомогою військових судів розправлятися з бандитами без зволікання".

Однак за умов політичного хаосу, що панував у країні, навряд чи такі розпорядження мали потужний вплив. А для багатьох євреїв, які пережили погроми, Петлюра став головним українським антисемітом. У травні 1926-го його застрелив на одній з паризьких вулиць якийсь Шалом Шварцбард. Цей виходець з Бессарабії втратив у погромах 15 родичів. Він пояснив в суді свій вчинок мотивами помсти. Звинувачення з боку соратників Петлюри в тому, що Шварцбард діяв як агент більшовицької контррозвідки, не було підтверджено.

Але все це до пори мало цікавило радянських вождів. Відразу після Другої світової війни Йосип Сталін спробував розіграти єврейську карту на Святій землі.

Марні мрії

Після Першої світової війни Великобританія відібрала у Туреччині чималі землі на Близькому Сході. Після перемоги над нацизмом Лондон заявив про готовність вивести звідти свої війська, якщо за це проголосує дві третини країн-членів Організації Об'єднаних Націй.

У Москви на цей випадок було відразу п'ять козирів. Крім того, що СРСР входив до ООН, Сталін домігся, щоб таке ж право було надано Україні та Білорусі, формально незалежним республікам. До того ж членство отримали Польща та Чехословаччина, що виконували волю Кремля.

У травні 1947-го за відхід британців із Близького Сходу проголосували 33 країни проти 13. Лондон сприйняв результат зі скрипом. І залишився байдужим до сподівань євреїв, які пережили холокост. Адже за час своєї присутності в цьому регіоні британці встановили вигідні економічні порядки. Наприклад, 80% нафти Європа отримувала звідси. Еліти Сирії, Йорданії, Іраку були лояльні до Лондона, і він відповідав на їхню приязнь так само.

До кінця війни в Палестину переселилося вже понад 750 тис. євреїв із достатньою кількістю молодих пасіонаріїв у своїх лавах. Їм діставалися далеко не райські, а напівпустельні землі, які вони з ентузіазмом обробляли. Палестинські араби дивилися на це спочатку спокійно. Єврейський лідер Давид Бен-Гуріон вважав їх своїми одноплемінниками, оскільки вони теж мали семітські коріння, і навіть закликав будувати спільну державу.

Спецкомісія ООН, пробувши три місяці в Єрусалимі, навіть придумала красиву формулу майбутньої Палестини: "Євреї принесуть у ці землі європейську освіту і технічні навички, а араби збережуть духовну унікальність регіону".

Це не влаштовувало лідерів сусідніх арабських держав. Вони закликали палестинських чоловіків збиратися в озброєні загони, а їхнім сім'ям запропонували переселитися в табори біженців. З тим, щоб, витіснивши євреїв спільними зусиллями, араби могли спокійно повернутися на попередні місця.


ТЕПЛЫЙ ПРИЕМ: Британские солдаты задержали нелегального еврейского мигранта в принадлежавшей им Палестине, 1947 год
ТЕПЛИЙ ПРИЙОМ: Британські солдати затримали нелегального єврейського мігранта в Палестині, яка їм належала, 1947 рік


Голда Меїр, майбутній прем'єр-міністр Ізраїлю і перший посол країни в СРСР, згадувала: "Я ходила узбережжям Яффи (арабське місто-супутник Тель-Авіва) і буквально благала їх не виїжджати".

На створенні Ізраїлю наполягав Радянський Союз. Сталіну хотілося хоч якось обмежити британський вплив на Близькому Сході та мати там союзника. До того ж єврейські поселенці заявляли про свої соціалістичні погляди, а їхні сільськогосподарські комуни (кібуци) нагадували радянські колгоспи. Представник Кремля в ООН Андрій Громико озвучив волю Сталіна на Генасамблеї: "Той факт, що жодна західноєвропейська держава не змогла захистити елементарні права єврейського народу і врятувати його від рук фашистських катів, пояснює прагнення євреїв створити свою власну державу. Було б несправедливо позбавити єврейський народ цього права, особливо з огляду на те, що йому довелося пережити під час Другої світової війни". Сіонізм тоді ще в Москві не асоціювали з фашизмом.

14 травня 1948 року Бен-Гуріон проголосив незалежність Ізраїлю. Наступного дня Ліга арабських держав атакувала новонароджену державу. Євреї не мали чим воювати. США оголосили ембарго на постачання зброї в регіон. Зате Великобританія продовжувала постачати її арабським країнам, пославшись на вже укладені договори. Допоміг Сталін. Після недовгих переговорів у Москві голова ізраїльського МЗС Моше Шевток надіслав у Тель-Авів шифрограму, щоб там готувалися зустрічати зброю. За кілька днів її вже везли літаки з аеродромів Чехословаччини та Югославії. А оскільки вся вона була трофейна, то Кремль міг розігрувати подив із приводу підозр у розпалюванні війни.

У лютому наступного року почалися мирні переговори між Ізраїлем та арабськими країнами: війну за незалежність євреї виграли. Але вони майже відразу розчарували Кремль. Тель-Авів не виявляв жодних ознак любові до радянського вождя. Навіть за наявності своєї компартії головними святами для Ізраїлю залишалися старі іудейські, а ідейними авторитетами — національні.

Змова невдячних

Москва змінила ставлення до Ізраїлю, і це миттєво відбилося на внутрішній політиці: на початку 1953 року в СРСР завершувався сфабрикований процес у "справі лікарів". Влада звинуватила їх в отруєнні високопосадових пацієнтів і, зокрема, голови Верховної Ради Союзу Андрія Жданова. Оскільки більшість засуджених були євреями, в радянській пресі з'явилися повідомлення про "антирадянському сіоністську змову". Кремль згорнув підтримку Ізраїлю в ООН і на час відкликав свого посла з Тель-Авіва, а незабаром і поготів – став забезпечувати зброєю Єгипет і Сирію.

До цього часу в Мюнхені почала мовлення радіостанція Свобода. Програми українською мовою за можливістю повідомляли про реальний стан речей в Союзі. Багато уваги приділялося історії, зокрема рухам за незалежність України.

Кремль ледве розправився з підпіллям УПА і був змушений вступити в інформаційну війну. Москва спробувала відповісти формулою: націоналісти-бандерівці співпрацювали з нацистами, тому вони — вороги всього прогресивного людства.

Аж тут почали з'являтися спогади ізраїльтян, які пережили війну. Виявилося, що в УПА було чимало євреїв, особливо медиків. Про одного з них, з позивним Кум, згадував підполковник Степан Фрасуляк. Лікар пояснив, чому він в українському підпіллі: "Я з категорії людей, які добре і довго пам'ятають. Під час німецької окупації УПА врятувала мене від смерті. Чому я маю не бути їй вдячним і не допомагати повстанцям будувати Україну?"


ГОТОВЫ К ВСТРЕЧЕ: Бойцы израильской самообороны на улице Яффы через неделю после начала Первой арабо-израильской войны
ГОТОВІ ДО ЗУСТРІЧІ: Бійці ізраїльської самооборони на вулиці Яффи через тиждень після початку Першої арабо-ізраїльської війни


Радянським ідеологам довелося поставити знак рівності між українськими націоналістами, сіоністами та фашистами.

Пропагандистські брошури обов'язково згадували можливі контакти одного з лідерів сіоністського руху Володимира-Зеєва Жаботинського з Петлюрою. Той-таки Іванов писав: "Жаботинський був спішно надісланий до України. Йому належало встановити співпрацю з Петлюрою". Хоча деякі історики стверджують, що такі переговори проводилися з метою створення єврейських загонів самооборони.

Кичко у своїй антисіоністської агітці стверджував, що після вбивства Петлюри "одеська газета Известия помістила таку дотепну карикатуру: емігрант Жаботинський, схилившись над могилою ката Петлюри, скорботно голосить: «Нехай буде земля тобі пухом... з єврейських перин»". І тут-таки пропагандист додавав: "Не дивно, що вихований Жаботинським лідер профашистської партії Херут Менахем Бегін [прем'єр-міністр Ізраїлю, лауреат Нобелівської премії миру] заявив: «Протягом десятиліть ми шукаємо єврейського Муссоліні. Допоможіть нам знайти його. Це людина, яка врятувала б людство від комунізму»".

Джерела цих цитат дуже сумнівні. А кремлівські цензори не обтяжувалися доведенням їхньої достовірності.

Художник-карикатурист Анатолій Василенко, який працював тоді в журналі Перець, згадує про сіоністсько-бандерівську пропаганду так: "Це були вже 70-ті роки. Мало хто тоді серйозно сприймав таку пропаганду. Всі розуміли, що це вигадки Москви. У нас євреїв було півредакції. Всі з гумором до цього ставилися".

Про безсилля цієї пропаганди свідчило й те, що радянські євреї саме в той період масово подавали заяви до офіційних органів, бажаючи назавжди залишити Союз. Спочатку їх просто ігнорували. Траплялося, зачиняли у в'язницях або психлікарнях. Але в лютому 1971-го в приймальню громадян Верховного ради прийшла група "відмовників" і влаштувала сидячу демонстрацію — просили дозволити їм виїхати до Ізраїлю. Влада відреагувала по — радянськи: пообіцяли, але з вимогою надати купу документів. Коли за кордоном дізналися, що декілька активістів потрапили за грати, під посольствами СРСР раз у раз почали з'являтися пікети на підтримку "відмовників".

Євреїв усе ж почали випускати із Союзу. І ці колишні радянські громадяни, незважаючи на ідеологічну обробку, з великим задоволенням прямували туди, де войовничі євреї в компанії з українськими націоналістами намагалися зруйнувати мир у всьому світі.

Матеріал опублікований в НВ №42 від 13 листопада 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: