23 березня 2017, четвер

Історія одного отця. Як голова УКУ став авторитетом нації - спецпроект НВ

Гудзяк не думає про роль власної особистості в історії, а робить те, на що його послав Всевишній
Фото: Юрій Дячишин

Гудзяк не думає про роль власної особистості в історії, а робить те, на що його послав Всевишній

НВ публікує рейтинг людей, чиї вчинки і слова викликають безумовну повагу та підтримку співвітчизників. Четвертий у ньому — президент УКУ отець Борис Ґудзяк. Він розповідає, чому з американського дитинства у нього була одна дорога — в українську зрілість

Громадянин США, син українських емігрантів, греко-католицький священик. А ще — поліглот, випускник Гарварду, вчений. І засновник одного з найбільш передових і швидко зростаючих університетів України — Українського католицького університету (УКУ). Все вищесказане об'єднує у собі президент УКУ Борис Ґудзяк.

Важко зрозуміти, у якій зі сфер — освітній чи релігійній — його авторитет вище. Але сам Ґудзяк не думає про роль власної особистості в історії, а робить те, на що його направив Всевишній.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

У зумовленість речей він вірить вже хоча б тому, що сам став священиком всупереч обставинам, але завдяки молитві своєї матері.

Про неї, про американське дитинство, про Рим, свій перший візит до радянської України і його теперішні побоювання за історичну батьківщину Ґудзяк розмірковував у компанії НВ.

Жертва Небесної сотні змусила нас відійти від горезвісного "моя хата з краю"

Мої батьки родом зі Львівщини. Обидва — 1926 року народження. Уявіть собі дітей нижчого середнього класу, батьки яких не мали вищої освіти. Дід мами вирощував свиней і торгував ними, а батько був ковалем. Їхній будинок — дві кімнатки і кухня загальною площею, не впевнений, що у 50 квадратних метрів, — номер 35, він по цю пору стоїть на вулиці Шевченка у Золочеві. До війни вона звалася Глинянською, а номер будинку був 33.

Дитинство мами було щасливим завдяки великій любові батьків і їх взаємоповазі. Молодша з сестер досі живе у Нью-Йорку, а старша у січні 1945‑го загинула в [перебуваючи в лавах] УПА.

Своїх дочок дід віддавав вчитися у приватну українську школу, а не державну польську. Тоді взагалі був своєрідний підйом української самосвідомості.

У батька сім'я була складнішою, хоча я дізнався про це, тільки коли приїхав до Радянського Союзу — в 27 років. Виявляється, він був десятою дитиною в сім'ї. Моя бабуся і дід по лінії батька мали десятеро дітей. Вісьмох поховали: шестеро померли у дитинстві, а двоє — у віці 25 і 30 років. До 1939 року дожили лише двоє — мій батько і його брат. Війна призвела до того, що батько опинився на Заході, а брат — у Сибіру. Ось так його батьки залишилися без дітей, привівши на світ десяток. При цьому моя бабуся завжди закликала жінок не робити аборти. Напевно, вона була сильною жінкою, я її не знав.

Батько мій помер дев'ять років тому, а мама жива, хоч і у поганому самопочутті — у неї пішов 90‑й рік життя.

У США мої батьки потрапили майже одночасно. Мама з сестрою і батьком — у 1949 році, а батько — у 1950‑ому. Зустрілися вони у Нью-Йорку, в українській церкві. Батькові довелося провчитися три роки, щоб отримати можливість відновити медичну практику, а мама весь цей час перебивалася на важкій роботі. Потім батька в якості стоматолога призвали до американської армії і відправили служити до Німеччини — адже він знав мову. Ось там вони трохи встали на ноги завдяки його зарплатні.

Після повернення до Штатів, батьки переїхали до містечка Сіракузи — одного з найбільш сніжних в усій Америці. Це був час великого фінансового буму. Тоді на найбруднішій роботі можна було заробити за годину, скажімо, на 25 л бензину. А мій батько був добрим стоматологом. Тому вони досить швидко побудували середній будиночок, придбали автомобіль, потім другий, багато витрачали на нашу освіту і подорожі. До речі, нещодавно у мене розболівся зуб, я в Римі пішов до лікаря, і він запитав: "Скільки років пломбі?" Я відповів: “37. Її ще батько ставив". Він не міг повірити.

Священиком мене зробила материнська молитва. Я сам дізнався про це у 45 років, прочитавши її інтерв'ю в якійсь українській газеті.

У моїх батьків довго не було дітей. Лікарі казали, що і не буде. Через 10 років шлюбу батьки почали процес усиновлення, і мама у 34 роки несподівано завагітніла. У церкві вона дала обітницю: якщо народиться здоровий хлопчик, то стане священиком. Мені вона про це ніколи не говорила. Ніколи ні до чого не схиляла. Просто молилася про це і виховувала нас із братом (він з'явився трохи пізніше, ніж через рік) з певними моральними принципами.

Не всі підтримали моє рішення стати на шлях священства. Багато хто вважав, що зі мною щось не в порядку. Мій батько різними способами, іноді вельми конфронтаційними, намагався мене з цієї дороги змістити. Оточення моїх батьків і мої однолітки жаліли мене — ніби нормальний хлопець, добре вчиться, шкода людини, стане священиком, бідненький. Я був винятком, який підтверджує, що немає більш сильного спонукання, ніж материнська молитва. Навіть якщо ти про неї не знаєш.

Целібат — одне з найважливіших рішень у житті. На його прийняття пішло 15 років — я закінчив семінарію у 23 роки, а священиком став у 38. Мене ніколи не покидало покликання стати ним, але довго стояло питання: одружуватися чи ні? Були стосунки, які могли еволюціонувати у подружнє життя. Навіть, наприклад, у 27 років, коли я вже був впевнений, що одружуватися не буду, здав докторські іспити, готував дисертацію. Але ось пішов на одну вечірку — і світ перевернувся з ніг на голову. Потім все точно так само стрімко розвалилося, і кілька років я був сам не свій. Можливо, подібне навіть не один раз в житті траплялося. Цей досвід змусив мене зрозуміти важливі речі у людському житті, не дозволив мені стати черствим, закостенілим і дав зрозуміти, що все визначено. Хоч я ще довго сумнівався.

Зараз, у 55 років, звичайно, вже легше, певні процеси заспокоїлися. За мною вже більше, ніж переді мною.

Я щасливий, хоч у мене немає інтимної любові, сім'ї, дружини, дітей. Зате є дуже багато людей, яких я люблю і які люблять мене. Моє становище неодруженого дозволяє мені бути присутнім у багатьох місцях і їздити. Тільки за останні десять місяців я був у 12 країнах. Бідна була би сім'я при мені такому — позбавлена моєї присутності, моєї уваги. Наука, якій я присвятив у Гарварді дев'ять років, теж мало часу для сім'ї залишала б.

Я був єдиним Борисом в усьому місті. Через фільм, де одноіменний персонаж грав монстра, мене теж називали чудовиськом. Був ще мультик часів холодної війни — там коротун-кагебіст носив це ім'я, а секретарка у нього була Наташа. Коли я представлявся, всі зазвичай відразу жартували: "А як там Наташа?" Бувало навіть, я говорив батькам: "Не могли мені інше ім'я вибрати?!" Але потім усвідомив, що так мене легше запам'ятати.

Батьки взагалі не мали почуття неповноцінності, не боялися говорити з нами українською на вулиці, наш пес мав галицьке прізвисько  — Бровко, а кішка була Муркою. На обід у нас завжди був галицький суп, і в суботу ми ходили у школу українознавства, а в неділю — в українську церкву.


Фото: Юрий Дячишин
Фото: Юрій Дячишин


В американській провінції нас виховували у галицьких традиціях. Ми зростали під розповіді про українську інтелігенцію, нам прищеплювали інтерес до історії України, до її культури. Це було дуже цікаве життя, воно цементувало відчуття спільноти, єдності у той час, коли Захід розвивав індивідуалізм. У деяких сім'ях діти бунтували проти цього батьківського відчуття відповідальності за Україну, а моя мама була педагогом, який демонстрував нам красу й багатство цієї країни, культури, духовності. Їй це коштувало великих зусиль. Батьки взагалі жили для нас. Я по сьогоднішній день є маминим утриманцем, навіть будинок у Львові куплений моїми батьками.

Йосиф Сліпий [кардинал, предстоятель УГКЦ з 1963 року] відіграв особливу роль у моєму житті. Саме після знайомства з ним у 1968 році я захотів вступити до семінарії, відкритої ним у Римі при Українському католицькому університеті. Але спочатку, за наполяганням батька, треба було закінчити світський університет — філософський і біологічний факультети.

Успадкувавши від батька велику ефективність, я вирішив зробити це за два роки замість чотирьох. Я брав подвійне навантаження, і інколи пари у мене були з 8:30 ранку до 22:00 вечора. Влітку і на канікулах я вчився теж, але все‑таки закінчив університет на відмінно з двома дипломами. Потім три роки у семінарії в Римі я жив разом з патріархом Йосифом. Для мене, провінційного хлопця з американського містечка, це відкривало цілі світи. Він, українець, який боровся з головним викликом ХХ століття — тоталітаризмом — і переміг, уособлював для мене головні цінності.

Ми зростали під розповіді про українську інтелігенцію, нам прищеплювали інтерес до історії України

Він був для мене прикладом, маяком у духовному напрямку і у подорожі, яка була не тільки українською, а й універсальною. Ми, учні з різних країн, ставали в Римі семінаристами... Львівської єпархії. Це було тоді більш нереально, ніж готуватися стати семінаристом на Марсі. Нам навіть віз туди [в Україну] не давали. Але він все одно говорив, що готує нас на зміну, а ми були надто молоді, щоб йому не вірити.

Вперше я побував в Україні 17‑річним. Ми з мамою і братом приїхали до Львову з туристичною екскурсією. Тоді потрібна була окрема віза на кожне місто, і на мамину батьківщину, Золочів, ми просто втекли. Свій будинок мама навіть не впізнала спершу — їй не доводилося раніше проїжджати повз нього на автомобілі. Чужі люди, які там жили, злякалися і подумали, що ми хочемо забрати будинок. А мама попросила вклонитися стінам, де вона провела щасливе дитинство.

Для неї це було дуже сильне переживання, хоча 34 роки минуло. До сьогоднішнього дня "вдома" вона говорить про Золочів.

А нам було важливо нарешті опинитися в україномовному місті і зустрітися з родиною.

Розчарування в Україні у мене не сталося. Батьки дуже романтизували свою батьківщину. Про сантехніку, звичайно, не розповідали. Коли вона [сантехніка] стала для мене реальністю, не було розчарування. Можливо, й тому, що мені було властиво тяжіти до позитивного і не звертати уваги на негатив.

У 1988‑му я приїхав на піврічне стажування до Києва, жив у гуртожитку і був дуже щасливий. Ганяв у гості до [поета Івана] Драча і [поета Дмитра] Павличка, обертався в літературному бомонді. Одночасно я таємно входив у контакт зі священиками греко-католицької церкви, яка тоді ще була в підпіллі, і писав про це звіти, які особисто вручив у 1988 році Іоанну Павлу II у Ватикані.

На той час я вже зрозумів, що крига тут, в Україні, скресла. Що треба залишатися і працювати тут. Тоді ж я вперше задумався про університет — прототип того, який Йосиф Сліпий створив у Римі.

Моя батьківщина тепер там, де люди. Я жив потроху і в Польщі, і в Італії, і в Канаді, в Америці, звичайно. Я майже щомісяця буваю в Бельгії. Я дуже люблю Рим, маю сентимент до Варшави.

Львів, університет, будинок батьків — особливі місця для мене.

Зараз багато часу проводжу в Парижі. Я весь час з валізою. Але все це не географія для мене, а антропологія і соціологія.

Я дивлюся на події в Україні зі страхом і надією. Я усвідомлюю жахливість війни і небезпеку подальшого її розвитку, за якого жертви будуть обчислюватися вже не сотнями, а тисячами. Я передбачаю травми, які вона завдасть нам усім — навіть тим, хто просто не спав ночами за читанням новин. Але я також бачу, як жертва Небесної сотні змінила людей і змусила їх відійти від банальностей і славнозвісного українського "моя хата з краю".

Сподіваюся, що ми це не розміняємо,— занадто дорога ціна.

Спецпроект підготував Роман Фещенко

Матеріал опублікований в НВ №30 від 21 серпня 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: