29 травня 2017, понеділок

Соціолог Ірина Бекешкіна за допомогою власних досліджень препарує країну

Соціолог Ірина Бекешкіна за допомогою власних досліджень препарує країну
Ірина Бекешкіна, світило в галузі соціології, за допомогою власних досліджень препарує країну і рекомендує політикам серйозно замислитися над тим, що відбувається

Соціолог Ірина Бекешкіна знає про українців майже все. Вже 20 років вона вивчає настрої, уподобання та закономірності функціонування українського суспільства, працюючи в Інституті соціології та очолюючи фонд Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва. За цей час захоплений наукою соціолог стала одним із найавторитетніших і найцитованіших експертів щодо електоральних настроїв українців.

Цієї популярності, та й роботи соціологом могло б і не бути, якби наприкінці 90‑х Бекешкіна, філософ за освітою, практично випадково не прийшла працювати у створений при Академії наук Інститут соціології. "Соціологія сама вибрала мене, а потім я захопилася",— знизує плечима дослідник, уточнюючи, що її найбільш цікавить політична соціологія. На якій Бекешкіна і спеціалізується, вивчаючи електоральні особливості поведінки українців.

Бекешкіна досі працює в Інституті соціології, паралельно очолюючи фонд Демократичні ініціативи. Вона стала головою організації п'ять років тому після раптової смерті її засновника Ілька Кучеріва.

Головне, що вдалося Бекешкіній,— це зберегти репутацію фонду як чесного замовника соціологічних досліджень, вважає Гліб Вишлінський, виконавчий директор Центру економічної стратегії.

А це не найлегше завдання, адже в Україні соцдослідження — звичний інструмент передвиборчої кампанії. "Намальованими" цифрами рейтингів політтехнологи часто намагаються переконати виборців у популярності того чи іншого кандидата. За словами Бекешкіної, найбільше тиснули на фонд за президентства Леоніда Кучми, а за часів Януковича за допомогою скандальних "диктаторських" законів від 16 січня 2014 року йому збиралися надати статус іноземного агента.

Бекешкіна розмовляє з НВ у холі третього поверху Інституту соціології Академії наук України. Бесіда про трансформації українського суспільства раз у раз переривається звуком чиїхось кроків на сходах. Але в кабінеті Бекешкіної інтерв'ю проводити не можна — можна перешкодити трьом співробітникам, з якими ділить робочий простір провідний соціолог країни.

Українці вирізняються скептицизмом щодо влади. Наприклад, український уряд мав позитивний рейтинг лише після помаранчевої революції, та й то недовго. А от після виборів 2014 року в грудні новоствореному уряду довіряли 36%, а не довіряли — 55 %, як, до речі, і новообраній Верховній Раді — довіряли 31%, не довіряли 57%.

Причому цікаво: запитуємо людей після виборів — "як ви вважаєте, чи правильний вибір зробили?" відповідають — "так". А на питання "чи довіряєте Верховній Раді?" кажуть "ні". Взагалі, у Верховної Ради позитивний рейтинг довіри був лише один-єдиний раз — після помаранчевої революції, притому парадоксально — це була стара Верховна Рада на кінець своєї каденції. Але після революції тоді був ось такий сплеск оптимізму, довіри, надії,— що почали довіряти навіть тим, у кому раніше розчарувалися. Більше такого ніколи не було, розчарування надовго віднадило українців від позитивних емоцій щодо політиків.

Росіяни більше схильні до монархії, а українці — до анархії

Схильністю не довіряти владі українці відрізняються від росіян. Я це сформулювала так: росіяни більше схильні до монархії, а українці — до анархії. Причина в тому, що Україна довго не мала своєї державності, влади, яку вона вважала своєю. Завжди була чужа — Російська імперія, СРСР, колективізація, голодомор. Мовляв, влада просто є, їй треба підкорятися. І українці ніколи не наділяли її тієї сакральністю, яка, скажімо, була в Росії. Не від Бога вона. Тому у нас недовіра до влади всерйоз і надовго.

Це не означає, що в Україні представники влади не можуть завоювати довіру людей. Це не безнадійна справа. На місцевому рівні є приклади тих, кому довіряють. Той-таки [нинішній голова парламенту Володимир] Гройсман, який виграв вибори мера у Вінниці двічі. І вдруге — в першому турі з результатом 72%. І це не поодинокий випадок. Коли люди бачать результат, вони довіряють.

Зараз часто говорять, що Україна повернулася в 90‑ті. Нічого подібного! Тоді були переважні злидні, зараз люди хоч і збідніли, але не настільки. Якщо подивитися на доходи, то в 1998 році в Україні середня заробітна плата була $41, в 2015 році — $94. Я б сказала, що ми повернулися на рівень 2006 року, коли середня зарплата була $113. Максимальною вона була у 2008‑му — $202, потім — після економічної кризи — почала падати: у 2010‑му — $147, у 2012‑му — $178.

Парадоксально, але останні два роки соціальне самопочуття українців вище, ніж будь-коли. У моніторингу Інституту соціології є інтегральний індекс соціального самопочуття, який вираховується з 1996 року за результатами відповідей більш ніж на 20 питань. Так от, останні два роки індекс соціального самопочуття становить 39,5 бала, а в заможному, стабільному 2012‑му — 37,2 бала. А найнижчий показник був 1998 року — 33,7 бала.

Українці останні два роки відчувають більше позитивних емоцій, ніж у стабільному 2013‑му. У моніторингу Інституту соціології є питання про те, що відчувають люди, коли думають про майбутнє України. Так от: у 2013 році оптимізм відчували лише 14 %. Наступний, трагічний 2014 рік — анексія Криму, війна, а оптимізм відчувають майже вдвічі більше українців — 23,5%. 2015 рік — час катастрофічного падіння життєвих стандартів, а оптимізму стало лише ненабагато менше — 23%. Хоча оптимістів і не більшість.

Чому так? У 2013 році було відчуття цвинтаря. Що ми в трясовині, яка нас потихеньку засмоктує. Відчуття, що нічого хорошого вже не станеться, було особливо гострим, коли стало зрозуміло, що Янукович не збирається підписувати угоду з ЄС. І хоча зараз оптимізм не переважає, у багатьох виникли драйв, упевненість у своїх соціальних можливостях і силах. Це компенсує зубожіння. Наприклад, такий показник, як "відчуття безвиході", в 2013 році відчували 18%, а в 2015‑му на 5% менше — 12%. І це притому, що, згідно з усіма опитуваннями, зараз половина людей заощаджують на одязі, а третина — на їжі.

Ще один компенсатор — гордість за свою країну. Стандартне питання у моніторингу Інституту соціології — якою мірою ви пишаєтеся чи не пишаєтеся тим, що є громадянином України? В заможному 2013‑му ймовірніше пишалися і дуже пишалися — 47% українців, у 2015 році таких було вже 67%. Зростання — 20%.

 

ПРОЙШЛИ КРІЗЬ ВОГОНЬ: На думку Ірини Бекешкіної, Євромайдан зробив
українців гордими оптимістами, і вона підтверджує це за допомогою цифр

 

Зараз в Україні інтенсивно формується політична нація. При цьому патріотизм перестає залежати від того, якою мовою — російською чи українською — розмовляє людина. Нинішній свідомий українець — це той, хто несе відповідальність за стан справ у країні, що воює, дає гроші на благодійність, виступає проти корупції. І це не залежить від мови.

Так ось: тих, хто відчуває особисту відповідальність за стан справ в Україні, стало більше. У 2013 році було лише 16% людей, які відчували хоча б часткову відповідальність. Зараз таких 30%. Плюс 3% тих, які відчувають повну відповідальність.

Так само — майже вдвічі — зросла кількість людей, які почуваються відповідальними за стан справ у своєму місті або селі. Два роки тому таких було 26%, зараз — 41%.

Екстремальна ситуація, коли в небезпеці опинилася країна, згуртувала людей, потужно стимулювала процес формування політичної нації. Новими героями стали волонтери, громадські активісти. Їх, звісно, меншість — 15% тих, хто волонтерствує, бере участь у діяльності громадських організацій. Але їм вірять — довіра до волонтерів навіть вища, ніж до церкви.

Лінія поділу України перемістилася значно східніше. Однією із радикальних змін останніх двох років стало зміна зовнішньополітичних орієнтацій жителів східних і південних регіонів. До Майдану країна ділилася за готовністю інтегруватися з ЄС та Митним союзом, за мовою, а Майдан додав ще одну розмежувальну лінію: 50% Майдан підтримали, 40% — ні.

Причому ці ділення мали чітко виражений географічний характер. Після агресії Росії східний вектор звалився з масової свідомості навіть на сході та півдні. Щоправда, далеко не всі колишні прихильники Росії стали ентузіастами європейської інтеграції, перебазувавшись переважно в категорію "важко сказати" або "не треба нікуди вступати взагалі".

Хоча зараз оптимізм не переважає, у багатьох виник драйв

Донбас і Крим завжди відрізнялися від решти України. Якщо подивитися опитування колишніх років, то й тоді була видна відмінність Донбасу від, скажімо, Дніпропетровської, Запорізької областей. Він був за багатьма параметрам ближчий до Криму. А коли соціологи приєднували Донбас до сходу, до Дніпропетровської та Запорізької областей, а Крим до півдня — Одеської і Херсонської, ці відмінності значною мірою змазувалися.

І Крим, і Донбас однозначно віддавали перевагу інтеграції у східному напрямку, на відміну від тих-таки Дніпропетровської та Харківської областей, де хоча б третина населення орієнтувалася на захід.

Це пояснюється тим, що Крим — єдина територія України, де переважало етнічне російське населення, яке поселили замість депортованих кримських татар. А Донбас — "інтернаціонал", сформований під час радянської індустріалізації, до того ж із незначним відсотком сільського корінного населення.

Крим відрізнявся і від Донбасу. Донецька і Луганська області були значно прагматичнішими. Ми проводили перед кожними виборами опитування про найважливіші проблеми. Так ось в Донецькій області питання надання статусу державної російській мові було на 12‑му місці, в Луганській — на 17‑му. А в Криму — на 4‑му.

Зараз розрив між Донбасом і рештою України збільшується. Я кажу про підконтрольні території, на яких ми, соціологи, можемо проводити опитування. Так, Донбас почав менше орієнтуватися на Росію і Митний союз, але і рух на Захід дуже повільний. Інша Україна розвивається швидше, тому відмінності між регіонами стають все більшими. Але вже добре, що ми хоча б рухаємося в один бік.

Але в Донбасі теж відбуваються зміни. Зараз там суспільство вже не таке однорідне і монолітне, як раніше. В Донбасі (природно, на територіях, контрольованих Україною) розкид громадської думки більший, ніж по Україні. Зміни відбуваються дуже серйозні. Наприклад, членство в НАТО в Донбасі в 2013 році підтримували 0,3%, а 94% були проти, зараз же за всіма опитуваннями — 15-18%. А раніше по всій Україні було 15% за НАТО!

Усі тенденції, про які я кажу,— це дані опитувань громадської думки за минулий рік. Я не знаю, якою буде реакція масової свідомості на той абсурд, який відбувається зараз. Я маю на увазі метушню навколо створення коаліції, новини з корупційного фронту, наступ на громадські організації. Чесно кажучи, навіть боюся приступати до вимірювань, передбачаючи результат. Очевидно, що в суспільстві посиляться настрої розчарування й апатії. З іншого боку — у меншості зростатимуть агресія і схильність до простих рішень проблем. Насильницьких. Це дуже небезпечний шлях. Час політикам замислитись і одуматися.

 

Матеріал опублікований в НВ №13 від 8 квітня 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: