23 серпня 2017, середа

Художник Сергій Братков розмірковує про взаємний вплив українського і російського артистичних світів

Художник Сергій Братков розмірковує про взаємний вплив українського і російського артистичних світів
Фото: Сергій Іллін, PinchukArtCentre
Актуальний художник Сергій Братков, що народився у Харкові, а зараз живе в Москві, зі знанням справи міркує про взаємний вплив українського і російського артистичних світів, який, за його словами, відбувається донині

"З ресторанів у космос не літають" — ця фраза, яку виголосив колись Гагарін, отримала нове життя завдяки харківському художнику Сергію Браткову. Відомий провокатор Братков надав їй нову форму — неонових вогнів, які вивісив в Москві, недалеко від Кремля.

Москвичі, що помітили цитату, побачили в ній сучасний зміст і навіть докір: мовляв, покірливий натовп — той, що наповнює незліченні кафе, не здатен боротися ані зі злом, ані чинити добро, тоді як справжні "космонавти" виходять із протестами на Болотну.

Братков нечасто працює пензлем, а більше використовує інші засоби вираження своїх ідей, особливо фотографію. Разом зі ще одним харківським художником-фотографом Борисом Михайловим свого часу він заснував художню групу Fast Reaction Group (групи швидкого реагування). Тепер обидва вважаються зірками і живуть на дві країни: Михайлов ділить себе між Україною та Німеччиною, а Братков частіше, ніж у рідному Харкові, буває у Москві, куди переїхав ще у 2000 році.

Його називають модним і дорогим, гостросоціальним і навіть майстром чорного гумору. Прагнення розповідати про соціальне неблагополуччя пострадянської країни ще на початку 2000‑х привернуло до Браткова увагу західних колекціонерів і кураторів. Він брав участь у багатьох престижних виставках і навіть двічі у Венеціанській бієнале, де представляв поперемінно то Україну, то Росію.


Один из самых дорогих украинских художников Сергей Братков во время своей выставки в PinchukArtCentre
Один із найдорожчих українських художників Сергій Братков під час своєї виставки у PinchukArtCentre


Серед найскандальніших його робіт — серія фотографій Kids, у якій діти зображені у дорослих образах, що послужило відправною точкою для широкої дискусії про пропаганду педофілії. А його знамениту фотосерію десантників, котрі купаються у фонтанах, сьогодні називають одним з останніх відбитків епохи вільної Москви.

НВ зустрічається із Братковим наступного дня після повернення з Іршавска Житомирської області, де він брав участь в арт-резиденції. Містечко це Братков побачив абсолютно радянським: усе найголовніше там — завод, санаторій, спортзал, баня — було створено в часи СРСР. Такою і стала його робота в резиденції — про атавізми радянського в повсякденному житті.

— Розповідають, що в мистецькій резиденції в Іршанську в одному з санаторіїв намалювали корейський прапор і розмістили фотографії цієї республіки. Вже є реакція на цей проект?

— Я зробив на даху гойдалки ескіз прапора Кореї, а наступного дня хтось запустив у нього два яйця. Коли я закінчив малювати, до мене підійшов літній чоловік і сказав, що "у нас заборонена комуністична пропаганда". Інший відпочивальник взагалі обіцяв мене вбити.

Навіщо це все? Будь-яке місто можна перетворити на популярне місце. Для цього потрібно лише побудувати оперу, створити якесь чудо світу — припустимо, міст і музей сучасного мистецтва. Все це рано чи пізно обросте кафе, готелями і так далі. Мені здається, це універсальний сценарій. Вдень люди йдуть у музей, увечері — слухати музику і робити селфі на тлі дива світу, а потім — бар.

Може Іршанськ стати для мешканців Києва цікавим туристичним місцем? Може. Там є кар'єр, на який варто подивитися, там є водойми, де можна купатися, але потрібен ще музей і концертний зал.

— У вас є серія неонових робіт, одна з найвідоміших — З ресторанів у космос не літають — на набережній у центрі Москви...

— Так, і мені приємно, що вона висіла максимально близько до Кремля. Але нещодавно її зняли. Вона дратувала. Може, тому що біля храму Христа Спасителя її було добре видно з балконів, а може, не подобалася вона судноплавним компаніям, у яких ресторани стоять на річці...

— За допомогою цих неонових вивісок ви розмовляєте з публікою. Чому такі вивіски не з'явилися, наприклад, у Харкові?

— Тому що це дорого. А друге питання — в місті має бути якесь культурне бажання. А тут його поки що немає. Я пам'ятаю, як відразу після Майдану в підвалі Міністерства культури проходили художні асамблеї, і я пропонував скасувати звання художників, усі ці творчі спілки. Мене здивувало те, що один відомий молодий художник сказав мені: як це ти так жорстко хочеш вчинити, у людей похилого віку забрати майстерні?

Я менш радикальний, ніж у попередні роки, в мені з'явилося більше терпимості, але я вважаю, що потрібно було тоді зруйнувати старі радянські механізми, тоді б уся система очистилася і стала ефективнішою. Але спрацювала логіка: як можна звільнити неталановиту людину зі званням? Адже він заслужений, народний... Зрозуміло, що злам системи — дуже травматична річ. Але без травм не вийде.

— Вас називають російським художником, хоча ви лише в нульових переїхали з Харкова до Москви. Ви самі себе вважаєте яким художником?

Злам системи — дуже травматична річ

— Середовище накладає свій відбиток. Коли я приїхав до Москви, всі казали: ой, ти гальмуєш, робиш усе повільно. Але, з іншого боку, я мав перевагу української "гарячості", тоді як там були сильні "холодні" традиції московського концептуалізму. Загалом, у мене вийшов мікс якийсь. Може, це й непогано.

— А зараз ви себе як визначаєте — ви російський чи український? Ось дніпропетровського художника Іллю Кабакова, наприклад, усі вважають російським.

— Ми всі з одного покоління. Зрозуміло, що Кабаков і Михайлов доросліші, але все одно ми на це запитання відповідаємо, що ми — радянські. З радянського часу. З іншого боку, у мене український паспорт, а приналежність художника визначається за місцем народження.

— Але слово радянський настільки затерте. Хочеться якесь інше придумати для людей, які творили в радянський час, але не є при цьому радянськими людьми.

— Складно художникові в цьому сенсі. От уяви, Вольфганга Тильманса ти запитаєш: Вольфгангу, ви німецький художник? Він відповість: "Я — contemporary художник". Адже він був першим, хто отримав британську премію Turner-prize, не будучи громадянином Великобританії. Хоча в Росії, наприклад, є премія Кандинського, яка лише для громадян РФ, і я туди не подаюся, тому що маю український паспорт.

— Як би ви визначили особливості українського молодого мистецтва?

— Молоде українське мистецтво не таке наративне, як мистецтво старшого покоління. В молодих це насамперед колаж: з лівої кишені вони витягують одне, з правої — інше, змішують усе і виходить щось свіже. Тому київські художники займаються сьогодні графікою, малюнком — це модна річ. І більш правдива, вона не виглядає комерційною.

— Але якби вас запитали, яке мистецтво створює обличчя країни, що б ви відповіли?

— Якби я говорив, наприклад, про Великобританію, то сказав би, що її обличчя — це панк, який підтримувався музичною культурою. А Україна в такому випадку — це такий фолк-рок, чи що. Але ж образяться електронники, графісти... Ну і ще Україна — це фотографічна країна. Бо поки ми з Борисом Михайловим живі-здорові, цей напрямок розвивається.

— Між Москвою і Києвом завжди відбувалась активна взаємодія в галузі образотворчого мистецтва. Зараз ситуація змінилася?

— Вплив у мистецькому середовищі визначається кількістю твоїх наслідувачів. Якщо ти успішна людина, то ти підігріваєш амбіції інших художників. В України зараз є можливість впливати на російське мистецтво, тому що Росія замикається у своїх стінах, а Україну хочуть бачити на виставкових майданчиках. Так що якщо зараз сильний художник досягне успіху, то він буде впливати на російське середовище.

— Ви якось сказали, що життя в Росії — це існування всередині сірої дійсності. Як бути художником в умовному Норильську або, приміром, в українській Горлівці, де, крім бетонних стін, нічого немає?

— Мені здається, що художники якраз народжуються в таких "мішках". Ось Київ — чудове місто, але воно більше прихиляє до відпочинку, ніж, наприклад, Харків. У Харкові могли народитися лише брутальні художники. Це все люди із глибокими психотравмами.

Пам'ятаю, у школі я пішов на урок фізкультури, і нам треба було підтягуватися на турніку. Фізрук виставив хлопчиків у ряд, усі в синеньких дешевеньких костюмах. Усі підтягуються, а я завис. Він каже: не відпускай, підтягуйся, ти ганьбиш клас! А один хуліган з класу плюнув мені в обличчя. Від такої ганьби я розтиснув руки, розплакався і втік. Зайшов в гаражі, сів там, витер слину, подивився на те, як її освітлює сонце, і якось захопився. Потім я прийшов додому і сказав мамі, що хочу бути художником.

Подібні травми відбуваються саме в сірих бетонних джунглях.

.

5 питань Сергію Браткову:

— Яку подію у вашому житті ви вважаєте головною?

— Народження.

— Ваше улюблене місто?

— Нью-Йорк. Це місто, в якому ти розумієш, що нікому не потрібен. Ти сам по собі, і воно дає енергію якусь.

— На чому ви пересуваєтеся по місту?

— На метро.

— Який ваш особистий прожитковий мінімум?

— Пачка цигарок, пляшка Coca-Cola, може, ще коньяк... загалом, близько 600 рублів.

— До чого ви прагнете?

— Гідно померти.

Матеріал опублікований в НВ №29 від 14 серпня 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Крупним планом ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: