11 грудня 2016, неділя

Хід хрестом. Про що говорили учасники ходи в Києво-Печерській Лаврі

Паломники, що сидять на асфальті на території Києво-Печерської Лаври
Олександра Горчинська

Паломники, що сидять на асфальті на території Києво-Печерської Лаври

Спостереження за паломниками - учасниками хресної ходи, біля Києво-Печерської Лаври

Сьогоднішня хода православних паломників паралізувала рух практично на всіх центральних вулицях столиці. Не працювало метро, наприклад – Арсенальна, найближча до Києво-Печерської Лаври станція. Саме Лавра була головною точкою в маршруті учасників дійства. Там багато з них збиралися залишитися на всеношну.

Найкоротший шлях до святині з допомогою наземного транспорту можна було подолати, пересівши на маршрутку від станції метро Печерська. Можна сказати, що хресна хода для мене прямо там і почалася.

- Скіко нас чоловік?

- Всі православні!

Перші кілька зупинок я роздивлялася у вікно нескінченні автобуси з поліцейськими та військовими і спостерігала, як бабуся в синій хустці постійно хреститься у вікно маршрутки. Але вже ближче до Арсенальної сюди зайшли паломники – з десяток чоловіків і жінок, на чолі яких був бородатий священик у чорній рясі і з хрестом у руках. Жінки, одягнені в довгі забруднені спідниці, розтягнуті светри поверх футболок і майок (градусник сьогодні показує +28С), з хустками на головах і потемнілими від «дорожньої» засмаги обличчями ледве вмістилися в салон. Заважали їм величезні рюкзаки на спинах, які ті навіть не додумалися зняти в маршрутці. У деяких з них з рюкзаків додатково стирчали квітчасті каремати.

«Скіко нас чоловік?» – гучно запитав чоловік на початку салону, намагаючись порахувати необхідну суму за проїзд.

«Всі православні», - відповів йому інший, з задніх рядів маршрутки.

«До Бога треба звертатися. Він усім дає», - чомусь додала жінка.

Три жінки поруч зі мною, одягнені в довгі літні ситцеві сукні по черзі почали діставати зі своїх маленьких сумочок акуратні шовкові хустинки. Відразу видно – вони теж туди, але, судячи з усього, місцеві. Пішки вони сюди з інших міст точно не йшли.

Водієві вдалося доїхати до Площі Слави. Там, біля входу в парк, довелося висадити пасажирів – вулиця була перекрита поліцейською машиною.

«Нічого, пішки дійдемо», - резюмували паломники, залишаючи салон маршрутки. Одна з них, повна коротко стрижена жінка під 60, виходячи, смачно сплюнула на асфальт. І вони пішли.

Охороняти хресну ходу сюди зігнали ледь не всі правоохоронні структури Києва. Принаймні, виглядало це саме так. Патрульні поліцейські, національна поліція, поліцейські машини і навіть велопатрулі, військові і навіть так званий «РПОП» - «рота поліції особливого призначення». Вздовж дороги – кілька карет «швидкої». У смітників – купа порожніх пластикових пляшок.

Ближче до самої Лаврі відчутний характерний запах біотуалетів, які постояли день на спеці. Вони стоять уздовж дороги. Так само, уздовж дороги, на брівці, сидять учасники хресного ходу. В основному, це жінки різного віку. Але молодих, все ж, менше. Вони збираються групками по кілька чоловік. У багатьох групках – діти. Ті, хто не вмістився на брівку, розсілися на газонах у парку Вічної Слави чи просто на невеликих «острівцях» з трави вздовж дороги. Майже всі – їдять. Пиріжки та інші хлібобулочні вироби, очевидно, куплені тут, в кіосках «Лаврська випічка», свіжі огірки з помідорами, бутерброди і навіть консервацію просто з скляних банок.

Повз проходять люди – чоловіки і жінки різного віку. На шиях у багатьох з них висять паперові ікони в золотому облямуванні

Ближче до Мистецького Арсеналу людей стає більше, як і поліції. Повз мене пробігає повний пузатий чоловік за 40 з густою бородою. Він одягнений у камуфляжні штани, футболку кольору хакі. На спині – рюкзак, а на шиї теліпається величезний дерев'яний хрест з розп'яттям – можливо, сантиметрів 20. Такі, скоріше, вішають на стіни, а не на шию.

На ґанку адміністративного корпусу Арсеналу, просто біля входу, теж сидять паломники – жінки і чоловіки. Навпроти них купчаться поліцейські. На газоні без єдиного руху лежать двоє дітей – хлопчик і дівчинка, років по 6 на вигляд. Кілька разів намагаюся сфотографувати їх на телефон. У підсумку, за своєю спиною чую невдоволений вигук: «Дееевушка!»

Повз проходять люди – чоловіки і жінки різного віку. На шиях у багатьох з них висять паперові ікони в золотому облямуванні, за форматом схожі на стандартні поштові листівки. Деякі несуть великі ікони в рамах в руках перед собою.


Дети отдыхают на газоне неподалеку Киево-Печерской Лавры.
Діти відпочивають на газоні неподалік Києво-Печерської Лаври.


«Перевіряємо підозрілих осіб, - лунає з рації голос поліцейського поруч. – Розбиваємося на групи і патрулюємо територію. Охороняємо громадський порядок. Давайте».

Трохи неподалік, на галявині – натовп паломників. В центрі стоїть жінка середніх років. В руках тримає зім'яті аркуші А4. Вона робить перекличку – зачитує прізвища вголос, по черзі. Після кожного озирається навколо, намагаючись зачепитися поглядом за відповідну людину.


Люди сидят на крыльце административного корпуса Мыстецкого Арсенала
Люди сидять на ганку адміністративного корпусу Мистецького Арсеналу


«Ти б з такою одружився?», - запитує один поліцейський у іншого, киваючи кудись убік компанії молодих учасниць ходи в косинках і квітчастих спідницях. Його співрозмовник задумливо мовчить.

Далі йду до самої Лаври. Збоку – блакитний водовоз з написом «Питна вода». До нього вишикувалася черга. Подекуди з'являються жебраки з пластиковими скляночками в руках – просять милостиню. Посеред дороги – кілька молодих поліцейських про щось розмовляють з пузатими чоловіками під 40. Чоловіки одягнені в сорочки з коротким рукавом і штани, у руках тримають шкіряні барсетки або портфелі – схожі на працівників МВС у цивільному, скоріше за все, на якихось керівних посадах. Біля них зі старанням роздає якісь вказівки Олександр Фацевич, заступник голови Національної поліції України.

Ходімо, я тебе пивом пригощу. Хоч келишок. Це ж краще, ніж чай

Переді мною – двоє чоловіків під 50, на учасників ходи не схожі, одягнені занадто «по-цивільному».

«Ну, ходімо, я тебе пивом пригощу. Хоч келишок. Це ж краще, ніж чай», - говорить один іншому.

Біля входу у Мистецький Арсенал худорлява жінка в синій сукні і сірій хустині голосно розмовляє по телефону.

«Мовчиш і посміхаєшся, а всі думають, що ти дивний, - кричить у трубку вона. – Я приїхала, і це – найголовніше».

Повз проходить невелика колона в кілька десятків людей. Жінки пенсійного віку голосно читають молитви, священик в сірому вбранні несе перед собою великий хрест і хоругву. Перед ними вискакує хлопець-фотокореспондент і починає знімати.

«Яких це новин кореспонденція?» - запитує священик і сміється. Тим часом, поруч йдуть три жінки і обговорюють, як потрапили на хресну ходу і яким чином звідси виїхати.

«Я спонтанно вчора ввечері вийшла на вулицю, а потім сіла в автобус і поїхала сюди. Не збиралася взагалі», - говорить одна, в спідниці в дрібну квіточку.

«А додому будеш завтра їхати?» - запитує інша, у неї спідниця вже з леопардовим принтом.

«Не знаю, якщо будуть автобуси. Не буде – тоді на всеношну ще залишуся. Що я, на поїзді, чи що, поїду?», - дивується інша.

Я спонтанно вчора ввечері вийшла на вулицю, а потім сіла в автобус і поїхала сюди. Не збиралася взагалі

Йду в кінці колони, за ними, щоб подивитися, куди їх ведуть. Переді мною дріботить бабуся – теж в хустинці, як і всі жінки, у бордовій спідниці та сорочці. В одній руці – сумка, в іншій – білий пакет. Вона постійно зупиняється, щоб поправити своє взуття, потім підхоплює сумки і біжить далі. І так – кілька разів.

«А куди ви поспішаєте?» – питаю.

«Рятуватися нам усім треба», - відповідає бабуся і продовжує наздоганяти своїх.

Йду за нею і опиняюся біля ресторану «Царське село». За ним, на майданчику, припарковані автобуси, на яких приїхали паломники. На більшості написано «Нерегулярні перевезення», але на деяких – таблички з назвою єпархій та населених пунктів. Тульчинська єпархія, Вінницька, Білоцерківська, Шепетівка.

«Маріє, сидайте! – кричить з вікна сірого «спринтера» з табличкою «Біла Церква» жінка в роках. – Ми їдемо! Прости Господи!».

Інша, очевидно, Марія, вскочила у автобус, двері зачиняються і вони їдуть. На цьому самому місці стоїть припаркований на брівці автомобіль. Просто за ним і за автобусами видно майданчик, призначений спеціально для паркування. Порожній.

На годиннику – 17:00. Поки повертаюся назад до Лаври, кілька раз зустрічаю людей, які поспішають на автобуси додому

Ось, наприклад, подружня пара похилого віку. Він швидко йде попереду, обертаючись, кричить їй невдоволено: «Не встигнеш, доведеться додому на звичайній маршрутці їхати!». А ось молода жінка з табличкою Кіровоградської єпархії.

Ми їдемо! Прости Господи!

«Сім годин назад їхати, уявляєш? Тією ж дорогою», - скаржиться вона комусь у слухавку.

Біля Музею Гончара розляглися на траві чоловіки у військовій формі. Хтось клацає телефон, хтось розмовляє, інші просто відпочивають в затінку. З кабіни автобуса, який їх сюди привіз, посміхається водій.


Авто, частично припаркованное на тротуаре. Сзади - свободная площадка
Авто, частково припарковане на тротуарі. Ззаду - вільний майданчик


Ось стоїть група людей, чоловік п'ять. У центрі – чоловік років 70 з вигляду, і щось розповідає, активно жестикулюючи. Він одягнений у міліцейську форму, але без шевронів і погонів – синя сорочка формена з коротким рукавом і темно-сині штани з червоною смужкою.

А ось – колона Кіровоградської єпархії, яка поспішає на автобус. Поруч з ними – двоє молодих пузатих чоловіків в злегка зім'ятих світлих костюмах та сорочках. Один з них говорить по мобільному – великому смартфону.

«Владико, ми на зв'язку в будь-який час дня й ночі. Спаси Господи!» - голосно каже в телефон один з них.

Навпроти входу до Лаври худий згорблений чоловік у темних брюках і сорочці, на вигляд – неабияк поношених, і чорній шапочці попа на голові, йде по дорозі, і штовхає перед собою ногами дві порожні дволітрові пляшки з-під кока-коли. Вони голосно торохтять по асфальту. Поруч стоїть Юрій Зозуля – начальник департаменту патрульної поліції Києва.

У дворі Києво-Печерської Лаври – служба. Спів лунає надвір, за ворота святині. На території самої Лаври – сотні людей. Жінки сидять просто на асфальті. Біля стіни журналістка веде стрім. За нею з-за паркану спостерігають двоє молодих поліцейських. Уважно дивляться їй в обличчя і посміхаються.

Підходимо ми, значить, до Борисполя. І я раптом чую, як ззаду мене хтось бере за плечі і цілує в шию. Думаю: невже дівчина яка. Ось це благословення!

Судячи з табличок, тут зібралися представники з різних куточків України: Вінницька область, місто Бар, Миколаївська область, Уманська, Херсон, Глухів. Тут же стоять намети, в яких можна придбати різне церковне начиння, і стенд з написом «Фома – православний журнал для тих, хто сумнівається». На лавці під стіною, витягнувшись, немов солдатик, на спині лежить літня жінка. Вона вся в чорному – спідниця до п'ят, сорочка з довгим рукавом, чорна косинка, яка підкреслює її надто воскову, майже мертвецьку блідість обличчя. Взуття на жінці немає – тільки чорні капронові шкарпетки. Очі закриті. Дивлячись на неї, стає страшно – вона мало схожа на живу людину, якби не одне "але": з рота стирчить зубочистка.

Неподалік стоїть інформаційний стенд, який розповідає про історію Києво-Печерської Лаври. Просто під ним, на брівці, сидить сивочолий чоловік і розмовляє по телефону. Я зупиняюся поглянути на стенд, і краєм вуха чую його розмову. Стає цікаво. Чоловік розповідає своєму співрозмовнику на тому кінці дроту, як вони добиралися до Києва ходою.


Велопатруль.
Велопатрулі.


«Підходимо ми, значить, до Борисполя. І я раптом чую, як ззаду мене хтось бере за плечі і цілує в шию. Думаю: невже дівчина яка. Ось це благословення!», - говорить він.

В цей момент з іншого боку до мене підходить худорлявий чоловік і намагається познайомитися.

«Звідки це така наречена приїхала?», - починає він. Хто за чим прийшов, я думаю. Одні – за Божою допомогою, інші – познайомитися.

«Не їхала, з Києва я», - відповідаю йому і намагаюся прислухатися, чим же закінчилася історія у сивочолого.

«А я тут недалеко працюю, на Новопечерських Липках. Номерок запишеш?» - продовжує наполягати чоловік. Я відмовляюся й він, нарешті, йде.

«Ось, виявилося, що це Василь. Він каже мені: Я знаю, який завіт ти читаєш! Ось це благословення! - тим часом радіє в трубку сивочолий. – Потім вже йшли в колоні, я такий зирк, а він від мене по праву руку йде. Василь-то. І всі його цілували ікону. Ось такий він популярний».

Попросила я, значить, у Бога благословення, і пішла в податкову

Виходжу з Лаври і бачу, що людей стало набагато менше, як і поліції. З рації охоронців правопорядку доноситься наказ залишатися на місцях, поки не дадуть відповідну вказівку.

У парку Слави ще є кілька людей: чоловіки відпочивають на газоні, жінка в хустині, яка заснула, сидячи на лавочці і впершись головою прямо у великий дерев'яний хрест, який тримала перед собою, дівчинка років 12-ти, в легкому рожевому платті, яка спить, сидячи на лавочці. При цьому, вона тримає спину рівно, ні на що не спираючись.

«Попросила я, значить, у Бога благословення, і пішла до податкової», - говорить одна жінка іншій. Обидві сидять на лавочці у парку.

Закінчення історії я вже не чую. Йду.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: