25 березня 2017, субота

Андрій Бондар, поет і популярний блогер, розмірковує про фазу хронічної кризи, до якої входить Україна

коментувати
Андрій Бондар, поет і популярний блогер, розмірковує про фазу хронічної кризи, до якої входить Україна

Андрій Бондар, поет, перекладач, есеїст і взагалі помітна постать у сучасній українській літературі, пише практично в усіх жанрах, за винятком роману. Романістами є двоє інших членів його сім'ї — дружина Софія Андрухович і тесть Юрій Андрухович. Утім, у літературних колах добре відомо: серед іменитих родичів Бондар не губиться і поблажливий статус "зятя великого" до нього не клеїться.

Хоча Бондар нерідко скромничає і називає себе простим блогером, він один з лідерів думок українського Фейсбуку: його сторінку читають 18 тис. осіб, що можна порівняти з накладом середнього видання. Особливої популярності він здобув під час Майдану, який палко підтримував, а також коли займався інтернет-проектом Eurolution, де публікувалася інформація про революцію в Україні багатьма європейськими мовами.

Фахівці в галузі літератури впевнено зараховують Бондаря до першої десятки українських письменників, до того ж він відомий за кордоном: його вірші перекладено на десять мов.

Проспілкувавшись близько двох годин з НВ, Бондар здався людиною комунікабельною і глибоко залученою в те, що відбувається в країні, причому начисто позбавленою снобізму, притаманного творчій інтелігенції.

 

П'ять запитань до Андрія Бондаря:

— Ваше найбільше досягнення?
— Я добре справляюся з життєвими труднощами без сторонньої допомоги — мене навчило життя.

— Ваш найбільша поразка?
— Я досі не зумів привчити свою восьмирічну доньку до читання.

— На чому пересуваєтеся містом?
— Рідко — на власному авто (Skoda Fabia універсал 2007 року), найчастіше — на метро і пішки.

— Остання книга, яка справила на вас враження?
— Роман Аустерліц німецького письменника Вінфріда Зебальда.

— Кому б ви не потиснули руку?
— Безрукому.

У мене немає враження, що на нашій країні пристріт. Ще два роки тому я (і не тільки я) знав: просто не буде. Справа в тому, що людська психіка влаштована так, що готова перебільшувати проблеми і недооцінювати успіхи. Також я не сумнівався в тому, що система чинитиме опір. Наш рух вперед відбувається дуже повільно через те, що Україна протягом останніх 25 років не мала вектора руху і втратила кілька можливостей його знайти. Проте тепер я бачу критичну кількість людей, які хочуть змін і прагнуть до них.

Наша планида в тому, що всі мають усвідомити просту річ: так, як було, вже не буде, і нам судилося або змінитися, або померти. Смерть, звісно, тут не в буквальному сенсі. Смерть — це те, що було з нами досі: гниття, відсутність перспектив, корупція і "русский мир".

 


ПИСАЛИ ТРИ ТОВАРИЩА: Андрей Бондарь считается популярным человеком в литературных кругах. На фото он во время совместной акции с Лесем Подервянским (в центре) и Юрием Андруховичем (справа)
ПИСАЛИ ТРИ ТОВАРИШІ: Андрій Бондар вважається популярною людиною в літературних колах. На фото він під час спільної акції з Лесем Подерв'янським (в центрі) та Юрієм Андруховичем (праворуч)


Нам певний час доведеться жити в перманентній політичній та економічній кризі — з усіма супутніми наслідками. Умовно кажучи, суспільству доведеться існувати в режимі "зрада-перемога" і час від часу тасувати владу. Майдани не трапляються один за іншим, поспіль, як показує наша недавня історія. Я не бачу підстав і умов для третього Майдану нині. І сумніваюся, що Україна його переживе.

Нагнітання революційної ситуації або власне революція не задовольнять актуальних потреб суспільства. Через те, що революція не гарантує реформ, але передбачає значні ризики для країни, це ходіння по лезу бритви.

В українській ситуації йде боротьба двох тенденцій — "змінити все" і "не міняти нічого". Саме зіткнення цих тенденцій і дає певний рух. Найгірше — це третя тенденція: уявні зміни. Також, якщо говорити про політику, наш вибір, як і у багатьох країнах, що переживали складний перехідний період, інструментально відбуватиметься між двома групами — реформаторами і популістами. Складність в тому, що ці політичні групи часто мають тенденцію до змішання, й іноді важко відокремити одних від інших.

Україні найбільше потрібні якраз не лідери, а прагматики з чітким баченням реформування країни. Думаю, вони вже з'явилися у владі, їх достатньо в численних аналітичних групах. Просто часто, говорячи про необхідність лідера, ми мріємо знову списати відповідальність на якусь інстанцію.

Пошуки лідера — це певною мірою данина патерналізму. Нашу ситуацію можуть змінити люди, які знають, як і що слід змінювати в країні. У них є бачення реальних перспектив. А професійних людей з'являтиметься все більше, коли сформується нове політичне поле, де бізнес буде нарешті окремо від політики. Це процеси не одного дня чи року. Бальцеровичі не падають зі стелі, вони виростають на певному ґрунті.

Наші політики в діалозі з Заходом схильні до публічного "длубання ран". На тлі слабкого просування реформ це породжує у західних партнерів втому від України. А нашим політикам здається, що у Заходу, крім України, немає інших проблем. Це далеко не так, і така позиція неправильна й інфантильна. Але це не віктимність, а, вибачте, хитродупість — один з улюблених методів розводити світ на фінансову допомогу, не здійснюючи істотних змін. Так було за часів горезвісної кучмівської багатовекторності. Дуже сподіваюся, що це зміниться.

Нашим політикам здається, що у Заходу немає інших проблем, крім України

Я сумніваюся в тому, що вдалося роз'єднати Україну. Вдалося окупувати певну її частину, причому досить незначну, і зіграти на певних політичних слабкостях. Україна насправді досить єдина країна.

У нас немає проблем між конфесіями, оскільки більшість населення сповідує християнство візантійського обряду. У нас україномовні та російськомовні спілкуються між собою без особливих зусиль. Про які такі нездоланні відмінності йдеться? Якщо про ставлення до історії та радянської спадщині, то і це, в принципі, можна подолати. Україна — не Югославія. У нас немає нерозв'язного вузла культурно-історичних проблем. Росія змогла зіграти на ностальгії за СРСР і прагненні до патерналізму, але так звана проросійська Україна — конструкція неправдива і суцільно помилкова, придумана неспроможними кремлівськими аналітиками.

Стан української літератури на тлі європейських літератур — цілком задовільний. Українська література є частиною європейської, наші письменники видають твори, які перекладаються на іноземні мови, отримують міжнародні нагороди, беруть участь в європейському літературному житті, виграють міжнародні стипендії та їздять на фестивалі. Особливість літературного життя в тому, що воно не залежить від політичної кон'юнктури і державних інститутів. Тому, номінально представляючи вітчизняну літературу, кожен письменник репрезентує перш за все себе та свою творчість. У нього немає залежності від українських інститутів, що переживають кризу. Він може все робити сам. І робить, як уміє.

Я не вірю в літературу про війну і не думаю, що тут є якийсь наш особливий шанс. "Ось осмислимо ми війну, і з'явиться наш Ремарк" — такого не буде. Оновлення в літературі через війну — давня українська звичка шукати натхнення там, де лихо, біль і трагедія. Я не заперечую, що хтось може написати хороший текст про війну. Але війна не панацея і не рецепт для хорошої літератури.

 

Матеріал опубліковано в НВ №9 від 11 березня 2016 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: