9 грудня 2016, п'ятниця

Це вже було. 60 років тому після таємних перемовин СРСР почав поставляти мільярдні потоки зброї в Сирію

коментувати
Відповів міністр оборони СРСР Дмитро Устинов сирійцям, які нарікали на низьку якість отриманого від Москви зброї. На фото — радянські танки Т-55 і Т-54, підбиті ізраїльтянами під час війни Судного дня у 1973 рік

Відповів міністр оборони СРСР Дмитро Устинов сирійцям, які нарікали на низьку якість отриманого від Москви зброї. На фото — радянські танки Т-55 і Т-54, підбиті ізраїльтянами під час війни Судного дня у 1973 рік

Окрім зброї, Радянський Союз постачав Сирії, а також Єгипту сировину. З останньою Союз підтримував військове співробітництво найдовше з представників арабського світу

Після Другої світової війни Радянський Союз, вибудовуючи союзницький блок, не враховував арабські країни. Вони тривалий час були сателітами Великобританії та Франції, а отримавши незалежність, здавалися сумнівними партнерами для Москви. У Кремлі їхні нові уряди сприймали як націоналістичні, ба навіть фашистські. До того ж багато військовиків із Єгипту та Сирії навчалися у нацистській Німеччині, а Лівія і поготів була під владою Італії. Тому Йосип Сталін не бачив у арабських країнах потенційних союзників.

Все змінилося з його смертю. Микита Хрущов, який прийшов у владу 1956 року, з ентузіазмом прийняв виклик Заходу, який оголосив холодну війну комуністичній частині світу. До того часу в низці арабських країн відбулися військові перевороти під гаслами про мусульманські цінності та згубний вплив Європи. Тому ісламський світ був просто приречений на співробітництво із СРСР.

Москва із розкритими обіймами прийняла нових друзів. Кремль направляв на Схід мільярдні потоки зброї та сировини, надсилав на допомогу молодим арабським державам першокласних інженерів і військових. Це була ціна за престиж світової держави, який зрештою виявився занадто дорогим. Заради нього Радянський Союз не шкодував ні грошей, ні людей для "дружньої" Сирії.

Йдемо на Схід

Президент Єгипту Гамаль Абдель Насер 1955 року звернувся до радянського посла у Каїрі Данила Солода з пропозицією купити у СРСР зброю.

Хрущову потрібно було зрозуміти, як ставитися до єгипетського полковника, який скинув короля, і що від цього може отримати Кремль. Оскільки чинний міністр закордонних справ В'ячеслав Молотов був із близького оточення Сталіна, Хрущов йому не довіряв і взагалі збирався усунути.

Повноваження голови зовнішньополітичного відомства "кукурудзяний секретар" віддав головному редактору газети Правда Дмитру Шепілову. Для більшої поважності його призначили на пост голови комісії у закордонних справах Верховної Ради СРСР і відправили в турне Близьким Сходом.


Сирийский президент Хафез Асад (справа), военный министр Мустафа Тлас (в центре) слушают рекомендации военспеца из СССР, 1973 год
Сирійський президент Хафез Асад (праворуч), військовий міністр Мустафа Тлас (в центрі) слухають рекомендації військфахівця з СРСР, 1973 рік


У Каїрі Шепілов послухав виступ Насера на мітингу і забажав із ним поговорити. Радянське посольство трималося осторонь єгипетського лідера, який прийшов у владу сумнівним шляхом. Довелося залучити агентуру НКВС, яка тільки починала свою діяльність на берегах Нілу.

Насер зустрів Шепілова словами: "Брате мій, я так довго чекав на цю зустріч!" Він влаштував гостю з Москви розкішний прийом, чим остаточно переконав його в серйозності своїх дружніх намірів.

Ця зустріч була важлива ще й тим, що Шепілов доніс до Кремля головний посил Насера: "Єгипетський уряд упевнений, що арабські країни завжди будуть йти за Єгиптом".

Радянський вчений і дисидент Андрій Сахаров згадував про те, як фізиків-атомників запросили на засідання президії ЦК. Їх довго не пускали до зали — там все не могли закінчити попереднє зібрання. Нарешті затримку пояснили: "Закінчується обговорення повідомлення Шепілова, який щойно повернувся з поїздки до Єгипту. Обговорюється рішуча зміна принципів нашої політики на Близькому Сході. Відтепер ми підтримуватимемо арабських націоналістів. Мета — зруйнувати сформовані відносини арабів із Європою та Сполученими Штатами, створити нафтову кризу — все це зробить Європу залежною від нас".

Коли Кремль зважився дружити з Єгиптом, він одразу почав продавати новому союзнику зброю — але не безпосередньо, а через Чехословаччину, щоб не виглядати відвертим розпалювачем близькосхідних конфліктів.

Наприкінці літа 1955 року єгипетська делегація таємно прибула до Праги. Після тритижневих переговорів, на яких були присутні радянські дипломати, вирішили, що СРСР у найкоротші терміни надішле до Єгипту танки, літаки, стрілецьку зброю. За це Союз хотів отримувати половину їхньої вартості відразу, в британських фунтах, решту Насеру готові були лишити на виплат. Єгипетський лідер запропонував платити не валютою, а рисом і бавовною. Хрущов погодився.

Але Насеру було мало звичайного озброєння. І вже 18 вересня МЗС Єгипту передав радянському послу Солоду додатковий список приладів, матеріалів та обладнання для ядерної лабораторії. Просили віддати за доступними цінами: Насер хотів створити власну атомну бомбу. Проте з цим у Кремлі вирішили зачекати.


Офицеры советского 231-го полка выслеживают в небе противника во время очередной сирийско-израильской войны, 1982 год
Офіцери радянського 231-го полку вистежують в небі противника під час чергової сирійсько-ізраїльської війни, 1982 рік


Тим більше що за кілька днів після підписання торгової угоди в Празі Насер оголосив на весь світ про купівлю зброї. Ізраїльський посол у Москві відразу передав ноту протесту радянському МЗС. 1949 року молода єврейська держава виграла війну з арабськими сусідами, а рішення Союзу про продаж зброї мало сприяло спокою на її кордонах. Але заступник глави МЗС Володимир Семенов парирував: "Загальновідомо, що Радянський Союз не постачає зброї Єгиптові або якийсь іншій країні на Близькому Сході. Що ж до постачання зброї Єгиптові Чехословаччиною, то ми вважаємо, що це справа двох зазначених суверенних держав. Єгипет може закуповувати зброю для своєї армії там, де вважає за потрібне".

Червоний Єгипет

Нову політику Кремля щодо арабських країн суттєво визначив Шепілов. "Він був першим незахідником на посаді міністра закордонних справ, — пише російський історик Леонід Млєчін. — Вважав, що Радянському Союзу треба потоваришувати з азійськими країнами, на які в Москві раніше не звертали уваги. Сталін і Молотов тільки Америку і Західну Європу вважали партнерами, гідними уваги".

Перший закордонний візит на посаді міністра Шепілов зробив до Сирії. Ця країна і територіально, і ідеологічно була найближчою до Єгипту. Її президент Шукрі аль-Куатлі 1945 року через ООН домігся виведення французьких і британських військ.

Після поразки у війні з Ізраїлем аль-Куатлі жив в еміграції в Єгипті, а 1955‑го його повторно обрали головою Сирії. Він підтримав Насера в панісламістських прагненнях вже тому, що в обох були спільні вороги — колишні європейські колонізатори та Ізраїль.

1956 року аль-Куатлі приїхав до СРСР із візитом і остаточно оформив співпрацю з Москвою. 1957‑го Сирія отримала зброю — від автоматів до літаків — на $70 млн. Поставлялася вона Союзом за цінами нижче собівартості, а складові та боєприпаси взагалі діставалися сирійцям чи не задарма. Крім того, після першого таємного конвою з військовою технікою до Сирії прибули 160 радянських фахівців для навчання союзників військовій справі та поводженню зі зброєю.

До того часу в країні стали популярними соціалістичні ідеї, які об'єднували вельми строкате в релігійному плані місцеве суспільство. Головні сирійські ідеологи-соціалісти і самі були відображенням цієї строкатості: Мішель Афляк був православним християнином, а Салах ад-Дін Бітар — мусульманином-сунітом. 1947 року вони створили партію Баас, яка, крім соціалізму, боротиметься і за арабську єдність. Відділення цієї політсили діяли і діють у різних країнах, лідером іракських баасистів був свого часу Саддам Хусейн.

Як слід взятися за реалізацію задуманого Баас проекту Ми араби — єдиний народ на час вдасться Насеру. 1958 року Єгипет і Сирія створять Об'єднану Арабську Республіку з центром в Каїрі та проживуть у ній три з гаком роки.

У Москві, не до кінця розуміючи специфіку арабського соціалізму, все ж підтримували його: Кремлю потрібен був надійний плацдарм на Близькому Сході у холодній війні, яка розгорялася все більше.

Співпрацюючи з арабами, Москва робила часом оригінальні ходи. Наприклад, до Сірії та Єгипту, які мають власні родовища, з СРСР, крім зброї, за низькими цінами надходили нафтопродукти. Гальмуючи таким чином розвиток близькосхідного нафтопрому, Союз грав на підвищення світових цін на чорне золото.

Грошей не шкодувати

СРСР озброїв армії Сирії та Єгипту на 75%. Але перемогу їм це забезпечило лише одного разу — під час кризи 1956 року, коли уряд Насера націоналізував Суецький канал, яким володіли британські та французькі концесіонери. Хоча багато в чому успіху єгиптян у боротьбі з колонізаторами сприяла неадекватність британського командування, що отримувало накази від прем'єр-міністра Ентоні Ідена, який захоплювався в ті роки вживанням амфетамінів.

Решту конфліктів в регіоні вигравав Ізраїль. 1967 року в результаті Шестиденної війни він навіть став контролювати Сінайський півострів, відсунувши кордон з Єгиптом. На сирійському фронті ізраїльтяни зайняли Голанські висоти, з яких прострілювалася половина їхньої території.

Сирійські військовики весь час скаржилися Москві на погану якість зброї, яку їм постачали, — американській, яка була в Ізраїлю, російська явно поступалася. У відповідь Москва невтомно оновлювала бойову техніку арабських союзників. Під час тієї-таки Шестиденної війни ізраїльтяни знищили майже всі танки, авіацію і артилерію Сирії. У найкоротші строки після цього Дамаск отримав нову радянську техніку.

1970 року раптово помер від інфаркту Насер. Президентом країни став Анвар Садат. Він відкрито заявив, що СРСР надає недостатньо допомоги, і невдовзі вислав з країни радянських військовиків. Програвши чергову війну з Ізраїлем 1973 року, Садат взяв курс на співпрацю з США.

У результаті Кремль вхопився за Сирію як за соломинку, все ще сподіваючись повернути Каїр до свого лона. І якщо 1974 року Єгипет і Сирія отримали від СРСР військового майна на суму $4 млрд, то в наступні чотири року Москва поставила одному лише Дамаску озброєнь на суму $3,6 млрд. Країни Організації Варшавського договору додали сирійцям військової техніки ще на $420 млн.

Не здригнулася рука

Сирію в лютому 1971‑го очолив Хафез Асад, батько нинішнього формального глави країни Башара Асада. Цей політик, розуміючи свою важливість для Москви, поводився із сусідами відверто розбишацьки. Навіть з арабами. Асад вважав і Ліван, який досить успішно розвивався, і Палестину сирійськими землями. Обидві ці держави, на його думку, були непорозумінням, оскільки виникли як територіальні одиниці, визначені французької адміністрацією на початку ХХ століття. А те, що ці землі опинилися поза юрисдикцією Дамаска, Асад вважав результатом поганого правління своїх попередників. "Ви представляєте Палестину не більше, ніж ми, — говорив він палестинському лідерові Ясіру Арафату.— Немає ніякого палестинського народу. Ви — частина сирійського народу, а Палестина — частина Сирії".

Асад користувався дружбою з СРСР досить безцеремонно. "З Москви менше мільярда я не привожу", — любив хвалитися він. Коли Сирія спробувала повернути собі Голанські висоти 1973 року, її війська зазнали важких втрат. Кремль терміново надіслав на передову нову техніку та військових інженерів. Довелося навіть обдурити іранського шаха, який не дозволив перельоти над територією військової авіації СРСР. Радянський посол в Тегерані випросив коридор для цивільних літаків. У них Москва і підвозила все необхідне Асаду. Але той свою війну програв. Лише за 18 днів.

1976‑го до Дамаска прибув голова уряду СРСР Олексій Косигін. І саме під час його візиту сирійські війська на радянських танках увійшли в Ліван. Там тривала громадянська війна, і Асад вирішив в неї втрутитися. Але виглядало це так, ніби сирійцями рухала рука Москви.

1980 рік став піком дружби із Сирією. Москва та Дамаск уклали договір, один з пунктів якого свідчив: "Якщо третя сторона вдереться на територію Сирії, то Радянський Союз буде залучений до подій". Тоді ж у Сирії почастішали теракти проти радянських військовиків.

Причина була в релігійних особливостях країни: Асад і верхівка його управлінської команди були алавітами — ця течія в ісламі вважається найбільш світською і нехтує багатьма консервативними правилами шаріату. На тлі постійних невдач Асада, спонсорованих Москвою, в країні активізувалися ісламісти, які нібито боролися за традиційні цінності. У росіянах вони бачили тільки ворогів.

Полковник Володимир Дудченко, який служив у Дамаску військовим радником, згадував: "Не минало тижня, щоб радянське посольство не відправляло до Союзу загиблих фахівців".

1981‑го в сирійському місті Латакія відбулися масштабні радянсько-сирійські навчання. А коли ще за рік вибухнула Шоста (Ліванська) війна з Ізраїлем, в Сирії вже перебував восьмитисячний радянський контингент, якому довелося взяти участь у боях.

Дипломат Олег Гріневський згадував, що, коли в Кремлі обговорювалося рішення про надсилання двох радянських полків до Сирії, міністр оборони Дмитро Устінов брутально вилаявся: “Він що там, ох..в зовсім?! За що воювати? Було б за що — рука не здригнеться". Він — це радянський посол у Дамаску Володимир Юхін, який передав у Москву вимоги Асада виконати умови договору. Пізніше міністр додав: "Асад — складна фігура, і неорганізованість сирійських військ йде згори. А єдність арабів — річ ілюзорна".

Розповідали, що Юрій Андропов, який керував тоді Союзом, часто жартував у бік сирійського керівника про його невтамовні фінансові апетити та полководницькі здібності. Але цього разу, погоджуючись надіслати радянські війська на Ліванську війну, сказав: "Треба мати перспективу політики на Близькому Сході. Умити руки, піти звідти ми не зможемо — забагато чим ми там загрузли. Треба знайти проблему, яка б об'єднала всі арабські країни без винятку. Наприклад, опріснення води, як у нас на Каспії".

Поки Кремль шукав екологічну проблему для арабів, у Лівані щосили йшла війна. До Сирії, не знаючи мети та місця операції, вирушили 8 тис. радянських солдатів. Бойове завдання вони отримували вже на місці з наказом в полон не здаватися, бо не можна було виявляти військову присутність СРСР на сирійському фронті. У цинкових трунах, за офіційними даними, додому повернулися 13 радянських солдатів. А з 1956 року в Сирії загинули 44 військовики, зокрема три генерали. Навіть рідні не знали, де і як це сталося. І мертві, і живі — всі вони, за документами, служили в Московському військовому окрузі.

Матеріал опублікований в НВ №38 від 16 жовтня 2015 року

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: