11 грудня 2016, неділя

15 кілометрів до війни. Репортаж з найгарячіших точок Донбасу

15 кілометрів до війни. Репортаж з найгарячіших точок Донбасу
Наталія Кравчук
Авдіївка, Мар'їнка, Водяне – зведення про обстріл і втрати зробили назви цих населених пунктів знайомими кожному вуху. Журналісти НВ побували у військових, які розташовані в цих найгарячіших на сьогодні точках

Поїзд Київ-Костянтинівка прибуває на місце о 7:37. Зараз це один з небагатьох способів потрапити зі столиці на Донбас, туди, де триває війна.

Вокзал схожий на вокзали звичайних курортних міст: зазивали-маршрутники навперебій пропонують таксі або автобус майже в будь-якій з населених пунктів Донбасу. Причому, це міста, як підконтрольні Україні, так і окуповані: Донецьк, Маріуполь, Слов'янськ, Харцизьк та інші.

З поїзда на перон висипають пасажири і розходяться по автобусах, щоб їхати далі. Мами з дітьми, жінки, які тягнуть відразу по кілька сумок в руках, військові. Через Костянтинівку ж возять на Донбас передачі українським військовим і волонтери. Лідер одного з них, Повернись живим, Віталій Дейнега, з яким приїхали в зону АТО ми, і зараз везе військовим тепловізори.

Він тримає в руках пакет, вміст якого коштує майже півмільйона гривень.

- Чотири тепловізори, два теплоприціли. В загальному – близько 400 тис. грн., – каже хлопець. Такі передачі він возить у зону майже щотижня.

У Костянтинівці нас зустрічає помічник Дейнеги, колишній військовий розвідник Андрій Римарук. Ми сідаємо в темно-зелену машину з затемненими вікнами, на ній напис: «Розмінування». Перший пункт нашого маршруту – Авдіївка.

За вікном миготять яскраво-жовті поля, засіяні соняшниками. Співробітники комунальних служб у помаранчевих жилетках прибирають трасу. Все навколо випалене сонцем, а тому реальність за вікном набуває якогось рудувато-коричневого відтінку. Смартфон показує, що «за бортом» +36 в тіні.

Авдіївка

Чим далі ми заглиблюємося в «степь донецкую», тим частіше зустрічаємо на шляху військову техніку. Але на деяких ділянках дороги немає жодної душі. На одному з покажчиків вздовж дороги білою фарбою дописано «Україна переможе». Біля блокпосту майорить синьо-жовтий прапор.

Вже на в'їзді в Авдіївку починають з'являтися люди. Майже всі – на велосипедах.

- Частину Авдіївки тут називають «Шанхай-Сіті», тому що місцеві одночасно в певний час виїжджають на вулиці і тоді все буквально заповнене велосипедами, - розповідає Римарук.

Просто тут, буквально за рогом, триває справжня війна. Але Авдіївка живе своїм життям. Може, звичайно, не таким активним, як до війни. Але вулицями ходять дорослі і діти, на базарі торгують жінки з дивними зачісками, прогулюються військові з автоматами наперевіс.

На повну силу працює і місцевий містоутворюючий коксохімічний завод Метінвесту, який належить олігарху Рінату Ахметову


nkl_9268
Авдіївський коксохім


Робимо першу зупинку на маршруті – заїжджаємо у найгарячішу точку зони АТО, що знаходиться у Авдіївці, віддати тепловізори військовим. Між військовою технікою, в тіні великої вантажівки, рятується від спеки маленький сіра песик з типово військовою кличкою – Сепар. Запитуємо хлопців, як минула ніч.

- Ой, досі ноги трусяться, - відповідають нам, показуючи на місце, куди сьогодні вранці впало кілька снарядів.

На вулиці тихо, не стріляють, але військові все одно просять нас пересуватися швидше. На імпровізованій кухні пригощають чаєм з лимоном і мінеральною водою. На столі – цукерки з зефіром. Вікно в сім рядів закладене мішками з піском.

- ОБСЄ їздить з 8 ранку і десь до 6 вечора, так ніхто і не стріляє в цей час. А як їдуть, надвечір починається «дискотека», - розповідає один з бійців.

Тут, в лічених кілометрах від окупованих територій, багато хто просить не знімати їх і не зазначати в тексті імен. А після нещодавньої історії з Громадським ТБ, зняті яким кадри обстрілів українських позицій безпосередньо тут, у Авдіївці, наробили багато шуму в Міноборони, взагалі бояться що-небудь розповідати про себе й ховають обличчя.

- Іноді таке відчуття, що у нас тут змагання, щось на зразок пляжного волейболу, тільки артилерія. Хто більше перекине. Після того, як дозволили відповідати, ночі стали веселішими. Вони починають, а ми гасимо їхні вогньові позиції, - продовжує наш співрозмовник.

На пам'ять нам дарують старий і пошарпаний танковий шолом.

Дейнега передає солдатам тепловізори. Кожний переданий пристрій промаркований логотипом Повернись живим і написом «Не для продажу». На кожному вказаний серійний номер, а під час передачі обладнання волонтери фотографують одержувача. Ми питаємо, навіщо такі «церемонії». Все просто: так легше відстежити шлях тепловізора, якщо хтось раптом захоче його продати.


Тепловизор от Вернись живым
Тепловізор від Повернись живим


Тут завжди є втрати. За місяць у районі цієї позиції, куди ми заїхали насамперед, загинуло п'ять осіб. З такими втратами українські військові відбивали тутешні міста, а зараз – борються лише за маленький клаптик землі.

- За Мінськими угодами лінія розмежування йде вздовж траси, і, по ідеї, сусіднє Зайцево повинно було б бути повністю нашим. Насправді –  воноа наше частково, - розповідає Римарук, коли ми їдемо на наступну позицію, до 16 батальону 58-і бригади.

Тут ми спускаємося в підвал. Нас годують смаженою картоплею, відкривають банку солінь – чиюсь передачу. Уздовж стін стоять розкладачки, на стінах розвішані одяг, зброя та взуття. Висять карти, календарі і різні плакати. З перебоями працює телевізор. Він ловить тільки російські канали та канали званої ДНР: Оплот ТБ, Зірка ТНТ, сепаратистський ЮНІОН. Найкраще, практично без перешкод, показує Перший канал Росії.



Дейнега дістає з пачки вологу серветку:

- Кіборги, які воювали в Донецькому аеропорту, називали ці серветки теплою водою, - згадує він. - Взимку було холодно, все замерзало, а серветки тримали під броником, і вони залишалися вологими і теплими. Можна було типу помитися.

Ми піднімаємося назад нагору. Там теж всюди стоїть техніка, ящики з снарядами, вздовж стіни на мотузці сушиться чийсь одяг. Дуже багато книг – деякі складені стопками на підлозі, інші лежать, розкриті просто посеред приміщення. На стіні висять шампури.

- М'ясо іноді привозили, так це ми його смажили, - пояснює боєць з позивним Дід – вусатий худий чоловік у джинсах і камуфляжній футболці. Йому 54. Воював в Афганістані, потім працював головою колгоспу в Київській області, після цього – в охороні. На Донбасі ж потрапив у піхоту.

Наш провідник Римарук проводить нам імпровізовану екскурсію Авдіївкою. Залізниця ділить місто на дві частини – нову і стару. Минулоріч на залізничний переїзд впало кілька снарядів. Один працівник станції, який сидів у цей час в будці чергового, був тяжко поранений (ногу відірвало осколками). Другий встиг втекти – неподалік у залізничників є маленьке укриття.

Ми під'їжджаємо до розбитої дев'ятиповерхівки – це одна з найвідоміших будівель Авдіївки. Вдалечині видно церкву. Біля неї, кажуть місцеві, раніше завжди проходили мітинги.

Блукаємо Авдіївкою, їздимо вулицями. Тут практично порожньо. У деяких покинутих будинках живуть військові, але от де – не знайдеш, якщо не знаєш. Біля одного з будинків на лавці бачимо жінку і хлопчика років 11. У його руках лисий кіт породи сфінкс на повідку.

- Он бачите будиночки? Місяць тому з одного бабусю вивезли, і ось з іншого. Зараз вже відремонтували паркан. А ось будинок, його раніше взагалі не було, - розповідає Римарук. – Люди повертаються. У травні-липні минулого року тут залишалось близько 9 тисяч осіб, зараз майже 25 тисяч.

Місцеві почали повертатися в місто після того, як бойові дії трохи вщухли. Тепер обстріли поновилися, але багато хто не хоче залишати свої будинки вдруге, тому залишається. Привчилися жити під обстрілом.

- Спілкувався тут з місцевими. Навіть бабусі вже знають, що 1 секунда польоту  снаряду — це десь півтора кілометри відстані, - розповідає Римарук. Він вивозить нас на околицю Авдіївки. По краю населеного пункту – лінія лісу. Раніше він був повністю замінованим. Для місцевих залишили тільки невеличку стежину.


Вид на Ясиноватую.
Вид на Ясинувату


Повільно ми виїжджаємо на пагорб, з якого відкривається панорамний вид на околиці. Людей зовсім немає. Уздовж дороги видніються шматки колючого чорного дроту та колишніх розтяжок. Навколо все так само неймовірно спекотно, все випалене і руде. Цвірінькають птахи, дзвенять коники. За авто піднімаються клуби пилу. Перед машиною пролітає перекоти-поле.

- Он там вдалечині будівлі, бачите? - Римарук показує рукою на місто вдалечині, окуповану Ясинувату. - Вони нас бачать. Хотіли б – вже дали б про себе знати.

Ми здригаємося. Відчуття дивне. Фізично навколо ні душі, але насправді ти розумієш, що за тобою прямо зараз пильно спостерігають люди. Будь-якої миті здатні спустити курок.

Ми проїжджаємо озера. Римарук розповідає, що раніше ходив сюди рибалити. Одного разу просто в озеро впав снаряд – хвиля піднялася майже до висоти пагорба, на який ми тільки що заїжджали.

Первомайське та Водяне

Наступна зупинка – Первомайське. Багато військових тут дислокуються в покинутих будинках дітей місцевих чиновників міського або районного рівня. Тепер у колишніх кімнатах місцевих бюрократичних шишок розвішано дитячі малюнки і написи на кшталт «Герої не вмирають», розтягнуто синьо-жовтий прапор у всю стіну.

Бійці обговорюють місію ОБСЄ. Я слухаю.

- Машина ОБСЄ стала якоюсь недоторканною. Хоч хто там їде – хоч Гіві або Моторола, не можна чіпати взагалі, - говорить один з командирів.

Військові нарікають на те, що супротивник постійно намагається їх спровокувати. Наприклад, бойовики розміщують свої позиції де-небудь за дитячим садком і стріляють звідти. Варто українським військовим відкрити у відповідь вогонь, і незабаром на якомусь каналі Росія-24 можна чекати сюжету про те, як «укропы стреляют по детям».

Тут бійці теж бояться зізнаватися, побоюються навіть вголос скаржитися на якісь побутові сторони життя в АТО, не те що розголошувати свої проблеми. Нам дають зрозуміти, що «нагорі натякали», що молоти язиком не варто.

- Я намагаюся взагалі нікому не говорити нічого, - ділиться один з військових. - Коли на батьківщину повертаюся, на Закарпаття, у мене там взагалі питають, за скільки продався, скільки грошей тут заробив на війні.

Нас везуть на локацію, звідки відкривається вид на ДАП, донецький аеропорт., який став легендою І знову навколо тільки дзвінка тиша, порожня дорога і степ. Співрозмовники знову нагадують: нас чудово видно звідусіль. На асфальті в деяких місцях вкарбовані залишки снарядів і гільзи. Відбійники вздовж траси, як і дорожні знаки з покажчиками, нагадують решето.


Вид на ДАП.
Вид на ДАП


Мар'їнка

Наступний пункт на маршруті – Мар'їнка. На вулицях людно, місто живе своїм життям. Повз проходять військові з автоматами наперевіс. Нас підбирає кілька військових з 10-ї бригади. В дорозі з'ясовується, що хлопці тільки що забирали загиблого друга.

Стріляти не можна, тому що за Мінськими угодами ми можемо тільки сидіти, склавши руки, і чекати, поки нас обстріляють

Тут теж скаржаться на те, що бойовики поводять себе непередбачувано і намагаються провокувати: відкривають вогонь, потім швидко йдуть з позицій. І захочеш дати відсіч - потрапиш вже не в бойовиків, а в мирних жителів.

- Нам взагалі нічого не можна, - скаржиться Рева. - Стріляти не можна, тому що за Мінськими угодами ми можемо тільки сидіти, склавши руки, і чекати, поки нас обстріляють, і тільки потім дати відповідь. З цієї причини не могли два дні витягнути з посадки те, що залишилося від нашого друга. Тільки сьогодні і забрали.


\" hspace=

Ми говоримо про нову хвилю мобілізації. Боєць розповідає, що воювати зараз приходять і новачки, і ті, хто вже служив, але після демобілізації повернувся на війну за власним бажанням. Правда, мотивації у добровольців, в порівнянні з першими хвилями мобілізації, вже набагато менше.

- Звичайно, багато хто зневірився. Кажуть, самі воюйте за свого «шоколадного», - сміється Рева.

Серед військових зараз подейкують, що в трьох точках зони АТО скоро почнеться відведення українських військ. Може торкнутися і цієї частини. Причина – «з метою зменшення напруги», як повинно бути згідно з Мінськими угодами.


Рева
Позивний Рева


- Ми підемо, а потім вони [бойовики] прийдуть сюди і сядуть на наші позиції, на все готове, кому це потрібно? – обурюється Рева.

На вулиці вештаються собаки. Поруч неспішно кружляє з гілки на гілку сіра горлиця. У ряд стоять умивальники з пластмасових синіх бідонів, над кожним – криво обрізані шматки дзеркал. За цим усім – саморобні душові кабінки, обмотані клейонкою. Туалет трохи віддалік, чомусь за колючим дротом.

- Вдень відпочиваємо, ввечері воюємо, - зітхає Віктор Євгенович, розвідник. Йому 51, в минулому воював в Афганістані, потім служив в СБУ. На пенсію вийшов рано – 34, коли почалася війна на Донбасі, «здався» за власним бажанням. Його син пішов по стопах батька, майор СБУ, щоправда, працює в Києві.


Евгеньевич
Віктор Євгенович


- Є така професія Батьківщину захищати. Так ось, у мене така. Війна змінює всіх. Щоправда, кожного по-своєму, - каже наш співрозмовник. Сьогодні він разом з Ревою вивозив тіло загиблого побратима. Чоловік виглядає втомлено, під час бесіди його хилить на сон.

- Ми тут усі разом 24 години на добу. Деякі божеволіють, кожен по-своєму. Хтось від неробства, хтось від того, що постійно одні і ті ж навколо, - розповідає Віктор Євгенович. – Багато тіл так і лежать десь, не можна ні забрати, ні поховати. Неможливо домовитися з цими сепаратистами. Я в 2015-му ходив на такі переговори.

Залишаємо співрозмовника на вулиці, а самі йдемо в приміщення. В одній з кімнат – розкладачки, майже біля кожної замість тумбочки стоїть зброя. Рева сідає на розкладачку. Ще один військовий, Тарас, приносить пластикову тарілку з пловом і свіжими помідорами, потім пригощає заварною кавою в півлітровому пластиковому стакані. Заходить ще один боєць.


Кухня.
Кухня


- Якщо поспиш три години за добу, то ти герой. Заліз я сьогодні на дах рано з ранку, бачу, а тут три міни прилетіло. Але красиво. Коли не по тобі, звичайно, - стомлено усміхається він.

На зворотному шляху, коли знову проїжджаємо безмежні поля з соняшниками, Римарук показує кудись у жовтіючі зарості каже – там повинна проходити третя лінія оборони. Щоправда, кому воно треба – невідомо.

- Її навіть не видно в тих кущах, воно зіпсується все, заросте і згниє. Нам друга-то не дуже потрібна. В той час, як наші будують цю оборону, сепари зміцнюють бліндажі на місцях. Ми піском закладаємося, а сепари – бетоном. Хто після цього виграє? – обурюється співрозмовник.

Вже коли повертаємося в Краматорськ, щоб їхати назад, до Києва, стає відомо, що ті місця, де ми побували, почали обстрілювати. «Вечірня дискотека» почалася.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Останні новини

ТОП-3 блога

Фото

ВІДЕО

Читайте на НВ style

Статті ТОП-10

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: