29 травня, 2017. понеділок

Новое время

UA RU
Тест-драйв НВ

Танк в комплектації люкс

13 липня, 2016
Тестимо Toyota Hilux у її природньому середовищі — там, де доріг немає як класу

Краще мати хорошу Тойоту, ніж Т-55 — цю фразу наприкінці 1980-х сказав командувач армії Чаду, яка, встановивши протиракетні комплекси на пікапи Hilux і позашляховики Land Cruiser, виграла війну у Каддафі, озброєного цілком собі сучасними тоді радянськими танками Т-55 та БМП-1. Ту війну так і назвали — війною Тойот.

За півстоліття існування міцна Toyota Hilux стала набільш популярним пікапом у світі (18 мільйонів проданих машин), єдиною побувала на вершині Ейяфьядлайекюдля під час виверження і на обох полюсах, Північному і Південному. До жерла вулкана і на край Землі попередні версії Toyota Hilux заперли скажені ведучі Top Gear, щоб перевірити на міцність. Ми на хайлаксі останнього, восьмого, покоління теж залізли в справжнісіньке пекло — мертву пустелю Наміб в Африці.

Текст — Олена Трибушна

Фото — Олена Трибушна/Toyota

Розтяжка 1
Welcome to Hell, Baby!

Термінал прильоту в намібійському містечку Уолфіш-Бей — це велика палатка з парканом з колючого дроту зовні — і безумовним портретом президента Намібії всередині. З усіх сторін до цієї подоби аеропорту підбираються піски. Словом, ласкаво просимо до Африки, дитинко.

Це взагалі дуже «привітне» місце. На північ від портового Уолфіш-Бея і сусіднього з ним курортного постколоніального Свакомпунда, звідки почався наш маршрут, простягнувся Берег Скелетів – скелетів китів (тут розвинений китовий промисел), кораблів (їх тут близько тисячі, що, наштирхнувшись колись в тумані на рифи, лежать тепер іржавими купами металобрухту посеред дюн) і моряків-невдах (ті, що врятувалися, гинули на березі — від самого океану в цьому місці починалася мертва пустеля).

Пісками взагалі покрита половина Намібії: на заході, уздовж океану, через всю країну простяглася одна з найбільш непридатних для життя пустеля Наміб, на сході — трохи менш сувора Калахарі. А десь посередині — цілком собі сучасна і облаштована столиця Намібії, Віндгук. 500 км між цими двома точками життя — океаном і столицею — нам треба було за два дні подолати на найзнаменитішому пікапі — Toyota Hilux.

Пригода полягала в тому, що частину цього шляху належало проїхати по пустелі, де дорога — це те, що ти сам прокладеш, ще частину — дертися через гори, в яких дороги схожі на висохлі гирла річок, ну і основну частину — по тому, що в Намібії в принципі звуть дорогами.

Асфальтовані дороги в Намібії існують в основному в місцях, скажімо так, компактного проживання населення, тобто навколо столиці і більш-менш великих міст. Самі ж населені пункти розділені сотнями кілометрів майже позбавлених життя територій. За кілька сотень кілометрів шляху з живих істот ми бачили лише пару бабуінів, страуса та зебр. І ось у таких місцях асфальт відсутній як клас. Більша частина доріг Намібії — це гравійка. Виглядає це так, ніби по пустелі або савані тупо проїхав грейдер — і вийшла дорога (приблизно так, думаю, їх і прокладають).

Таких «трас» тут — тисячі і тисячі кілометрів. Їхати по цій суміші каменюк різної фракції з тоннами піску та пилу, що піднімається стовпом за кожним автомобілем і довго висить у повітрі, цілком можливо. Навіть на швидкості 120-150 км/ч. За умови, що ти преш на хорошому позашляховику. Якого тобі, до того ж, не шкода.


Хоча керованість — не найсильніша сторона пікапів, Hilux, вже в базі обладнаний системою стабілізації курсової стійкості, навіть з ненавантаженою ведучою задньою віссю почувався на цій поверхні досить впевнено.

Хиткі піски

Наміб — найдавніша пустеля на планеті, утворилася ще за часів динозаврів. За винятком деяких прибережних районів, вона практично позбавлена життя, чому і отримала свою назву, яка означає «місце, де нічого немає». Тут дійсно не виживає нічого, окрім пари різновидів жуків.

Нам належало проїхати окрай цього «тут нічого немає» кілька десятків кілометрів. Звертати з поганої, але дороги в піщані дюни — а вони в Намібі гігантські, висотою від 60 до 300 метрів і довжиною до 10-20 км, — здавалося чистим самогубством. Але стадний інстинкт і цікавість відтіснили інстинкт самозбереження на узбіччя свідомості. Ми спустили колеса пікапів до 0,8 атмосфер (інакше по піску далеко не заїдеш) і попрямували просто в дюни.

Очі бояться — руки роблять. Це якщо коротко про те, що було далі.

Повний привід, понижена передача на підйомі, у піщаних пастках — блокування заднього диференціалу — і навіть Hilux з не найпотужнішим у лінійці двигуном (дизель 2,4 літра, механіка) гарчить, але пре по піску, по якому і йти важко. Як справжній «танчик». Тут, нарешті, знадобилася і кнопка PWR, що змушує машину на повну використовувати потужність двигуна і стрімко набирати швидкість і не дозволяє колесам зариватися в пісок — потреба в чому в «мирному» житті виникає вкрай рідко. І режими DAC і HAC — Hill-start Assist Control і Downhill Assist Control — системи допомоги на крутих підйомах і спусках, які не дають автомобілю відкочуватися назад при їзді в гору та навпаки — автоматично пригальмовують кожне колесо при русі круто вниз.

А підйоми і спуски з піщаних дюн — це круто. У всіх сенсах слова круто.

Швидко з'ясувалося, що найскладніше і найстрашніше на такому важкому агрегаті — 2 тонни — не видертися, ґвалтуючи мотор, на хитку дюну і навіть не спуститися з крутого схилу заввишки з багатоповерхівку.

Піднятися на дюну, не забуксувавши посередині схилу, в принципі справа нескладної техніки: по максимуму розігнати машину — педаль газу в підлогу до рева і судомів в нозі і миттєве перемикання передач — друга, третя... Втрачені пару секунд — і потужній махині вже не вистачає тяги, щоб долетіти до вершини. І ти зніяковіло задом сповзаєш вниз і пробуєш ще раз. І ще раз. І ще раз. І нарешті штурм вдається.

Спуститися теж страшно, але не смертельно. Коли радіатор пікапа звисає мало не вертикально вниз з гребеня дюни, а люди далеко внизу здаються мурахами, зняти ногу з педалі гальма і замість цього тиснути газ, якщо заносить — завдання не для слабкодухих. Але рятує думка про те, що до тебе тут вже хтось проїхав і вижив. І ти змушуєш себе включити першу і натиснути газ — а далі машина все робить майже сама, ти лишень допомагаєш кермом.

 

Так от найпідступнішим у цій схемі виявилося не тиснути на гальма на гребені. Справа в тому, що коли дивишся на дюну знизу вгору, то бачиш лише величезне африканське небо і ні чорта не знаєш про те, що там, за дюною (хоча в пустелі нічого, крім нової дюни, за дюною бути не може, чи не так?). Тому, ясний пень, підлітаючи до цього краю невідомості, ти гальмуєш, щоб не відірватися від землі і в це саме африканське небо не полетіти. Ти гальмуєш лишень на долі секунди раніше, ніж передні колеса перевалили за гребінь — і в кількох сантиметрах від вершини втрачаєш момент і прикро «сідаєш» в пісок. Зловити цю мить складно чисто психологічно.

Вибираючись, нарешті, через кілька годин з цих непрохідних пісків, ми згадували жарт про те, що чим краще позашляховик — тим далі бігти за трактором. Пару раз наші хайлакси таки «сідали» на цій «довгій дорозі в дюнах» — не без того. Але якимось дивом, розгойдуючись по міліметру вперед назад, ці важкі пікапи вдавалося витягнути з піску без тракторів, лопат (безглуздо в пустелі) і навіть буксирувальних тросів.

 

Перегони в пустелі

На що справді здатна Toyota Hilux в пісках, нам показали аж наприкінці, коли майже всі дюни були скорені нами — чи то, щоб ми не відчули себе завчасно лузерами, чи то, щоб не намагалися повторити все те, що побачили потім.

Звідкись з-поміж дюн почулося дзижчання, яке наростало і наростало, доки у блакитне небо не злетів з-поза жовто-коричневих гребенів гоночний Toyota Hilux Dakar Rally. З ревом він кілька хвилин носився на шаленій швидкості по дюнах, виписуючи неймовірні кільця і викидаючи фонтани піску. Потім театрально, як укопаний, встав. Коли влігся стовп пилу, на борту автомобіля став помітний номер — 301.

На прототипі хайлакса під цим номером на ралі-марафоні Дакар бере участь відомий південноафриканський гонщик Жиніель де Вільєрс, переможець Дакара 2009 в класі позашляховиків. Він виступає за Toyota з 2012-ро, минулого року його Hilux фінішував другим, цього — третім.

 

Гірше гір можуть бути тільки гори

Коли з пісками було покінчено, і здавалося, що гірше, ніж в Намібії, доріг немає (Україна не рахується), з'ясувалося, що в Намібії є дороги і гірше. Це навіть не дороги, а якісь гірські стежки, де за кілька годин петляння між скелями ми зустріли лише стадо корів на вершині одного з плато і старенький, пошарпаний життям Hilux. 

Проте, зустріти хайлакс в Намібії навіть у найменш прохідному місці — справа не хитра. Пікап тут — транспортний засіб №1. Намібію так і називають — країною пікапів, так багато їх тут — всіх поколінь, від найдавніших до останніх. І хайлаксів серед них, мабуть, найбільше. Що загалом не дивно при таких дорогах і відстанях.

Автозаправні станції в цій країні може відокремлювати пара сотень кілометрів, а залишитися без пального посеред савани в сорокаградусну спеку — тут такі жарти можуть дорого коштувати. Toyota Hilux в цьому сенсі з її 80-літровим бензобаком і витратою 7-10 л на 100 км в залежності від покриття та швидкості вельми популярна.

Так, по вулицях асфальтованого Віндгуку їздить все що завгодно, аж до Nissan Micra. Але на пустельних трасах, прокладених через савани, щось менш витривале, ніж пікапи, зустрінеш рідко. На одній з таких гравійних доріг, недалеко від знаменитого Тропіка Козерога, ми натрапили на даму, кросовер якої просто загубив колесо.

Тропік Козерога — ще одна гордість Намібії. Це одна з п'яти основних паралелей, які зазначаються на картах Землі. Вона визначає найпівденнішу широту, де сонце опівдні може стояти в зеніті. Між Тропіками Козерога в Південній півкулі і Раку — у Північній лежить тропічний пояс. На місцевості знаменитий Тропік виглядає нудно і буденно — як звичайний дороговказ, відрізняється хіба що написами кшталт «тут був Вася» всіма мовами світу.

Незабаром після цієї придорожньої романтики почалося ще одне випробування, порівняно з яким дюни Наміб здалися нам приємною прогулянкою.

  

Розтяжка 2

В певний момент пустеля Наміб, що тягнеться від берега Атлантики вглиб континенту, впирається у Великий Уступ, найдавнішу гірську систему. Вона перетинає Намібію з Півночі на Південь, сягаючи в найвищих точках 2 тисяч метрів. Ми піднялися до позначки 1.800.

Складно сказати, для кого в принципі проклали в горах ту дорогу, якою ми їхали. У тому сенсі, що складно уявити, які транспортні засоби, крім корів, по ній здатні пересуватися. Досить крута, місцями вона являє собою просто хаотичне нагромадження каменів, місцями підходить до самого краю уступу, а місцями звивається так, що заходити в повороти пікапу доводилося за два маневри і за допомогою не тільки 7-дюймового сенсорного дисплея, на який виводиться зображення з камери заднього виду, але і живого помічника зовні.

Автомобіль дійсно великий — 5.330 мм, на 7 см довший за свого попередника і на 38 см довший тойотівського Land Cruiser 200. Вивернути на ньому на гірській дорозі там, де вона круто повертала, не зачепивши скелясті валуни по узбіччях або не подерши колючками чагарників крила, місцями було складно. В якийсь момент довелося вивертати над самим краєм обриву в кілька маневрів — спочатку максимально подати машину вперед, так щоб одне з передніх коліс аж зависло над провалом, потім здати назад, підкрутити кермо — і тоді вже вписатися в поворот. Ще більшого екстриму моменту, коли одне колесо повисло в повітрі, додавав той факт, що задня і перша передачі у машини знаходяться поруч і за час поїздки кілька разів включалася не та, що була потрібна. Увімкнути першу замість задньої в цьому місці було б гримасою долі. Допоміг дисплей і камера заднього виду, що автоматично включаються при русі назад.

Йти на пониженій цією скелястою стежкою доводилося і вгору, і вниз. Те, як чіплялася за кам'янисту поверхню машина, реально дивувало. Часто доводилося їхати по досить великих валунах, рухатися буквально по сантиметру, не бачачи, що там, під колесами, а ніби обмацуючи протекторами шлях. 208 мм дорожнього просвіту свою справу зробили чітко. Хоча один з двох десятків автомобілів, які йшли цим маршрутом з нами, все ж пробив колесо на цій «стежці пікапів».

20 км цих скелястих уступів ми подолали за 3 години.

розтяжка 3
Із грязі в князі

З кожним поколінням хайлакс все менше асоціюється з автомобілем для фермерів. У 1980-х саме Toyota Hilux була одним з перших пікапів, які почали розглядати не як робочого коника і вантажівку для дрібних партій чого б там не було, а як автомобіль для спорту і туризму. З величезним багажником розміром 1569 на 1645 мм (тепер найширший серед пікапів) і просторою та комфортною подвійною кабіною він знайшов безліч шанувальників серед тих, хто любить активно відпочивати і займатися спортом, причому робити це «красиво і зі смаком». Остання модель, минулого року, отримала і зовні, і всередині такі оновлення, що назвати її машиною для фермерів не повертається язик. Хіба що машиною для дуже крутих фермерів)) Внутрішнє оздоблення хайлакса не відрізняється від оздоблення дорогого позашляховика.В Україні Toyota Hilux доступна з двома двигунами — новим дизельним 2,4-літровим 150-сильним, який нам дістався у Намібії, і більш потужним 2,8-літровим 177-сильним.

Коштує це задоволення від $33,8 тис. (механіка в комплектації Business з мотором 2,4 л і шестиступінчастою коробкою) — до $47 тис. (автомат в топовій комплектації Legend з дизельним двигуном 2,8 л.

Головний недолік цієї машини в українських реаліях — тут складно буде знайти настільки суворі дороги, щоб можливості хайлакса можна було використати або хоча б випробувати по повній програмі.

Світанок
Звірячі місця

Для тих, хто дочитав до кінця — три причини потрапити в цей край географії під назвою Намібія.

  • Зірки. Ви чули легенди про те, яке в Африці небо? Про те, що ніде в світі не побачиш стільки зірок, як тут? Так ось — це не легенди. Ночуючи десь на одній з вершин Великого Уступу, на висоті майже 2 тисячі метрів, ми лежали вночі на холодних пласких каменях і розглядали Чумацький шлях, як у планетарії, тільки краще. Ось точно так, як на цьому фото Jim Reitz, і виглядає Чумацький шлях, якщо дивитися на нього в горах Намібії. Точно так само. Тільки краще.

  • Зустріти світанок в горах. Незабутнє видовище. Ми ночували в дивовижних віллах-бунгало, всередині яких однією зі стін служили гігантські валуни, до яких будиночки були немов приліплені. Всі вілли на цій гірській фермі, Namib Grens, розташовані вікнами спалень на Схід — туди, де за горами встає сонце.
  • Переночувати в одному із заповідників дикої природи, наприклад Naankuse, який знаходиться неподалік від столиці — п'ять років тому саме його взяла під опіку голівудська зірка Анджеліна Джолі після того, як всиновила намібійську дівчинку.

Фото: naankuse.com
Фото: naankuse.com


 
Заночувати у справжніх наметах, знаючи, що навколо бродять справжні дикі звірі — в Naankuse (в перекладі з мови бушменів — Бог дивиться на нас) живуть звірі від кіз і мавп до леопардів і слонів.

Ми дісталися до Naankuse за пару годин до сутінків, кинули рюкзаки і пішли прогулятися по парку в надії зустріти якусь африканську живність. Десь вдалині чулися досить неприємні крики і завивання, під ногами там і сям траплялися досить великі кістки і черепи. Відійшовши приблизно на кілометр від табору, ми вирішили повертатися.

Всі ті, кого ми не побачили, прийшли самі вночі під намети — з моторошними криками, тупанням копит, сопінням і хрюканням. Це було жахливо, але ми настільки втомилися, що сон переміг.

Щоб побачити, хто гарчав, сопів і вищав, потрібно відправитися вдень в сафарі по парку. От кого нам не пощастило зустріти напередодні ввечері. Або, швидше, пощастило не зустріти: