5 грудня, 2016. понеділок

Новое время

UA RU
#remembermaidan

Майдан очима медика-волонтера

12 грудня, 2014
Спеціальний проект НВ #remembermaidan приурочений до річниці Революції Гідності і виходу першої книги, що досліджує феномен Євромайдану #EUROMAIDAN - history in the making. Це історії учасників подій зими 2013-2014 і повернення на головну площу української столиці, що стала символом мужності і відваги, взаємодопомоги і самоорганізації. Всі історії - дивіться на сторінці спецпроекту.
Ірина Солошенко

Координатор волонтерів щодо поранених Київського центрального клінічного військового госпіталю, член Волонтерської сотні. Під час Майдану - медик Майдану.



21 листопада я не вийшла на Майдан. У часи Помаранчевої революції я покинула всі свої справи, готувала вдома велику виварку чогось гарячого: плов, печеня, пиріжки пекла, і три тижні годувала кілька наметів на Майдані. Я вірила в те, що робила. Але всі ми добре пам'ятаємо, до якого розчарування привела та революція.

Цього разу я дивилася на студентів і думала: «Обмануться у своїх очікуваннях». У мене до них було лише співчуття.

А 26 листопада я їхала в тролейбусі повз вокзал і побачила титушок, побачила абсолютно жахливих бомжів, у яких на куртках були пов'язані стрічки «За Кличко». Стало зрозуміло, що готується провокація. Це був жах. Пізніше, на Майдані, я пройшла повз студентів та «Беркут», і зрозуміла, що у нас буде біда. Тоді я і написала першу нотатку в своєму «Живому Журналі», про те, що дуже боюся за нашу країну.

1 грудня, після того, як побили студентів, ми з семирічною донькою прийшли на Майдан пішки. Смерділо бензином, валялися уламки, каски, але ми ще не розуміли, що це кинули перші коктейлі Молотова, не знали про події, які розгорталися на Банковій. Не знали, що протестувальники вже зайняли КМДА. Ми пройшлися туди-сюди й повернулися додому. І ось там я включила стріми і, звичайно, відчула жах.

2 числа я зробила купу бутербродів, прийшла до хлопців на Майдан ― там вже ставили намети. Їм потрібна була допомога. І було страшно, і було неясно, на скільки тебе вистачить часу. У 2004-му все закінчилося через 3 тижні. Зараз розумію, що рік пройшов, а ми досі живемо у цій дикій напрузі. Приходила щодня. Купувала труси, шкарпетки, креми, їжу, приносила це все хлопцям, виділяла 2-3 години в будні і практично цілий день на вихідних. Так було до 22 січня.

Вдома у мене довго лишався диплом медсестри. Коли хлопців почали вбивати, я зрозуміла, що далі тягнути нікуди. І я вийшла на Майдан як медична сестра. 24 січня я вже чергувала в Будинку профспілок. Асистувала при операціях, при маніпуляціях, при всьому. 26-го — ходила по Грушевського і напувала хлопців ентеросгелем, щоб зняти інтоксикацію. Ходила і вмовляла: пийте, будь ласка!

Якось, я заносила книги в Український дім і побачила на третьому поверсі плакат з червоним хрестом. Думаю, потрібно зайти. Виявилося, там організовували медичний пункт. Я запитала: «Допомога потрібна?» Мені відповіли: «Звичайно, потрібна». І я впряглась. Це були терапевтичні чергування. За зміну приходило близько 300-400 осіб. Температуру, тиск поміряти, горло подивитися, кого потрібно було відправляти до спеціалізованих лікарів. Ми знали телефони лікарів, які підтримували протестувальників. Ми телефонували їм, і Автомайдан тихесенько вивозив до них людей, у яких були підозри на бронхіти, пневмонії. В результаті ми навіть облаштували невеличкий лазарет на 30 ліжок, де залишалися хлопці, які навіть з важкими бронхітами не хотіли їхати до лікарні, так що ми просто їм кололи антибіотики. За зміну можна було зробити до ста ін'єкцій. Ампули розкривалися легким рухом руки. Раніше я їх якось пиляла, а тепер уже знала, що одним клацанням можна розколоти. Ці знання знадобилися мені 20 лютого. Доктор дивувався: «У тебе такий досвід! Ти що – операційна медсестра?». Я відповідала: «так». В Українському домі у мене було багато чергувань: і денні, і нічні, я цілодобово звідти не виходила аж до страшного дня 18 лютого.

18-го у мене теж було планове чергування, на роботі я взяла вихідний за свій рахунок. Вийшла вранці, пройшла крізь стрій Самооборони. Було зрозуміло, що щось станеться. Нагнали дуже багато міліції. Піднялася в Український дім, а вже через 20 хвилин почали надходити повідомлення, що в Маріїнці бійка. До нас прибігли, запитали, хто піде чергувати «в полі»? Я подивилася навколо: в принципі, ніхто не горів бажанням. Тоді я взяла медичний бушлат Червоного хреста, накинула його і в блакитних джинсах, в одноразовому халаті, на підборах з протигазом і сумкою пішла. Чергова бригада організувалася з чотирьох осіб. У нашій бригаді одна дівчинка виявилася ветлікарем, друга — патологоанатом, я — комерційний директор видавництва, логопед за медичною освітою, а четверта дівчинка була взагалі без освіти, вона просто пішла з нами, щоб ноші нести. Всі по кілограм 50-60 вагою, всі в шоломах, і я ще на підборах. Потім вже я побігла, змінилася взуттям.

© Ірина Солошенко

Ми чергували на Грушевського, а потім, коли підійшла інша бригада, розділилися, і я опинилася на Інститутській, де йшов справжній вуличний бій. Медпункт був організований прямо в під'їзді. Коли ми в черговий раз виходили на вулицю забирати поранених, я на секунду підняла голову і побачила чорний-чорний дим, блакитне небо, гарний сонячний день і рожеві бризки. Клуби чорного диму і рожеві бризки — повний сюр. Я думала, почалися галюцинації. Потім виявилося, що це був антифриз з водометів.

Пам'ятаю, як ми тягли носилки по слизькій траві, евакуюючи поранених з Українського дому, по розбитому склу, а навколо стояли люди, які знімали все це на телефони, але ніхто не допомагав.

20-го лютого я відвела дитину в школу і прийшла в Михайлівський. У мене не було відчуття, що я йду на війну, тому що 19-го все було відносно спокійно. Ми просто дивилися, оглушило людину, контузило її чи ні.

Але 20-го я почула, що звук змінився. Я почула звук, не схожий ні на салют, ні на світлошумові гранати. Повз мене промайнула швидка, реанімація. В цей же час якась іспанська журналістка підійшла до мене і питає: «Що це?» Я відповідаю: «Думаю, що це атака «Беркута». Нормальна людина біжить від таких подій подалі. Я ж побігла вниз зі швидкими. Бігла по вулиці Михайлівській, і чим ближче, тим виразніше чула зі сцени: «Медики, Жовтневий!». Тоді я побігла по сходах в Жовтневий палац.


Октябрьский дворец 20 февраля. / © Ирина Солошенко /
Жовтневий палац 20 лютого. / © Ірина Солошенко /


Забігла всередину. Там був просто Апокаліпсис. Всі стіни були в слідах ніг, вибиті двері, розсипана картопля валяється під ногами. «Беркут» за два дні встиг перетворити приміщення в якесь звалище. Я забігла в репетиційний зал і побачила, що там і операційна, і морг, всі разом. Лежало три людини. До першого підбігла, мені лікар каже: «Вже не треба». До другого підбігла, він знову: «Вже не треба». Я кажу: «Ви їм хоч очі закрийте». Тоді я підійшла до третього – у нього було прострілено легеню. Ми почали надавати допомогу, трошки тиск йому підвищили, закрили рану. Вхопили носилки удвох з медбратом, ні імені його, ні обличчя я не запам'ятала, ми просто схопили ці важкі радянські носилки і на напівзігнутих ногах потягли пораненого з цієї картоплі. До речі, якийсь польський журнал зробив фотографію того, як ми пораненого виносимо. Що пам'ять робить. У мене було відчуття, що ми рятували якогось хлопчиська. Насправді це виявився якийсь дорослий дядько з лисиною. Ми дивилися на рану, ми навіть в обличчя йому не дивилися. Коли ми спустилися на Майдан, люди вже почали прибирати площу від бруківки і дроту, від згорілих шин, щоб могли проїхати швидкі. Ми повантажили цього чоловіка в машину, а потім три рази поверталися: запитати ім'я та прізвище медика, потім сфотографували номер швидкої, потім я залетіла в швидку і сказала цього медбрату: «Ми тебе запам'ятали!». А він відповідає: «Не хвилюйтеся, зараз ми вже всіх веземо до лікарні». До цього всіх одразу везли до міліції, до слідчих ізоляторів. Швидкі просто відкривали, перевантажували звідти хлопців.

Незабаром хлопці вже організували операційну за Жовтневим палацом, тому що з нього було важко вносити-виносити поранених. Я спробувала дійти до кута, але потрапила під обстріл, пересиділа за якимось деревом. Потім після 12 годин настало затишшя, і ми вирішили зробити медпункт внизу, щоб було безпечніше надавати першу допомогу. Я спустилася до чорних колон, де раніше знаходився Сбербанк Росії. Це було дуже зручне розташування: якщо що, можна було піти і на Майдан, і кудись зістрибнути. Той медпункт ще довго там перебував. А 20 лютого чотирьох чоловік нам реанімувати не вдалося. Я й сьогодні не можу спокійно ходити повз ці колони. Я приношу туди свічки і квіти...

Майдан для мене – це місце перевірки життєвих цінностей, пікова ситуація в житті, в якій я абсолютно відкрилася, змінилася. Майдан навчив мене бути собою. Зараз у мене з'явилася велика кількість людей, яким я допомагаю, відповідальність за майбутнє моїх дітей. Тепер я займаюся пораненими солдатами. Не можна їх кидати. Потрібно показувати, наскільки ми їм вдячні за те, що вони зробили.

Я вважаю, що про Майдан не можна говорити в минулому часі. Він не був. Він є і ще нескоро закінчиться. Тому що якісь зміни почалися тільки зараз. Нам не можна, не можна зупинятися.

___________________________________

Книга #EUROMAIDAN History In The Making - перше двомовне видання про Революцію Гідності. Проект документує і досліджує Майдан: як історичну подію, набір спільних цінностей, приклад самоорганізації і як художнє явище. У книгу увійшло понад 200 знімків 46 фотографів. Крім унікального ілюстративного ряду (багато фото публікуються вперше), у видання ввійшли тексти відомого українського історика Ярослава Грицака і філософа Тараса Лютого, які описали феномен і міфологію Євромайдану. Автором текстів про явища Майдану стала Катерина Сергацкова («Українська правда»), один з найбільш резонансних журналістів Євромайдану, автором текстів про хронологію подій з 30 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року - Костянтин Донін, головним редактором виступив Гліб Гусєв (Esquire). Презентація книги відбулася 7 листопада 2014 року. #EUROMAIDAN - History In The Making - спільний проект агентства Art Management та видавництва «Основи». Автор ідеї - Володимир Кадигроб.

Проект #remembermaidan створений AGENTSTVO special projects спеціально для «Новое Время».

Приєднуйтесь до проекту #remembermaidan

Надсилайте ваші історії та фотографії на e-mail remember@euromaidanbook.com

Коментарі

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів