23 лютого, 2017. четвер

Новое время

UA RU
Україна 2030

Україна і світ 2030

11 червня, 2016
Яким буде світ через 14 років і яке місце в ньому має зайняти Україна

Чи є у вас план?

У цьому спецпроекті ми хотіли б зазирнути за звичний для України горизонт планування і уявити, яким стане світ у 2030 році і яке місце в ньому займе наша країна

 

Горизонт державного планування в Україні, зазвичай, обмежений наступними виборами. Про те, що буде далі, рідко хто думає, оскільки невідомо, хто виграє вибори і чим це обернеться для країни. Більшість програм або планів розвитку охоплюють максимум кілька років і прив'язані до терміну роботи конкретного уряду або людини.

Водночас у багатьох країн є стратегії розвитку на 10 і більше років вперед, не залежні від зміни осіб у високих кабінетах. Фіни, які й так, відповідно до більшості рейтингів, посідають перше місце за якістю освіти, потурбувалися про те, щоб зробити її ще кращою. Вони опитують 100 лідерів думок по всьому світу, збирають 100 найяскравіших освітніх проектів з усього світу і 100 найцікавіших внутрішніх освітніх ініціатив. Потім аналізують інформацію, узагальнюють її і роблять висновки.

Після падіння цін на нафту Саудівська Аравія вирішила змінити вектор розвитку, зробивши ставку на інновації і навіть туризм. Закрита країна вперше готова відкритися світові. Саудівці зрозуміли, що світ вже ніколи не буде колишнім і спиратися лише на нафту вже не можна.

Відомий керівник Сингапуру Лі Куан Ю ще в 60‑х зміркував, що період британського глобального домінування закінчився і світ остаточно перейшов з режиму Pax Brittannica в режим Pax Americana (те, що в Росії досі відмовляються розуміти), тобто безумовного американського домінування. Тоді Сингапур почав масово відправляти свою молодь на навчання в американські, а не британські виші й вибудовувати інтенсивні економічні відносини з США. Зараз це одна з найбагатших країн регіону.

Чи є в Україні власна стратегія розвитку? Чи є розуміння того, яким буде світ через 30, 20 або хоча б через 15 років? Куди йдуть технології та інновації, як еволюціонує освіта, як виглядатиме глобальна економіка і що це означає для нас?

У цьому спецпроекті ми хотіли б зазирнути за звичний для України горизонт планування і уявити, яким буде світ у 2030 році і яке місце у тому світі, що змінився, займе наша країна. Хоча 2030‑й звучить як далеке майбутнє, він прийде лише через 14 років.

Ми попросили експертів з різних галузей — від економіки та культури до інновацій та освіти — подумати про те, як зміниться їхня сфера діяльності за ці 14 років і що повинна зробити в цьому ж напрямі Україна. Цей проект навряд чи дасть відповіді на всі питання, але, можливо, він змусить багатьох замислитися про майбутні зміни. І про те, що, ймовірно, нам теж потрібна стратегія розвитку, яка є у багатьох інших.

Я радий, що партнером НВ в цьому проекті виступив Аспен Інститут Київ. Власне, я радий, що він взагалі відкрився в Києві, а Україна стала десятою країною в світі, у якої з'явилися партнерські відносини з американським The Aspen Institute.

Віталій Сич,
головний редактор журналу Новое Время

Лідерство, засноване на цінностях

Відкриття Аспен Інституту в Києві — відмінна можливість створити гідну незалежну платформу для діалогу, настільки необхідного в сучасному світі

  

Лідерство, засноване на цінностях, є визначальним для успішної діяльності громадянського суспільства. Небагато народів можуть зрівнятися з українцями в щирому прагненні до свободи, справедливості та прозорого демократичного ладу. Початок роботи Аспен Інституту Київ — діяльного члена міжнародної мережі з десяти Аспен Інститутів — відмінна можливість створити гідну незалежну платформу для відкритого діалогу, настільки необхідного в сучасному світі.

Понад 60 років Аспен Інститут працював над зведенням мостів, поглибленням взаєморозуміння і просуванням розумних ідей, здатних розв'язати серйозні суспільні проблеми.

Цінності Аспена — толерантність, належна управлінська культура та пошук точок дотику — сьогодні вкрай затребувані. Вісім років тому українська ініціатива стала для Аспен Інституту першим контактом з українськими лідерами. Представники різних сфер — від бізнесу, політики, науки, мистецтва до журналістики та освіти — шукали можливості для спільного втілення власних ідей поза офіційними стінами. І так само, як їхні ідеї, народжені в діалозі, розквітли через роки, сама програма стала повноцінною партнерською організацією — Аспен Інститутом Київ,— що розпочинає свою роботу цього року.

З 2006‑го понад 300 українців взяли участь у знакових семінарах з лідерства, обговорюючи за круглим столом сучасні і класичні тексти, перекладені на російську та українську мови. Серед учасників — лідери, які активно працюють зараз над зміцненням громадянського суспільства України, яке розввається. Випускники семінарів займають ключові пости в державі і приватному секторі.

Аспен Інститут підтримує своїх незалежних партнерів, подібних Аспен Київ, оскільки ми прагнемо створити всесвітнє співтовариство лідерів, відданих вищому благу.

Термін благо має для інституту особливий сенс. Ентузіазм та інноваційні ідеї, які народжуються під час обговорень, створюють імпульс для побудови "гарного суспільства" — суспільства, яке прагне до вдосконалення (індивідуального й колективного), рухомого глибоко продуманими сенсами й активними діями.

Секрет моделі лідерства, яку розвиває інститут, полягає в мистецтві щирого спілкування. Такий підхід дозволяє відкрито обмінюватися ідеями, навіть суперечливими, оскільки їх обов'язково приймуть з повагою. Що своєю чергою дає можливість кожному щиро висловлювати свою думку і говорити саме те, в чому бачиться сенс. А політична незаангажованість інституту дозволяє йому залишатися нейтральним майданчиком для діалогу, в якому можна вирішити розбіжності. Це місце, де такий діалог дійсно дає результати.

Варто відзначити зусилля переконаних прихильників створення Аспен Інституту Київ. Український народ і його лідери довели відданість відкритому діалогу та вільному обміну ідеями, що формують основу гарного суспільства. Випускники семінарів Відповідальне лідерство прагнуть до створення належної управлінської культури та активного громадянського суспільства.

Уолтер Айзексон,
президент, генеральний директор Аспен Інституту

Україна
Україна
   

Євген Глібовицький

Андерс Аслунд

Олександр Пасхавер

Ярослав Грицак 

Чотири штрихи до портрета
Євген Глібовицький,
Євген Глібовицький,
учасник Несторівської групи, засновник pro.mova

Картину нашого майбутнього можна зібрати з набору постійно мінливої мозаїки лише з великими застереженнями

 

Ми схиляємося проектувати свої припущення в майбутнє, навіть знаючи, що наше сьогодення концептуально відрізняється від минулого. Часто здається логічним, що яйце виросте і стане великим. У момент, коли з яйця хтось вилупиться, настає злам парадигми та нова історія. У провідних аналітичних центрів та впливових візіонерів — у всіх у колекції є прогнози, що не збулися, і які з часом могли виглядати смішно або безглуздо.

У випадку України додаткова складність полягає в тому, що, перебуваючи на розломі між Заходом і Сходом, країна вбирає в себе поштовхи кожної системи. Ослаблення або виходу ЄС з кризи, перемога популіста Трампа на виборах у США або травма, заподіяна ним однією з двох партій, поява "нової нафти" або навпаки, занепад петрократії в Росії вплинуть на довгострокові перспективи для України. Нова суб'єктність українців реалізується настільки, наскільки вона зможе стійко вписатися в середовище, яке постійно змінюється.

Відсутність визначеності всередині України теж несе ризики. Після того як виборці хоча б по разу поміняють місцями владу і опозицію, можна буде говорити про те, наскільки сталим є обраний вектор розвитку. Але складно передбачити динаміку, швидкість цього руху. Вектор не визначає конкретний шлях, який цілком може виявитися об'їзною дорогою з вибоїнами і серпантинами. Туреччина майже століття йде в Європу, постійно зриваючись по дорозі.

Падіння путчу в Москві у 1991‑му і подальше проголошення незалежності, помаранчева революція в 2004‑му, Майдан-2013 — кожна з цих точок здавалася сучасникам точкою біфуркації, після якої невизначеність закінчується і майбутнє стає зрозумілим. Однак наступні розбіжності змісту і форми відкладали визначеність. Чи була Україна незалежною після 1991‑го? Чи була вона демократичною після 2004‑го? Чи стала вільною після 2013‑го? Питання, які спочатку здаються риторичними, раптом оживають як істотні.

Зібрати з цього набору мінливої мозаїки картину майбутнього можна з великими застереженнями. Легше говорити про штрихи, які вплинуть на те, яким виявиться портрет країни через покоління. Я хотів би зупинитися на чотирьох.

Перший штрих: цінності. Петро В'яземський, цитуючи російського історика Миколу Карамзіна, пише: "Якщо відповідати одним словом на запитання, що робиться в Росії, то довелося б сказати: крадуть". Багато коментаторів використовують цю цитату двохсотлітньої давності, щоб демонструвати, наскільки нічого не змінюється. Сталість культурних чинників підказує нам, що українці через покоління будуть впізнаваними нами українцями, росіяни — росіянами тощо.

Якою буде різниця між поколінням сьогоднішніх українців і українців у 2030‑х? Чи буде це різниця між південними корейцями 50‑х і 70‑х років ХХ століття, різниця швидко змінюваної (в історичній перспективі) натури? Доступність гаджетів збиває нас з пантелику — не кожна людина з айфоном є сучасною. Але за умови досягнення безпеки ймовірність того, що покоління орієнтованих на самовираження дітей Майдану буде в конфлікті з конформністю пострадянських цінностей своїх батьків, висока.

Готові українці відкрити кордони для мільйонів мігрантів або пожертвувати зростанням свого добробуту?

Як висока і ймовірність того, що саме цінності виживання стануть ключовими і паростки цінностей розвитку можуть опинитися під загрозою, якщо стала безпека не настане. "Звертайтеся до досвіду своїх батьків",— кажуть сьогодні лідери кримських татар своїм співгромадянам, які опинилися під російською окупацією в Криму. Це не данина східної поваги до старших. Це данина здатності вижити за несприятливих умов, коли удари долі жорстокі й непередбачувані. Досвід, який здавався молодим людям непотрібним і застарілим, раптом повертається, змінюючи ціннісний профіль покоління.

Другий штрих: демографія. Населення України складало 52 млн на момент розпаду СРСР, зараз українців на 10 млн менше, і країна впевнено рухається до позначки 35 млн. Скорочення населення несе в собі нові виклики. Це перешкода для зростання економіки. Зростаюча економіка потребує більшої кількості робочих рук. Зважаючи на місце України в світовій економіці, чимала частина цих рук опиниться в низькооплачуваному сегменті. Чи готові українці відкрити кордони для мільйонів мігрантів або пожертвувати зростанням свого добробуту?

Відповідь на це питання залежить від сили української культури, її здатності залучати людей інших національностей в українські дискурси. У 1990‑х і 2000‑х слабкість позицій української мови часто ототожнювалася зі слабкістю української культури в принципі. У 2010‑х роках життя продемонструвало, що українська культура виявилася сильнішою, вона впоралася з завданням формування громадянської ідентичності. Але чи вистачить запасу? Чи готові українці взяти і натуралізувати мільйони, наприклад, росіян, якщо події будуть розвиватися за катастрофічним сценарієм? Чи Україна обере, наприклад, латвійський варіант співжиття на відстані витягнутої руки?

Третій штрих: правила. Сталість розпочатих реформ в Україні буде зрозумілою після того, як на них позначаться заморозки приходу популістської або прорадянської опозиції. Перше здається більш вірогідним, принаймні, поки Крим і Донбас виключені з виборчого процесу. Кого будуть обслуговувати нові інституційні рамки? Патерналістів, які шукають швидкий зиск від лояльності, як у Росії? Чи відповідальних громадян, які шукають шляхи самореалізації, як у США чи Північній Європі? Чи це буде суміш підходів?

Поки інституційний розвиток в Україні відстає від здатності суспільства трансформуватися. Це робить будь-які реформи зверху складними, іноді неможливими. Однак є життєво необхідні сфери, які не можна реформувати знизу: оборона, правосуддя і правоохоронна діяльність — це реалізація, що відрізняє більшість розвиненого світу державної монополії на насильство. Охороні здоров'я, освіті необхідно регулювання на державному рівні хоча би в частині стандартів. Підприємництво, громадська активність потребують гарантій сталості правил гри.

До формування нового, непатерналістьського суспільного договору, оформленого в нову Конституцію,— норми в Україні нагадують "полатану свитину", а не струнку систему правил.

Четвертий штрих: ресурси. Україні, на відміну від Росії, майже вдалося уникнути ресурсного капкана. Наявність величезного багатства в надрах РФ закінчилася монополією на доступ до цього багатства маленької групи людей. Слабкість демократії в Україні схиляла до того, що наявність такого ресурсу, як величезні поклади нафти або газу,— це ризик монополізації, посилення однієї групи. Але в Україні старі родовища виснажені, нові, наприклад сланцеві,— не розроблені.

Зате є земля і вода. Помірний клімат та родючі землі на планеті зі зростаючим населенням перетворюють Україну на країну великих можливостей і великих ризиків. Чи стане аграрне лобі новим гегемоном, який придушує суспільство своїми корупційними можливостями? Чи стануть земля або вода тими ресурсами, на які можуть зазіхати інші країни навіть військовим способом? Чи варто нам побоюватися свого багатства?

Україна нарешті почала готувати себе до дорослого життя. Досвід законів, які не мають значення, не вартих паперу меморандумів, фейкової освіти й ефмерної медицини, культури як самодіяльності, підприємництва як партизанської боротьби повинен мотивувати до заміни всього цього працюючою інфраструктурою. Світ буде нести свої нові виклики та ризики. І готовність відповідати їм залежить від нас.

Завдання на перспективу
Андерс Аслунд,
Андерс Аслунд,
старший науковий співробітник американського аналітичного центру Atlantic Council

До 2020 року Україна буде готова подати заявку на членство в Європейському союзі, а в 2030-му зможе в нього увійти

 

Після революції гідності Україна зробила низку серйозних політичних та економічних кроків. Сьогодні нам потрібно оцінити, чого вдалося досягти, а що ще належить зробити в наступні 15 років. І країна має ставити перед собою амбітні цілі: середнє економічне зростання 6-7% на рік. Це можливо, оскільки Україна сильно відстає від сусідніх європейських країн.

Отже, сім ключових етапів — фінансова стабільність, доступ до ринків ЄС, безвізовий режим з Європою, приватизація, дерегуляція, політична реформа і реформа держави, а також входження в Євросоюз у 2030 році.

Економічне зростання неможливе без фінансової стабільності. На щастя, Україна близька до її досягнення. Дефіцит бюджету зменшено. Минулого року державні видатки скорочені з 53% ВВП до 44% ВВП. Їх потрібно знизити ще більше — до 35% ВВП, як в Румунії та Литві. Непомірний прибутковий податок з 45% скорочено до 22%. У річному обчисленні інфляція вже впала до 10%. Національний банк почав знижувати процентну ставку, і найближчим часом комерційні кредитні ставки знизяться до 20% на рік, що сприятиме припливу інвестицій. Річний прогноз зростання України має становити 6-7%, а не 4%, спрогнозовані МВФ.

Угода про асоціацію України з ЄС включає в себе глибоку і всеосяжну угоду про вільну торгівлю, але обмежує український експорт до ЄС 36 важливих експортних продуктів вкрай малими квотами. Вони мають бути збільшені. Проте угода про вільну торгівлю дозволить Україні залучити прямі іноземні інвестиції за рахунок інтеграції в європейський ланцюжок поставок. Інвестиції, ймовірно, стануть основним двигуном зростання України поряд з сільським господарством. Європейська частка експорту України повинна стрімко зрости від однієї третини до двох третин, як і в інших країнах Східної Європи.

ЄС незабаром надасть безвізовий режим, завдяки чому українці отримають можливість вільно подорожувати Європою. Десятки тисяч громадян вже навчаються в європейських країнах, мільйони працюють там, набуваючи цінний досвід. Безвізовий режим сприятиме цим міжнародним обмінам. У 1990‑х мільйони поляків повернулися додому з новими ідеями і навичками, вимагаючи відповідних реформ на батьківщині. Те саме, ймовірно, відбудеться в Україні.

Країна має ставити перед собою амбітні цілі: середнє економічне зростання 6-7% на рік

Найгіршою пасткою, що заважала розвитку України, була корумпована торгівля газом. У 1998 році газовий трейдер Ігор Бакай заявив, що всі по‑справжньому багаті українці заробили гроші саме на торгівлі газом. Після недавньої уніфікації цін на газ тепер це неможливо, і це потужний удар по українських олігархах. Країна потребує очищення ринків від монополізації і корумпуючого втручання держави. Чого можна досягти з допомогою дерегуляції та знищення всіх шкідливих правил і перевіряючих органів. Більша частина решти 3.500 державних підприємств має бути проданою, щоб приватні підприємства могли вільно розвиватися.

Наступний великий крок — очищення політичної системи. Українські вибори невиправдано дорогі, але нове законодавство повинно обмежити всі партії державним фінансуванням. Коаліційна угода 2014 року закликає до пропорційних виборів за відкритими списками, а саме з правом вибирати кандидата, а не тільки партію — як у Фінляндії та Німеччині. Цей закон має бути ухвалений.

Парламентаріїв слід обмежити законотворчою діяльністю і заборонити їм втручатися у виконавчу владу або керування держкомпаніями. Новий закон про декларації про доходи чиновників запроваджує для них юридичну відповідальність за приховування доходів, що, будемо сподіватися, збільшить прозорість.

Головною перешкодою зусиллям України в боротьбі з корупцією є вкрай корумпована правоохоронна система. Два ключових елементи — прокуратура і суди. Східна Німеччина, Естонія і Грузія досягли в цьому найбільшого успіху. Вони звільнили всіх прокурорів і суддів і найняли нових. Україні слід вчинити так само.

Більш важкий шлях — створити альтернативні органи боротьби з корупцією, як зробила Румунія. Зрештою румунський підхід спрацював, але його впровадження зайняло значно більше часу. При цьому тиск ЄС може дуже допомогти.

Якщо Україна успішно рушить цим шляхом створення вільної і справедливої економічної, політичної і законодавчої системи, в 2020 році вона буде готова подати заявку на членство в ЄС і при нормальному темпі до 2030 року зможе увійти в нього.

Процес вступу був періодом стрімких реформ навіть в таких країнах, що неохоче змінювалися, як Румунія. ЄС знає, як реформувати державу і боротися з корупцією.

Війна світів
Олександр Пасхавер,
Олександр Пасхавер,
вчений, економіст, член-кореспондент Академії технологічних наук України

В країні йде битва між старим олігархічним класом і новим постіндустріальним, представники якого поступово зможуть оновити владу

 

Сьогднішні події в Україні доцільно називати революцією. Змінюються відносини в суспільстві, структура еліти, система існуючих інститутів. І ця революція триватиме, ймовірно, аж до 2030 року і навіть довше.

У період революції суспільство, зазвичай, фрагментоване. Єдності немає. Головний конфлікт розгортається між олігархічним і постіндустріальним (так званим креативним) класами. Причому олігархічна складова суспільства не зводиться до 10% найбагатших українців. Це сотні тисяч людей від нижчих шарів до верхівки керівництва країни, що монополізують свої повноваження і отримують разом з партнерами корупційну ренту.

Зараз олігархічний клас є домінуючим. Такий пейзаж країни, її соціальна тканина. З цієї ж причини нам так важко боротися з корупцією. Вся політична еліта, весь бюрократичний клас і правоохоронні органи відібрані під цю соціальну тканину для обслуговування олігархічного прошарку. І сили, здатної протистояти йому, досі не було.

Але за останні 25 років в умовах соціальних і технологічних змін виник впливовий і активний клас населення, який можна назвати постіндустріальним. В країні завжди є ті, для кого свобода, відповідальність, співпраця і загалом цінності європейського модерну є основою існування. Для українського ж нового постіндустріального класу свобода є не просто цінністю, а умовою їх реалізації.

Чому цей клас постіндустріальний? З'явилася ціла низка галузей, де високо цінуються креативність і здатність швидко змінюватися. Технічний прогрес створив запит на креативний клас.

Люди такого типу набагато швидше розвиваються. Вони готові до конкуренції, а не до монополії, готові творчо сприймати нове. Вони виросли в нашій країні, і їхній перелік не обмежується ІТ-фахівцями — їх набагато більше. До того ж є ті, нагадаю, для кого основою існування є свобода (просто тому, що таке їхнє виховання, це передано їм у спадок),— їх теж мільйони. І перші, і другі не можуть реалізувати себе в умовах олігархічних відносин, тому є головними супротивниками олігархічного класу і борються за своє домінування. Чисельність цього класу постійно збільшується. Відповідно, у нього має з'явитися своя еліта. Мета якої: знищити олігархічний шар разом з корупцією і монополією. Іншими словами, у перших гасло "Монополія і корупція!", у других — "Творчість та креативність!".

Розв'язати компромісом головний конфлікт української революції між олігархією і постіндустріальним класом неможливо. Звісно, є ймовірність, що найближчим часом революційний порив буде ліквідовано, але це не означає, що революція закінчиться — соціальні зміни неминучі. Просто революція триватиме довше з наступами і відступами.

В умовах боротьби двох потужних шарів суспільства еліта не може залишатися осторонь. Революція привела до того, що старі еліти розділилися. На тих, хто продовжує дотримуватися колишніх поглядів, і тих, хто сприйняв нові ідеї (щиро чи нещиро) і перейшов на бік нового класу. Оскільки останній не був підготовлений політично (така особливість української революції) і не висунув своїх харизматичних вождів і політичних структур, революцію очолили представники старого політичного класу, і раніше налаштовані ліберально.

Представники нового класу, радше, влилися в старі структури. Вони здійснюють реформи там, де це можливо, але не як політики, а як фахівці. Питання полягає в тому, наскільки швидко політизується цей революційний клас і висуне лідерів. Це, безперечно, станеться. А поки що боротьба триває між консерваторами (частиною еліт, що залишилися на боці олігархії; гадаю, у них їх більшість) і частиною, яка зрадила свій старий клас і перейшла на бік нового. Саме вони керують країною сьогодні. Всередині них теж є протиріччя: хтось дотримується помірних поглядів, хтось — радикальних. Останні, до речі, найбільш небезпечні, оскільки, зазвичай, схильні стрімко вирішувати те, що швидко не вирішується.

Так виглядає українське поле битви. Я вірю, що історія тягне нас у бік перемоги революції та постіндустріальних змін (і технічних, і соціальних). Постіндустріальний шар в Україні одночасно є проєвропейським і сповідує цінності європейського модерну. З часом ми побачимо посилення ролі нової еліти і будемо спостерігати за загостренням її боротьби зі старою. До речі, зараз боротьба тільки починається, конфлікт ще розігріється. І нова еліта обов'язково оновить владу — політичну, бюрократичну, судову. Однак процес цей буде вкрай суперечливий і драматичний.

Втримати золоту середину
Ярослав Грицак,
Ярослав Грицак,
історик, професор Українського католицького університету, член Несторівської групи

У світі вже не буде впевненості. Це, напевно, найбільш чесний прогноз, який можна зробити на наступні 15 років

 

Єспеціальне дослідження точності найвідоміших пророцтв. Воно показує: правильні прогнози переважно стосуються майбутніх 100 років, тих же, де йдеться про термін у 20-50 років, дуже мало. Передбачення на "середню дистанцію" чомусь даються найскладніше.

Ось найсвіжіші приклади. Почну з Кінця історії Френсіса Фукуями. Його стаття, написана під впливом комунізму, а потім книга пророкували кінець масштабних конфліктів. Після 11 вересня 2001 року, російської агресії, а також ІД про цей прогноз незручно навіть згадувати. Кажуть, коли Фукуяма приїжджає з лекцією в наступний університет, перше, що його запитують: "Як йдуть справи з обіцяним кінцем світу?"

Інший прогноз — Світ плоский Томаса Фрідмана. Підзаголовок цієї книги звучить ні більше ні менше, а Коротка історія XXI століття. Головна теза: в результаті хвилі глобалізації в 2000‑х вступили в гру нові чинники, що вирівнюють можливості для різних суспільств. Теза була порожньою з самого початку. Не потрібно бути географом, щоб знати: світ як був, так і залишається круглим, тобто нерівним. Нерівність в ньому не зменшується, а збільшується, і багаті стають багатшими, а бідні — біднішими.

Євромайдан показав, що існують цінності, які правдиві, і які варто захищати

Не збуваються не лише утопії, неправдивими є й антиутопії. Ще один бестселер останніх років — антифукуямоівський Конфлікт цивілізацій Семюела Хантінгтона — теж має всі шанси стати однією з найдурніш книжок сучасності. І кращий контраргумент проти Хантінгтона — Україна. Незважаючи на прогнози "цивілізаційного" сербохорватського конфлікту, нічого подібного тут немає. Провал російської весни — новітній тому доказ.

Ці три книги написані за схожою схемою. Їх автори роблять ставку на одну тенденцію, як під час перегонів — на одного коня, і заганяють її до кінця. Але історія працює інакше. Вона розкладає яйця в різні кошики. І нікому з нас не дано знати, де вилупиться майбутнє: занадто багато кошиків, а ще більше чинників, що визначають, яке стане першим.

Інакшими словами, ми вступили в світ, де немає і не буде впевненості. Це, напевно, найточніший і найчесніший прогноз, який можна зробити на наступні 15, 25 і навіть 100 років.

 

 

Відповідно, нам час по‑іншому дивитися на світ. Зараз вважається звичним мислення структурними дихотоміями на кшталт "початок-кінець", "багатство-бідність", "Захід-Схід". Але наше постіндустріальне століття має стати століттям постструктурального пізнання. Коли "початок-кінець" є не двома взаємовиключними варіантами, а протилежними полюсами в широкому спектрі різноманітних можливостей.

Я пропоную просту, але, сподіваюся, не занадто спрощену схему: глобальний вектор розвитку найближчих 20-25 років можна представити як суму руху по двох осях. Крайні точки на першій осі — 9/11, дата мирного падіння Берлінської стіни, і 11/9 — день терористичної атаки на Нью-Йорк. На другій, відповідно, точки "плоского світу" і "круглого світу". Суму руху по цих двох осях, як я вже писав, неможливо передбачити — занадто багато факторів, дуже швидкі зміни. Але що очевидно: найстрахітливіший сценарій майбутнього — це одночасний рух до точок 11/9 і дуже навіть "круглого світу". І останні 10-15 років цей сценарій, як ми бачимо, набирає обертів.

З іншого боку, ми не можемо утримувати ситуацію біля точок "9/11" і "плоского світу". Це стало б утопією за прикладом Фукуями і Фрідмана: гарно в теорії, нереально на практиці. Реалістичний сценарій має лежати в утриманні золотої середини між крайніми точками.

Що ми можемо і повинні зробити: утримати Україну — а разом з нею і весь світ — від найгіршого

Кажу "ми", тому що це стосується і України. Навіть передусім — України. Два роки тому три близьких мені людини, не змовляючись, написали приблизно одне і те саме: постмодернізм закінчився, і закінчився він в Україні на Євромайдані. Один з них, британець Пітер Померанцев, характеризує путінську Росію як певний тип постмодерністської диктатури, де постмодерністське заперечення правди доведено до досконалості. Євромайдан же показав, що є цінності, які правдиві, і які варто захищати. На тлі змін, що сталися у світі за останнє десятиріччя, він став однією з найсвітліших точок.

Утім, сумніваюся, що світло Євромайдану перетвориться на смолоскип, що веде людство вперед. Заради віри в це мені слід було б перестати бути істориком. Оскільки історія доводить: немає таких благородних намірів, які не можна перекрутити і зіпсувати. Це називають дияволом в історії.

Але ось що ми можемо і повинні зробити: утримати Україну — а разом з нею і весь світ — від найгіршого. І це реально. На щастя, в історії найгірші сценарії так само не реалізуються, як і найкращі. Інакше нас би вже давно не було на цій землі.

У нас немає підстав вірити обіцянкам про те, що все буде добре. Але це своєю чергою не звільняє нас від зобов'язання давати копняка всім, хто лякає крахом і апокаліпсисом. Подолання цих двох крайнощів робить нас розсудливими цинічними оптимістами і дає реальну програму дій при спробі спланувати поведінку на найближчих 15-25 років.

Світ
Світ

 

Лілія Шевцова

Томас Фрідман

Велика перезмінка
Лілія Шевцова,
Лілія Шевцова,
російський публіцист, старший науковий співробітник Brookings Institution

Нам доведеться розбирати завали, і це навряд чи найкомфортніший період для життя. Ми потрапили в паузу, коли колишні стандарти вже не працюють, а майбутні ще не оформилися

 

Неважливо, хто винайшов поняття new normal, використовуване тепер міжнародною спільнотою для визначення стану сучасного світу. Воно означає, що запанували правила, які мають бути сприйняті як щось природне і довготривале. New normal дозволяє не думати про сутність нинішньої епохи і про те, що "нормальне" сьогодні може стати аномалією завтра і доказом безпорадності тих, хто відповідає за світолад.

Між тим світ опинився в становищі, яке італійський філософ Антоніо Грамші назвав би Interregnum: коли колишні інститути та стандарти не працюють, а нові ще не оформилися. Ми потрапили в паузу між постмодернізмом, що почався після розпаду СРСР, і новим етапом. Це час розбору завалів. Так, це нормально для історичної перезмінки. Але ненормально, якщо ця перезмінка перетвориться на довгу епоху виносу сміття. І навряд чи це комфортний час для життя.

У контексті майбутнього оновлення ліберальної цивілізації Україна відіграє чималу роль

Нинішня реальність виявляється драматичнішою, ніж епоха холодної війни. Життя підтвердило аксіому про те, що будь-яка система може успішно існувати, якщо у неї є опонент, що змушує цю систему вдосконалюватися. Відхід зі сцени соціалістичного табору, який був для Заходу опонентом, позбавив його зовнішнього стимулу до оновлення. А внутрішньої волі ліберальної цивілізації до саморозвитку виявилося недостатньо. І ми бачимо, як ліберальна спільнота втрачає драйв.

На поверхню виходять ознаки дисфункціональності політичних систем у різних країнах Заходу. Виборча кампанія у США демонструє бунт населення проти істеблішменту, що відображене в підтримці "несистемних" Дональда Трампа і Берні Сандерса.

ЄС грузне в своїй кризі, і Берлін змушений підміняти Брюссель, щоб зберегти європейський проект. Прагнення Америки обмежити свою глобальну відповідальність і її відхід з Європи призвели до в'янення концепції атлантизму, яка десятиліттями цементувала західну цивілізацію.

Звісно, Grexit (обвал грецької економіки), криза євро, драма з біженцями та загроза Brexit (вихід Великої Британії з ЄС), зростання правого націоналізму та лівого руху — аж ніяк не причини глухого кута, в якому опинилася Європа, а лише його прояви. Ліберальна цивілізація, розтрощивши комунізм, опинилася в паралічі, вважаючи, що більше не потребує ідеології та цінностей.

Але в політиці, як і в природі, не буває вакууму. І ми бачимо, як останнє десятиліття стало часом пожвавлення глобального авторитаризму. Три авторитарні держави вирішили випробувати свої мускули — Росія, Китай та Іран. Вперше, незважаючи на взаємну недовіру, вони продемонстрували здатність вчитися один у одного, як просувати свій вплив і об'єднуватися в боротьбі з Заходом.

Росія стала ударною силою антиліберального інтернаціоналу. Самодержавство зуміло вижити в 1991 році, виробивши нову формулу існування: "Бути із Заходом — бути всередині Заходу і бути проти Заходу". Мова про здатність російського керівного класу інтегруватися в особистій якості в західну спільноту та використовувати західні ресурси для відтворення єдиновладдя. У світовій історії немає прикладу того, як система в стані деградації використовує свого опонента для виживання, корумпуючи його зсередини. Колишній німецький канцлер Герхард Шредер, колишній британський прем'єр Тоні Блер і численні представники західного політичного та експертного класу, що працюють на авторитарні режими,— це вияв постмодернізму, що полягає у розмиванні ліберальних цінностей.

Нинішня реальність виявляється драматичнішою, ніж епоха холодної війни

Західна спільнота двічі в минулому столітті проходила через кризи — в 30‑х і 70‑х роках, які стали поштовхом до її оновлення. Але виходити з нинішньої кризи Заходу буде складніше через ослаблення його захисного механізму, зокрема і в результаті "інвазії" антиліберальної еліти.

Російська анексія Криму та неоголошена війна Росії з Україною, зруйнувавши європейську систему безпеки і правила гри, що оформилися після падіння СРСР, стали тим шоком для Заходу, який змусив його шукати нові засоби самозбереження. Доводиться визнати, що політичні лідери Заходу виявилися не готові до цього пошуку.

Ми бачимо спокусу західного політичного класу повернутися до знайомих рішень. Наприклад, стримати Росію через посилення НАТО, що неминуче викличе відповідні кроки Кремля. Тим більше як стримати самодержавство, якщо воно через російський клас рантьє вже просочилося всередину західного суспільства та сформувало там потужні групи підтримки?

І все ж у західному суспільстві вже є усвідомлення необхідності повернутися до своїх стандартів. Багато чого буде залежати від політичної волі керівних верств і від їх поновлення: нинішні лідери Заходу — це лідери статус-кво, а не прориву.

У контексті майбутнього оновлення ліберальної цивілізації Україна відіграє чималу роль. По-перше, як країна, яка намагається знайти вихід з посткомуністичної моделі, з якої виходити набагато складніше, ніж з комунізму. По-друге, Україна є тестом на готовність Заходу відмовитися від політики компромісів за рахунок відмови від своїх цінностей і перейти до політики на засадах цінностей.

Що коли це кінець?
Томас Фрідман,
Томас Фрідман,
американський журналіст, триразовий лауреат Пулітцерівської премії

У нас ще є час виправити ситуацію, але він стрімко закінчується

 

Дайте мені заговорити про стан сучасного світу, і я гарантовано зіпсую будь-яку вечірку. Не тому, що хочу цього: просто важко не роззиратися на всі боки та не замислюватися, чим насправді є нинішній хаос на міжнародних ринках — незначними підземними поштовхами або глобальним зсувом тектонічних плит, підвалин світобудови. Зсувом, наслідки якого можуть стати досить непередбачуваними.

Що коли зараз закінчуються одночасно кілька епох?

Що коли ми спостерігаємо кінець більш ніж тридцятирічної епохи стрімкого зростання Китаю? І здатність Піднебесної підживлювати глобальне зростання за допомогою свого імпорту, експорту та придбання енергоносіїв у майбутньому стане куди менш надійною?

“Тепер, коли борговий міхур лопається, зростання Китаю припиняється,— пише Майкл Пенто, президент інвестиційної компанії Pento Portfolio Strategies, на CNBC.com.— Ослаблення юаня, падіння акцій на Шанхайській біржі (з червня 2014 року вони знизилися на 40%) та скорочення обсягів залізничних перевезень (на 10,5% порівняно з аналогічним періодом минулого року) яскраво ілюструє, що КНР не тільки не зросте на очікувані 7%, але і взагалі може не продемонструвати зростання. І головна проблема в тому, що 34% глобального зростання припадало на Китай, а ефект мультиплікатора, який країна справляла на ринки, що розвиваються, збільшує цей показник до 50%".

Що коли епоха нафти по $100 за барель доходить кінця, і всі країни, чиї економіки залежали від високих цін, будуть змушені вчитися рости по‑старому, виробляючи товари і пропонуючи послуги, в яких будуть зацікавлені інші держави? Завдяки прогресу США в розробці технологій гідророзриву, горизонтального буріння та використання "великих даних" для пошуку родовищ ОПЕК більше не панує над цінами. Країни, які планували свій бюджет, виходячи з $80–100 за барель, зіткнуться з серйозним браком грошей саме в той момент, коли їхнє населення збільшилося. Це стосується Ірану, Саудівської Аравії, Нігерії, Індонезії та Венесуели.

Що коли закінчилася й епоха "середніх країн"? Під час холодної війни можна було залишатися середньостатистичним, нещодавно здобули незалежність державою з кордонами, штучно накресленими метрополіями. Дві наддержави завалювали вас міжнародною допомогою, давали вашим дітям освіту в Америці чи в Москві, розвивали ваші збройні сили і купували ваші неякісні експортні товари або сировину.

Раптом зараз дійсно закінчуються одночасно кілька епох?

Якщо розвиток техніки, програмного забезпечення і автоматизація означають, що ці країни більше не зможуть розраховувати на виробництво як джерело зайнятості, а продукти, які вони виробляють, не зможуть конкурувати з китайськими? Що коли кліматичні зміни стають проблемою для їх навколишнього середовища, а ні Росія, ні США не хочуть мати з ними справи, оскільки все, що вони отримають,— це нові витрати?

Багато цих тендітних штучних держав не відповідають етнічним, культурним чи демографічним реаліям. Вони нагадують будиночки в трейлерних парках, побудовані без реального фундаменту, а те, що відбувається сьогодні, завдяки глобалізації, зміні клімату та розвитку технологій, скидається на торнадо, що мчить на цей трейлерний парк. Деякі з цих країн розвалюються, і чимало їхніх жителів намагаються перетнути Середземне море, щоб втекти зі свого світу хаосу до світу порядку, який для них уособлює Європейський союз.

Але що коли й епоха ЄС підійшла до кінця? Приплив біженців призвів до того, що деякі німці не проти встановити паркан на кордоні, не кажучи про інші країни. Один з високопосадових консерваторів зазначив: "Якщо ви побудуєте паркан, це стане кінцем Європи, яку ми знаємо".

Що коли епоха ізоляції Ірану закінчена якраз тоді, коли арабська система розвалюється, а ізраїльсько-палестинська угода про дві держави стала історією? Як всі ці молекули будуть взаємодіяти одна з одною?

І що коли це відбувається саме тоді, коли двопартійна система в Америці, схоже, отримує більшу частину енергії від лівих і правих радикалів? Що коли вибори 2016 року стануть вибором між соціалізмом і фактично фашизмом — ідеями, здавалося, померлими в 1989 і 1945 роках?

Ці "що коли" створюють політичну картину, з якою доведеться мати справу наступному президентові США. Але ось ще одне, найгірше "що коли": що коли під час президентської кампанії нікому навіть на думку не спаде поставити ці питання? Як ми забезпечимо зростання, зайнятість, безпеку і стійкість?

У нас ще є час виправити ситуацію, але він стрімко закінчується — просто як остання зіпсована мною вечірка.

Друкується з дозволу автора.
Вперше опубліковано у виданні The New York Times

Наука
Наука

 

Грег Сателл

Тобі Уолш

Фантастична п'ятірка
Грег Сателл,
Грег Сателл,
колумніст Forbes, Harvard Business Review, Digital Tonto

Прогрес останніх років обмежувався переважно віртуальною сферою, але до 2030‑го ми зможемо побачити, як змінюється й реальний світ

 

Зараз вже важко згадати, наскільки інакшим був світ у 2000 році. Інтернет лише у 5% населення планети, а зараз — у 50%. Мобільні телефони начебто і популярні, але максимум, на що здатні,— дзвінки і смс. Навіть якщо ви могли вийти в онлайн, робити там особливо не було чого. До появи YouTube залишалося п'ять років, а люди ще сперечалися про те, чи стане e-commerce життєздатною бізнес-моделлю.

Якщо цей контраст здається вам вражаючим — пристебніться, оскільки в наступні 15 років зміни будуть ще фундаментальнішими. Прогрес останніх років переважно обмежувався віртуальним світом; але до 2030 ми зможемо побачити, як змінюється й реальний світ.

1. Нові архітектури обчислювальних систем

Відтоді як засновник корпорації Intel Гордон Мур зробив своє знамените пророцтво про те, що кількість транзисторів подвоюватиметься кожні 24 місяці, технології розвивалися в упорядкованому темпі. Інженери могли з високою ймовірністю передбачити, що стане можливим через певний відрізок часу.

Але тепер закону Мура майже край — він навряд чи переживе 2020‑й. Дослідники намагаються вичавити побільше зі старих технологій, придумуючи нові дизайнерські рішення — наприклад, 3D-укладання та програмовані користувачем вентильні матриці, але їхній ефективності є межа. Нам потрібно розробити принципово нові архітектури обчислювальних систем.

Дві такі архітектури перебувають на просунутій стадії розробки. Перша, квантове програмування, використовує квантові ефекти, зокрема суперпозиціонування та заплутаність, для створення комп'ютерів, які потенційно зможуть стати в мільйони разів могутнішими, ніж теперішні. Друга, нейроморфічні чіпи, копіює дизайн людського мозку, який у мільярд разів ефективніший, ніж наявні обчислювальні технології.

2. Геноміка

Перша розшифровка людського генома в 2003 році коштувала $3 млрд. До 2030 року ми можемо очікувати, що цей показник впаде до $100. Таке експоненційне зменшення вартості відкриє для нас цілий світ нових можливостей.

Роботи зможуть приймати голосові команди, реагувати на наші емоції та виконувати завдання спритними рухами

Ми вже бачили дивовижний ефект від геноміки в медицині, особливо в сфері лікування раку, яке зараз виробляється, ґрунтуючись на "карті" раку, а не тільки на місці розташування пухлини. До 2030 року ці технології разом із іншими новими методами лікування зроблять рак цілком виліковною хворобою.

Пов'язана з геномікою технологія під назвою CRISPR, що змінює ланцюжки ДНК, дозволить створювати синтетичні організми, що діють як клітинні фабрики. Поміщаючи правильні гени в мікроорганізми на кшталт бактерій і водоростей, ми зможемо виробляти низку продуктів, зокрема й тих, що зараз виготовляють за допомогою нафти. Наприклад, пластик.

3. Нанотехнології

Відтоді як фізик Річард Фейнман 1959 року винайшов цю науку, нанотехнології — інжинірування на атомному рівні — вважалися вкрай перспективною технологією. Сьогодні ці перспективи стали реальністю. Нові матеріали, графен і квантові точки, відкривають принципово нові можливості.

Сфери, в яких можна буде застосовувати нанотехнології, занадто численні, щоб перераховувати їх тут. Але найцікавішою галуззю, мабуть, є матеріали, програмовані на молекулярному рівні. До 2030-го у нас, ймовірно, з'явиться можливість завантажувати нові дизайни для фізичних продуктів з такою само легкістю, як сьогодні ми завантажуємо програмне забезпечення для наших комп'ютерів.

4. Робототехніка

Ще одна сфера, що стрімко розвивається, — робототехніка. У минулому роботи використовувалися виключно у важкій промисловості, функціонуючи окремо від людей з міркувань безпеки. Сьогодні ж роботи починають все активніше працювати пліч-о-пліч з людьми — найчастіше на полі бою, але і на заводах теж.

До 2030 року роботи відіграватимуть важливішу роль у побуті. Зроблені з легких і міцних матеріалів завдяки нанотехнологіям, а також керовані нейроморфічними чіпами, вони зможуть спілкуватися з нами в природній, майже людській манері. Зможуть приймати голосові команди, реагувати на наші емоції та виконувати завдання спритними рухами.

 

 

5. Зберігання енергії

Одним з найбільш недооцінених трендів за останні 40 років є прогрес у сфері зберігання енергії. Літієво-іонні батареї, розроблені в 1970 році, постійно поліпшувалися — це стосується як питомої енергії, так і вартості. Завдяки їм стало можливим створення пристроїв, без яких ми сьогодні не уявляємо свого життя. Щоб усвідомити важливість цього прогресу, подумайте ось про що: на батарею припадає 90% ваги та об'єму ноутбука. А тепер уявіть собі, що ця батарея була б ушестеро більша.

Але, як і закон Мура, літієво-іонні батареї наближаються до своїх теоретичних меж, і дослідники активно шукають їм заміну. Об'єднаний Центр досліджень зберігання енергії в Аргоннській національній лабораторії працює над створенням технології батарей нового покоління, які будуть уп'ятеро потужніші та уп'ятеро дешевші, ніж наявні.

Що цікаво — в наступні 15 років нові технології з'являться відразу в декількох галузях, на відміну від попередніх 15 років, що визначалися переважно розвитком цифрових технологій.

Потужніші обчислювальні технології зроблять можливою роботу в геноміці й на молекулярному рівні, дозволивши нам створити розумні машини. Нові джерела енергії, як і здатність ефективного зберігання енергії, зроблять ці технології практичними, безпечними та доступними.

Сьогодні, в 2016 році, ми практично опанували віртуальний світ інформації. До 2030‑го ми наблизимося до того, щоб опанувати і реальний світ.

Довести до розуму
Тобі Уолш,
Тобі Уолш,
професор в галузі штучного інтелекту в Університеті Нового Південного Уельсу й дослідницького співтовариства Data61

Коли машини перевершать людину, перетворившись на суперінтелект

 

У бестселері The New York Times Суперінтелект описується майбутнє, в якому комп'ютери залишать людину, свого творця, далеко позаду в питанні інтелекту. Ми втратимо статус панівного виду на планеті, й нас витіснять, як динозаврів.

З цим прогнозом згодні кілька відомих мислителів. Стівен Гокінг зазначив: “Повноцінний штучний інтелект може стати кінцем людської раси, оскільки буде самостійним і стрімко вдосконалюватиметься. Люди, залежні від повільної біологічної еволюції, здатні з нею конкурувати".

Білл Гейтс, Ілон Маск і Стів Возняк озвучували схожі попередження.

Шлях до суперінтелекту йде через точку в часі, що отримала назву технологічна сингулярність. Це момент, коли ми створимо машину, яка має достатній інтелект, щоб модифікувати саму себе, і тоді її розум почне зростати з експоненціальною швидкістю і на порядок пережене людський.

Ідея здається не такою вже дикою. Експоненціальні тренди позитивно вплинули на розвиток обчислювальної техніки. Закон Мура ще 1975 року передбачив, що кількість транзисторів, що розміщуються на кристалі інтегральної схеми, подвоюватиметься кожні 24 місяці. Тож чи дивно припускати в такому разі, що експонентне зростання буде властиве й передбачуваному штучному інтелекту (ШІ)?

Більшу частину їхнього програмування доведеться болісно прописувати самим

Однак є низка серйозних доводів, що піддають сумніву можливість технологічної сингулярності. Дозвольте уточнити: я не кажу, що ШІ не зможе створити машини, здатні працювати з ефективністю, що дорівнює або перевищує людську. Як і багато колег, які працюють у сфері штучного інтелекту, я вважаю, що від цієї події нас відокремлюють лише 30-40 років. Ми вже будуємо машини, що грають в го [китайська настільна гра] краще, ніж людина.

Але при цьому я сумніваюся в ймовірності стрімкого експоненційного зростання. У тому, що штучний інтелект зможе вдосконалюватись без зусиль з нашого боку.

Один з аргументів прихильників технологічної сингулярності: у кремнію значна перевага в швидкості порівняно з людським організмом, і ця перевага, відповідно до закону Мура, зростає експоненційно.

Озвучу два "але". По-перше, нещодавно стало відомо про "смерть" закону Мура: його здолали закони фізики.

По-друге, швидкість як така не гарантує зростання інтелекту. Собака, що мислитиме швидше, навряд чи зможе грати в шахи. Канадсько-американський вчений і популяризатор науки Стівен Пінкер відмінно це сформулював: “Немає ані найменшої причини вірити в наближення сингулярності. Той факт, що ви візуалізуєте майбутнє за допомогою уяви, не означає, що воно можливе. Згадайте міста під куполами, реактивні ранці, підводні міста, будівлі у півтора кілометра заввишки й атомні автомобілі — всі футуристичні фантазії часів мого дитинства так і не стали реальністю. Обчислювальна потужність як така — не чарівний пил, здатний чудесним чином розв'язати всі проблеми".

Інтелект — щось більше, ніж здатність думати про проблему довше або з більшою швидкістю в порівнянні з іншими.

Швидкі комп'ютери, безсумнівно, допоможуть нам у створенні штучного інтелекту. Але все ж (принаймні, у людей) інтелект залежить і від низки інших речей, зокрема років занять та отримання досвіду. Не факт, що ми зможемо зрізати цей шлях для штучного інтелекту, просто збільшивши обчислювальну швидкість.

 

 

Другий аргумент проти ідеї технологічної сингулярності полягає в тому, що вона плутає наявність достатнього інтелекту для виконання завдання зі здатністю покращувати свій розум для виконання завдання.

Подивіться на найкращий приклад розумної системи: людей.

Ми використовуємо лише малу частина можливостей нашого дивного мозку і активно намагаємося змінити ситуацію. Але нам набагато простіше навчитися виконувати конкретне завдання, ніж навчитися отримувати знання загалом. Вчити нову мову не стало легше — ми все ще нездатні використовувати розум для того, щоб покращувати наш інтелект.

Можливо, у нас і з'являться машини, що демонструють надлюдський рівень інтелекту,— просто більшу частину їхнього програмування доведеться болісно прописувати самим. І в такому разі вплив ШІ на наші економіку та суспільство буде менш драматичним, ніж деякі пророкують.

Утім, я не кажу, що не варто замислюватися про це. Навіть без технологічної сингулярності штучний інтелект справлятиме значний ефект на такі сфери, як виробництво і розробка озброєнь. І готуватись до цього майбутнього слід вже сьогодні.

Суспільство
Суспільство

  

Елла Лібанова

Владислав Троїцький

Олег Деревянко

Людський вектор
Елла Лібанова,
Елла Лібанова,
економіст, соціолог, директор Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України

Населення України продовжить старіти та концентруватися у великих містах. Перш за все — у столиці з її розвиненим ринком праці

 

Зміна характеру демографічного розвитку практично всіх європейських країн у другій половині ХХ століття позначилася і на Україні. Мова про зниження народжуваності до рівня, нездатного забезпечити навіть просте відтворення населення, і про значне його старіння.

А також про зменшення дитячої смертності та смертності від інфекційних захворювань, появу масштабної трудової міграції та значне зростання міграційного обміну населенням загалом.

Але якщо в економічно розвинених країнах зниження народжуваності супроводжується зниженням смертності та збільшенням середньої тривалості життя, а міграційні процеси забезпечують збільшення загальної чисельності населення і хоча б частково компенсують зміни вікової структури населення, то в Україні склалася принципово інша ситуація. За півстоліття так і не вдалося досягти зростання тривалості життя, а трудова міграція продовжує вимивати з країни активних і діяльних людей, більшість з яких прагне назавжди залишитися у тих (головним чином західноєвропейських) країнах, де вдалося знайти роботу. А сальдо міграцій — хоча і позитивне, але недостатнє для компенсації перевищення смертності над народжуваністю. Та й події в Криму та Донбасі не додають оптимізму.

Виходячи з цього, можна констатувати не надто радісні демографічні перспективи: нас напевно чекає подальша депопуляція, населення старітиме та продовжить концентруватися у великих містах, що характерно для бідних країн. Перш за все — у столиці з її розвиненим ринком праці. Найімовірніше, загальна чисельність населення України до 2030 року становитиме 42,8 млн осіб, а якщо Крим повернути не вдасться — 40,4 млн.

Але навряд чи кількісні параметри відіграватимуть вирішальну роль, на перший план вийдуть якісні характеристики населення: стан здоров'я, рівень освіти, креативність, творчість, здатність сприймати нові знання і розв'язувати нові завдання, мобільність, відповідальність, толерантність. Зміняться і вимоги до робочої сили: тепер доведеться вчитися не тільки на початку трудової діяльності, а постійно.

Якщо Україна нарешті доб'ється перелому в образі життя широких верств суспільства (йдеться про зниження зайнятості у небезпечних та шкідливих умовах, поліпшення якості довкілля та доступності медицини), знизиться смертність, особливо чоловіків працездатного віку. Всі передумови для цього є вже сьогодні. А це означає, що все більше людей доживатимуть до глибокої старості.

Згідно з прогнозом Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи Національної академії наук України, до 2030 року 13% жителів перейдуть 70‑річний рубіж, а на 100 осіб активного віку (20-64 роки) припадатиме 34 особи віком 65+ (серед жінок це співвідношення досягне 43). Зараз процес демографічного старіння трактується переважно негативно, враховуючи проблеми пенсійного забезпечення та системи соціальної допомоги. Але це об'єктивний процес розвитку цивілізації, досягнення чи не головної мрії людства — тотального довголіття, і саме так його і потрібно оцінювати.

42,8 млн осіб — така ймовірна чисельність населення України до 2030 року

Подальша глобалізація, розширення найрізноманітніших зв'язків між країнами і континентами, формування численних промислових, наукових, аграрних, театральних та інших центрів сприятимуть підвищенню значимості й транснаціональних структур. Люди все частіше протягом життя стануть міняти не тільки село чи місто, але і країну проживання. Очікується етнічне і навіть расове змішання. Багато українців, у тому числі й освічених, з великим творчим потенціалом, попрямують на пошуки роботи до інших країн, повертаючись в Україну ззовні. І що швидше і краще буде розвиватися наша економіка, то привабливішою стане Україна для мігрантів. Чимало з них добре адаптуються до життя в нашій країні, але чимало хто створюватиме проблеми для місцевих громад і для держави в цілому. На жаль, уникнути цього не вдасться, отже, варто виробляти політичні рішення заздалегідь.

Узагалі, міграційні процеси відіграють вирішальну роль у розподілі населення на території країни. Якщо різниця в умовах життя міських і сільських мешканців збережеться, населення продовжить концентруватися у великих містах, першою чергою в Києві, де легше отримати доступ до переваг сучасного життя. Відтак тут з'явиться більше житла і машин, зросте потреба у воді, електроенергії, утилізації відходів. І одночасно все більше сіл перетвориться на примари.

Світовий досвід доводить, що випереджальний розвиток мегаполісів не приносить щастя ні мешканцям, ні країні в цілому. Тому варто змінювати ситуацію вже зараз. Спочатку — взятися за дороги. До речі, розв'язання цього питання спростить і проблему зайнятості (як відомо, кожне робоче місце в будівництві вимагає 6-7 робочих місць у суміжних галузях). Це означає, що в найближчому майбутньому сільські жителі зможуть отримати доступ до якісної освіти та медичної допомоги, а ринки праці, замкнуті сьогодні в межах одного або максимум двох-трьох населених пунктів, стануть доступні мешканцям принаймні стокілометрового ареалу.

У перспективі люди, як це відбувається сьогодні в Європі та Північній Америці, зможуть досить комфортно жити в селах і невеликих містечках. У виграші залишаться всі: і населення, і території, позбавлені занепаду, і великі міста, і країна загалом.

Україна — вікно звитяг
Владислав Троїцький,
Владислав Троїцький,
режисер, організатор фестивалю Гогольfest, засновник центру сучасного мистецтва Дах

Люди, здатні вірити, творити майбутнє і змінювати історію в одну мить,— головна тенденція сучасності

 

Технології все сильніше впливатимуть на культуру. Мова про те, що споживання контенту стане ще індивідуальнішим. Уже зараз кожен звик самостійно формувати особисту бібліотеку кіно і музики. Щоправда, за всього різноманіття людиною легше маніпулювати. У цьому є певний парадокс віртуального світу: він дозволяє розвивати індивідуальність, але водночас для більшості знищує її. Коли дивишся ролик корейця з мільярдом переглядів, розумієш, що відбувається обдурення і руйнування особистості.

Також завдяки технологіям споживач отримає більше можливостей впливати на контент. Утім, зросте інтерес і до консервативних речей. Наприклад, як зараз до вінілу. Паперові книги, театр — багатьом з вимогливою свідомістю захочеться рано чи пізно доторкнутися до чогось невіртуального. Вважаю, це своєю чергою вплине на те, що мистецтво стане сентиментальнішим (віртуальний світ все ж таки холодний, шукати тепло доведеться в консервативних речі).

Але культура — не тільки контент. Передусім культура — те, що відбувається у свідомості суспільства. І зараз очевидно, що на світ чекають глобальні пертурбації.

Україна може стати унікальним майданчиком надії, майданчиком, на який зможуть приїжджати люди з усього світу

Складно спрогнозувати, як розвиватиметься велика інерційна та піддана багатьом чинникам система під назвою Захід. За моїми спостереженнями під час роботи в Австрії, Німеччині та Польщі, очікується якийсь песимістичний, катастрофічний сценарій, головний тренд: "Завтра буде гірше". На відміну від Заходу, в Україні все ж багато хто очікує, що завтра буде краще. Що за місяць, рік чи десятиліття ми отримаємо більше можливостей. Це певною мірою вигідно відрізняє Україну від Європи, хоч і парадоксально: ситуація гірша, але очікування майбутнього кращі.

У цьому контексті Україна може зіграти дуже цікаву роль у світовій історії та конкретно в історії Європи. Головне — не упустити цей вітер надії, що наповнює, всупереч всьому, свідомість молодих людей, які розуміють, що тільки вони відповідають за своє життя. Це може стати тим меседжем, який вплине на наше майбутнє. Поясню, про що йдеться.

Нещодавно після виступу Dakh Daughters на музичному фестивалі у Відні відбулася цікава дискусія. Зазвичай на таких дискусіях лише кілька десятків людей, але цього разу залишилося практично половина залу. Під час дискусії одним із головних питань було таке: Dakh Daughters — політична група? Вони хотіли почути "так", оскільки прочитали в наших піснях протест. Але ми намагалися розповісти, що протест — не головне. Перш за все потрібно наповнити своє серце любов'ю. Тоді в обуренні та болю з'являється світло, яке мобілізує на вчинки іншої етичної спрямованості, на процес творення.

Але коли ми підкреслювали це, хтось із глядачів зауважив: мовляв, ви так багато говорите про любов, що нагадуєте на секту. Але ні, це ви боїтеся пустити любов до свого серця, а від нас хочете, щоб ми були групою проти Росії чи проти чогось ще. Хоча, перейшовши в такий прямий протест, опиняєшся на рівні свого опонента, у площині, де перевагу отримує безпринципніша сторона.

Україна ж (звісно, не у вигляді наявної державної інституції, а як чудовий простір і прекрасні люди) може стати унікальним майданчиком надії, майданчиком, де сформуються вікна в майбутнє, куди зможуть приїжджати люди з усього світу і, наповнивши серце любов'ю, змінювати цей світ.

У цьому сенсі яскравий приклад — Ілон Маск, засновник Tesla Motors та інших інноваційних компаній. Люди такого рівня, здатні творити майбутнє і змінювати історію в одну мить,— головна тенденція сучасності. І в цьому з'являється здоровий і оптимістичний погляд у завтрашній день.

Розумію, що не так вже й просто вписатися у світовий процес розвитку з наявними українськими ресурсами та технічною базою. З іншого боку, що голіший, то мудріший. І якщо створити ці вікна можливостей в Україні для людей зі всього світу, правильно спроектувати, то Україна може стати дуже цікавою країною — технологічною та культурною. Таким з'єднувальним містком між Росією, Заходом, навіть мусульманським і китайським світами.

Вічна школа
Олег Дерев'янко,
Олег Дерев'янко,
освітній і культурний діяч, екс-заступник міністра освіти і науки України, випускник Аспен семінарів

Як зміниться освіта, які країни виграють, зробивши ставку саме на цю сферу, і чому в майбутньому доведеться вчитися все життя

 

Чому вдова Стіва Джобса Лорен оголосила в США конкурс з призовим фондом $50 млн на найкращий проект нової супершколи?

Чому Фінляндія, яка має одну з найякісніших освітніх систем у світі, запустила черговий реформаторський проект під назвою HundrED, орієнтований тепер на глобалізацію і майбутні сто років?

Чому про освіту говорять скрізь і усі: від Центральноафриканської республіки до Сінгапуру, на Всесвітньому економічному форумі в Давосі та кухні в троєщинській багатоповерхівці, батьки, бізнесмени, політики і вчені?

Тому що, як писав Томас Фрідман у своєму світовому бестселері Світ плоский, злиття двох визначальних тисячолітніх процесів технологічної революції та глобалізації призвело до того, що вперше в історії людина як індивідуум може діяти глобально. Донедавна це було привілеєм держав і корпорацій, але тепер можливість кожного.

Ще одна причина: світ більше не зацікавлений в середньому рівні кваліфікацій і послуг. А відтак — і в середньому рівні освіти. Звісно, державам і великим корпораціям вигідно, щоб люди були навчені стандартними правилами співмешкання та продовжували якомога більше споживати. Але середній рівень освіти вже не забезпечить середнього рівня життя, як це було раніше.

Комп'ютери, машини і роботи вже сьогодні здатні впоратися з багатьма завданнями значно краще, ніж люди, а подальша технологічна революція разом із розвитком інтернету речей і штучного інтелекту відкриє ще більше можливостей для якісного і швидкого (порівняно з людиною) виконання фізичних та розумових завдань.

Ці чотири тенденції — революційна автоматизація, розвиток штучного інтелекту, інтернету речей і соціальних машин — рушійні сили, які вже сьогодні змінюють економічні відносини, знищують одні професії та створюють інші, кидаючи виклик людству.

На тлі того, що відбувається, постають два важливих питання: що нам залишається робити в майбутньому і ким нам залишається бути? Пошук відповідей викликає ще більше запитань. Але це природний процес, завдяки якому нерідко відбуваються справжні відкриття і з'являються не тільки нові технології, але і нова філософія.

При цьому очевидно, що роль освіти стає ще важливішою і визначальною. Вона завжди була такою, але ще ніколи раніше не було настільки чіткого усвідомлення критичності не просто освіти, а навчання протягом усього життя.

Шість із десяти учнів, які пішли цього року до школи, за 20-30 років працюватимуть у професіях, яких сьогодні ще немає. Тільки вдумайтеся в це, і стане зрозуміло, що час говорити не про створення нової системи освіти, а про розширення парадигми освіти, постійні зміни та вдосконалення.

Майбутнє освіти — не в новій системі. Якою б прогресивною вона не була в момент створення, з часом вона застаріє. Майбутнє — в ефективній і гнучкій мозаїці освіти зі змішаним офлайн- і онлайн-навчанням. У рівноправному об'єднанні формальної системи з неформальними й інформальними форматами. У нелокальному процесі навчання не тільки в межах одного міста або країни, але і з регіональними й глобальними тематичними класами та проектними групами навчання.

Крім таких очевидних навичок ХХІ століття, як цифрова, фінансова, мовна і підприємницька грамотність, а також розвинені навички мислення, в майбутньому важлива глобальна та громадянська грамотність. Ідеться про вміння розуміти інші культури та релігії, співпрацювати з носіями відмінної від твоєї самоідентифікації; усвідомлення своїх цивільних прав і обов'язків, а також сприйняття демократії перш за все як лабораторії постійного навчання та покращення взаємодії між людьми.

Що ж на тлі цих викликів робити нам в Україні, тут і зараз?

Перш за все усвідомити, що жодна держава не в змозі самостійно провести реформу освіти. Це завдання для всього суспільства. Державі необхідно лише створити можливості для реформування. Далі справа за прогресивними педагогами, соціально-відповідальним бізнесом, батьками і дітьми. Потім на підставі кращих прикладів трансформується і сама система.

В Україні вже почався цей процес. Достатньо навести у приклад такі ініціативи, як Prometheus, EdCamp, Про.Світ, Академія лідерства, школа Афіни, School Angels. Залишилося дати їм і багатьом іншим всередині та поза системою свободу в розповсюдженні кращих практик на всіх рівнях і в усіх формах без перешкод, які створюють зазвичай бюрократія, байдужість і популізм.

Мине трохи часу, і завдяки технологіям і діям освітніх підприємців найякісніший навчальний контент буде доступний всім, як електроенергія або мобільний зв'язок. І виграють країни, які поставили на виробництво чотирьох інновацій — контексту, мотивації, керування та простору.

Найкращий спосіб прогнозувати майбутнє — створити його таким, яким ми хочемо бачити його самі. Якщо вважаємо, що здатні або нездатні, в обох випадках — ми праві. Тут питання вибору. Вибір — за кожним із нас.

 

 

 

Редактор спецпроекту: Віталіна Приходько 

Фото: Наталія Кравчук; Олександр Медведєв; Tomas Krist; Константин Бєглов, AP; Josh Haner/ The New York Times; AP; AFP; DR

Оформлення:  Дар'я Алтуніна, Оксана Соломка

Коментарі

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів