17 сiчня, 2017. вівторок

Новое время

UA RU
242 дня героїчної оборони

Наш Сталінград

23 сiчня, 2015
Ексклюзивний репортаж під кулями з Донецького аеропорту
початок

авай відразу домовимося: половина Пулітцерівської премії [найпрестижніша журналістська нагорода у світі] — моя",— попереджає Юрій Бірюков, радник президента і міністра оборони, забираючи мене о шостій ранку суботи, 17 січня, біля під'їзду.

Найвідоміший волонтер країни завжди легко виходить на зв'язок з журналістами, але брати їх з собою в зону АТО не любить: плутаються під ногами, бояться, ще і відповідальність за них неси.

Щоб він не передумав їхати зі мною, замовчую, що премію вручають тільки співробітникам американських ЗМІ. А її грошовий еквівалент відчутно менше, ніж те, що він збирає на потреби української армії всього за кілька годин за допомогою соцмереж.

Паралельно радію його впевненості в нашому благополучному поверненні з найнебезпечного місця в країні — Донецького аеропорту. Його вже більше 240 днів утримують українські бійці — так звані кіборги, відбиваючи постійні атаки переважаючих сил російських військових і донецьких бойовиків.

Днями терористи за підтримки росіян, порушивши договір про перемир'я, знову спробували вибити армію зі зруйнованого аеропорту. Як тільки стало зрозуміло, що ситуація серйозна, Бірюков, який тричі побував у найстрашнішій точці — новому терміналі — і пережив там кілька штурмів, висувається туди знову.

На схід

У чорному джипі з номерами 0079 — на честь улюбленої бірюковської бригади повітряно-десантних військ,— щільно заповненому сигаретами, упаковками води, шоколаду та енергетиків, крім мене знайшлося місце лише мініатюрній брюнетці з позивним Кроха.

Це — Оля Башей. У мирному житті вона помічник нотаріуса. В АТО — безстрашний медик-волонтер. Медичної освіти у неї немає, але там, де вона тепер вже вміло і швидко перев'язує рани і ставить катетери, головне — не диплом, а сміливість і самовладання.

— Я ще влітку зрозуміла, що не можу залишатися в Києві. Друзі-військові весь час дзвонили і розповідали, які погані справи. Тоді я стала проситися до медиків-волонтерів. Мене взяв Хоттабич [командир відомого медичного екіпажу волонтерів Ілля Лисенко],— голос Башей проривається до мене ззаду через дорожні шуми.— Коли вперше влітку довелося збирати "двухсотих" [убитих] в мішки, були хлопці, яких рвало. А я нормально. Якщо вже сюди приїхав, то працюй.

Кіборг як він є


КІБОРГ ЯК ВІН Є:
Один із захисників терміналу Донецького аеропорту — солдат Сергій Танасов. © фото Сергій Лойко

Через кілька годин я сама побачу, як чітко і холоднокровно працює Кроха в бойовій обстановці. А поки що дорогою з Києва до Харкова, яка стала для столичних волонтерів звичною, а звідти на Донецьк ми без пригод добираємося до найближчої до аеропорту точки дислокації українських військових — невеликий населений пункт, де розташований їхній командний пункт (КП). До аеропорту — трохи більше 1 км, майже так само, як до ставшого легендарним селища Піски. Журналісти і волонтери в це місце добираються рідко, більшість з них залишаються в Пісках — сюди не кожного пускають з міркувань таємності. І тут небезпечно — прострілюється все, поля навколо суцільно знівечені воронками, а над головою постійно в обидві сторони літають міни і снаряди.

Машину Бірюкова не затримують на блокпостах, а в деяких місцях навіть вітають помахом руки — він тут не гість, а свій.

Коли дорога стає безлюдною, сніг чорним, а гуркіт артилерії і запах пороху в повітрі виразними, я розумію: ми на місці. До запаху швидко звикаєш і перестаєш помічати. А ось до стрільби не відразу — від кожного залпу здригаєшся, видаючи в собі новачка.

Пауза на обід


ПАУЗА НА ОБІД:
Захисники терміналу, скориставшись паузою між атаками, підживлюються. ©
фото Сергій Лойко

Машину розвантажуємо прямо в КП. Привезене добро дістанеться не генералам: по упаковці води, енергетика і блоку сигарет бере кожен, хто заходить сюди,— чорні від кіптяви кіборги, втомлені охоронці глави Генштабу, танкісти, десантники, розвідники.

Відразу після цього вирушаємо за пораненими, яких вдалося витягти з аеропотної метеостанції. Бірюков енергійний і зібраний — ніби й не було семигодинної дороги.

Поранених захисників аеропорту підвозять в цей найближчий до терміналу пункт допомоги на понівеченій обстрілами, але все ще робочій техніці — в основному на легких броньованих тягачах. Швидко надавши першу допомогу прямо тут, на узбіччі, вантажать на куплені волонтерами джипи і на максимальній швидкості, під обстрілом, везуть в найближчу лікарню — в Селідово.
Останній шлях


ОСТАННІЙ ШЛЯХ:
Біля терміналу українські десантники Михайло Кучеренко (ліворуч) і В'ячеслав Кухтін евакуюють з-під обстрілу останки тіла загиблого бойового товариша-танкіста. ©
фото Сергій Лойко

Кроха — принципово без жилета і шолома — перемотує пробиті осколками ноги поранених, сама звалює і перетягує на себе важких чоловіків. Носилок та реанімобілів вистачає не всім — їх замінюють спини, ковдри та легковики.

Привозити сюди поранених будуть всю ніч. Крім Крохи на узбіччі, в темряві і на морозі працюють ще одна жінка-волонтер і військові медики. Один з них — Володя Небір. Юний миловидний україномовний хлопець з Івано-Франківська. Пройшов медиком весь Майдан. Був у новому терміналі аеропорту в складі 90‑го батальйону 95‑ї бригади.

Тут поруч — зайнятий ним будиночок, який став тимчасовим медпунктом. Якщо поранених буде багато і евакуювати їх всіх не вийде, бійців будуть укладати на підлогу.

На прицілі


НА ПРИЦІЛІ:
Офіцер-кавалерист Валерій Рудь веде вогонь по бойовикам, які проникли всередину терміналу. ©
фото Сергій Лойко

Розмова з Небіром затягується до темряви і вже в сутінках намагаюся повернутися на командний пункт. Темрява густа і чіпка — через світломаскування не можна включати навіть телефон. 150 метрів до КП здаються непереборними. Радію першому ж силуету.

— Вибачте, я, здається, заблукала. Мені потрібно на КП.

— А ми не знаємо, де це. Ходімо до майора.

Рядовим бійцям намагаються не повідомляти про місце розташування КП. Так вони не зможуть його видати, якщо потраплять у полон.

Майор виявляється високим, струнким, злегка посивілим чоловіком. Береться проводити, навіть якщо це буде остання прогулянка в його житті.

Добираємося до місця. У передпокої КП — тьмяне світло, кілька стільців, вогнегасники, вода, сигарети, шоколад, енергетик, коробки з пиріжками від волонтерів. Обличчя змінюються щохвилини — генерали, комбриги, волонтери, розвідники. Незмінні тільки співробітники Альфи, які парами охороняють генерала, керуючого АТО. Його прізвище не називають. Генерал прибув в критичний момент операції з табору в Краматорську.
Не вийшов з бою


НЕ ВИЙШОВ З БОЮ: Підбитий український танк на бетонній площадці в Донецькому аеропорту. © фото Сергій Лойко

Альфівці, які чергують зараз, до війни працювали операми, розслідували теракти в Дніпропетровську. Після обидва добровільно пішли в АТО.

— Ти віриш в революцію гідності? — з іронією запитує один в іншого, коли наша розмова підходить до подій річної давнини.

— Я вірю в те, що в моїй країні зараз ворог, його треба прогнати за кордон і відбудовувати мирне життя,— серйозно відповідає другий.

Незважаючи на секретність, мене звуть грітися безпосередньо в КП — маленьку комірчину. У ній дуже душно — в приміщенні знаходиться безліч чоловіків у військовій формі. Вся обстановка — невеликий стіл, маленький телевізор, ряд телефонів і кілька рядів армійських ліжок. Там по черзі дрімають і офіцери, і генерал — голова АТО. Зараз майже ніхто не спить.

Важливий вантаж


ВАЖЛИВИЙ ВАНТАЖ: Захисники аеропорту у всьому залежать від зовнішньої допомоги. На фото вони розвантажують привезену їм бутильовану воду. © фото Сергій Лойко

Бірюков і його двійник жіночої статі — волонтер Таня Ричкова — давно тут свої.

— Танечка, ви нам колеса не привезли? — доноситься питання з одного кута.

— Танюша, нам машину дасте? — з іншого.

У відповідь вона тільки змахує віями: "Я пам'ятаю, зроблю, привезу, буде".

— Почекайте, я просто не встигаю.

Тепер вона не тільки волонтер, а ще й співробітник Міністерства оборони. Їй потрібно і звіти міністра робити, і в Києві бувати. Як і Бірюкову. Але в критичні моменти вони обоє обов'язково опиняються тут — у зоні АТО.

Навіть цієї ночі парою виїжджають за пораненими — настільки близько, наскільки можна підібратися до аеропорту. І обидва отримують дзвінки від рідних кіборгів зі сльозами, прокльонами, погрозами.

До кінця цього довгого суботнього дня на КП з'являються три силуети в білому. Це начальник Генштабу України з охороною. Прибув давати вказівки — недільний день 18 січня має стати важливим для всього східного фронту. І, звичайно, для аеропорту, над яким і пізно ввечері, і вночі висіла червона заграва.

Кулеметник


КУЛЕМЕТНИК:
Один з українських солдат веде вогонь по проросійським бойовикам через імпровізовану бійницю в вікні.
© фото Сергій Лойко

Ніч

Спати мені пощастило в гаражі, на величезному ортопедичному матраці, разом з альфівцями, які, знявши грізну бойову екіпіровку, перетворилися на звичайних молодих хлопців.

За місцевими мірками, тут розкішно. Є світло і тепло від буржуйки,— не всі будинки в окрузі можуть цим похвалитися. Замість душу — вологі серветки. Чай — з кип'яченої слабогазованої мінералки. На десерт — огидне печиво з сухпайка.

Вночі все одно моторошно холодно через відкриті двері в підвал — туди, вчать мене, якщо накриє обстрілом, стрибати треба швидко. Але коли о шостій ранку противник потужно відповідає на контратаку артилерії, всі виходять подивитися на ганок, куди саме падає касетами "град" та чи не потрапила міна в ставок поблизу. Від вибухів тремтять шибки у вікнах та посуд на столі, гуде і здригається під ногами земля.

Час читати


ЧАС ЧИТАТИ: В паузі між боями один з кіборгів читає книгу. © фото Сергій Лойко

Так голосно, як цього ранку, в зоні АТО не було кілька тижнів. Не тільки тут, а також в інших гарячих точках АТО — у Щасті, Дебальцеве — панувало перемир'я. В рамках домовленостей між Києвом і бойовиками тут якийсь час ніхто не стріляв. Українські військові навіть відносно безпечно проїжджали в аеропорт на ротацію, правда, через блокпост бойовиків, який з'явився саме "завдяки" перемир'ю.

Все змінилося після Різдва, коли сепаратисти, порушивши угоди, з новими силами активно почали атаку на кіборгів. Генштаб України, хоч і не відразу, зважився відповісти.

Під вогнем


ПІД ВОГНЕМ:
Кіборги ховаються від міноментного обстрілу проросійських бойовиків в одному з приміщень аеропорту.
© фото Сергій Лойко

18‑е, час підсумків...

18 січня повинно було стати початком нової фази війни.

І артилерія дійсно масштабно вдарила по вогневим точкам супротивника на багатьох ділянках фронту. Однак масштабного наступу не вийшло.

Перший успіх — вдалося вивести частину і евакуювати поранених бійців 93‑й і 80‑й бригад з диспетчерської вишки, яку напередодні майже знищили російські танки.

Цих хлопців пізнаєш відразу — ніби вицвілі очі, чорні руки та обличчя, по пошкодженому одязі і особливо теплому відношенню один до одного. Вони тримаються групою і з перевалочного пункту біля КП їх відразу ж забирають глибше в тил — туди, де базуються їх частини, де можна помитися та поїсти.

Вище голови


ВИЩЕ ГОЛОВИ:
Український боєць бере участь в перестрілці з так званими ополченцями з ДНР—ЛНР
. © фото Сергій Лойко

Лише один з них залишається під парканом КП з автоматом в руках — скромно чекає, поки його заберуть на базу до своїх. Боєць з позивним Кліщ провів там два тижні — максимум, який може витримати людина в цьому пеклі.

У мирному житті був Денисом, жив у Києві, працював три роки в рекламному відділі телеканалу Інтер. Пішов у військкомат сам, ще в березні, але забрали його лише в жовтні. З того часу — в АТО. В армії не служив. Тепер — мінометник 93‑ї бригади.

До нього по черзі потиснути руку підходять і Бірюков з Ричковою, і сам командуючий АТО — вночі по радіозв'язку всі дізналися про його героїчну поведінку в аеропорту. В критичний момент Кліщ — старший солдат за званням — взяв на себе обов'язки командира і виконував отримані з штабу команди в зруйнованій диспетчерській вишці. Ця будівля, точніше, її залишки, з усіх аеропортних споруд розташована найближче до Пісків.
Зачистка


ЗАЧИСТКА:
Боєць українських сил бере участь в зачистці поверхів терміналу Донецького аеропорту. ©
фото Сергій Лойко

Коли всі розходяться, Денису-Кліщу дзвонять на мобільний. “Саша, ну що б змінилося, якби ти знала,— заспокійливо говорить він у трубку.— Ти б вологу розводила, не спала. А так я живий, здоровий. Мені тільки помитися треба, і все". Після аеропорту Денис мріяв піти у відпустку, а "тепер, судячи по тому, що відбувається, це неможливо".

"Неможливо", тому що спроба зачистки аеропорту від бойовиків, які за час перемир'я зайняли більш вигідні позиції для атаки у монастиря і селища Спартак, захлинулася.

Винними командування вважало танкістів 93‑ї бригади, які нібито відмовилися виконувати завдання та добровольців з батальйону Дніпро і ніби українського Добровольчого корпусу Правого сектора, які начебо злякалися.

Але і в самих військах вважають інакше. «[Глава Генштабу Віктор] Муженко — класний мужик, але занадто самовпевнений,— каже мені на шляху додому підполковник-десантник.— Йому треба було зібрати всіх командирів бригад, порадитися, поговорити з ними. Запитати, що вони думають і можуть запропонувати, а він приїхав, ткнув пальцем у карту і поїхав".
Живий


ЖИВИЙ:
Медик-волонтер з позивним Кроха (у центрі) прямо на дорозі з аеропорту надає допомогу одному з вивезених звідти кіборгів.
© фото Анастасія Береза

Глава Генштабу пробув у зоні найбільш активних боїв кілька днів, але, як багато хто вважає, лише завадив комбригам працювати в ситуації, яку вони знають набагато краще.

Експерти та військові журналісти впевнені, що причина — в помилках і нерішучості командування. Не врахували, що за час перемир'я противник істотно зміцнив свої позиції і в аеропорту, і на інших об'єктах. Завадила і погода — густий туман, а також повна відсутність зв'язку: противник придушив всі сигнали за допомогою спецобладнання.

Тягач швидкої


ТЯГАЧ ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ:
З аеропорту постраждалих вивозять не карети швидкої, а броньовані тягачі.
© фото Анастасія Береза


Чергова спроба виправити становище, розпочата українською армією 20 січня, теж провалилася: групу блукаючих в тумані десантників бойовики розбили і частину бійців взяли в полон. Ще гірше — сепаратисти підірвали опорні колони в побитій будівлі нового терміналу. Звалилося перекриття, і під завалами опинилися десятки українських військових. Кількість загиблих там невідома. Частину поранених не витягли звідти й досі.

У цілому останні дні боїв в аеропорту коштували українським силам життів двох десятків бійців. Противник, за оцінками експертів, втратив більше сотні убитими.

Короткий рада


КОРОТКИЙ РАДА:
Екіпаж тягача-рятувальника готується відправитися назад в аеропорт.
© фото Анастасія Береза

Утримати цей український Сталінград тепер, без контролю над ключовими об'єктами, майже неможливо. Будівель, придатних для укриття великих груп, вже не залишилося. А розширювати фронт оборони до самого Донецька керівництво АТО поки не зважилося.

Багато хто — офіцери, експерти, волонтери — визнають: обстрілювані з усіх боків залишки аеропорту вже не мають стратегічної цінності. Їх можна залишити без втрат для якості української оборони.

Тут важливі не будівлі, не точка на карті, а лише дух людей. А з ним нічого не зробили навіть тимчасові невдачі. Небір вже ввечері 20 січня прислав sms з руїн диспетчерської вишки: "Завтра, якщо буде туман, спробую вивісити наш прапор". Вишка знаходиться дещо ближче до позицій українських військ, ніж термінал.

У ніч на 22 січня кіборги залишили аеропорт. Вони тримали його 242 дні.
Воїн і волонтери


ВОЇН ТА ВОЛОНТЕРИ: Кіборг Кліщ (в центрі), а також волонтери Юрій Бірюков (ліворуч) і Таня Ричкова (праворуч).
©
фото Анастасія Береза

Коментарі

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів