20 серпня, 2017. неділя

Новое время

UA RU
#remembermaidan

Історії Майдану від Владислава Мусієнка

03 листопада, 2014
Спеціальний проект НВ #remembermaidan приурочений до річниці Революції Гідності та виходу першої книги, що досліджує феномен Євромайдану #EUROMAIDAN - history in the making. Це історії учасників подій зими 2013-2014 і повернення на головну площу української столиці, що стала символом мужності і відваги, взаємодопомоги і самоорганізації. Всі історії - дивіться на сторінці спецпроекту.
Владислав Мусієнко

Фотограф агентства УНІАН. Під час Майдану - фотограф.


© Фото: Євген Малолєтка
© Фото: Євген Малолєтка


Я прийшов на Майдан у перший вечір, прочитавши знаменитий пост Мустафі. Причому це було прикольно, тому що у мене була зйомка в Оперному театрі. Давали оперу канадійського автора про голодомор. Вона йшла англійською мовою. Не можна так казати, але це була трохи смішна опера, я нічого не розумів, і знімати було нудно. Вона така тиха, клацав фотоапарат, я вже збирався йти і просто зайшов в інтернет. Читаю: Мустафа. Я помчав додому, перевдягнувся, і ми разом з дружиною поїхали.

Влад Мусієнко - фото1

© Фото: Владислав Мусієнко / УНІАН

А потім історія стала відбуватись у мене на очах. Ми полетіли у Вільнюс. Настрій у всіх був отвратітєльний, тому що весь час казали: він щось підпише, підпише якусь усічонну версію, залишиться якась «лазєйка». Але на самій церемонії підписання Янукович сидів у самому дальньому кутку – його всі обходили. Тоді стало зрозуміло, що нічого він не підпише. І я вже не міг дочекатися, коли ж ми повернемося у Київ. Наступного ранку прочитав новину про те, що людей побили. Про всякий випадок подзвонив дружині переконатись, що з нею все в порядку. Вона зустріла мене в аеропорту, і ми поїхали зразу на Михайлівську площу.


© Фото: Владислав Мусиенко
© Фото: Владислав Мусієнко / УНІАН


А потім історія стала відбуватись у мене на очах. Ми полетіли у Вільнюс. Настрій у всіх був отвратітєльний, тому що весь час казали: він щось підпише, підпише якусь усічонну версію, залишиться якась «лазєйка». Але на самій церемонії підписання Янукович сидів у самому дальньому кутку – його всі обходили. Тоді стало зрозуміло, що нічого він не підпише. І я вже не міг дочекатися, коли ж ми повернемося у Київ. Наступного ранку прочитав новину про те, що людей побили. Про всякий випадок подзвонив дружині переконатись, що з нею все в порядку. Вона зустріла мене в аеропорту, і ми поїхали зразу на Михайлівську площу.


© Фото: Владислав Мусиенко
© Фото: Владислав Мусиенко / УНИАН


З Банкової я пішов буквально за лічені хвилини до того, як почалась перша атака силовиків. В мене була камера, якою я вже не міг толком знімати через темноту, і я пішов до нас в офіс — в УНІАН. А за 10 хвилин до мене приєднався колега, який там залишився. В нього була розбита техніка, зламана в декількох місцях рука, яка на наших очах розпухла. Він поїхав у травмпункт, де йому діагностували якийсь складний перелом кисті. Тоді прийшло розуміння, що потрібні каска, який-небудь шолом, захисні окуляри.


© Фото: Владислав Мусиенко
© Фото: Владислав Мусієнко / УНІАН


А потім історія стала відбуватись у мене на очах. Ми полетіли у Вільнюс. Настрій у всіх був отвратітєльний, тому що весь час казали: він щось підпише, підпише якусь усічонну версію, залишиться якась «лазєйка». Але на самій церемонії підписання Янукович сидів у самому дальньому кутку – його всі обходили. Тоді стало зрозуміло, що нічого він не підпише. І я вже не міг дочекатися, коли ж ми повернемося у Київ. Наступного ранку прочитав новину про те, що людей побили. Про всякий випадок подзвонив дружині переконатись, що з нею все в порядку. Вона зустріла мене в аеропорту, і ми поїхали зразу на Михайлівську площу.


© Фото: Владислав Мусиенко
© Фото: Владислав Мусиенко / УНИАН


З Банкової я пішов буквально за лічені хвилини до того, як почалась перша атака силовиків. В мене була камера, якою я вже не міг толком знімати через темноту, і я пішов до нас в офіс — в УНІАН. А за 10 хвилин до мене приєднався колега, який там залишився. В нього була розбита техніка, зламана в декількох місцях рука, яка на наших очах розпухла. Він поїхав у травмпункт, де йому діагностували якийсь складний перелом кисті. Тоді прийшло розуміння, що потрібні каска, який-небудь шолом, захисні окуляри.


© Фото: Владислав Мусиенко
© Фото: Владислав Мусиенко / УНИАН


Я багато разів намагався потрапити на Грушевського з боку силовиків: і через прес-секретаря Міністерства внутрішніх справ, і через УНІАН. Тому що міліція нам казала (бо вона не любить фотографів, не любить операторів): «Ви їх знімаєте, а у нас тут теж хлопці травмуються». І ми не один раз, і не два, і не три пробували отримати дозвіл. Нарешті, 20 числа, коли вони вже відступили до Кабміну, це вдалося. От тоді ми змогли побачити народноє міліцейскоє творчєство. Стояли мрачні морози, у них так само топили діжки, грілись навколо них. Їм теж було несолодко, зрозуміло. То вони займались вижиганієм — залишали написи на дошках, звідки вони: і Крим, і Суми, і Хмельницький… Там «Беркут» такой-то, там «Беркут» сякой-то, там внутрєнніє войска. А в сторону барикад була випалена стрілка і написано: «Абізяни, нє корміть».

В день, коли у Київ завозили тітушок, нас попередили — по Андріївському узвозу краще не їхать, бо вони вискакують, кидаються на машини. Ще тоді казали, типу тітушки ходять із білими пов’язками на рукавах (шоб друг друга відрізнять). Об одинадцятій годині вечора ми їдемо повз Могилянку, бачимо — стоять три машини «Автомайдану». Їдемо далі, бачимо — біля Музею Чорнобиля іде група таких молодих людей, чоловік 30, з білими хустинками на ногах. Темно. Мій товариш каже: «Дивись, скільки їх! А там тільки три машини! Нужно разворачиваться, поедем на помощь!» Ми об’їхали швидко квартал, повернулись до машин «Автомайдану» і говоримо їм: «Хлопці, акуратно, там ходять тітушки, цілий отряд!» Вони: «Да? Тітушки? Ето інтєрєсно». У них такий бусик маленький і дві машинки. Вони бистро посідали і поїхали, ми за ними. Показалися ті молодики. Бусик біля них гальмує, гальмує, гальмує… Зупиняється, відкриваються, точно як в кіно, двері — вилазить такий здаравєнний чувак з таким здаравєнним автоматом. А в мене в голові так мєдлєнно: «Камеру брати чи не брати? Тут роздається так: «На колени, суки!» І та група стихійно поділилась на дві частини — одна частина впала на коліна, а задні розвернулись і стали тікать. Потім з’ясувалось, шо то самооборона Подільського району. Все закінчилося добре. В кінці той чувак з автоматом каже їм: «Я какие вам сказал брать повязки? Зеленые! А вы!» Вони: «Мы и взяли зеленые!»

Насправді вони були світло-зелені, але в темноті виглядали як білі.

Я кілька разів ходив знімати «Антимайдан» в Маріїнському парку. Вперше там побачив танці, коли сумки звалені по центру, а навколо тьоті і дяді. Пам’ятаю, як одна жінка з Севастополя казала: «Эти недолюди, которые стоят на Майдане». І цей страшний ряд польових кухонь. Як в якомусь фільмі про апокаліпсис. А потім, коли я був у Верховній Раді, з’явилась новина, що всі тітушки раптом втікли. Ми прийшли, а намети дійсно стоять порожні. Ряди цих польових кухонь, і гори гречки лежать.

Якось я познайомився з двома хлопцями, вони сказали, шо вони з Донецька, мовляв, приїхали на «Антимайдан», але «мы сразу убежали, пришли сюда и нам тут так прикольна». Мене ще просили сфотографувати їх із ялинкою і потім «отправіть» фотографії.

Одного разу я пішов познімати до намету біля Жовтневого палацу. Я знав, що «Правий сектор» проводить там тренінги. Тренуються з щитами, дубинками. Там строїлись хлопці у балаклавах. Ну, і дівчата були. Дивлюсь, щось наче має статися. Не можу зрозуміти, що. Постояв-подивився, виявилося, що два хлопці у балаклавах освічуються у коханні двом дівчатам у балаклавах. А їх друзі втіхаря принесли їм букети. І вони раптом стали на коліна і вручили ці букети. Це було трогатєльно.


© Фото: Владислав Мусиенко
© Фото: Владислав Мусієнко / УНІАН


Взагалі, атмосфера була насправді чудова. Аж до 18-го числа…

Так сталося, що я залишився на розі Шовковичної і Інститутської, де весь час відбувалися сутички. Щось вибухало, палали машини. А потім приїхали водомети з боку Кловського. З Шовковичної дуже багато прийшло внутрішніх військ чи «Беркуту». І коли вони пішли в наступ, погнали усіх по Інститутській, я зрозумів, що опиняюсь між двома воюючими сторонами. Шо плохо. Тоді я заліз на балкон сталінки. В якийсь момент я стою на балконі, а піді мною так багато цього «Беркуту». Я міг взять і постукать їх по шоломах. Раптом один із них такий повертається, бачить мене і каже: «Нє снімай!». У них, мабуть, була якась вказівка, щоб не сильно пресу чіпать. Я такий «нє-нє-нє», відступив углиб.

Потім я зліз з цього балкону і пішов за ними. І там, звичайно, мрачна картина. Просто по Інститутській лежали люди. Не знаю, живі чи мертві. Я проходив повз Нацбанк, де кущ калини посаджений у пам’ять Вадима Гетьмана — і там якісь військові пробували привести чоловіка в чувства. Якийсь медик, дівчина-волонтерка, теж допомагала. Але згодом я бачив на тому місці свічки...

Навпроти метро «Хрещатик» якийсь «Беркут» раптом таки звернув на мене «свойо вніманіе». Він такий здоровий, я теж не маленький, але він сильно вищий за мене. То він взяв мене здоровенною долонею за обличчя і каже: «Очкі мнє отдай». Рвонув окуляри, і вони так тидищ ― і відірвались. Він їх з інтєрєсом роздивився, одягнув на себе. Я так же мовчки розвернувся і пішов собі далі. Доганяє мене офіцер — чи підполковник, чи полковник, з вусами. Каже:

- А ви яку пресу представляєте?
- Агентство УНІАН.
- Ну, ви тут обережніше!
- Тобто? Тільки що ваш співробітник, можливо, навіть у вас на очах, фактично мене пограбував, забравши мої захисні окуляри.
- Ну, ему же нужнее. Ему же могут в глаз попасть.
- Ізвіняюсь, так окуляри мої, і мені теж «могут в глаз попасть».
- Ну, вы же можете сюда не приходить, а он не может.

У мене на Грушевського завівся знайомий, Юра. 18-го, коли перемололо багацько народу, зустрів його. Сидить такий закопчений на барикаді біля Профспілок. А на ранок 19 я знову його побачив —він уже був порядком поранений, якась картєч йому прилетіла. Причому застряла в горлі така собі пластикова горошина. Він видаляв її уже після перемоги Майдану і казав: «Знаєш, шось так важко ковтать. А-а, це ж в мене горошина в горлі!». А потім було страшне 20-те — і я його не бачив. Думаю, як він той Юра, як? Тільки під час акції, де вболівальники «Динамо» прибирали стадіон,  знімаю — і тут такий Юра вискакує! Майже як родича зустрів. Ми до сих пір спілкуємось. Після Майдану Юра пішов в один із добровольчих батальйонів, отримав важке поранення в ногу. Оце йшов до вас і говорив із ним по телефону. Він зараз у госпіталі через тромби. Нога чудом залишилася. Але повністю він її ще не контролює.

© Фото: Владислав Мусієнко / УНІАН

___________________________________

Книга #EUROMAIDAN History In The Making - перше двомовне видання про Революцію Гідності. Проект документує і досліджує Майдан: як історичну подію, набір спільних цінностей, приклад самоорганізації і як художнє явище. У книгу увійшло понад 200 знімків 46 фотографів. Крім унікального ілюстративного ряду (багато фото публікуються вперше), у видання ввійшли тексти відомого українського історика Ярослава Грицака і філософа Тараса Лютого, які описали феномен і міфологію Євромайдану. Автором текстів про явища Майдану стала Катерина Сергацкова («Українська правда»), один з найбільш резонансних журналістів Євромайдану, автором текстів про хронологію подій з 30 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року - Костянтин Донін, головним редактором виступив Гліб Гусєв (Esquire). Презентація книги відбулася 7 листопада 2014 року. #EUROMAIDAN - History In The Making - спільний проект агентства Art Management та видавництва «Основи». Автор ідеї - Володимир Кадигроб.

Проект #remembermaidan створений AGENTSTVO special projects спеціально для «Новое Время».

Приєднуйтесь до проекту #remembermaidan

Надсилайте ваші історії та фотографії на e-mail [email protected]

 

Коментарі

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів