24 травня, 2017. середа

Новое время

UA RU
1991-2016

Згадати все. 25 років Незалежності України

25 серпня, 2016
Про 25 головних подій в житті незалежної України розповідають їх ключові учасники
1991
Проголошення незалежності України 
1991 рік спікер
Згадує перший президент Леонід Кравчук

Влітку 1991-го року хитка конструкція Радянського Союзу почала остаточно сипатися: балтійські республіки вимагали незалежності, економіка не працювала, а в Кремлі набирала обертів війна між двома президентами – першим президентом РРФСР Борисом Єльциним та президентом СРСР Михайлом Горбачовим.

Останньою спробою втримати імперію від розпаду став державний заколот у Москві: 19 серпня кілька генералів КДБ заявили про усунення від влади Горбачова, заборону діяльності політичних партій, крім Комуністичної, та введення військового стану. Після заклику Єльцина на вулиці Москви вийшло понад 100 тисяч людей. Військові відмовилися стріляти в беззбройних. 22 серпня заколотників заарештували.

Україною в ті дні, 19-22 серпня, прокотилися мітинги проти путчу. У Верховній раді опозиція вимагала негайно проголосити незалежність. 24 серпня 1991 року відбулося термінове засідання парламенту. Воно тривало цілий день. Весь цей час під стінами Ради до півсотні тисяч громадян з жовто-блакитними прапорами скандували «Незалежність!».

Після тривалих суперечок, дискусій і вагань Леонід Кравчук, тоді голова парламенту, зачитав Акт проголошення незалежності України. Його текст умістився на одному єдиному аркуші.

346 депутатів, включно з комуністами, проголосували за. Проти був лише один, кілька утримались.

Озираючись назад, Кравчук, якому сьогодні 82, вважає здобуток того дня – незалежність – головним за 25 років. «Це найважливіше, що увійде в історію, - каже він. - Незалежна Україна – це навічно зафіксований в історії результат».

  



  

Результати кожного з чотирьох своїх наступників за 25 років, що минули від того знаменного дня, – Леоніда Кучми, двох Вікторів – Ющенка та Януковича та Петра Порошенка, – Кравчук формулює лаконічно: ліберальна економіка, національна ідея, тотальне грабування і європейський вектор:

 
 
 
Леонід Кучма
 відійшов від планової економіки й зробив все, щоб у країні почала працювати ліберальна економіка. Чи дало це результат? Дало. Але ліберальну економіку використали ті, хто від цього швидко збагатився. Проросли швиденько мільярдери, а серед них найбагатшими стали ті, хто був наближеним до влади. Тобто вийшла ліберальна економіка зі мінусами. Але головне, що вона розтрощила планову радянську економіку. 
  

 
 
Віктор Ющенко
 зробив національну ідею силою, вивів на офіційний рівень питання національної гідності та історичної пам'яті. До нього ці теми десь жевріли, але він дав їм потужний заряд енергії, і вони зарясніли. Можна багато говорити про позитиви і негативи його президентства, але тоді треба брати не тільки його особисто, а і Верховну Раду, і Уряд.

  
 
 
 
Віктор Янукович
 показав народу, як треба грабувати Україну. Зрозуміло, що грабування було й до нього. Я не знаю такого президента, при якому не було б грабування України. Але так, щоб це побачив народ і став проти, це – «заслуга» Віктора Федоровича. Він настільки публічно, відкрито запустив механізм пограбування, що народ і на сході, і на заході, і в центрі вочевидь це побачив.

 

 

 
Петро Порошенко
 прийшов до влади в найскладніший час, на тлі Революції Гідності, з завищеними цілями і неочікуваним масштабом проблем. Молода революція вимагала максимальних досягнень, тому йому нічого не залишалося, як взяти їх на озброєння. Коли ж почав робити, з’ясувалося, що це не так швидко, як планувалося. Заслуга Порошенка залишиться в тому, що він чітко визначив європейський вектор розвитку країни. Ні в Кучми, ні в Ющенка, ні в Януковича це не було так яскраво артикульовано

 

 

1992
Запуск першого приватного телеканалу
1992 год спикер
Згадують президент ICTV Олександр Богуцький та програмний директор Юрій Колісник, який працює там з дня заснування

Багаторічна монополія держави на телемовлення закінчилася в Україні 15 червня 1992 року. Кінець їй поклала  група з восьми журналістів та технічних фахівців, яка вивела в ефір першу програму першого приватного телеканалу України – ICTV.

Олександр Богуцький розповідає про те, як перший приватний телеканал став для українців вікном у інший світ:

ICTV став першою телекомпанією, яка не користувалася існуючими на той час радянськими мережами. Дециметрові мережі на той час були не зайняті, тому нам довелося просто крок за кроком будувати мережу з нуля.

Перші інвестиції в проект надала американська телекомпанія StoryFirst Communication – підрозділ величезної американської компанії Universal Studios. Для них розвал Радянського Союзу став величезною можливістю для розвитку нового бізнесу. Так вони заснували нас, International Commercial TeleVision, тобто ICTV, та Music Radio – першу або одну з перших приватних радіостанцій в Україні. В Росії вони засновували компанію СТС.

Це був дуже романтичний час. Тоді держава тільки створювалася, і всі, хто вірив в якісь недержавні медіа чи мав амбіцію їх створити, могли зробити це дуже швидко. Наприклад, я починав свою кар'єру в журналістиці з радіо Незалежність – це така львівська радіостанція. Вона виникла за один день. Знаєте як? Коли в Росії відбулося ГКЧП, В'ячеслав Чорновол пішов на радіо, аби засудити їх. Йому не дали виступити. Він розвернувся, дійшов пішки до Обласної ради за 5 хвилин, де депутати проголосували за створення першої недержавної радіостанції. Чорновол повернувся в те саме приміщення й виступив вже на незалежній радіостанції. Отак і створювалася держава. 

ICTV став першим телеканалам, який показав українцям не тільки Альфа, але й баскетбол, Формулу-1, Шваценеггера, американські кліпи. До появи інших телеканалів це було у чистому вигляді вікно у інший світ.

Зараз на каналі працює близько 500 людей, ми – одні з лідерів власного виробництва, близько 50% того, що виходить в ефір – наш власний телевізійний продукт. Частина програм на нашому телеканалі можна назвати українською пропагандою, лідером якої є Громадянська оборона. Ця передача особлива – 10% чи 15% українців завжди її дивляться, і інтерес до неї стабільно високий.

    


Александр Богуцкий показывает технику, с помощью которой первый частный украинский телеканал впервые вышел в эфир
Олександр Богуцький показує технику, за допомогою якої перший приватний телеканал вперше вийшив в ефір



Остання тенденція українського телебачення – втрата домінування великих телеканалів: якщо в 1998-му частка аудиторії Інтера та 1+1 складала 25-30%, зараз одразу шість телеканалів змагаються за аудиторію близько 10%. Прийдемо до того, щоб як в умовних Сполучених Штатах - 5-6 великих телекомпаній змагаються за приблизно однакову аудиторію».

Юрій Колісник, редактор програмної дирекції, який працює на каналі з першого дня його існування згадує, як починалася історія одного з найбільших українських телеканалів.

Ми починали з ретрансляції супутникового телеканалу Super Chanel, аби привчити людей до кнопки. 15 червня запустили першу адаптацію якоїсь програми цього телеканалу – щось перекладали, щось давали з субтитрами, почали потроху знімати новини. До кінця 1992-го нас було вже близько 40 працівників.

Якщо до кінця 1993 року в Україні було зареєстровано 25 телеканалів, до початку 2000-го їх стало майже 800, а нині в країні працює понад 1,5 тисячі телевиробників. Частка державних телевізійних ЗМІ за цей час впала з 85% до 4%.

 

 

1993
Перший дзвінок по мобільному телефону 
1993 спикер
Згадує тодішній міністр зв’язку Олег Проживальский

1 липня 1993 року президент Леонід Кравчук вперше в Україні подзвонив по мобільному телефону. Кілька хвилин розмови з послом України в Німеччині Іваном Пісковим стали початком ери українського мобільного зв’язку.

Проживальский згадує, що довелося зробити, аби запустити мобільний зв’язок в Україні:

Для здійснення першого міжнародного дзвінка по незалежному від Москви кабелю ми взяли кредит в $10 млн у американської компанії AT&Т. На побудову повноцінної мережі для перших п’яти тисяч абонентів витратили ще $52 млн Європейського банку реконструкції та розвитку. За ці гроші ми побудували оптоволоконний кабель до Палермо в Італії: до Одеси – по суші, далі – через Чорне та Середземне море зайшли в Палермо. А звідти були оптоволоконні лінії і в Америку, і в Японію. Запросили Кравчука перерізати дріт з телефонної трубки, аби символізувати перехід на нову технологію.

Мобільний зв'язок був на той час дуже дорогий. Апарати коштували від $1-2 тис. Тому перші три телефони були у мене, Кучми як прем'єр-міністра й Кравчука як президента. Отак доводилося на самому спочатку спілкуватися по мобільному втрьох.

  



  

За перші три роки набралося 5 тисяч абонентів, за вісім наступних кількість абонентів сягнула мільйона, й це призвело до буму розвитку мобільного зв'язку.

До 2003-го року українські оператори належали переважно західним та європейським компаніям, з 2004-го на вітчизняний ринок мобільного зв’язку прийшли російські компанії. Це було пов’язано з кризою запровадження технології 3G в Європі. Тоді вартість ліцензій там сягала $6 млрд, і європейці активно виводили гроші з інших ринків, аби зберегти свої компанії.

В Україні на той час ринок був слабким, тому росіяни прийшли і скупили ці акції. Щоправда, український ринок і зараз не такий привабливий: якщо в західних країнах середній доход від одного абонента складає 30 євро, у нас – десь 1,5.

 

 

1994
Відмова України від ядерної зброї в рамках Будапештського меморандуму 
1994 спикер
Згадує дипломат та працівник МЗС на той час Богдан Яременко

Н

асамкінець свого президентського терміну, 5 грудня 1994 року, перший президент України Леонід Кравчук поставив підпис під доленосним документом. Разом із президентом США Білом Клінтоном, президентом Росії Борисом Єльциним та прем’єр-міністром Великобританії Джоном Мейджором вони прийняли так званий Будапештський меморандум. Україна віддавала майже чотири тисячі одиниць ядерної зброї в обмін на «гарантії безпеки» з боку країн-підписантів.

Відомий нині дипломат і міжнародний експерт Богдан Яременко прийшов працювати у Департамент інформації МЗС в 1993-му. Він розповідає, яким був внутрішній та міжнародний контекст того року, коли Україна відмовилася від ядерної зброї:

Мова йшла не про примус до підписання меморандуму, а про тиск. Тоді й Європа, й Росія, й США хотіли позбутися гравця серед країн-власниць ядерної зброї. Їх інтереси в цьому повністю співпадали.

Політична еліта керувалася тим, що відмова від ядерної зброї полегшить визнання держави Україна

Частково необхідність відмови від ядерної зброї була закладена ще в декларації про суверенітет України. Там внесли положення про те, що Україна – без’ядерна держава. Фактично, це прийняли разом із проголошенням незалежності, й це було безглуздо, бо далі політичне керівництво повинно було слідувати в руслі тих заяв і намірів.

З точки зору сьогоднішнього дня це виглядає, може, й безглуздо, але політична еліта керувалася тим, що відмова від ядерної зброї полегшить визнання держави Україна. Ніхто не знав, як треба створювати нову державу, а старші люди взагалі закликали зберегти Радянській Союз. Це зараз зрозуміло, що підстав не визнавати незалежність України не було, й її б визнали рано чи пізно, але ж тоді цього досвіду не було.

Драма української політичної еліти полягала в тому, що вона одразу після проголошення незалежності не змогла чітко визначити курс розвитку на ЄС і НАТО. Якби це зробили в 1991-1992 роках, вже в 1994-му в обмін на відмову від ядерної зброї можна було б щось просити, торгуватися – скажімо, не за Будапештський меморандум, а за гарантії вступу в НАТО.

По факту Україна за відмову від зброї нічого не отримала. Але давайте не забувати, що це дозволило нам спокійно розвиватися без війн і дипломатичного тиску 20 років. До того ж, на той час в Україні не існувало громадянського суспільства, й висловити альтернативну точку зору було просто нікому. Це зараз суспільство здатне не тільки критикувати Мінські домовленості, а й пропонувати альтернативний варіант, до якого змушувати прислуховуватися владу, та навіть змінювати позицію міжнародних партнерів. В 1994-му для цього навіть передумов не було.


1995
Побиття віруючих православної церкви Київського патріархату при похованні патріарха Володимира в Софійському соборі 
1995 спикер
Згадує колишній депутат та учасник подій Микола Поровський

18 липня 1995-го, яке увійшло в історію як «чорний вівторок», стало для України першим відкритим і кривавим проявом конфлікту між віруючими Київського патріархату і представниками влади, які на той час майже повністю були прихильникам Московського патріархату. Понад 100 поранених, чутки про двох вбитих, масова бійка віруючих зі спецпризначенцями – так закінчилася спроба поховання патріарха Володимира в усипальниці київських патріархів у Софійському соборі.

Сам патріарх був для українців легендарною людиною. В 19 років його засудили на 10 років ув’язнення за належність до Організації Українських Націоналістів, в тюрмі додали другий термін за «антисовєцьку агітацію і пропаганду». Після звільнення він закінчив семінарію і працював священиком Івано-Франківської та Коломийської єпархій, а в 1976-му відмовився від радянського громадянства, став активним членом Гельсінської правозахисної групи, багато їздив по США, Канаді та Англії. Після повернення в Україну в квітні 1990 року став архімандритом Володимиром, з першого дня публічно виступав за створення незалежної Української Православної Церкви, став одним з засновників УПЦ КП, яку й очолив у жовтні 1993 року в сані патріарха.

Два роки по тому поховання легендарного священнослужителя перетворилося на масову акцію за участю понад десяти тисяч людей. Попри заборону влади ховати патріарха на території Софійського собору, після відспівування у Володимирському соборі люди майже одразу повернули до Софійської площі.

Микола Поровський, один із засновників Народного Руху і тричі депутат Верховної Ради, був одним з учасників тих подій. Після того, як людей зупинили кордони міліції по вулиці Володимирський, він кілька годин вів переговори в Кабміні про офіційний дозвіл на поховання патріарха на території Софії. Тодішній прем’єр-міністр Євген Марчук на це так і не погодився.

Поровському довелося повертатися до учасників траурної процесії, які до вечора так і не дочекалися рішення влади.
  



 
«Тільки но автівка завернула на Софійську площу – бачу, Беркут якраз вихопився з-під дзвіниці собору й почав гнати людей з площі й бити. Вискочив із машини і побіг чимдуж до дзвіниці. Там стояла труна з патріархом, а поки ми вели переговори – люди викопали могилу прямо під парканом собору.

Мій приятель і також депутат Василь Червоній розпорядився: «Опускаймо труну, опускаймо!». Разом із ним та ще кількома людьми опустили труну патріарха в могилу, засипали могилу руками, загортали землю якимось уламком дошки. Довкола –міліція, за кілька метрів лежать й стогнуть побиті люди, по площі ведуть до автозаків арештованих. У такій обстановці ми за 10-15 хвилин засипали могилу... Коли  вже клали до хреста вінки, Василь розгинається й каже: «Ось так, Миколо, робиться історія».

Буквально за кілька хвилин після цього на площу виїхало міліцейське авто, і з нього вийшов тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. Ми із Червонієм розлючені кинулися до нього, він почав виправдовуватися: «Я не давав ніяких наказів. Що, що тут сталося?». Я схопив його за піджак і крикнув: «Ти не бачиш що сталося? Твої беркутівці людей убивали в час похорону». Бо вже прокотився слух, що хтось з побитих на площі помер. Потім з’ясувалося, що постраждало більше сотні  людей.

Знайти та покарати винних у побитті людей так і не вдалося, хоча я вважаю винним у тих подіях особисто тодішнього голову Адміністрації президента Дмитра Табачника, на що нам, до речі, натякав під час особистих розмов Кравченко і безпосередні міліцейські начальники та виконавці. Він же був апологетом Москви і вхожий до найвищих осіб московського патріархату.

Коріння побиття студентів на початку Євромайдану – саме у тих подіях, у розгоні похоронної процесії Патріарха Володимира 1995 року. Якщо б тоді  було проведене належне слідство та були покарані ті, хто віддавав міліції злочинні накази, і ті, хто їх виконував – не було б  жахливого побиття студентів у 2013-му та стрілянини у мітингувальників в 2014-му.

1996
Поява національної валюти, гривні
1996 спикер

Через п'ять років після проголошення Незалежності, в 1996 році, Україна отримала власну грошову одиницю. Втретє у історії держави національною валютою стала гривня. Грошовими знаками з такою назвою розплачувалися в далекі часи Київської Русі, а після – в роки Української Народної Республіки.

До реформи 1996-го готувалися кілька років. Перші купюри надрукували в 1992-му. Але повноцінна реформа – заміна купонокарбованця на гривню – пройшла з 2 по 16 вересня 1996 го. 100 тис. купонокарбованців прирівнювалися до 1 грн. Офіційний символ гривні як грошового знака – прописну українську букву «Г», перекреслену двома горизонтальними лініями, затвердили набагато пізніше, в 2004-му.

Спочатку гривня друкувалася за кордоном – власного виробництва необхідної потужності в Україні не було. Купюри номіналом від 1 до 20 гривень доставляли з Канади, а від 20 і вище – з Великобританії.

Сьогодні Нацбанк сам займається повним циклом виготовлення валюти. Гроші друкують на Банкнотній фабриці Банкнотно-монетного двору Національного банку України. Папір виробляється на Фабриці банкнотного паперу в місті Малин на Житомирщині. Там виробляють так багато «грошового» паперу, що випущеного за рік матеріалу вистачило б, щоб оперезати земну кулю по екватору. А паперу для грошей, випущених за 20 років, вистачить, щоб встелити дорогу до Місяця.

За 20 років в Україні вийшло три покоління гривні - 1992, 1993 і 2003-2007 років випуску. Зараз ходять в основному банкноти третього покоління. Четверте «удосконалення» було заплановано на 2013-2018 роки. З банкнот «останнього покоління» в обіг вже ввели оновлену стогривневу купюру (з 9 березня 2015-го) і оновлені 500 грн (з 11 квітня 2016-го).

Щорічно Нацбанк вилучає з обігу близько 900 млн банкнот всіх номіналів. А взагалі одна банкнота «живе» в середньому від 1 до 7 років. Монети значно довше ­– 15-20 років.

1997
У космосі побував перший український космонавт Леонід Каденюк
1997 спікер
Згадує Леонід Каденюк

Військовий льотчик-випробувач, уродженець Чернівецької області Леонід Каденюк, провів у космосі 15 діб 16 годин 32 хв на борту американського шаттла Коламбія, з 19 листопада по 5 грудня 1997 року.

Що вигукнув він, вперше побачивши Землю в ілюмінаторі, і чому «українська сторона зробила космос», розповідає він сам – тепер радник гендиректора Державного космічного агентства України та президент Аерокосмічного товариства:

  

Підготовка до польоту
  

М

оя мрія стати космонавтом народилася в той самий історичний для планети Земля час – 12 квітня 1961 року. Я закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків, був залишений там льотчиком-інструктором, а в 1976 році відібраний у загін радянських космонавтів - готувався стати командиром багаторазового транспортного космічного корабля Буран. Але ми, бурановцы, не тільки готувалися літати на ньому, а й брали участь у створенні складних авіаційних і космічних систем.

Буран, як і американський шаттл, - найскладніші технічні споруди, коли-небудь створені людиною. Ми розробляли методики посадки Бурана. Корабель вагою 100 тонн треба садити без двигунів  фактично падати з космосу на Землю. Звичайно, падіння кероване. Це вимагало великої льотної майстерності. Тому від нас, бурановцыв, вимагалось опанувати професію льотчика-випробувача, літати на багатьох типах літаків, в тому числі, і з вимкненим двигуном на винищувачах. Я літав майже на 60 типах і модифікаціях літаків, в основному винищувачах. Робота льотчика-випробувача надзвичайно цікава, але небезпечна. Під час таких випробувань на літаку МіГ-27 з моєї групи загинув наш товариш, Льоня Іванов.

Крім того, я був підготовлений командиром транспортного космічного корабля Союз. Вивчав біологію, медицину, астрономію, геологію, астрофізику, динаміку космічного польоту і багато інших наук.

  

  

Коли на міждержавному рівні України і США було вирішено питання про політ в космос на шатлі українця, я вирішив взяти участь. Написав заяву в Національне космічне агентство України. Кандидатів було більше 30, відібрали двох – мене і Ярослава Пустового. Нас відправили на підготовку в НАСА в США.

Однією з умов участі в польоті було знання англійської мови. У школі і вузах я вивчав французьку. Тому треба було з нуля починати вивчати англійську. Але стимул, самі розумієте, дуже високий  космічний політ. Тому взявся з великим завзяттям. З мовою впорався протягом року підготовки  перебував в середовищі американців.

Коли постало питання про те, що буде робити український космонавт на борту шаттла Коламбія, українські вчені відразу запропонували біологічні експерименти. Американці з радістю погодилися, оскільки космічна біологія є однією з пріоритетних у дослідженні космосу. Експерименти з трьома видами рослин – брассіка ропа, соя і мох. У Зоряному містечку я пройшов хорошу біологічну підготовку.

   

Політ

 

Сам політ складається з трьох етапів  старт і виведення на орбіту, політ в космос в невагомості і повернення на Землю. Старт і виведення на орбіту характерні прискореннями та великими перевантаженнями. Уявіть: за час, менше, ніж 10 хвилин, треба розігнати корабель до першої космічної швидкості –  майже 8 км/с. Стартує комплекс –  шаттл, паливний бак, до якого він прикріплений, два твердопаливних прискорювача - важить 2 тис. 240 тонн. Важко уявити, якими мають бути двигуни, щоб не тільки відірвати його від землі, а розігнати до першої космічної швидкості. Це було щось неймовірне.

  

  

Після розгону корабля до швидкості, що перевищує швидкість звуку, гуркіт залишається далеко під кораблем. Настає тиша – така, як шелест листя. Коли корабель виходить на орбіту, а двигуни вимикаються, починається невагомість – ідеальна легкість. Закривши очі і повністю розслабившись, фізично себе не відчуваєш. Тільки усвідомлення, що існуєш.

Коли побачив Землю в ілюмінаторі, першими словами, що мимоволі вирвалися з моїх вуст, були: «Кевін, тепер я бачу, що вона кругла». Кевін Крігел – командир екіпажу, «плавав» поряд зі мною в невагомості.

Наша планета дуже красива. Але її треба бачити своїми очима звідти. Описати це неможливо. Слово «красива» майже ні про що не говорить. Ніяка фотографія або телевізійне зображення Землі з космосу не передає всі ті відтінки, які здатне визначити людське око.

Якщо дивитися в бік, протилежний від Землі, у Всесвіт, сам простір має зовсім іншу, неземну геометричну сутність. У нашій свідомості існує земна модель простору, в якій є те, що його обмежує - поверхня Землі, лінія горизонту, приміщення, в якому перебуваєш. А там оку нема за що зачепитися. Я сприймав його не двомірним, тривимірним, як на Землі, а багатовимірним. Я подумав: коли людина навчиться будувати багатовимірні системи і використовувати їх для навігації при польотах у Всесвіті, вона зможе зовсім по-іншому переміщатися в її просторах. Можливо, навіть переходити з одного часового виміру – у інший.

  

Посадка

  

На

висоті нашого польоту, а це близько 300 км, космічний корабель облітає Землю за 90 хвилин. Наш політ тривав 15 діб 16 годин і 32 хвилини. Для повернення на Землю корабель треба загальмувати. Видати гальмівний імпульс порядку 50-100 м/с. Цього достатньо, щоб корабель зігнув траєкторію в сторону Землі і почав спуск.

Перед входом в щільні шари атмосфери корабель орієнтується в просторі з кутом 40 градусів по тангажу (до лінії горизонту) і нуль градусів за креном і нишпоренням. Гальмування відбувається за рахунок аеродинамічного опору повітря. Величезна кінетична енергія, якою володіє корабель, перетворюється на теплову. У деяких місцях він нагрівається до 1,5-2 тис. градусів. Для захисту від руйнування корабель покритий спеціальними теплозахисними плитками кількістю близько 39 тис. штук.

На жаль, моя Колумбія 1 лютого 2003 року вибухнула при поверненні на Землю через пошкодження плиток - частина планера була оголена від них під час старту і виведення на орбіту. Тоді загинула і Калпана Чавла, яка літала в космос зі мною.


 

   

Космічна держава Україна

 

Б

ез сумніву, Україна – космічна держава. Вона володіє повним циклом відпрацювання космічної техніки – від проектування до розробки, запуску та експлуатації в польоті. Але космічна галузь в Україні існує не завдяки, а всупереч обставинам.

Державне космічне агентство формує космічну політику держави. Конструкторське бюро Південне і машинобудівний завод Південмаш, що знаходяться в Дніпрі, - основа нашої космічної галузі, разом з іншими підприємствами становили майже третину ракетно-космічного потенціалу колишнього СРСР. Зараз наша космонавтика зазнає великих труднощів, пов'язані, в першу чергу, з фінансуванням, нездатністю або небажанням держави використовувати великі потенціали в цій галузі - і виробничий, і інтелектуальний. Космічні програми, пов'язані з Росією, ми розірвали. Зате зміцнюємо зв'язки з Європейським космічним агентством, НАСА, з Японією, Індією, Китаєм. Крім традиційних ракет-носіїв, наші конструктори розробили плазмові двигуни.

У нас багато талановитої молоді, яка хоче працювати в космічній і авіаційній галузях. Найбільший в світі літак Ан-225 Мрія – наш, український. Провідна у своєму класі ракета-носій – Зеніт – також наша.

Українці зробили величезний внесок у розвиток радянської та світової космонавтики. В СРСР найвідоміші конструктори були українцями: Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов, який народився в Житомирі, Валентин Глушко - українець, одесит, який мене приймав в космонавти, Михайло Янгель - конструктор ракет родом із Сибіру, але його дід з Чернігівської області був висланий царською владою за бунтарство, Володимир Челомей – генеральний конструктор орбітальних станцій, Гліб Лозино-Лозинський – генеральний конструктор МТКК Буран та МіГ-31, далекого винищувача-перехоплювача, на якому доводилося літати і мені. Тобто, весь космос робився українцями.

  

 

1998
Майже дефолт
1998 спикер
Згадує тодішній міністр фінансів України Ігор Мітюков

Азійська фінансова криза, яка почалася в липні 1997 року, у 1998-му розрослася до світових розмірів. Українська економіка, яка переживала не найкращі часи, дивом уникла дефолту, який оголосила сусідня Росія. Але криза вилилася в рекордне на ті часи зростання тіньової економіки, збільшення зовнішнього боргу до 40% ВВП, падіння економіки від 10 до 28% в різних галузях і стрибок курсу з 2 до 4 гривень за долар.

Для тодішнього міністра фінансів України Ігоря Мітюкова фінансова криза почалася в перший день відпустки. А головна боротьба точилася навколо залежності української економіки від російської.

«17 серпня 1998 року я пішов у першу за два роки відпустку. Зайшов в кабінет зібрати речі і отримав телефонограму про те, що уряд Росії оголосив дефолт. Це були перші й останні години моєї відпустки, - пригадує Мітюков в розмові з НВ. - В той самий день ми почали готувати план скорочення бюджетних видатків – в другому півріччі скоротили їх по всім позиціям на 25%. Але головне тоді було врятувати фінансову систему від вірусу російської кризи. Цей вірус таки проникнув, але набагато менше, ніж могло би бути».

Україну підкосила банківська заборгованість, різке падіння цін на метали та величезна залежність економіки від російської. «Експорт в Росію перевищував 30% загального. Виміряний в доларах США, у 1998 році він був більше 12% ВВП країни, тому масштабна криза у нашого головного на той час торгівельного партнера не могла не вплинути на ситуацію в Україні», - каже Мітюков.

Уникнувши дефолту, Україна вже через два роки змогла вийти на світові ринки капіталу. Росія витратила на це щонайменше чотири роки.

Вжиті антикризові заходи та допомога міжнародних фінансових інститутів дозволили зупинити гривню, коли та впала вдвічі. Російський рубль обвалився того року в чотири рази.

«Головний висновок тої кризи – необхідність бути більше диверсифікованими в економічній політиці та міжнародних торгівельних стосунках», - каже Мітюков.

«Не думаю, що тоді у нашому розпорядженні було багато ефективних заходів, - аналізує екс-міністр. - Єдине, що можна було зробити – це запроваджувати податкову, земельну, регулятивну реформи та приватизацію більш агресивно, використовуючи кризу як аргумент. На жаль, люди завжди платять за помилки влади. Саме тому ми маємо дві революції та декілька хвиль збідніння середнього класу».

   

  

 

1999
Загибель лідера Руху та першого проєвропейського кандидата у президенти В’ячеслава Чорновола 
1999 спикер
Згадує син політика Тарас Чорновіл

25 березня 1999 року в загадковій аварії загинув один з ініціаторів проголошення незалежності України та палкий прихильник європейського розвитку країни В’ячеслав Чорновіл. Похорон політика став однією з наймасовіших акцій часів Незалежності, за різними оцінками, у процесії взяли участь від 150 до 250 тисяч людей.

Син В’ячеслава Чорновола, Тарас, переконаний, що його батька вбили, але слідство за 16 років цю версію так і не розслідувало. Замість цього кілька кримінальних справ, які велися по тій аварії, закінчилися фальсифікаціями, знищенням доказів та переписуванням експертиз. Хто і за що вбив його батька, розповідає Тарас Чорновіл:

Справу взагалі не розглядали як вбивство В'ячеслава Чорновола. Вона досі рахується як справа проти водія Куделі, який порушив правила дорожнього руху, що призвело до особливо важких наслідків, тобто загибелі двох або більше осіб.

Наступного ж ранку після загибелі батька, буквально о 9-ій, тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко зробив заяву про те, що це була звичайна аварія, а інші версії навіть не будуть розглядатися. З того часу ледь не всі експертизи фальсифікувались, мінялися й за це конкретні люди досі можуть понести відповідальність.

  
 

 
Після кількох наших спроб провести належне розслідування, справу відкрили під тиском опозиції навесні 2001 року. Але в оперативно-слідчу групу одразу включили представників обласного управління міліції, СБУ та Генпрокуратури, які з самого початку були налаштовані на закриття справи. Фактично замість розслідування вони знищували матеріали та доказову базу.

Далі справу знов відкрив тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Але розслідування вів той самий Петро Коляда, заступник міністра, який завалив справу раніше! Остаточно справу почали вести до закриття вже після перемоги Януковича десь в червні 2010 року. Коли я про це дізнався, то пішов до Пшонки з вимогою розслідувати інші варіанти події. Справу повернули в Київську міську прокуратуру, провели навіть ексгумацію тіла батька, але поверхневу й з порушенням всіх домовленостей. Ми домовлялися, що до складу експертної групи увійдуть люди, яких я особисто запропоную, плюс були пропозиції від Руху, мали долучитися закордонні експерти. Але вони зробили все так швидко, щоб експертам вже не було що робити.

Тарас Чорновіл переконаний – вбивство його батька замовив тодішній президент України Леонід Кучма.

Чорновола знищили, щоб він не ламав картину перемоги Кучми на наступних президентських виборах. В 1998 році стало зрозуміло, що у Кучми будуть проблеми зі збором голосів на Сході України, оскільки за нього голосував Захід та Центр. Було дуже важливо, щоб на Заході ніхто не заважав йому збирати голоси. Кучма мав зустрітися в другому турі з Симоненком, так планувалося з самого початку.

  


В'ячеслав Черновіл був одним з ідеологів проголошення української незалежності, саме він зібрав з такою вимогою багатотисячні мітинги
В'ячеслав Черновіл був одним з ідеологів проголошення української незалежності, саме він зібрав з такою вимогою багатотисячні мітинги


  

Олександра Мороза [який взяв участь в президентських виборах в листопаді 1999-го року] мали придушити, щоб він тільки забрав голоси у Симоненка в першому турі. А Чорновіла було необхідно ізолювати й виключити з виборчого процесу. Для цього спочатку намагалися розколоти Народний Рух, втягнути лідера партії у внутрішню колотнечу, позбавити його фракції й таким чином маргіналізувати. Батька зняли з посади керівника фракції, але він повернувся на посаду лідера партії на 9-му з'їзді. Стало зрозуміло, що Чорновіл має шанс поборотися проти Кучми на наступних виборах.

Останнім сигналом, як мені розказували очевидці, стало інтерв'ю батька журналісту Леоніду Капелюшному в кабінеті Верховної Ради. Там же все прослуховується, а Чорновіл тоді наговорив дуже відверто, дуже жорстко й десь згадав про деякі соціологічні дослідження, згідно з якими восени в другому турі могли зустрітися не Кучма з Симоненком, а Чорновіл з Морозом. Думаю, що після цього й було прийняте рішення про вбивство.

 

 

2000
Вбивство журналіста Георгія Гонгадзе
2000 спікер

Згадують дружина журналіста Мирослава Гонгадзе і його колега по Українській Правді Сергій Лещенко

2

листопада 2000 року в Таращанському лісі приблизно в 100 км від Києва знайшли обезголовлене тіло Георгія Гонгадзе - журналіста і засновника сайту Українська правда, зниклого 16 вересня. Його вбивство стало прецедентом не лише для країни - про нього говорив весь світ. Через 16 років його замовники так і не понесли покарання.

Сергій Лещенко прийшов працювати журналістом в УП за 12 днів до зникнення Гонгадзе. Нормально познайомитися вони так і не встигли - бачив засновника сайту всього кілька разів, звертався до нього на «ви».

«Він вривалося в редакцію після якогось бурхливого дня в парламенті, активно жестикулюючи, жартуючи, кричав, розповідав про щось», - згадує Лещенко Гонгадзе.

Про зникнення Гії він дізнався 17 вересня з телевізійних новин. Спочатку в серйозність ситуації не вірили: думали, Гонгадзе десь «загуляв».

Через півтора місяці в Таращанському лісі знайшли тіло.

Ще через два тижні спливли скандальні «плівки Мельниченка». Співробітник президентської охорони, майор Микола Мельниченко, записав розмови, що нібито мали місце між президентом Леонідом Кучмою, міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком, головою СБУ Леонідом Деркачем і головою АП Володимиром Литвином. На записах людина голосом, схожим на голос Кучми, скаржиться на Гонгадзе, який «все время пишет в какую-то Украинскую правду и шурует ее в интернет» і пропонував вислати журналіста в Грузію. Звучало це на плівках так: «Депортировать его, бл**ь, в Грузию і выкинуть там на х*й <…> чтобы чеченцы его украли и вывезли его в Чечню на х*й, и выкуп попросили».

 


Гонгадзе з доньками, Наною і Соломією
Гонгадзе з доньками, Наною і Соломією


 

В Українську правду, яка оприлюднила скандальні записи, плівки потрапили після того, як про їхнє існування заявив Олександр Мороз, колишній спікер. До цього часу експертизу плівок провела голландська газета Volkskrant. В УП не сумнівалися, чи варто публікувати вміст плівок – на сайт виклали все, що надала в розпорядження видання Соцпартія Мороза, каже Лещенко.

«Була атмосфера жаху, тому що зникла близька людина, засновник видання, ми не могли зрозуміти, що сталося, - згадує Лещенко. – А потім з'явилися записи, і стало зрозуміло, що до цього причетна влада. То була ситуація, коли ми опинилися сам на сам із владою. Це зараз багато хто почуваэться набагато впевненіше, тому що все ж таки є громадянське суспільство, є незалежність журналістів, а тоді нічого цього не було».

Публікація плівок і гучний скандал, який супроводжував її, не привела до юридичного визнання причетності Кучми або його оточення до вбивства Гонгадзе. Головний свідок у справі, екс-глава МВС Кравченко, був знайдений мертвим невдовзі, 4 березня 2005 року – в день, коли його повинні були допитати. За версією слідства, він наклав на себе руки, вистріливши собі в голову – двічі. Трьох безпосередніх виконавців вбивства – екс-міліціонерів Миколу Протасова, Валерія Костенка й Олександра Поповича посадили за ґрати в 2008-му. Четвертого, генерала міліції Олексія Пукача, затримали через рік, в 2009-му, і засудили в 2013-му.

Тільки цього року, 22 березня, через 16 років після вбивства, тіло Гонгадзе нарешті поховали. Але слідство – не закінчене. Як каже дружина журналіста, Мирослава Гонгадзе, справа про вбивство Георгія Гонгадзе не має терміну давності, його замовник не покараний, а слідство триває.

– Ви самі знаєте імена замовників? - запитуємо її.

Ми можемо лише здогадуватися, спираючись на інформацію та попередньо оприлюднені записи з кабінету колишнього президента Леоніда Кучми. Разом з тим, звинувачення має висувати і доводити слідство, - відповідає вона.

 

 

2001
Україну відвідав Папа Римський
2001 спікер
Згадує один з кураторів візиту Іоана Павла Другого, отець Орест Фредина

У

2001-му до України вперше в історії приїхав Понтифік. Це стало подією не тільки для всього українського духовенства, а й для всієї країни. Папа читав проповіді українською мовою, а з Ватикану долинали слова про особливе його ставлення до України. Поїздка довго відкладалася через тертя між Ватиканом і Московським патріархатом.

Іоанн Павло Другий провів в Україні п'ять днів - відвідав столицю і Львів як центр Української греко-католицької церкви.

У Києві Понтифік провів богослужіння на території спорткомплексу Чайка і побував у Бабиному Яру біля меморіалу пам'яті жертвам нацистів під час Другої світової війни. Поспілкувався він і з українською політичною елітою, включаючи тодішнього президента Леоніда Кучму.

У Львові Папа Римський відбув Візантійську Літургію на території іподрому - вона зібрала понад 1,5 млн віруючих, відвідав Український католицький університет та Кафедральний собор Римсько-католицької церкви. Потім провів зустріч з молоддю - послухати Главу Ватикану до Храму Різдва Богородиці у Львові прийшли кілька сотень тисяч людей. Про те, як це було, згадує настоятель цього Храму отець Орест Фредина:

Якось жартома я сказав, мовляв, кращого місця для зустрічі молоді з Понтифіком, ніж наш Храм, годі й шукати. Всі думали, що вона пройде на стадіоні, але комісія з Ватикану проїжджала повз наш Храм, її вразила краса архітектури. Вони захотіли зайти всередину. Один із представників комісії сказав: «Це найкраще місце» і вони зупинилися у нас.

Папа приїхав 26 червня. Прийшло більше 400 тис. молодих людей. Погода була так собі. Папа якраз повертався з Києва до Львова, його зустрічали на вулицях. А потім він провів молитовну зустріч біля нашого Храму. Папа прочитав Євангеліє і молитву, а потім звернувся до молоді. Він говорив: «Не бійтеся. Будьте відважні, йдіть уперед. За будь-яку ціну змагайтеся, аби бути вільними». Почав йти дощ. Але ніхто не розходився. Папа жартував з цього приводу і заспівав пісню. А на другий день була літургія на іподромі, там уже було більше 2 млн людей.
  

 

Мені пощастило, що я зустрів Папу. Його усмішка, биття його серця, яке горить любов'ю, його звернення, його велич, і з іншого боку його простота - це все дуже вражає. По-справжньому великі люди - дуже близькі до всіх. У них розкриті руки, щоб обіймати, і відкриті вуста, щоб говорити.

Нечасто в житті трапляються такі люди, коли нібито шкірою відчуваєш, як на цілий світ від них розливається спокій. Здається, що такі люди йдуть по землі та залишають на ній дуже глибокий слід - не в розумінні фізичного виміру, а дух залишається на довгий час, на покоління.

Я згадую слова Папи: він говорив нам, що життя християнина - це життя в вируючому морі. А компасом для того, щоб дійти до мети, є десять Божих заповідей. Якщо ми не будемо дотримуватися компаса, то одні лише тільки слова свободи і гідності нам не дадуть.

  

  

2002
Трагедія на летовищі у Скнилові
2002 спікер

Розповідають адвокати обвинувачених і потерпілих

27липня, виконуючи фігури вищого пілотажу під час авіашоу, на аеродромі Скнилів на Львівщині розбився винищувач Су-27. Він впав прямо в натовп глядачів. Загинули 77 осіб, з них 28 - діти. 292 отримали поранення.

Тодішній президент Леонід Кучма поклав провину на військових, відправивши у відставку генерал-полковника Віктора Стрельникова, головнокомандувача ЗСУ. Його і ще трьох військових заарештувала Генпрокуратура.

6 вересня 2002 року були оголошені результати розслідування - причиною трагедії назвали відхилення екіпажу від польотного завдання і помилку в пілотуванні Су-27. Пілота Володимира Топонаря, який сидів за штурвалом, засудили до 14 років позбавлення волі (вийшов через 11 років), другого пілота Юрія Єгорова - до 8-ми (вийшов через 2,5). Троє людей з командування 14-го авіаційного корпусу отримало 6 і 4 років в'язниці, також їх зобов'язали виплатити штрафи в розмірі 200-700 тис. грн.

 



 
Ще чотирьох високопоставлених військових, екс-керівників ВПС, причетних до організації авіашоу на Скнилівському аеродромі, в 2008-му виправдав Військовий апеляційний суд Центрального регіону.

Як склалася доля обвинувачених після того, як вони вийшли на свободу, і чого через 14 років після трагедії все ще домагаються постраждалі в Скнилові, розповідають адвокати обох сторін.

 

 
Віталій Домашовець,
адвокат засуджених
:


Я розповім вам про долю обвинувачених. Перший пілот, який керував Су-27, Топонар, зараз живе, як Робінзон Крузо, в покинутому поселенні на Київщині, в Кагарлицькому районі. Він навіть одружився вдруге, взяв собі якийсь забитий будиночок. Сам Топонар родом з Криму, але після в'язниці туди не повертався.

Другий пілот, Єгоров - росіянин за національністю, як тільки почалися події на Сході країни, відразу ж виїхав з Вінниці, де перебував на той час, у Росію.

З тих засуджених, які під час трагедії знаходилися на землі, заступник командуючого 14-го авіакорпусу генерал Анатолій Третьяков, наприклад, звільнився з ЗСУ, пішов на пенсію. Він десь в Україні.

Олег Дзюбезький, командир авіаційної частини, який займався підготовкою екіпажу, повністю виправданий. Він прослужив ще десь півроку після трагедії, потім звільнився, пішов на пенсію і навіть зумів відсудити у держави гроші за те, що на нього незаконно завели справу. Зараз він проживає десь у Вінницькій області.

Заступник керівника польотами, Юрія Яцюка, минулої осені призвали до лав ЗСУ. Півроку він знаходився в Миргороді, вчив пілотів літати. За ті півроку він відлітав стільки, скільки не літав, напевно, за всю свою авіаційну кар'єру. Отримав полковника і зараз у Вінниці, в штабі Військово-повітряних сил.

Ніхто з обвинувачених у справі Скнилова не визнає свою провину навіть після того, як вони відбули покарання у в'язниці.

Спочатку слідство велося по 12 людям. Але пізніше шістьох з них - генералів ВСУ – прокуратура від'єднала в окрему кримінальну справу, а ще шістьох – командирів нижчих ешелонів - відправили під суд. Ці генерали ні хвилини не сиділи в СІЗО і були повністю виправдані.

Була створена одна з комісій з розслідування авіаційної катастрофи, головою якої був призначений танкіст - що можна сказати про результати розслідування? Основна версія події на сьогодні - помилка пілота, а решта нічим не допомогли йому, не спрацювали належним чином. Порушення правил польотів, ось і все. Трагедія трапилася 27 липня, але в матеріалах справи чомусь карта польотів за вересень - вони не подивилися, який там стоїть штамп, тобто, можна сказати, що підтасовували документи. Розслідуванням справжніх причин ніхто не займався.

  

 
Дмитро Гудима,
адвокат потерпілих:
  

У багатьох постраждалих досі морально-психологічні проблеми. Ми не можемо відчути те, що відчувають ті, хто переніс важкі каліцтва, втратив повністю сім'ї, залишився на самоті на старості років.

Необ'єктивність розслідування справи стала однією з підстав для звернення до Європейського суду з прав людини. Після трагедії було відкрито кримінальну справу як з приводу пілотів, так і по відношенню до організаторів авіашоу. Однак, матеріали кримінальної справи, що стосуються генералів ВСУ, без законних підстав були виділені заступником генпрокурора України в окрему справу. Заявники про це не знали до початку слухання в суді.

На стадії досудового слідства з матеріалів справи були вилучені аналізи крові пілотів Топонаря і Єгорова, взяті відразу після катастрофи. Ймовірно, в цих аналізах був встановлений факт алкогольного сп'яніння екіпажу літака. Зате залишився аналіз сечі пілотів, взятий у них через кілька днів після подій, що, знову ж таки, свідчить про приховування наслідком деяких важливих обставин справи.

Тому потерпілі вважають, що державні органи, які займалися розслідуванням, насправді швидше працювали над доказами непричетності генералів ВСУ до катастрофи і пошуком винних нижчого рангу, ніж встановлювали справжні обставини трагедії. Але ж посадові особи Збройних Сил України і були, перш за все, винуватими в авіакатастрофі -– пілоти і військовослужбовці-організатори авіашоу. Можна констатувати, що вони уникли покарання або ж воно виявилося незначним. Звичайно, за винятком пілота Топонаря. Жоден військовослужбовець з причетних до Скнилівської авіакатастрофи не був позбавлений військового звання. А цієї катастрофи не було б, якби генерали не допустили порушень при організації авіашоу.

Крім того, багато людей на Скнилівському аеродромі загинули тому, що належним чином не була організована робота медичної служби, в'їзд-виїзд карет швидкої в аеропорт і назад. За словами очевидців, під час евакуації медпрацівники не могли ні дістатися до травмованих, ні виїхати з ними з аеропорту.

На сьогодні, через 14 років після катастрофи, загальна кількість наших клієнтів досягає приблизно ста чоловік. Це люди різного віку - від 1924 до 1997 року народження. Приблизно 20 з них особисто отримали тілесні ушкодження різної важкості. Як у цих, так і у інших загинули рідні - йдеться про 70 з 77 загиблих. Деякі сім'ї катастрофа знищила майже повністю - в живих залишилися одна або дві людини. За час, поки в Європейському суді з прав людини триває розгляд справи, деякі із заявників померли. Їх зверненнями займаються родичі.

1 вересня Європейський суд з прав людини повинен оголосити рішення по одній із наших справ щодо Скнилівської трагедії.

 

 

2003
Військовий конфлікт навколо острова Тузла 
2003 спикер
Розповідає безпосередній учасник і головнокомандувач ВМС ЗСУ віце-адмірал Ігор Воронченко

У 2003 році між Україною та Росією спалахнув конфлікт навколо острова Тузла у Керченській протоці. Тоді РФ розпочала спорудження дамби, аби поєднати Тузлу із Таманським півостровом, чим спричинила скандал. Україна сприйняла цей крок як спробу тиску та посягання на цілісність державного кордону. Росія вперто не хотіла визнавати Тузлу островом, називаючи її косою, та наполягала, що чіткі кордони в акваторії Чорного та Азовського морів відсутні. Натомість, Україна дотримувалася позиції, що згідно розмежуванню державних кордонів Тузла належить до української території.

Головнокомандувач ВМС України, Віце-адмірал Ігор Воронченко у 2000-х саме командував танковим полком у Криму. Тодішні події навколо Тузли він вважає репетицією анексії Криму в 2014-му. Як відбувалося спорудження дамби, чому Росія не спромоглася до радикальніших дій та як Україна тоді витримала цю перевірку на міцність, Воронченко розповідає НВ:

Все почалося з того, що десь у жовтні Росія почала будувати дамбу. Така була там у 20-х роках минулого століття. Свого часу я з прикордонниками ходив туди на кордон — дійсно, були залишки і греблі, і паль. Під час шторму, в 1920-х, її змило.

Швидкість спорудження насипів була дуже високою. Машини працювали як мурахи. Ми фіксували за день по 700-800 машинорейсів. За день дамба просувалася до сотні метрів. І так – весь жовтень, листопад. Провокації з боку РФ були різні: починаючи від казаків, які вже тоді говорили своє «я», закінчуючи прикордонниками. Доходило до банальностей: заходили в наші води, кидали якорі, наші прикордонники запитували, мовляв, що ви тут робите, а вони відповідали, що зламались.

Тоді своєчасно було організовано взаємодію між силовими структурами. Насамперед, між прикордонниками і збройними силами. Було створено оперативну групу. Прикордонники дислокувалися безпосередньо на острові Тузла – там був і спецпідрозділ, і підрозділ, протягом трьох місяців побудували і прикордонну заставу. А основне угруповання, яке було б готове у разі можливих дій і відбивання провокацій, було розгорнуте на території мого полку, командиром якого я був. І ще у Феодосії в двох місцях. Там був корабель з морськими піхотинцями. У моєму полку було постійне чергування оперативної групи зі складу ВМС. Переважно там був мій полк, ще підрозділи армійської авіації.

   

   

Завдання стояло бути готовим до будь-яких підступів навколо того, що відбувалося на Тузлі та що могло відбуватися на Керченському півострові. Ми точно знали, що на тому боці готувалася сьома парашутно-десантна дивізія, проводилися командно-штабні навчання. Тобто, як по штабній лінії, так і по тактичних підрозділах. Ця напруга зберігалася буквально два з половиною місяці, до зустрічі тодішніх президентів Леоніда Кучми та Володимира Путіна у Керчі.

Безпосередньо мій полк тоді був готовий виділити реактивний дивізіон, який був націлений на Тузлу, і зведений підрозділ, оснащений всіма видами зброї та техніки, готовий до відбивання можливих атак. Але тоді все вирішилося мирно, між країнами було прийнято рішення про припинення будівництва дамби. Ми залишилися при своїх кордонах.

На мій погляд, це була не битва за шматок землі довжиною 7 км і шириною близько 400 м – це була перевірка на стійкість тодішнього керівництва з відстоювання своєї незалежності та державності на той час. Гадаю, що перейти до радикальних дій Росії завадили кілька факторів. Серед них, можливо, тодішня неготовність військ до широкомасштабних вторгнень. Можливо, тоді вони були готові лише до локальних сутичок і дій.

У того, що сталося навколо Тузли, були передумови. Передусім, це спроби Кремлівської влади роздробити Україну. З цієї причини у нас з Росією досі не проведена демаркація – морські кордони з РФ не затверджені. Як по Чорному, так і по Азовському морю. По Азовському, оскільки це внутрішнє море, мав проходити кордон по двох точках суходолу, з'єднувати їх безпосередньо. Таким чином, більша частина Азовського моря належала б Україні. Наскільки мені відомо, цю демаркацію не провели досі.

Кордони держав-колишніх республік СРСР мали бути обладнані у відповідності до карт видання 1989 року. І там чітко проходив кордон по Єнікальському каналу, включно з островом Тузла. Основний прибуток, ймовірно, приносив Єнікальський канал, який йшов на вихід у керченські порти і на вхід в Азовське море. Вся проводка суден відбувалася з української сторони. Канал був економічно вигідний Україні тим, що там проходили великовантажні судна. А всі судна ріка-море посадкою нижче 5 м могли тільки обминати Тузлу з російської сторони. Але я не вважаю, що економічна сторона була основною для цього конфлікту. Це все копійки для такої країни, як Росія.

 

 

2004
Перемога на Євробаченні та Помаранчева революція

 
  

У 2004 році Україна прогриміла на весь світ відразу двома подіями – першою перемогою України у пісенному конкурсі Євробачення навесні та Помаранчевою революцією восени

2004 руслана
Як проходило Євробачення, згадує співачка Руслана

Це був всього лише вдруге, коли країна взяла участь в змаганні. Представляла Україну Руслана Лижичко з піснею Wild Dances. Як це було, згадує сама «іменинниця», співачка Руслана:

Підготовка до Євробачення займала у нас весь час, ми жили цим конкурсом. Ніколи не забуду, як на одній з репетицій ми з балетом своєю «дикою» енергією проломили сцену з надміцного скла - тоді про нас говорили всі.

Я дуже хотіла, щоб ми запам'яталися Європі надовго. Так воно і вийшло. Ми були налаштовані дуже рішуче. Я вірю, що наша «божевільна» енергетика передалася глядачам.

Завдяки промотуру, який був перед виступом на конкурсі, в Стамбулі нас вже добре знали. На нашому шляху зустрічалися абсолютно різні люди: одні щось знали про Україну, інші чули практично вперше і не відрізняли її від Білорусі. Нам довелося закохувати людей в країну через пісню, розповідати про неї через етнічні мотиви.

  



 

Звичайно, ми хотіли виграти - це нормальне бажання, але найбільше ми хотіли розповісти про нашу країну, щоб люди в Європі дізналися, які вони - справжні українці. Я добре пам'ятаю, що перед самим виходом на сцену подумала, що хочу за ці три хвилини надихнути людей і зробити їх більш щасливими.

Саме в 2004-му Україна голосно заявила про себе на весь світ: люди стали цікавитися нашою країною та культурою. Хто б що не говорив, але в українців з'явилася гордість за свою Батьківщину, а це об'єднує сильніше, ніж будь-яка політика. Коли дивишся Олімпіаду і бачиш на п'єдесталі українців - відчуваєш себе значущим. І все одно, що ти лежиш на дивані за тисячі кілометрів, а спортом так взагалі останній раз займався в школі на уроці фізкультури. Так було і тут.

В українців довго не було самоідентифікації. Ми постійно намагалися бути схожими на когось з європейських зірок, наслідували їх. Сьогодні ситуація починає змінюватися: наші музиканти перестали виводити «формули» форматів і стали робити музику, в яку вірять. Інтернет розв'язав їм руки і зробив більш вільними, а коли музикант вільний, тоді він створює продукт, від якого мурашки по шкірі.

Зараз в Україні багато гідних музикантів, які готові представляти країну на міжнародній арені. Відбірковий тур на Євробачення цього року наочно це продемонстрував. А після перемоги Джамали весь світ переконався, що Україна неймовірно талановита країна, яка гідна поваги.

2004 ющенко фото
Про події Помаранчевої революції згадує третій президент України
Віктор Ющенко

Восени 2004 року в Україні розпочалася «операція наступник»: двічі президент Леонід Кучма прагнув передати владу перевіреному проросійському кандидату Віктору Януковичу. На перемогу провладного кандидата кинули неймовірні ресурси: російських політологів, підтримку адміністративного ресурсу, мала місце навіть спроба фізичного знищення суперника, Віктора Ющенка.

21 листопада 2004 року о другій годині ночі Центральна виборча комісія України повідомила, що за результатами підрахунку 30% бюлетенів на президентських виборах перемагає Віктор Янукович. Ці дані геть розходилися з даними екзит-полів. Команда Ющенко закликала українців вийти на Майдан. Одночасно до Києва ввели бронетехніку для охорони ЦВК та інших адміністративних будівель, а президент Росії Володимир Путін першим привітав Януковича з обранням на посаду.
  



 
В ці дні на Майдані Незалежності в Києві зібралося від 100 до 500 тисяч протестувальників з усієї країни. Так почалася Помаранчева революція, яка тривала майже до кінця 2004 року. Після довгого протистояння, Верховний суд визнав порушення під час проведення другого туру виборів і призначив повторне голосування на 26 грудня. На них Віктор Ющенко отримав 51,99 % голосів, Янукович взяв 44,20 %.

Через 12 років після Помаранчевої революції Віктор Ющенко оцінює історичну роль тих подій:

Роки Помаранчевої революції – це були найкращі роки нашої незалежності. Помаранчева революція здобула економічне піднесення, якого ми ні до, ні після не бачили – по зростанню ВВП 7% як мінімум, були квартали і з 14%. Ми в 3,5 рази збільшили національний бюджет, якщо комусь це вдавалося в такі терміни – скажіть.

Якби не відбулася Помаранчева революція, з 2005 року ми були б малоросійською губернією. Ми б не мали цього шлейфу подій, в тому числі і другої революції, Революції Гідності. Давайте згадаємо Україну 2004 року: політично ізольована країна, за останні 5-10 років сюди не приїхала жодна делегація на державному рівні. Ми вирвалися з цієї ізоляції, вийшли на Паризьку угоду, яка передбачала формування політичної асоціації України з Європою з поступовим запровадженням зони вільної торгівлі та безвізового режиму.

Згадайте, що відбувалося з демократію та свободою слова. Не було іншого такого часу, де вільніше дихали. То були найкращі роки нашого життя.

Головною місією трьох українських революцій [Революція на граніті 1991-го року, Помаранчева – 2004-го й Євромайдан 2015-2016 років] було безповоротне здобуття незалежності України. В 91-му люди не хотіли повернення попереднього ладу чи якоїсь моделі СРСР, що так активно нав'язували Україні. Друга революція була присвячена нашій національній стратегії. А здобувши суверенітет, постало питання про західний вектор розвитку країни.

 

 

2005
Вбивство міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка
2005 спикер
Згадує адвокат родини Гонгадзе Валентина Теличенко

Один з найближчих соратників президента Кучми та колишній міністр МВС України Юрій Кравченко помер 4 березня 2005 року від двох пострілів у голову. В цей день екс-міністр мав з’явитися на допит до Генеральної прокуратури по справі вбивства журналіста Георгія Гонгадзе у 2000-му році. Забігаючи наперед: 7 вересня 2010-го року офіційне слідство назвало Кравченка замовником вбивства журналіста.

Адвокат родини Гонгадзе Валентина Теличенко вела справу ледь не з перших днів. Вона пов’язує загибель Кравченка з низкою гучних політичних вбивств і досі сумнівається, що колишній міністр особисто замовив вбивство журналіста.

Кримінальну справу з приводу загибелі Юрія Кравченка було закрито невдовзі після того, як її було порушено, з висновком, що мало місце самогубство. Відтоді слідчі органи більше не поверталися до розслідування загибелі. Таке рішення правоохоронців не розвіяло сумнівів у суспільства, я, зокрема, досі вважаю, що з великою імовірністю мало місце саме вбивство.

Кравченко був міністром внутрішніх справ України в 1995-2001 роках, деякі експерти називали його наступником Леоніда Кучми на посту президента України та претендентом на посаду прем'єр-міністра. Наприкінці 90-х і на адресу Кучми, і на адресу Кравченка звучало багато звинувачень в корупції. Журналіст Георгій Гонгадзе був одним з тих, хто ці звинувачення прилюдно озвучував.
  

     Юрій Кравченко був відомий своїми розкішними 
     мундирами, у
 пресі його називали 
     "золотопогонний генерал"

 
Гонгадзе помітив за собою зовнішнє спостереження ще в липні 2000-го, це робили працівники міліції. Отже, коли у вересні 2000-го Георгій зник, а потім виявилося, що його вбили – суспільство запідозрило в цьому тодішнього президента та міністра внутрішніх справ. Кравченка невдовзі після зникнення журналіста було звільнено з посади міністра, а в березні 2005-го слідчі прокуратури оголосили підозри трьом працівникам міліції у причетності до вбивства Гонгадзе, генерала Пукача було оголошено в розшук. Напередодні «самогубства» тодішній Генеральний прокурор Святослав Піскун публічно запросив Кравченка на допит у прокуратуру.

Думаю, що Кравченко проводив неофіційне розслідування і вбивства Тараса Чорновола, і вбивства Георгія Гонгадзе. Це якщо припустити, що він сам не був замовником чи організатором цих злочинів. Попри те, що Пукач, який уже відбуває покарання з довічного позбавлення волі, називає замовником убивства Георгія Гонгадзе саме Юрія Кравченка, його свідчення слід перевіряти і знайти підтвердження або спростування. Вони не є достатніми для встановлення вини.

Якщо припустити, що замовником вбивства Гонгадзе був не Кравченко, а хтось інший, напевно, тодішній міністр проводив своє неофіційне розслідування, міг знати важливі відомості та мати в своєму розпорядженні цінні докази.

Повернутися до розслідування загибелі Кравченка з формальної точки зору можна лише в разі виявлення нових обставин, або доказів. З часом імовірність виявлення цих обставин зменшується, отож навряд чи правоохоронці щось додадуть про загибель Юрія Кравченка.

Я особисто знайомилася з матеріалами справи — запитань виникло багато і мене не переконали в тому, що мало місце самогубство. Але наполягати на розслідуванні та бути стороною у справі може лише близька родина. Вони в якісь час змирилася з висновком правоохоронців про те, що було самогубство. При цьому, вони наполягали на розслідуванні обвинуваченя Кравченка щодо його причетності до вбивства Гонгадзе, оскаржували закриття справи у зв'язку зі смертю підозрюваного.

Беручи до уваги поспішні заяви перших осіб у державі тоді та якість проведеного розслідування, я вбачаю політичний вплив на досудове слідство. На сьогодні всі політичні складові тієї справи відпали, але через час і зникнення багатьох ключових доказів  достеменно встановити правду навряд чи вже комусь вдасться.

 

 

2006

Перемога Партії регіонів на парламентських виборах

2006 спикер
Згадує в минулому член ПР Інна Богословська

Перші після Помаранчевої революції вибори Верховної ради стали потрясінням для всіх учасників «помаранчевої команди». Замість значного оновлення парламенту і закріплення проєвропейського курсу розвитку, 26 березня 2006 роки українці привели в Раду п'ять партій, серед яких лідерство отримали «регіонали», які програли вибори. Партія регіонів набрала 32%, Блок Юлії Тимошенко 22,3%, Наша Україна Віктора Ющенка 14%, Соціалістична партія на чолі з Олександром Морозом 5,69% і Комуністична партія 3,6%.

На цих виборах очолювана Януковичем Партія регіонів набрала найбільшу кількість голосів у своїй історії - 8 мільйонів - і переконливо перемогла у всіх Східних і Південних областях. З цього почалася тріумфальна історія політичного сходження і ПР, і особисто Януковича.

Харківський юрист і політик Інна Богословська потрапила в парламент того скликання під час позачергових виборів за списком Партії регіонів, а вийшла з неї в розпал Євромайдану взимку 2014 року.

«Історія почала розвиватися не в ту сторону 4 лютого 2005 року, коли Ющенко призначив Юлію Тимошенко прем'єр-міністром. Практично наступного дня після призначення вона почала боротьбу з Ющенком, яка закінчилася її відстороненням з посади у вересні 2005 року. З цього ж моменту почалися переговори між Тимошенко і Партією регіонів, об'єднаних ненавистю до Ющенка і прагненням позбутися його. Все це вилилося на виборах 2006 року в глобальні фальсифікації, які були встановлені нами у Верховному суді України.

Ми домоглися розкриття кількох мішків з бюлетенями. Щоб ви розуміли рівень фальсифікацій, уявіть: в одному мішку замість бюлетенів виявилися змотані обрізки шпалер, ще в одному - взагалі туалетний папір. Все було зафіксовано на камеру, це показали центральні канали. Голова цієї виборчої комісії від БЮТу втік з ключами і повернувся тільки через 3-4 тижні, коли вони всюди все вирішили.

На одній з дільниць у Львові в пачці бюлетенів за БЮТ виявилися голоси за Соціалістичну партію, Нашу Україну, Віче, блок Литвина і так далі.

Вони навіть не намагалися щось розумно підробляти. Просто домовилися і поділили голоси заздалегідь.

Дзеркальна ситуація була на сході України - там на користь ПР порахували голоси всіх малих партій і великих конкурентів.

Якби Ющенко тоді проявив волю і змусив перерахувати голоси, він став би реальним президентом і автором розкриття цієї змови. Це було елементарно - призначити перерахунок голосів і увійти в історію. Але Віктор Ющенко злякався, зіграла амбіція «так як же так, я ж казав, що забезпечу найдемократичніші вибори». В результаті його просто знищили як політика.

У нас абсолютно шалене икорупціогенне законодавство щодо виборів - починаючи з формування виборчих комісій, де так багато бажаючих попрацювати за бюджетні 200 гривень, і до самого верху, що добре показала публікація чорної каси Партії регіонів, з якої став очевидним систематичний підкуп членів ЦВК. Політичні партії не просто делегують своїх представників до Центрвиборчкому - вони утримують ЦВК весь час між виборами.

В цілому в 2006 році відбувся колосальний реванш. В цьому винна, безумовно, команда Ющенка, яка не змогла встояти перед розриваючими її зсередини тенденціями. Але базова ломка сталася в 2007-му. Тоді Юлія Тимошенко, яка вважала себе переможницею Майдану, програла гонку за прем'єрське крісло Януковичу, позбулася свого місця в політиці і почала тиснути на дострокові вибори. Ось під час цієї боротьби і були зламані всі інституції стримувань і противаг: розігнали в ручному режимі Конституційний суд, змінити склад Центральної виборчої комісії.

Самі ж регіонали врахували помилки виборів 2006 року і зробили ставку на перетворення на загальнонаціональну політичну силу, перестали бути тільки «донецькими». Так в першій п'ятірці на виборах 2007-го з'явився В'ячеслав Чорновіл і я. Я так боролася з Тимошенко, що пішла в партію до Януковича. Тиран, який приходить до влади через серце, набагато небезпечніше будь-якого іншого і стає практично непереможним. Згадайте ці ікони із зображенням Тимошенко - це реально страшно і призводить до тиранії.

Якщо Янукович завойовував своїх виборців через шлунок, то Тимошенко - через серце.

У обох в головах - суміш совка з диким інстинктом накопиченням капіталу, обидва хотіли абсолютної влади і абсолютних грошей, обидва - харизматичні свавільці.

Через вісім років після виборів 2006 року, на свій день народження 9 липня 2012-го Віктор Янукович фактично оголосив однопартійцям, що відтепер правити в країні буде Сім'я. До цього він вів свою команду багато років, став досить успішним. Але коли після успішного Євро-2012 йому сказали «ви вже цар», він вирішив розплатитися з дітьми та допустив їх до управління країною. Ті стали «їсти як не в себе», і полетіло все. До кінця 2013 року Янукович вже був повністю обмежений в отриманні інформації та абсолютно неадекватний».

 

 

2007

Вибух на шахті Засядько

2007 спикер

Згадує журналіст з Донецька Денис Казанський

Найкривавіша шахта України - так називає шахту ім. Засядько донецький журналіст Денис Казанський. В 2007 році він працював журналістом у Донецьку і пам’ятає, що Донецьк почав говорити про аварію вже зранку 18 листопада.

В цей день о третій ночі в шахті, яка розташована у самісінькому Донецьку, на глибині в понад один кілометр стався вибух метану, внаслідок якого загинуло понад 100 шахтарів. Це стало наймасовішою загибеллю українських шахтарів за часи незалежної історії.

Відразу ж біля шахти почали збиратися родичі, почалася рятувальна операція. Потім на поховання на Щегловський цвинтар, де для загиблих шахтарів є окрема алея, прийшло кілька тисяч людей, багато хто був дуже обурені. Виступав Юхим Звягільський, який будучи директором шахти Засядька багато років, перетворив її в найкривавішу шахту України – в ній загинуло більше 200 чоловік в різних аваріях. При цьому він залишився непотоплюваною людиною, посадити його або притягнути до відповідальності було неможливо при всіх владах.

  



 

Втім родичі загиблих розуміли, куди йдуть працювати їхні чоловіки і батьки. Наслідків ні для кого так і не було, родичам роздали компенсації, комусь навіть дали квартири. Люди, які йдуть працювати на шахту, знають, що там грубо порушується техніка безпеки, високий рівень метану і десь у Німеччини таку шахту давно б закрили. Але все одно йдуть туди працювати в обмін на велику зарплату. При курсі 8 грн за долар шахтарі отримували близько 10-12 тисяч гривень.

Було розслідування, визнали винними тих, хто загинув під час вибуху – начебто хтось там закурив. Зазвичай в таких випадках дуже швидко знаходять винного – на рівні начальника ділянки або майстра, а потім починається довгий судовий процес і тему потихеньку зливають.

Загалом трагедія трапилася через кілька факторів. По-перше, сам факт існування шахти такої глибини – до двох тисяч метрів – вже ненормально, в світі такі шахти залишилися тільки в Китаї і Україні. По-друге, передбачити можливість викиду метану в подібних шахтах неможливо, тим більше, що там ще й економлять на всьому. На інших шахтах Донбасу шахтарів Звягільського називали смертниками.

 

 

2008

Газова війна з РФ

2008 спикер

Розповідає тодішній міністр ЖКГ Олексій Кучеренко

Наприкінці 2008 року напруга між Україною та Росією на тлі нового кола газових війн сягнула краю. Тодішній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко намагалася прибрати з ринку компанію РосУкрЕнерго, посередницький контракт якої закінчувався 31 грудня 2008 року.

Росія вимагала погашення боргу РосУкрЕнерго в сумі $2,4 млрд, погрожуючи зупинкою транзиту та постачання газу до України. Український і російський прем’єри, Тимошенко і Путін, домовились про усунення посередника і торгувалися за ціну газу. У 2008-му вона складала $180 за тисячу кубів. Тепер сторони попередньо домовилися про $235, втім президент Віктор Ющенко вимагав заключити контакт не дорожче ніж за $205.

В новорічну ніч, коли мав бути підписаний контракт, Ющенко заборонив голові Нафтогазу Олегу Дубині ставити підпис під документом і відкликав українську делегацію з Москви. Тоді вже президент Росії Дмитро Медведєв заявив, що через зрив контракту Україна купуватиме газ по $450 за тисячу кубометрів.

Дійшло до того, що о 9 ранку 1 січня 2009 року Газпром повністю припинив постачання газу в Україну. До країн Євросоюзу газ також не доходив. Всередині країни через холоди постала загроза колапсу всієї української системи ЖКГ.

«Врятувала» ситуацію Тимошенко, яка підписала прямий контракт між Газпромом та Нафтогазом, де ціну закріпили на рівні $450 за тисячу кубометрів газу. Це було вдвічі дорожче за звичайну ринкову ціну.

Тодішній міністр ЖКГ Олексій Кучеренко, який вирішував побутові проблеми через відсутність газу, згадує ті часи із жахом.

Коли Росія почала перекривати газ, наслідки були катастрофічні. Київ сидів тиждень без тепла, Донецька і Луганська області пішли війною, просто перестали платити за газ і почали створювати загони самооборони, які відганяли газовиків, не давали перекрити їм газ. Ніхто ж не пам'ятає, під яким тиском ця угода укладалася.

Я з жахом пригадую ефір у Шустера, десь насамкінець 2008-го року, в якому з'явилися «герої дня» – Микола Левченко, на той час секретар Донецької міськради, і регіоналка Ганна Герман. Левченка ж тоді ніхто не знав, то Герман представила його: «мій молодий друг».

Почали на всю Україну розповідати, як не платити за газ, як відганяти загонами самооборони газовиків, як блокувати все це з собаками.

Все це була дуже злагоджена режисована гра не тільки всередині України. Поки у нас перекривали газ і переставали платити, Європа почала волати, що лишилася без газу. А президент Ющенко за всім цим спостерігав, водив дружбу з Фірташем і розхитував із свого боку. Тимошенко просто не залишили варіантів. Всі тиснули – внутрішня п'ята колона, Верховна Рада, президент, Захід, Європа, Росія. Пригадуєте, як Ющенко не дав їй літак, бо він був у них один на двох? Це ж безглуздя, коли прем’єр-міністр країни шукає в аеропорті якісь чартер, аби не зірвати державний візит.

Головним висновком того моменту для нас стало розуміння необхідності забезпечення 100% енергетичної незалежності. Тоді саме я і в Туркменістан літав у складі делегації, і в Узбекистан, і в Казахстан – шукали такі можливості, домовлялися з багатьма особисто.

 

 

2009

Шахтар вперше в історії здобув кубок УЄФА

2009 спикер

Згадує воротар команди та збірної України по футболу Андрій П’ятов

2009-й став зірковим для українського футболу. За кубок УЄФА змагалися одразу три українських футбольних клуби – харківський Металіст, Динамо Київ і Шахтар Донецьк. Причому, в півфіналі головного європейського турніру зустрілися кияни з донеччанами, поки за другу путівку в фінал змагалися два німецьки клуби – Вердер і Гамбург.

У фінальному матчі 20 травня 2009 року в Стамбулі донецький Шахтар на 97-й хвилині вирвав перемогу у німецького Вердера з рахунком 2:1. Вирішальний гол тоді забив бразильський легіонер Шахтаря Жадсон, на рахунку якого загалом 16 голів у тому єврокубку.

Воротар Шахтаря Андрій П’ятов також грав у тому легендарному матчі. Він пригадує, як це було:

Ми йшли по сходах чемпіонату дуже спокійно. Думаю, що нашу команду недооцінювали, і це нам допомогло. Віра в фінал з'явилася після того, як пройшли в чвертьфіналі Марсель.

Ми ніколи не бачили Містера [так гравці Шахтаря називають тренера клубу  Мірча Луческу] таким спокійним, як в день фінальної гри. Він зазвичай на емоціях, в переживаннях, щось підказує. А тут, коли ми приїхали на стадіон, побачили, що людина спокійна. Навіть коли в першому таймі я припустився грубої помилки і ми пішли на перерву з рахунком 1: 1, він не сказав мені ні слова. Це не властиво йому. Ми ніколи не бачили його таким спокійним і впевненим. Думаю, ця впевненість передалася і нам.
  



 

Звичайно, український футбол втратив з того часу. Є фінансові питання, позначається ситуація в країні. Але не все так погано. Ми мало не повторили успіх 2009-го в минулому році, Дніпро ледь не пробився до фіналу Ліги Європи в позаминулому. Думаю, що якби ми грали на Донбас Арені, ми б виграли більше матчів і в Євро, і в чемпіонаті.

Коли в країні буде стабільна ситуація, з'являться більш стабільні клуби і підвищитися конкурентоспроможність чемпіонату, український футбол вас ще приємно здивує. Згадайте: в чемпіонаті були міцні команди Металіст, Дніпро, Чорноморець; приблизно 5-6 команд високого рівня, у яких не було фінансових проблем, до них приїжджали грати легіонери. Ось згадайте УЄФА 2009: два українські клуби билися між собою в півфіналі, а третій вилетів в 1/8, програвши знову нашому ж клубу! Розумієте, яка у нас була конкуренція в чемпіонаті? І потім в одну мить це все закінчилося: війна, почалися фінансові проблеми, легіонери стали відмовлятися приїжджати.

Так, після Евро-2016 ми впали низько, але це не означає, що ми ні на що більше не здатні. Упевнений, що ми вийдемо з цієї ситуації з гордо піднятою головою і, сподіваюся, найближчим часом здивуємо вас красивою грою і великими перемогами.

 

 

2010

Прихід до влади Віктора Януковича

2010 спикер

25 лютого 2010 року відбулася інавгурація четвертого президента України Віктора Януковича. На цій посаді виходець з Донбасу, фігура якого розколола країну на два табори і привела країну у війну, він протримався один неповний термін.

Янукович став однією з найбільш одіозних фігур української політики за 25 років незалежності. Йому вдалося перемогти на президентських виборах на хвилі загального розчарування «помаранчевою» командою та її лідером Віктором Ющенком, які замість управління країною зайнялися з'ясуванням відносин і політичними інтригами.

Поки «помаранчеві» загрузли в іграх, американський політконсультант Пол Манафорт, (сьогодні він радник кандидата в президенти США Дональда Трампа) виліпив з колишнього начальника донбаської автобази Віктора Януковича цілком пристойного на вигляд політика - йому змінили імідж, одягнули, навчили триматися на публіці і підтримувати розмову.

 


Янукович з родиною в молодості
Янукович з родиною в молодості


 

Закінчилося тим, що в другому турі президентських виборів Янукович випередив свою суперницю Юлію Тимошенко - вони набрали 48,95% і 45,47% відповідно.

Ті неповні чотири роки, протягом яких Янукович стояв біля керма країни, увійшли в її історію як період найбільш безпрецедентного розграбування. «Донецькі», як охрестили команду Януковича (левова частка вищих посадових осіб в команді Януковича були вихідцями з Донбасу - перший віце-прем'єр Сергій Арбузов, колишній глава АП Андрій Клюєв, колишній міністр вугільної промисловості Юрій Бойко, колишній міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко та інші ) організували схему з відмивання грошей з держбюджету, яка охопила практично всі державні структури. У 2014-му, за оцінками екс-радника уряду України з економічних питань Андерса Аслунда, стан сім'ї Януковича становив безпрецедентні $12 млрд. А президентська резиденція Межигір'я, що відкрилась для загального огляду після втечі Януковича, виявилася втіленням марнотратства та корупції на вищому рівні.

За часів Януковича в Україні різко зріс тиск на ЗМІ: власники медіа заявляли про цензуру, а в 2012-2013 роках Інститут масової інформації та Незалежна медіа профспілка назвали Януковича і главу МВС Захарченко головними ворогами преси в країні. До кінця першого президентського терміну Януковича найбільші медіа-активи були сконцентровані в руках наближених до нього олігархів. Останньою краплею в концентрації ЗМІ Сім'єю стала купівля найбільшого холдингу УМХ, в який входили впливові колись журнали Кореспондент та Forbes Україна, а також популярні сайти Korrespondent.net, bigmir.net і інші новоспеченим олігархом Сергієм Курченком.

 


Янукович на чолі ПР
Янукович на чолі ПР


 

Правління Януковича, що завершилося його поспішною втечею з країни, загибеллю понад ста осіб під час Революції Гідності і війною, увійшло в історію країни однією з найчорніших сторінок. У той же час сам він залишиться в цій історії як один з найбільш безглуздих політиків. Незважаючи на всі старання Манафорта, з самого початку його перебування при владі було відзначено казусами і комічними ситуаціями.

В анкеті кандидата на пост президента в 2004 році він допустив 12 помилок в 90 словах. Серед них, зокрема, затесалося прилипле до Януковича назавжди слово «проффессор» в графі «Вчене звання» - написане з двома «Ф».

Під час перебування прем'єр-міністром Янукович став об'єктом замаху - під час візиту до Львова в нього влучило яйце, яке жбурнув з натовпу студент Дмитро Романюк. Вражений яйцем прем'єр театрально впав на землю і був госпіталізований.

Потім був Янукович і цукерки: в мережу потрапило відео 2004 року, на якому Янукович, стоячи в компанії екс-президента Леоніда Кучми, президента РФ Володимира Путіна і глави його адміністрації Дмитра Медведєва, їсть цукерки і пропонує їх своїм колегам.

«Найтрагічнішим» для Януковича став епізод з траурним вінком. У травні 2010-го Янукович і тоді ще президент Росії Медведєв зустрілися в Києві на церемонії спільного покладання квітів до пам'ятника Невідомому солдату. Коли український президент схилився перед вінком, той піддався пориву вітру, відірвався від кріплення і впав йому на голову. Інцидент тут же підхопили в соцмережах і ЗМІ, охрестивши «нападом вінка на президента».

 



 
Після вінка була «йолка». У грудні того ж року, напередодні новорічних свят, під час одного з виступів Янукович вирішив розповісти, що в центрі Києва, на Майдані Незалежності, вже починається установка святкового дерева, але забув його назву. На спроби згадати, як це звучить українською мовою, у нього пішло 10 секунд, після чого він все одно вжив слово «йолка».

У січні 2011-го, під час виступу на форумі в Давосі, Янукович не відразу зміг вимовити слоган «Увімкніть Україну». А коли зміг, почав розповідати публіці про те, що скоро настане весна, в Києві зацвітуть каштани, а на вулиці вийдуть дівчата в коротких спідницях.

У жовтні 2012-го красномовний Янукович розповів про стару українську традицію: «Побачити своїми руками, очима торкнутися».

Не складалося у Януковича і з літературою. Письменника Антона Чехова він називав поетом, поетесу Анну Ахматову охрестив Ахметовою, і навіть намагався цитувати вірш Івана Франка, але помилився.

Після втечі Януковича очам українців постало, в якій розкоші жив президент: дерев'яна Хонка, на обробку якої були витрачені мільярди доларів, величезна територія, корабель-ресторан Галеон, автопарк, вертолітний майданчик, поле для гольфу, «золотий батон», озеро з лебедями і вольєр зі страусами.

Після втечі екс-президент якийсь час ще давав знати про себе з Ростова-на-Дону, виступаючи на російському телебаченні і називаючи себе «легітимним» українським президентом, за що отримав відповідне прізвисько. 

Під час інтерв'ю, яке Янукович дав вже після втечі, він розповів про те, що дійсно «підтримував страусів» в Межигір'ї через любов до тварин.

 

 

2011
Арешт Юлії Тимошенко
2011 спікер
Розповідає Юлія Тимошенко

17 березня 2011 з подачі членів правлячої Партії Регіонів у Верховній Раді була створена тимчасова слідча комісія з розслідування обставин підписання газових угод між НАК Нафтогаз України і російським Газпромом. У квітні перший заступник генпрокурора Ренат Кузьмін заявив про порушення кримінальної справи за перевищення влади і службових повноважень під час цієї операції. Головним фігурантом справи стала екс-прем'єр Юлія Тимошенко, яка уклала неоднозначний газовий контракт взимку 2008-2009 року.

Суд розпочався 24 червня. Справу розглядали в Печерському районному суді. Dже через півтора місяця, 5 серпня, було винесено рішення заарештувати Тимошенко. 11 вересня суд визнав її винною в перевищенні повноважень, а саме в тому, що її дії - переговори з прем'єром РФ Путіним 19 січня 2009 року - призвели до збитків держави в особі Нафтогазу в розмірі $189,5 млн. Екс-прем'єр отримала 7 років в'язниці.

24 години на добу мені в обличчя дивилися відеокамери

Арешт Тимошенко став однією з найгучніших політичних подій за всю історію незалежності України. Заяви на підтримку Тимошенко і правосуддя в Україні в цілому постійно робили від імені ЄС віце-президент Єврокомісії Кетрін Ештон і єврокомісар з питань Європейської політики сусідства Штефан Фюле, правозахисні організації Freedom House, Amnesty International, HumanRightsWatch, з гострою критикою рішення суду виступили Німеччина, Чехія , Великобританія, Канада, США Італія, Швеція, Польща та інші країни. У МЗС Росії заявили, що всі угоди укладалися відповідно до законодавства двох сторін. На Хрещатику в Києві виросло наметове містечко прихильників Батьківщини.

Потім до справи Тимошенко додалися нові обставини - у вигляді заборгованостей на суму $405,5 млрд компанії Єдині енергетичні системи України, головою якої в 1995-1996 роках вона була. Росія підтвердила наявність боргу і зажадала його повернути. 8 грудня Тимошенко судили у справі ЄЕСУ 12 годин - під час допиту вона лежала на лікарняному ліжку в медсанчастині СІЗО. Весь час, проведений за гратами, Тимошенко перебувала не в камері, а в лікарняній палаті у зв'язку зі скаргами на болі в спині.

Тимошенко вийшла на свободу в 2014-му, після втечі екс-президента Януковича. 22 лютого, в розпал протестів, вона з'явилася на Майдані Незалежності, де проголосила емоційну промову зі сцени, сидячи в інвалідному візку. У соцмережах її негайно розкритикували за вдавання і туфлі на високих підборах.

Через кілька місяців після виходу на свободу Тимошенко дала інтерв'ю НВ, в якому розповіла, що їй дійсно було складно довго стояти в той момент. За словами екс-прем'єра, вона вийшла з в'язниці напівінвалідом, проходила лікування в Німеччині і пережила кілька складних операцій.

«Спочатку я починала проходити кілька метрів, потім кілька сотень метрів. На сьогодні після щоденних виснажливих тренувань я практично повернулася до своїх можливостей навіть бігати, пробігати свою колишню ранкову дистанцію. Якщо хочете, знайдіть в своїй редакціїнайспортивнішу людину, і я буду готова з нею пробігти вранці 10 км. Я повернулася до нормального життя», - розповідала Тимошенко про свою реабілітацію.

Стежили за кожним кроком. Уві сні заглядали під ковдру. Коли я їла, заглядали в тарілку

За гратами екс-прем'єр коротала час за читанням мемуарів світових лідерів, які пережили політичне рішення, і обмінювалася літературою з екс-міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком. У 2011-му він також був заарештований і перебував у СІЗО за підозрою в заволодінні держмайном в особливо великих розмірах і зловживанні службовим становищем. Луценко вийшов на свободу в 2013-му за амністією.

Тимошенко стверджувала, що в ув'язненні за нею 24 години на добу вели спостереження через відеокамери, її речі оглядали, а біля ліжка чергував нагляд.

«Само по собі перебування в неволі принизливо, важко і боляче. Але для мене намагалися створити особливі умови. Мене утримували в чотирьох стінах, без права побачити сонце і подихати свіжим повітрям. За два з половиною роки мене ніколи не випускали з цих чотирьох стін. Нормальна людина після такого починає відчувати клаустрофобію. 24 години на добу мені в обличчя дивилися відеокамери. Їх навіть не ховали. Стежили за кожним кроком. Уві сні заглядали під ковдру. Коли я їла, заглядали в тарілку. Все це витримати надзвичайно складно», - розповідала вона.

На парламентських виборах 2014 року партія Тимошенко, Батьківщина, проходить в парламент і отримує 19 мандатів. На чолі списку стоїть не Тимошенко - вона поступається місцем політв'язню Надії Савченко.

«Я знаю, що всі мої багаторічні опоненти вже фактично відсвяткували перемогу наді мною», - сказала Тимошенко в інтерв'ю НВ. Але йти з політики вона не збирається.

 

 

2012
Чемпіонат Євро-2012
2012 спикер
Згадує футболіст Андрій Воронін

14-й  чемпіонат Європи  вперше пройшов у Східній Європі: матчі турніру поділили між собою вісім стадіонів в Україні та Польщі. Відкриття чемпіонату відбулося  8 червня  на  Національному стадіоні  у  Варшаві , а фінальний матч між Іспанією та Італією пройшов  1 липня  на НСК Олімпійський в  Києві .

Право на проведення головної континентальної першості Україна виборола ще за президентства Віктора Ющенка в 2007-му році, а проводити його довелося вже Віктору Януковичу. Бюджет турніру зростав щороку, врешті сягнув близько € 12 млрд, що стало рекордом для 2012-го року. Щоправда, всі експерти зазначали високий рівень його проведення. Зокрема, стан газону на Донбас-Арені, де сильна злива під час матчу групового етапу між Францією та Україною не завадила продовжити футболістам гру  вже за 15 хвилин. Газон Донбас-Арени виявився на рівні найкращих світових арен світу.

Задля забезпечення належного сполучення, між Києвом, Львовом, Харковом та Донецьком навіть  запустили перший в Україні швидкісний потяг  Хюндай. Саме один з цих потягів за півроку до Євро-2012  тягнув старий радянський тепловоз , що стало одним з найбільш відомих жартів року. Лише на закупівлю цих модних потягів український бюджет витратив понад $300 млн, а восени  уряд вже відмовився  від їх подальшої закупівлі.

Ще одним рекордом україно-польського кубку стала кількість відвідувачів. Лише в Україну за два футбольних тижня  в’їхало 8,3 мільйони осіб , а в дні вирішальних турнірів київський та донецький аеропорти приймали по 200 літаків на день.

Фаворитом Євро-2012 вважалася команда Німеччини. Проте у півфіналі «німецька машина» поступилася італійцям з «майстерною трійкою» у складі Кассано, Баллотеллі та Андреа Пірло. Проте у фіналу Скуадра Адзура у фіналі зазнала розгромної поразки від Іспанії - 4:0 у фіналі такого турніру можна безсумнівно вважати антирекордом.

Для збірної України Євро-2012 пройшло не досить вдало. Ще до початку турніру групу D, куди окрім України потрапили Швеція, Англія та Франція, називали «групою смерті». Попри стартову перемогу над шведами з рахунком 2:1, синьо-жовті майже без шансів поступилися французам та англійцям. Щоправда, у матчі з Англією був момент з незарахованим голом Марко Девіча, однак навіть він не дозволив би Україні пройти у плей-оф.

Проте все ж один позитивний момент був. Легендарному капітану «синьо-жовтих» Андрію Шевченку вдалося завершити кар’єру в збірній на мажорній ноті – двома голами у ворота збірної Швеції.

  



  

Нападник української збірної Андрій Воронін пригадує Євро-2012.

«Грати на Чемпіонаті Європи – завжди приємно, але коли це стається ще й вдома – удвічі-втричі приємніше. Коли ти розумієш, що тебе не просто підтримують 60 тисяч вболівальників на стадіоні, за тобою стоять всі 50 мільйонів українців – це велика відповідальність.

Пам’ятаю, як ми приїхали на Олімпійський стадіон на гру зі шведами. Нас зустрічали тисячі людей, аплодували, щось скандували – неймовірна атмосфера була. Вважаю, що саме через їх підтримку в другому таймі ми не лише відіграли пропущений гол, а ще й вирвали перемогу з рахунком 2:1. Не можна описати наші емоції після цієї гри – це було свято всієї країни. Це ж була наша перша гра у матчі й одразу такий драйв.

Якщо крали б менше – чемпіонат би провели ще краще, аніж вийшло. І дороги, й готелі, й залізницю – все можна було зробити на десятиліття. Всі ж сподівалися, що під Євро зроблять інфраструктуру, аеропорти, дороги, але зробили не все, що планували. Але в цілому у нас дуже гарні стадіони, цілком на європейському рівні».

Церемонія закриття Євро-2012 стало одним із найбільш видовищних в історії європейського футболу. Сотні людей зображали на полі живі картини, а насамкінець на тлі велетенського кубку  Нескінченне літо  у сукні в кольорах українського прапору заспівала Oceana.

 

 

2013
Євромайдан
2013 спікер
Згадує журналіст Мустафа Найєм

В дощову ніч 21 листопада біля стели Незалежності на Майдані розпочалося найвідоміше «чаювання» в українській сучасній історії. Після заклику журналісту Української правди Мустафи Найєма «брати термоси» на площу вийшло півтори сотні мітингувальників. Вони вимагали від президента Януковича підписати Угоду про Асоціацію з ЄС і не виконувати вимог Росії щодо вступу України в Митний Союз. Мітингувальники вирішили не розходитися й ночувати на площі, допоки Угоду не буде підписано.

24 листопада хода та мітинг на підтримку європейського вектору розвитку зібрали на Майдані Незалежності більше 100 тисяч учасників. Партія Регіонів почала збирати своїх прихильників у Маріїнському парку.

Першим вирішальним моментом протестів став розгін та побиття студентів біля стели Незалежності вночі 30 листопада. Наступного дня колона обурених діями влади людей розтягнулася від парку Шевченка до Європейської площі. За даними BBC, в центр столиці вийшло до півмільйона мітингувальників.

Мустафа Найєм, з посту якого у facebook хронологічно почалась Революція Гідності, згадує, як його заклик перетворився на найбільш масові протести в сучасній українській історії:

Це був спонтанний пост в Фейсбуці, і я думав, що прийдуть ті, хто традиційно у такий спосіб відзначає річницю Помаранчевої революції. Ніяких очікувань, що прийде стільки людей, не було. Більш того, це було пів на дев'яту вечора, дощило і ніяких передумов, що прийде багато людей, не було. Прийшло близько півтори тисячі. В порівнянні з тим, що було потім – мізер.

Пам'ятаю, як ми йшли на Майдан, але навіть не знали, що будемо там робити. Розуміли, що потрібно вийти, а що далі – ніхто не знав. Я тоді жив зовсім в іншій реальності, працював журналістом.

  



  

На другий день стало зрозуміло, що необхідно організувати харчування, одяг, охорону території, волонтерів. Створили Оргкомітет Майдану, до якого увійшло 12 осіб. Мене вибрали главою цього комітету, разом з Вікторією Сюмар ми вели переговори з лідерами опозиції – Яценюком, Кличком і Тягнибоком. Ми розуміли, що у них був досвід управління політичними структурами. Це зараз вони намагаються собі все привласнити, але давайте будемо чесними – ми всі там стояли.

У ніч побиття студентів я тільки прилетів з саміту у Вільнюсі. Вночі я був в ефірі у Савіка Шустера, після його закінчення зібрався їхати стрімити на Майдан, але у мене виявилася розрядженою вся техніка. Зайшов в кафе недалеко від Макдональдсу, поки чекав колегу, заснув. У якийсь момент під ранок почалися дзвінки, поки я добіг до стели, там вже лежали побиті люди, стояв спецназ, паркан, а на задньому фоні монтували ялинку.

Був страх, що на наступний день після цього ніхто не вийде або вийде мало людей. Та коли я зрозумів, що прийшло більше ста тисяч, я зрозумів, що це всерйоз.

До Нового року практично кожен день закінчувався тим, що ми не знали, що робити завтра. Ну день ми стоїмо, два, тиждень, два – а що далі? Влада очікувала, що ми постоїмо до Нового року і розійдемося святкувати по домівках. Першою ознакою того, що ми там надовго, для мене було саме 31 грудня, коли ми зустрічали Новий рік на Майдані.

На Євромайдані панувала «самоорганізована диктатура», люди все вирішували і робили самі. Не говорили нам зі сцени, що сьогодні йдемо і захоплюємо ось цю будівлю або оту. Кожен робив, що хотів, але в усьому цьому з'явилося колективне свідоме. Для мене важливим показником цього колективного свідомого стали п'ять днів після перемоги Євромайдану. У країні п'ять днів, вдумайтеся, просто не було ніякої міліції. І ніякого вибуху злочинності не відбулося, не було ні мародерства, ні грабежів.

Головний винуватець події – Янукович особисто, у мене немає в цьому ніяких сумнівів. Він повністю ліг під Росію і допустив, щоб їм маніпулювали. Друга людина, що стоїть за вбивствами людей – це Клюєв, сюди ж можна додати Льовочкіна, Захарченка та голову СБУ. Це і є той пул людей, які впливали на події і несуть відповідальність за те, що сталося на Майдані.

З емоційної точки зору мені особливо запам'яталися два моменти. Перший –  захоплення Жовтневого палацу і спроба оточення Майдану. Другий – це епізод у дворі Михайлівського собору в день масових розстрілів на Інститутській. Туди зносили трупи, і одна дівчина обходила їх і намагалася впізнати в них свого хлопця. Обійшла всіх, не знайшла і вирішила набрати його по мобільному телефону. Задзвонив телефон одного з убитих – по обличчю нічого впізнати було неможливо, вона упізнала його по одягу.

Чи був неминучим саме такий розвиток подій? Якщо б ми не вийшли на Майдан, нас перебили би поодинці. Кого-небудь посадили б, хтось би зник, хтось – виїхав. І з нами б сталося рівно те, що сталося в Росії і Білорусі, коли покоління молодих людей, користуючись гаджетами і іншими благами цивілізації, ментально залишилися совковими, зі страхом перед владою.

 

 

Анексія Криму і початок війни на Донбасі
2014 спікер
Згадує глава РНБО і в.о. президента на той момент Олександр Турчинов

На вулицях Києва догорали залишки автомобілів і шин. Центр столиці перегороджений барикадами, натовпи озброєних людей шукають по місту силовиків, які зникли в один момент. Влада, яка обагрила руки кров'ю, розбіглася. Це кінець лютого 2014 року - час, коли мене обрали Головою Верховної Ради. Уявіть собі, в країні немає президента, немає прем'єра, немає міністрів і губернаторів, єдиний легітимний орган в країні - Парламент. Кілька днів мені в одній особі довелося замінювати все керівництво країни. Нам вдалося сформувати уряд 27 лютого, а в ніч з 26 на 27 лютого відбулося захоплення російським спецназом Парламенту і Кабінету міністрів Криму. Зрозуміло, що про це нас ніхто не попереджав, бо не було кому попереджати. Але те, що в центрі Сімферополя відбулося захоплення урядової і парламентської будівлі російськими військовими, свідчило про те, що Кремль перейшов рубікон. Це і був початок окупації Криму.

З перших днів стало зрозуміло, що в Криму більшість штатних працівників СБУ, міліції, виконавчої влади на боці окупантів. Більше половини військовослужбовців ЗСУ змінили присяги. Зрада стало масовою і очевидною. Але росіянам було мало Криму, їм була потрібна вся Україна, і загроза повномасштабного вторгнення стала реальністю. У південно-східних областях почалися сепаратистські мітинги під російськими прапорами. До сепаратистів приєдналися багато місцевих організацій комуністів, залишки Партії регіонів, проросійські квазіпартії і організації, які розплодилися за часів Януковича, як гриби. Уздовж всього українсько-російського кордону були сконцентровані численні підрозділи російських збройних сил (танки, САУ, артилерія, РСЗВ) - потужна армія з сучасною зброєю і технікою готова була перейти кордон. 1 березня Рада Федерації дала згоду на запит Путіна про введення регулярних військ в Україну. Кремль був готовий відігратися за Майдан, окупувавши країну зі зруйнованою економікою і владою, що порозбігалась, фактично відсутніми армією і силовими структурами.

Я добре пам'ятаю засідання РНБО, яке відбулося в будівлі ВР 28 лютого. Воно збиралося для відпрацювання протидії окупації Криму, в умовах переходу більшості силовиків на бік агресора, але, вже перед нарадою стало відомо про готовність російського парламенту дати згоду на вторгнення в Україну. Ми отримали інформацію про те, що готується взяття Києва і реанімація режиму Януковича. Сценарій був, з точки зору росіян, досить логічним. В Україні - хаос, російські військові допомагають легітимному президенту відновити порядок в країні. Відповідне звернення з проханням ввести війська Янукович написав Путіну. Запровадження воєнного стану тоді навряд чи змінило б ситуацію в Криму, у нас не було сил і засобів для його забезпечення на півострові. Але, в умовах континентальної війни з Росією альтернативи військового стану не було.


21618724335_7f4ebcd711_h_01_01


Як ви знаєте, тоді РНБО не підтримала введення воєнного стану, але були підтримані мої пропозиції щодо підготовки країни до відбиття агресії. Для себе ж я вирішив, що Указ про введення воєнного стану повинен бути готовий і оприлюднений в разі початку повномасштабної війни з Росією. Відповідний проект Указу був підготовлений і пролежав у мене на столі в робочому кабінеті, поки я не передав повноваження всенародно обраному президенту.

Ви запитаєте, які тоді були допущені помилки? Знаєте, не помиляється той, хто нічого не робить. Звичайно, дуже невчасно був скасований Закон Про мову. Його використовували як гніт, щоб підпалити російськомовну частину країни. Але не думаю, що саме це було серйозною проблемою. Не було б цього приводу, був би знайдений інший. Процеси окупації Криму і війни на Донбасі були запущені не в лютому 2014 року, а набагато раніше. Колонізація країни і знищення її реального суверенітету почалися після обрання Януковича. Були ратифіковані Харківські угоди, підготувавши поле дії для легітимізації розгортання російської армії в Криму. Вже восени 2013 року, розуміючи, що Янукович не втримає владу, Росія поблизу нашого кордону проводила навчання з окупації України. Тому Закон Про Мову і інші суб'єктивні причини використовувалися як фігові листки для запущеного кривавого механізму окупації.

Зараз багато диванних генералів та інтернет-героїв люблять похизуватися своїми знаннями в пресі і в соціальних мережах на тему «як треба було діяти, куди потрібно було кидати десант, як штурмувати базу Чорноморського флоту» і так далі. При цьому, ви пам'ятаєте, які втрати ми понесли влітку 2014 року, воюючи на Донбасі, в першу чергу, від підрозділів російських військ, чисельність яких була набагато меншою, ніж в Криму, через те, що наші добровольці, які брали на себе удар, були непідготовленими і погано озброєними? А в березні 2014 року у нас не було і цього. Були діти - призовники, які жодного разу не стріляли, і невелика кількість «заробітчан» -контрактніков того часу, які прийшли в армію не воювати, а «працювати». Кинути кілька тисяч непідготовлених необстріляних дітей до Криму проти на порядок перевершуючих їх сил і засобів противника, а це була еліта збройних сил РФ, означало приректи їх на вірну загибель. Наш десант з величезною ймовірністю просто спалили б в повітрі. При цьому Путін отримав би підстави ввести війська на континентальну Україну.

Вважаю, що прирікати на смерть людей, ставлячи перед ними нездійсненні завдання - безвідповідально і злочинно. Ми змогли виграти час, зв'язавши росіян в Криму, завдяки патріотам-військовослужбовцям, які протримались більше місяця та які не зрадили свою країну, і не дали тим самим Кремлю провести бліцкриг. Ми вигравали час для відновлення і озброєння армії, реанімації силових структур, створення Нацгвардії і мобілізації. Якби ситуація повторилася, я б діяв точно так само. Так, ми тимчасово відступили з Криму, але ми зберегли країну, яку Путін не зміг захопити і поставити на коліна.

Чи можна було у березні 2014-го припустити російську агресію на Донбасі? Тут не треба було навіть припускати, все було очевидно. Російські спецслужби реалізовували програму дестабілізації в Україні під назвою «російська весна». Підніміть інформаційні архіви того часу. Від Харкова до Одеси, весь південно-східний пояс країни палав. Кожен день проходили масові антиукраїнські мітинги, звучали сепаратистські гасла, заклики і заяви про невизнання центральної влади, відбувалися захоплення адміністративних будівель за відсутності силового блоку, який міг би реально цьому протидіяти. Згадайте, як міліція в формі відходила вбік, відкриваючи прохід і можливість сепаратистам захопити ту чи іншу державну установу, а іноді навіть сприяючи цьому.

Те, що відбулося в Криму, мало відбутися не тільки в Донецькій і Луганській, а й в Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській та Одеській областях, де ми змогли переломити ситуацію. Найбільш небезпечна ситуація склалася в Одесі і Харкові, але й там ціною неймовірних зусиль вдалося, придушивши заколот, навести порядок. Але збройні диверсійні групи за підтримки одурманеного російською пропагандою населення захопили адміністративні будівлі в Донецьку і Луганську, а російські бойовики атакували Слов'янськ. Так почалася війна на Донбасі.

Я направив наявні обмежені резерви силовиків для деблокування захоплених будівель в Донецьку, Луганську і Слов'янську, але вони не змогли виконати поставлене завдання. Теоретично можна було б завдати авіаударів по захопленим в цих містах адмінбудівлях, але чим би це закінчилося для нашої країни - прокльонами жителів Донбасу і всього цивілізованого світу? Новою підставою для масштабного наступу вздовж усього кордону з боку Росії?

Тому доводилося діяти в складних умовах, на ходу реанімувати наші силові підрозділи, навчати, одягати, озброювати. При цьому ставлячи завдання перед силовиками не допустити жертв серед місцевих жителів, яких бойовики використовували в якості живого щита. І ця тактика себе виправдала. Так, звільнення частини Донецької і Луганської областей проходило повільніше, ніж цього нам би хотілося, але ми отримали серйозну зміну настроїв населення цих регіонів. Якщо на початку травня жителі Маріуполя кидалися під військову техніку, що йшла на допомогу патріотам, вяких вбивали бойовики в центрі міста, то вже в червні ті ж жителі Маріуполя аплодували бійцям Нацгвардії і ЗСУ, які визволяли місто. Та ж ситуація була і в Слов'янську, і в Краматорську, і в інших звільнених містах Донбасу.

Незважаючи на всі проблеми і економічну кризу, ми змогли створити сильні Збройні Сили, Національну гвардію, силові структури, здатні захистити країну. Просування ворога зі сходу на захід, що почалося навесні 2014 року, ми зупинили. Прийде час, і ми очистимо всі окуповані території. Сьогодні українська армія - одна з найсильніших в Європі. Наш оборонпром зміг забезпечити Збройні сили сучасною зброєю, незважаючи на аморальну блокаду поставок в Україну летального озброєння. Але загроза, безумовно, залишається, і проблем в секторі безпеки і оборони ще дуже багато. Успіх наших перемог в протистоянні з сильним і жорстоким ворогом - не тільки в сучасній зброї, професіоналізмі і героїзмі наших військовослужбовців, але, перш за все, в єдності нашої нації. Тому гасло Майдану зараз, як ніколи актуальне: Поки ми єдині, ми – непереможні!

 

 

2015
Реформа МВС
2015 спікер

Згадує засновник і перша особа нової поліції Ека Згуладзе

Про те, що на Україну чекає масштабна реформа правоохоронної системи, заговорили ще в 2014-му. У вересні в МВС оголосили, що міліцію трансформують в Національну поліцію, ГУБОЗ, транспортну і ветеринарну міліцію виключать зі структур МВС, а замість співробітників ППС за порядком на вулицях стежитимуть патрульні поліцейські. У грудні процес трансформації пострадянської міліції в поліцію був запущений, його очолила екс-міністр поліції Грузії Ека Згуладзе.

Вже в липні 2015 го перші патрульні поліцейські вийшли на роботу. Українським «копам», задуманим за образом і подобою американських, призначили зарплату в 8 тис. грн. - в 3-4 рази вище, ніж отримував середньостатистичний дільничний міліціонер. Гроші на екіпірування патрульних теж виділила Америка.

Молоді хлопці та дівчата, все як на підбір симпатичні, в ідеальній фізичній формі, освічені й чемні, крім стандартних обов'язків поліцейського, зворушували тим, що переводили бабусь через дорогу, втихомирювали сусідських псів, боролися з голосно кричущими півнями і приборкували змій.

  



  

«Хтось, можливо, думає, що це якась фасадна реформа. Поліцейських красиво одягли, швиденько чомусь навчили, американці тут бігали ... Це не так. Уявіть, що ви будуєте будинок. Ви почнете з фундаменту. Так ось, поліцейський на вулиці - це і є фундамент системи», - розповідала тоді НВ Згуладзе, призначена заступником міністра внутрішніх справ.

4 серпня 2015 року президент підписав Закон про Національну поліцію - тепер цей день відзначається як День Національної поліції України.

Через три місяці, 7 листопада, міліція офіційно припинила існування. Головою цієї структури стала Хатія Деканоїдзе, яка пропрацювала п'ять років ректором Поліцейської академії в Грузії.

Коли патрульні вийшли на вулиці десятків міст, а ейфорія від появи поліції спала, почалася переатестація співробітників МВС. Левова частка старих кадрів спробувала залишитися в системі будь-якими шляхами, і багато, за словами волонтерів, задіяних в переатестації, залишилися: хтось вирішив питання через знайомих, комусь допоміг відновитися на посаді суд. Про невдоволення процедурою заявила і Деканоїдзе. Співбесіди на логіку і знання, за її словами, завалили близько 4 тис. співробітників МВС. Глава Нацполіціі підкреслювала, що всю систему неможливо очистити всього однією хвилею переатестації і цей процес повинен йти до того часу, поки система не навчиться самовідновлюватись.

Наступним етапом реформи має стати підвищення заробітних плат всім співробітникам правоохоронної системи.

 

 

2016
Перемога Джамали на Євробаченні
2016 спікер
Розповідає співачка Джамала

Пісня Джамали 1944 про депортацію кримських татар, яку багато хто вважав занадто «політичною» і «неформатною», принесла Україні другу в історії перемогу на Євробаченні. Джамала згадує, як реагували на її пісню за кордоном, і розповідає, чому її перемога – щось більше, ніж перше місце на конкурсі:

Я не роблю з Євробачення культу, я зневірилася у відборах. Але у мене була пісня, правдива історія, і я пішла. Я спочатку розуміла, що вона абсолютно неформат - ні по саунду, ні за змістом. Євробачення звикло до феєрверків і до всього веселого, що межує зі смішним. Але мені було важливо заспівати її для України.

Коли я їхала на Євробачення, я сміливо заявляла: «Не сумніваюся - привезу перемогу». Усі трохи крутили біля скроні: мовляв, і пісня не формат, і тема набридла - Україна не повинна плакати зараз, тому що в Європі наші сльози вже два роки.

  



  

Пам'ятаю, як після першого півфіналу Росія назвала мою пісню антиросійською. Після другого - обговорювалося моє плаття. І в першому, і в другому випадках все це викликало якусь божевільну хвилю уваги з усього світу - від США до Південної Кореї. Всі провідні німецькі, британські, французькі видання – всіх зацікавило страшно, що ж заспівала Джамала, що так насолила сусідам.

Я люблю свою пісню, але для мене це – серйозна емоційне навантаження. Цю пісню не можна заспівати на півноти. Кожного разу, на всіх репетиціях, я намагалася її співати так, ніби у мене кожного дня – фінал. Я дуже хотіла перемоги для України. Вважаю її абсолютно заслуженою. І можете сто разів назвати мене самовпевненою, але з музичного, тематичного, візуального – з будь-якого боку це була перемога. І вона була дуже важлива і потрібна нам.

Вона показала, що в Україні про цю історію, про депортацію кримських татар, теж не знали дуже багато. Після анексії про кримських татар заговорили з більшою любов'ю і повагою, але про депортацію мало хто знав.

Для нашої країни дуже важливо і потрібно зустрічати гостей. Пам'ятайте, як ми раділи, коли з Польщею ділили Євро-2012? Як ми всі підбадьорилися, стали вчити англійську, вулиці почистили, Олімпійський збудували. Це стимул. Неважливо, як ви ставитеся до цього конкурсу. Важливо, що приїде величезна кількість туристів.

 

 

 
ТЕКСТ:
 Олександра Горчинська, Ілля Лукаш


ФОТО: Олександр Медведєв, Наталія Кравчук, www.wikimedia.org, Радіо Свобода, архівні фото ICTV, прес-служба ВМС ЗСУ, особисті архіви Леоніда Каденюка, www.chornovol.org, www.wikipedia.org, lvivexpress, dialog.ua
Коментарі

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів