7 грудня, 2016. середа

Новое время

UA RU
2001-2005

Згадати все. 25 років Незалежності України

23 серпня, 2016
Про 25 головних подій в житті незалежної України розповідають їх ключові учасники
2001
Україну відвідав Папа Римський
2001 спікер
Згадує один з кураторів візиту Іоана Павла Другого, отець Орест Фредина

У

2001-му до України вперше в історії приїхав Понтифік. Це стало подією не тільки для всього українського духовенства, а й для всієї країни. Папа читав проповіді українською мовою, а з Ватикану долинали слова про особливе його ставлення до України. Поїздка довго відкладалася через тертя між Ватиканом і Московським патріархатом.

Іоанн Павло Другий провів в Україні п'ять днів - відвідав столицю і Львів як центр Української греко-католицької церкви.

У Києві Понтифік провів богослужіння на території спорткомплексу Чайка і побував у Бабиному Яру біля меморіалу пам'яті жертвам нацистів під час Другої світової війни. Поспілкувався він і з українською політичною елітою, включаючи тодішнього президента Леоніда Кучму.

У Львові Папа Римський відбув Візантійську Літургію на території іподрому - вона зібрала понад 1,5 млн віруючих, відвідав Український католицький університет та Кафедральний собор Римсько-католицької церкви. Потім провів зустріч з молоддю - послухати Главу Ватикану до Храму Різдва Богородиці у Львові прийшли кілька сотень тисяч людей. Про те, як це було, згадує настоятель цього Храму отець Орест Фредина:

Якось жартома я сказав, мовляв, кращого місця для зустрічі молоді з Понтифіком, ніж наш Храм, годі й шукати. Всі думали, що вона пройде на стадіоні, але комісія з Ватикану проїжджала повз наш Храм, її вразила краса архітектури. Вони захотіли зайти всередину. Один із представників комісії сказав: «Це найкраще місце» і вони зупинилися у нас.

Папа приїхав 26 червня. Прийшло більше 400 тис. молодих людей. Погода була так собі. Папа якраз повертався з Києва до Львова, його зустрічали на вулицях. А потім він провів молитовну зустріч біля нашого Храму. Папа прочитав Євангеліє і молитву, а потім звернувся до молоді. Він говорив: «Не бійтеся. Будьте відважні, йдіть уперед. За будь-яку ціну змагайтеся, аби бути вільними». Почав йти дощ. Але ніхто не розходився. Папа жартував з цього приводу і заспівав пісню. А на другий день була літургія на іподромі, там уже було більше 2 млн людей.
  

 

Мені пощастило, що я зустрів Папу. Його усмішка, биття його серця, яке горить любов'ю, його звернення, його велич, і з іншого боку його простота - це все дуже вражає. По-справжньому великі люди - дуже близькі до всіх. У них розкриті руки, щоб обіймати, і відкриті вуста, щоб говорити.

Нечасто в житті трапляються такі люди, коли нібито шкірою відчуваєш, як на цілий світ від них розливається спокій. Здається, що такі люди йдуть по землі та залишають на ній дуже глибокий слід - не в розумінні фізичного виміру, а дух залишається на довгий час, на покоління.

Я згадую слова Папи: він говорив нам, що життя християнина - це життя в вируючому морі. А компасом для того, щоб дійти до мети, є десять Божих заповідей. Якщо ми не будемо дотримуватися компаса, то одні лише тільки слова свободи і гідності нам не дадуть.

  

  

2002
Трагедія на летовищі у Скнилові
2002 спікер

Розповідають адвокати обвинувачених і потерпілих

27липня, виконуючи фігури вищого пілотажу під час авіашоу, на аеродромі Скнилів на Львівщині розбився винищувач Су-27. Він впав прямо в натовп глядачів. Загинули 77 осіб, з них 28 - діти. 292 отримали поранення.

Тодішній президент Леонід Кучма поклав провину на військових, відправивши у відставку генерал-полковника Віктора Стрельникова, головнокомандувача ЗСУ. Його і ще трьох військових заарештувала Генпрокуратура.

6 вересня 2002 року були оголошені результати розслідування - причиною трагедії назвали відхилення екіпажу від польотного завдання і помилку в пілотуванні Су-27. Пілота Володимира Топонаря, який сидів за штурвалом, засудили до 14 років позбавлення волі (вийшов через 11 років), другого пілота Юрія Єгорова - до 8-ми (вийшов через 2,5). Троє людей з командування 14-го авіаційного корпусу отримало 6 і 4 років в'язниці, також їх зобов'язали виплатити штрафи в розмірі 200-700 тис. грн.

 



 
Ще чотирьох високопоставлених військових, екс-керівників ВПС, причетних до організації авіашоу на Скнилівському аеродромі, в 2008-му виправдав Військовий апеляційний суд Центрального регіону.

Як склалася доля обвинувачених після того, як вони вийшли на свободу, і чого через 14 років після трагедії все ще домагаються постраждалі в Скнилові, розповідають адвокати обох сторін.

 

 
Віталій Домашовець,
адвокат засуджених
:


Я розповім вам про долю обвинувачених. Перший пілот, який керував Су-27, Топонар, зараз живе, як Робінзон Крузо, в покинутому поселенні на Київщині, в Кагарлицькому районі. Він навіть одружився вдруге, взяв собі якийсь забитий будиночок. Сам Топонар родом з Криму, але після в'язниці туди не повертався.

Другий пілот, Єгоров - росіянин за національністю, як тільки почалися події на Сході країни, відразу ж виїхав з Вінниці, де перебував на той час, у Росію.

З тих засуджених, які під час трагедії знаходилися на землі, заступник командуючого 14-го авіакорпусу генерал Анатолій Третьяков, наприклад, звільнився з ЗСУ, пішов на пенсію. Він десь в Україні.

Олег Дзюбезький, командир авіаційної частини, який займався підготовкою екіпажу, повністю виправданий. Він прослужив ще десь півроку після трагедії, потім звільнився, пішов на пенсію і навіть зумів відсудити у держави гроші за те, що на нього незаконно завели справу. Зараз він проживає десь у Вінницькій області.

Заступник керівника польотами, Юрія Яцюка, минулої осені призвали до лав ЗСУ. Півроку він знаходився в Миргороді, вчив пілотів літати. За ті півроку він відлітав стільки, скільки не літав, напевно, за всю свою авіаційну кар'єру. Отримав полковника і зараз у Вінниці, в штабі Військово-повітряних сил.

Ніхто з обвинувачених у справі Скнилова не визнає свою провину навіть після того, як вони відбули покарання у в'язниці.

Спочатку слідство велося по 12 людям. Але пізніше шістьох з них - генералів ВСУ – прокуратура від'єднала в окрему кримінальну справу, а ще шістьох – командирів нижчих ешелонів - відправили під суд. Ці генерали ні хвилини не сиділи в СІЗО і були повністю виправдані.

Була створена одна з комісій з розслідування авіаційної катастрофи, головою якої був призначений танкіст - що можна сказати про результати розслідування? Основна версія події на сьогодні - помилка пілота, а решта нічим не допомогли йому, не спрацювали належним чином. Порушення правил польотів, ось і все. Трагедія трапилася 27 липня, але в матеріалах справи чомусь карта польотів за вересень - вони не подивилися, який там стоїть штамп, тобто, можна сказати, що підтасовували документи. Розслідуванням справжніх причин ніхто не займався.

  

 
Дмитро Гудима,
адвокат потерпілих:
  

У багатьох постраждалих досі морально-психологічні проблеми. Ми не можемо відчути те, що відчувають ті, хто переніс важкі каліцтва, втратив повністю сім'ї, залишився на самоті на старості років.

Необ'єктивність розслідування справи стала однією з підстав для звернення до Європейського суду з прав людини. Після трагедії було відкрито кримінальну справу як з приводу пілотів, так і по відношенню до організаторів авіашоу. Однак, матеріали кримінальної справи, що стосуються генералів ВСУ, без законних підстав були виділені заступником генпрокурора України в окрему справу. Заявники про це не знали до початку слухання в суді.

На стадії досудового слідства з матеріалів справи були вилучені аналізи крові пілотів Топонаря і Єгорова, взяті відразу після катастрофи. Ймовірно, в цих аналізах був встановлений факт алкогольного сп'яніння екіпажу літака. Зате залишився аналіз сечі пілотів, взятий у них через кілька днів після подій, що, знову ж таки, свідчить про приховування наслідком деяких важливих обставин справи.

Тому потерпілі вважають, що державні органи, які займалися розслідуванням, насправді швидше працювали над доказами непричетності генералів ВСУ до катастрофи і пошуком винних нижчого рангу, ніж встановлювали справжні обставини трагедії. Але ж посадові особи Збройних Сил України і були, перш за все, винуватими в авіакатастрофі -– пілоти і військовослужбовці-організатори авіашоу. Можна констатувати, що вони уникли покарання або ж воно виявилося незначним. Звичайно, за винятком пілота Топонаря. Жоден військовослужбовець з причетних до Скнилівської авіакатастрофи не був позбавлений військового звання. А цієї катастрофи не було б, якби генерали не допустили порушень при організації авіашоу.

Крім того, багато людей на Скнилівському аеродромі загинули тому, що належним чином не була організована робота медичної служби, в'їзд-виїзд карет швидкої в аеропорт і назад. За словами очевидців, під час евакуації медпрацівники не могли ні дістатися до травмованих, ні виїхати з ними з аеропорту.

На сьогодні, через 14 років після катастрофи, загальна кількість наших клієнтів досягає приблизно ста чоловік. Це люди різного віку - від 1924 до 1997 року народження. Приблизно 20 з них особисто отримали тілесні ушкодження різної важкості. Як у цих, так і у інших загинули рідні - йдеться про 70 з 77 загиблих. Деякі сім'ї катастрофа знищила майже повністю - в живих залишилися одна або дві людини. За час, поки в Європейському суді з прав людини триває розгляд справи, деякі із заявників померли. Їх зверненнями займаються родичі.

1 вересня Європейський суд з прав людини повинен оголосити рішення по одній із наших справ щодо Скнилівської трагедії.

 

 

2003
Військовий конфлікт навколо острова Тузла 
2003 спикер
Розповідає безпосередній учасник і головнокомандувач ВМС ЗСУ віце-адмірал Ігор Воронченко

У 2003 році між Україною та Росією спалахнув конфлікт навколо острова Тузла у Керченській протоці. Тоді РФ розпочала спорудження дамби, аби поєднати Тузлу із Таманським півостровом, чим спричинила скандал. Україна сприйняла цей крок як спробу тиску та посягання на цілісність державного кордону. Росія вперто не хотіла визнавати Тузлу островом, називаючи її косою, та наполягала, що чіткі кордони в акваторії Чорного та Азовського морів відсутні. Натомість, Україна дотримувалася позиції, що згідно розмежуванню державних кордонів Тузла належить до української території.

Головнокомандувач ВМС України, Віце-адмірал Ігор Воронченко у 2000-х саме командував танковим полком у Криму. Тодішні події навколо Тузли він вважає репетицією анексії Криму в 2014-му. Як відбувалося спорудження дамби, чому Росія не спромоглася до радикальніших дій та як Україна тоді витримала цю перевірку на міцність, Воронченко розповідає НВ:

Все почалося з того, що десь у жовтні Росія почала будувати дамбу. Така була там у 20-х роках минулого століття. Свого часу я з прикордонниками ходив туди на кордон — дійсно, були залишки і греблі, і паль. Під час шторму, в 1920-х, її змило.

Швидкість спорудження насипів була дуже високою. Машини працювали як мурахи. Ми фіксували за день по 700-800 машинорейсів. За день дамба просувалася до сотні метрів. І так – весь жовтень, листопад. Провокації з боку РФ були різні: починаючи від казаків, які вже тоді говорили своє «я», закінчуючи прикордонниками. Доходило до банальностей: заходили в наші води, кидали якорі, наші прикордонники запитували, мовляв, що ви тут робите, а вони відповідали, що зламались.

Тоді своєчасно було організовано взаємодію між силовими структурами. Насамперед, між прикордонниками і збройними силами. Було створено оперативну групу. Прикордонники дислокувалися безпосередньо на острові Тузла – там був і спецпідрозділ, і підрозділ, протягом трьох місяців побудували і прикордонну заставу. А основне угруповання, яке було б готове у разі можливих дій і відбивання провокацій, було розгорнуте на території мого полку, командиром якого я був. І ще у Феодосії в двох місцях. Там був корабель з морськими піхотинцями. У моєму полку було постійне чергування оперативної групи зі складу ВМС. Переважно там був мій полк, ще підрозділи армійської авіації.

   

   

Завдання стояло бути готовим до будь-яких підступів навколо того, що відбувалося на Тузлі та що могло відбуватися на Керченському півострові. Ми точно знали, що на тому боці готувалася сьома парашутно-десантна дивізія, проводилися командно-штабні навчання. Тобто, як по штабній лінії, так і по тактичних підрозділах. Ця напруга зберігалася буквально два з половиною місяці, до зустрічі тодішніх президентів Леоніда Кучми та Володимира Путіна у Керчі.

Безпосередньо мій полк тоді був готовий виділити реактивний дивізіон, який був націлений на Тузлу, і зведений підрозділ, оснащений всіма видами зброї та техніки, готовий до відбивання можливих атак. Але тоді все вирішилося мирно, між країнами було прийнято рішення про припинення будівництва дамби. Ми залишилися при своїх кордонах.

На мій погляд, це була не битва за шматок землі довжиною 7 км і шириною близько 400 м – це була перевірка на стійкість тодішнього керівництва з відстоювання своєї незалежності та державності на той час. Гадаю, що перейти до радикальних дій Росії завадили кілька факторів. Серед них, можливо, тодішня неготовність військ до широкомасштабних вторгнень. Можливо, тоді вони були готові лише до локальних сутичок і дій.

У того, що сталося навколо Тузли, були передумови. Передусім, це спроби Кремлівської влади роздробити Україну. З цієї причини у нас з Росією досі не проведена демаркація – морські кордони з РФ не затверджені. Як по Чорному, так і по Азовському морю. По Азовському, оскільки це внутрішнє море, мав проходити кордон по двох точках суходолу, з'єднувати їх безпосередньо. Таким чином, більша частина Азовського моря належала б Україні. Наскільки мені відомо, цю демаркацію не провели досі.

Кордони держав-колишніх республік СРСР мали бути обладнані у відповідності до карт видання 1989 року. І там чітко проходив кордон по Єнікальському каналу, включно з островом Тузла. Основний прибуток, ймовірно, приносив Єнікальський канал, який йшов на вихід у керченські порти і на вхід в Азовське море. Вся проводка суден відбувалася з української сторони. Канал був економічно вигідний Україні тим, що там проходили великовантажні судна. А всі судна ріка-море посадкою нижче 5 м могли тільки обминати Тузлу з російської сторони. Але я не вважаю, що економічна сторона була основною для цього конфлікту. Це все копійки для такої країни, як Росія.

 

 

2004
Перемога на Євробаченні та Помаранчева революція

 
  

У 2004 році Україна прогриміла на весь світ відразу двома подіями – першою перемогою України у пісенному конкурсі Євробачення навесні та Помаранчевою революцією восени

2004 руслана
Як проходило Євробачення, згадує співачка Руслана

Це був всього лише вдруге, коли країна взяла участь в змаганні. Представляла Україну Руслана Лижичко з піснею Wild Dances. Як це було, згадує сама «іменинниця», співачка Руслана:

Підготовка до Євробачення займала у нас весь час, ми жили цим конкурсом. Ніколи не забуду, як на одній з репетицій ми з балетом своєю «дикою» енергією проломили сцену з надміцного скла - тоді про нас говорили всі.

Я дуже хотіла, щоб ми запам'яталися Європі надовго. Так воно і вийшло. Ми були налаштовані дуже рішуче. Я вірю, що наша «божевільна» енергетика передалася глядачам.

Завдяки промотуру, який був перед виступом на конкурсі, в Стамбулі нас вже добре знали. На нашому шляху зустрічалися абсолютно різні люди: одні щось знали про Україну, інші чули практично вперше і не відрізняли її від Білорусі. Нам довелося закохувати людей в країну через пісню, розповідати про неї через етнічні мотиви.

  



 

Звичайно, ми хотіли виграти - це нормальне бажання, але найбільше ми хотіли розповісти про нашу країну, щоб люди в Європі дізналися, які вони - справжні українці. Я добре пам'ятаю, що перед самим виходом на сцену подумала, що хочу за ці три хвилини надихнути людей і зробити їх більш щасливими.

Саме в 2004-му Україна голосно заявила про себе на весь світ: люди стали цікавитися нашою країною та культурою. Хто б що не говорив, але в українців з'явилася гордість за свою Батьківщину, а це об'єднує сильніше, ніж будь-яка політика. Коли дивишся Олімпіаду і бачиш на п'єдесталі українців - відчуваєш себе значущим. І все одно, що ти лежиш на дивані за тисячі кілометрів, а спортом так взагалі останній раз займався в школі на уроці фізкультури. Так було і тут.

В українців довго не було самоідентифікації. Ми постійно намагалися бути схожими на когось з європейських зірок, наслідували їх. Сьогодні ситуація починає змінюватися: наші музиканти перестали виводити «формули» форматів і стали робити музику, в яку вірять. Інтернет розв'язав їм руки і зробив більш вільними, а коли музикант вільний, тоді він створює продукт, від якого мурашки по шкірі.

Зараз в Україні багато гідних музикантів, які готові представляти країну на міжнародній арені. Відбірковий тур на Євробачення цього року наочно це продемонстрував. А після перемоги Джамали весь світ переконався, що Україна неймовірно талановита країна, яка гідна поваги.

2004 ющенко фото
Про події Помаранчевої революції згадує третій президент України
Віктор Ющенко

Восени 2004 року в Україні розпочалася «операція наступник»: двічі президент Леонід Кучма прагнув передати владу перевіреному проросійському кандидату Віктору Януковичу. На перемогу провладного кандидата кинули неймовірні ресурси: російських політологів, підтримку адміністративного ресурсу, мала місце навіть спроба фізичного знищення суперника, Віктора Ющенка.

21 листопада 2004 року о другій годині ночі Центральна виборча комісія України повідомила, що за результатами підрахунку 30% бюлетенів на президентських виборах перемагає Віктор Янукович. Ці дані геть розходилися з даними екзит-полів. Команда Ющенко закликала українців вийти на Майдан. Одночасно до Києва ввели бронетехніку для охорони ЦВК та інших адміністративних будівель, а президент Росії Володимир Путін першим привітав Януковича з обранням на посаду.
  



 
В ці дні на Майдані Незалежності в Києві зібралося від 100 до 500 тисяч протестувальників з усієї країни. Так почалася Помаранчева революція, яка тривала майже до кінця 2004 року. Після довгого протистояння, Верховний суд визнав порушення під час проведення другого туру виборів і призначив повторне голосування на 26 грудня. На них Віктор Ющенко отримав 51,99 % голосів, Янукович взяв 44,20 %.

Через 12 років після Помаранчевої революції Віктор Ющенко оцінює історичну роль тих подій:

Роки Помаранчевої революції – це були найкращі роки нашої незалежності. Помаранчева революція здобула економічне піднесення, якого ми ні до, ні після не бачили – по зростанню ВВП 7% як мінімум, були квартали і з 14%. Ми в 3,5 рази збільшили національний бюджет, якщо комусь це вдавалося в такі терміни – скажіть.

Якби не відбулася Помаранчева революція, з 2005 року ми були б малоросійською губернією. Ми б не мали цього шлейфу подій, в тому числі і другої революції, Революції Гідності. Давайте згадаємо Україну 2004 року: політично ізольована країна, за останні 5-10 років сюди не приїхала жодна делегація на державному рівні. Ми вирвалися з цієї ізоляції, вийшли на Паризьку угоду, яка передбачала формування політичної асоціації України з Європою з поступовим запровадженням зони вільної торгівлі та безвізового режиму.

Згадайте, що відбувалося з демократію та свободою слова. Не було іншого такого часу, де вільніше дихали. То були найкращі роки нашого життя.

Головною місією трьох українських революцій [Революція на граніті 1991-го року, Помаранчева – 2004-го й Євромайдан 2015-2016 років] було безповоротне здобуття незалежності України. В 91-му люди не хотіли повернення попереднього ладу чи якоїсь моделі СРСР, що так активно нав'язували Україні. Друга революція була присвячена нашій національній стратегії. А здобувши суверенітет, постало питання про західний вектор розвитку країни.

 

 

2005
Вбивство міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка
2005 спикер
Згадує адвокат родини Гонгадзе Валентина Теличенко

Один з найближчих соратників президента Кучми та колишній міністр МВС України Юрій Кравченко помер 4 березня 2005 року від двох пострілів у голову. В цей день екс-міністр мав з’явитися на допит до Генеральної прокуратури по справі вбивства журналіста Георгія Гонгадзе у 2000-му році. Забігаючи наперед: 7 вересня 2010-го року офіційне слідство назвало Кравченка замовником вбивства журналіста.

Адвокат родини Гонгадзе Валентина Теличенко вела справу ледь не з перших днів. Вона пов’язує загибель Кравченка з низкою гучних політичних вбивств і досі сумнівається, що колишній міністр особисто замовив вбивство журналіста.

Кримінальну справу з приводу загибелі Юрія Кравченка було закрито невдовзі після того, як її було порушено, з висновком, що мало місце самогубство. Відтоді слідчі органи більше не поверталися до розслідування загибелі. Таке рішення правоохоронців не розвіяло сумнівів у суспільства, я, зокрема, досі вважаю, що з великою імовірністю мало місце саме вбивство.

Кравченко був міністром внутрішніх справ України в 1995-2001 роках, деякі експерти називали його наступником Леоніда Кучми на посту президента України та претендентом на посаду прем'єр-міністра. Наприкінці 90-х і на адресу Кучми, і на адресу Кравченка звучало багато звинувачень в корупції. Журналіст Георгій Гонгадзе був одним з тих, хто ці звинувачення прилюдно озвучував.
  

     Юрій Кравченко був відомий своїми розкішними 
     мундирами, у
 пресі його називали 
     "золотопогонний генерал"

 
Гонгадзе помітив за собою зовнішнє спостереження ще в липні 2000-го, це робили працівники міліції. Отже, коли у вересні 2000-го Георгій зник, а потім виявилося, що його вбили – суспільство запідозрило в цьому тодішнього президента та міністра внутрішніх справ. Кравченка невдовзі після зникнення журналіста було звільнено з посади міністра, а в березні 2005-го слідчі прокуратури оголосили підозри трьом працівникам міліції у причетності до вбивства Гонгадзе, генерала Пукача було оголошено в розшук. Напередодні «самогубства» тодішній Генеральний прокурор Святослав Піскун публічно запросив Кравченка на допит у прокуратуру.

Думаю, що Кравченко проводив неофіційне розслідування і вбивства Тараса Чорновола, і вбивства Георгія Гонгадзе. Це якщо припустити, що він сам не був замовником чи організатором цих злочинів. Попри те, що Пукач, який уже відбуває покарання з довічного позбавлення волі, називає замовником убивства Георгія Гонгадзе саме Юрія Кравченка, його свідчення слід перевіряти і знайти підтвердження або спростування. Вони не є достатніми для встановлення вини.

Якщо припустити, що замовником вбивства Гонгадзе був не Кравченко, а хтось інший, напевно, тодішній міністр проводив своє неофіційне розслідування, міг знати важливі відомості та мати в своєму розпорядженні цінні докази.

Повернутися до розслідування загибелі Кравченка з формальної точки зору можна лише в разі виявлення нових обставин, або доказів. З часом імовірність виявлення цих обставин зменшується, отож навряд чи правоохоронці щось додадуть про загибель Юрія Кравченка.

Я особисто знайомилася з матеріалами справи — запитань виникло багато і мене не переконали в тому, що мало місце самогубство. Але наполягати на розслідуванні та бути стороною у справі може лише близька родина. Вони в якісь час змирилася з висновком правоохоронців про те, що було самогубство. При цьому, вони наполягали на розслідуванні обвинуваченя Кравченка щодо його причетності до вбивства Гонгадзе, оскаржували закриття справи у зв'язку зі смертю підозрюваного.

Беручи до уваги поспішні заяви перших осіб у державі тоді та якість проведеного розслідування, я вбачаю політичний вплив на досудове слідство. На сьогодні всі політичні складові тієї справи відпали, але через час і зникнення багатьох ключових доказів  достеменно встановити правду навряд чи вже комусь вдасться.

 

 

 
ТЕКСТ:
Олександра Горчинська, Ілля Лукаш


ФОТО: Олександр Медведєв, Наталія Кравчук, прес-служба ВМС ЗСУ
Коментарі

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів