1991-1995

Згадати все. 25 років Незалежності України

23 серпня, 2016
Про 25 головних подій в житті незалежної України розповідають їх ключові учасники
1991
Проголошення незалежності України 
1991 рік спікер
Згадує перший президент Леонід Кравчук

Влітку 1991-го року хитка конструкція Радянського Союзу почала остаточно сипатися: балтійські республіки вимагали незалежності, економіка не працювала, а в Кремлі набирала обертів війна між двома президентами – першим президентом РРФСР Борисом Єльциним та президентом СРСР Михайлом Горбачовим.

Останньою спробою втримати імперію від розпаду став державний заколот у Москві: 19 серпня кілька генералів КДБ заявили про усунення від влади Горбачова, заборону діяльності політичних партій, крім Комуністичної, та введення військового стану. Після заклику Єльцина на вулиці Москви вийшло понад 100 тисяч людей. Військові відмовилися стріляти в беззбройних. 22 серпня заколотників заарештували.

Україною в ті дні, 19-22 серпня, прокотилися мітинги проти путчу. У Верховній раді опозиція вимагала негайно проголосити незалежність. 24 серпня 1991 року відбулося термінове засідання парламенту. Воно тривало цілий день. Весь цей час під стінами Ради до півсотні тисяч громадян з жовто-блакитними прапорами скандували «Незалежність!».

Після тривалих суперечок, дискусій і вагань Леонід Кравчук, тоді голова парламенту, зачитав Акт проголошення незалежності України. Його текст умістився на одному єдиному аркуші.

346 депутатів, включно з комуністами, проголосували за. Проти був лише один, кілька утримались.

Озираючись назад, Кравчук, якому сьогодні 82, вважає здобуток того дня – незалежність – головним за 25 років. «Це найважливіше, що увійде в історію, - каже він. - Незалежна Україна – це навічно зафіксований в історії результат».

  



  

Результати кожного з чотирьох своїх наступників за 25 років, що минули від того знаменного дня, – Леоніда Кучми, двох Вікторів – Ющенка та Януковича та Петра Порошенка, – Кравчук формулює лаконічно: ліберальна економіка, національна ідея, тотальне грабування і європейський вектор:

 
 
 
Леонід Кучма
 відійшов від планової економіки й зробив все, щоб у країні почала працювати ліберальна економіка. Чи дало це результат? Дало. Але ліберальну економіку використали ті, хто від цього швидко збагатився. Проросли швиденько мільярдери, а серед них найбагатшими стали ті, хто був наближеним до влади. Тобто вийшла ліберальна економіка зі мінусами. Але головне, що вона розтрощила планову радянську економіку. 
  

 
 
Віктор Ющенко
 зробив національну ідею силою, вивів на офіційний рівень питання національної гідності та історичної пам'яті. До нього ці теми десь жевріли, але він дав їм потужний заряд енергії, і вони зарясніли. Можна багато говорити про позитиви і негативи його президентства, але тоді треба брати не тільки його особисто, а і Верховну Раду, і Уряд.

  
 
 
 
Віктор Янукович
 показав народу, як треба грабувати Україну. Зрозуміло, що грабування було й до нього. Я не знаю такого президента, при якому не було б грабування України. Але так, щоб це побачив народ і став проти, це – «заслуга» Віктора Федоровича. Він настільки публічно, відкрито запустив механізм пограбування, що народ і на сході, і на заході, і в центрі вочевидь це побачив.

 

 

 
Петро Порошенко
 прийшов до влади в найскладніший час, на тлі Революції Гідності, з завищеними цілями і неочікуваним масштабом проблем. Молода революція вимагала максимальних досягнень, тому йому нічого не залишалося, як взяти їх на озброєння. Коли ж почав робити, з’ясувалося, що це не так швидко, як планувалося. Заслуга Порошенка залишиться в тому, що він чітко визначив європейський вектор розвитку країни. Ні в Кучми, ні в Ющенка, ні в Януковича це не було так яскраво артикульовано

 

 

1992
Запуск першого приватного телеканалу
1992 год спикер
Згадують президент ICTV Олександр Богуцький та програмний директор Юрій Колісник, який працює там з дня заснування

Багаторічна монополія держави на телемовлення закінчилася в Україні 15 червня 1992 року. Кінець їй поклала  група з восьми журналістів та технічних фахівців, яка вивела в ефір першу програму першого приватного телеканалу України – ICTV.

Олександр Богуцький розповідає про те, як перший приватний телеканал став для українців вікном у інший світ:

ICTV став першою телекомпанією, яка не користувалася існуючими на той час радянськими мережами. Дециметрові мережі на той час були не зайняті, тому нам довелося просто крок за кроком будувати мережу з нуля.

Перші інвестиції в проект надала американська телекомпанія StoryFirst Communication – підрозділ величезної американської компанії Universal Studios. Для них розвал Радянського Союзу став величезною можливістю для розвитку нового бізнесу. Так вони заснували нас, International Commercial TeleVision, тобто ICTV, та Music Radio – першу або одну з перших приватних радіостанцій в Україні. В Росії вони засновували компанію СТС.

Це був дуже романтичний час. Тоді держава тільки створювалася, і всі, хто вірив в якісь недержавні медіа чи мав амбіцію їх створити, могли зробити це дуже швидко. Наприклад, я починав свою кар'єру в журналістиці з радіо Незалежність – це така львівська радіостанція. Вона виникла за один день. Знаєте як? Коли в Росії відбулося ГКЧП, В'ячеслав Чорновол пішов на радіо, аби засудити їх. Йому не дали виступити. Він розвернувся, дійшов пішки до Обласної ради за 5 хвилин, де депутати проголосували за створення першої недержавної радіостанції. Чорновол повернувся в те саме приміщення й виступив вже на незалежній радіостанції. Отак і створювалася держава. 

ICTV став першим телеканалам, який показав українцям не тільки Альфа, але й баскетбол, Формулу-1, Шваценеггера, американські кліпи. До появи інших телеканалів це було у чистому вигляді вікно у інший світ.

Зараз на каналі працює близько 500 людей, ми – одні з лідерів власного виробництва, близько 50% того, що виходить в ефір – наш власний телевізійний продукт. Частина програм на нашому телеканалі можна назвати українською пропагандою, лідером якої є Громадянська оборона. Ця передача особлива – 10% чи 15% українців завжди її дивляться, і інтерес до неї стабільно високий.

    


Александр Богуцкий показывает технику, с помощью которой первый частный украинский телеканал впервые вышел в эфир
Александр Богуцкий показывает технику, с помощью которой первый частный украинский телеканал впервые вышел в эфир


 
Остання тенденція українського телебачення – втрата домінування великих телеканалів: якщо в 1998-му частка аудиторії Інтера та 1+1 складала 25-30%, зараз одразу шість телеканалів змагаються за аудиторію близько 10%. Прийдемо до того, щоб як в умовних Сполучених Штатах - 5-6 великих телекомпаній змагаються за приблизно однакову аудиторію».

Юрій Колісник, редактор програмної дирекції, який працює на каналі з першого дня його існування згадує, як починалася історія одного з найбільших українських телеканалів.

Ми починали з ретрансляції супутникового телеканалу Super Chanel, аби привчити людей до кнопки. 15 червня запустили першу адаптацію якоїсь програми цього телеканалу – щось перекладали, щось давали з субтитрами, почали потроху знімати новини. До кінця 1992-го нас було вже близько 40 працівників.

Якщо до кінця 1993 року в Україні було зареєстровано 25 телеканалів, до початку 2000-го їх стало майже 800, а нині в країні працює понад 1,5 тисячі телевиробників. Частка державних телевізійних ЗМІ за цей час впала з 85% до 4%.

 

 

1993
Перший дзвінок по мобільному телефону 
1993 спикер
Згадує тодішній міністр зв’язку Олег Проживальский

1 липня 1993 року президент Леонід Кравчук вперше в Україні подзвонив по мобільному телефону. Кілька хвилин розмови з послом України в Німеччині Іваном Пісковим стали початком ери українського мобільного зв’язку.

Проживальский згадує, що довелося зробити, аби запустити мобільний зв’язок в Україні:

Для здійснення першого міжнародного дзвінка по незалежному від Москви кабелю ми взяли кредит в $10 млн у американської компанії AT&Т. На побудову повноцінної мережі для перших п’яти тисяч абонентів витратили ще $52 млн Європейського банку реконструкції та розвитку. За ці гроші ми побудували оптоволоконний кабель до Палермо в Італії: до Одеси – по суші, далі – через Чорне та Середземне море зайшли в Палермо. А звідти були оптоволоконні лінії і в Америку, і в Японію. Запросили Кравчука перерізати дріт з телефонної трубки, аби символізувати перехід на нову технологію.

Мобільний зв'язок був на той час дуже дорогий. Апарати коштували від $1-2 тис. Тому перші три телефони були у мене, Кучми як прем'єр-міністра й Кравчука як президента. Отак доводилося на самому спочатку спілкуватися по мобільному втрьох.

  



  

За перші три роки набралося 5 тисяч абонентів, за вісім наступних кількість абонентів сягнула мільйона, й це призвело до буму розвитку мобільного зв'язку.

До 2003-го року українські оператори належали переважно західним та європейським компаніям, з 2004-го на вітчизняний ринок мобільного зв’язку прийшли російські компанії. Це було пов’язано з кризою запровадження технології 3G в Європі. Тоді вартість ліцензій там сягала $6 млрд, і європейці активно виводили гроші з інших ринків, аби зберегти свої компанії.

В Україні на той час ринок був слабким, тому росіяни прийшли і скупили ці акції. Щоправда, український ринок і зараз не такий привабливий: якщо в західних країнах середній доход від одного абонента складає 30 євро, у нас – десь 1,5.

 

 

1994
Відмова України від ядерної зброї в рамках Будапештського меморандуму 
1994 спикер
Згадує дипломат та працівник МЗС на той час Богдан Яременко

Н

асамкінець свого президентського терміну, 5 грудня 1994 року, перший президент України Леонід Кравчук поставив підпис під доленосним документом. Разом із президентом США Білом Клінтоном, президентом Росії Борисом Єльциним та прем’єр-міністром Великобританії Джоном Мейджором вони прийняли так званий Будапештський меморандум. Україна віддавала майже чотири тисячі одиниць ядерної зброї в обмін на «гарантії безпеки» з боку країн-підписантів.

Відомий нині дипломат і міжнародний експерт Богдан Яременко прийшов працювати у Департамент інформації МЗС в 1993-му. Він розповідає, яким був внутрішній та міжнародний контекст того року, коли Україна відмовилася від ядерної зброї:

Мова йшла не про примус до підписання меморандуму, а про тиск. Тоді й Європа, й Росія, й США хотіли позбутися гравця серед країн-власниць ядерної зброї. Їх інтереси в цьому повністю співпадали.

Політична еліта керувалася тим, що відмова від ядерної зброї полегшить визнання держави Україна

Частково необхідність відмови від ядерної зброї була закладена ще в декларації про суверенітет України. Там внесли положення про те, що Україна – без’ядерна держава. Фактично, це прийняли разом із проголошенням незалежності, й це було безглуздо, бо далі політичне керівництво повинно було слідувати в руслі тих заяв і намірів.

З точки зору сьогоднішнього дня це виглядає, може, й безглуздо, але політична еліта керувалася тим, що відмова від ядерної зброї полегшить визнання держави Україна. Ніхто не знав, як треба створювати нову державу, а старші люди взагалі закликали зберегти Радянській Союз. Це зараз зрозуміло, що підстав не визнавати незалежність України не було, й її б визнали рано чи пізно, але ж тоді цього досвіду не було.

Драма української політичної еліти полягала в тому, що вона одразу після проголошення незалежності не змогла чітко визначити курс розвитку на ЄС і НАТО. Якби це зробили в 1991-1992 роках, вже в 1994-му в обмін на відмову від ядерної зброї можна було б щось просити, торгуватися – скажімо, не за Будапештський меморандум, а за гарантії вступу в НАТО.

По факту Україна за відмову від зброї нічого не отримала. Але давайте не забувати, що це дозволило нам спокійно розвиватися без війн і дипломатичного тиску 20 років. До того ж, на той час в Україні не існувало громадянського суспільства, й висловити альтернативну точку зору було просто нікому. Це зараз суспільство здатне не тільки критикувати Мінські домовленості, а й пропонувати альтернативний варіант, до якого змушувати прислуховуватися владу, та навіть змінювати позицію міжнародних партнерів. В 1994-му для цього навіть передумов не було.


1995
Побиття віруючих православної церкви Київського патріархату при похованні патріарха Володимира в Софійському соборі 
1995 спикер
Згадує колишній депутат та учасник подій Микола Поровський

18 липня 1995-го, яке увійшло в історію як «чорний вівторок», стало для України першим відкритим і кривавим проявом конфлікту між віруючими Київського патріархату і представниками влади, які на той час майже повністю були прихильникам Московського патріархату. Понад 100 поранених, чутки про двох вбитих, масова бійка віруючих зі спецпризначенцями – так закінчилася спроба поховання патріарха Володимира в усипальниці київських патріархів у Софійському соборі.

Сам патріарх був для українців легендарною людиною. В 19 років його засудили на 10 років ув’язнення за належність до Організації Українських Націоналістів, в тюрмі додали другий термін за «антисовєцьку агітацію і пропаганду». Після звільнення він закінчив семінарію і працював священиком Івано-Франківської та Коломийської єпархій, а в 1976-му відмовився від радянського громадянства, став активним членом Гельсінської правозахисної групи, багато їздив по США, Канаді та Англії. Після повернення в Україну в квітні 1990 року став архімандритом Володимиром, з першого дня публічно виступав за створення незалежної Української Православної Церкви, став одним з засновників УПЦ КП, яку й очолив у жовтні 1993 року в сані патріарха.

Два роки по тому поховання легендарного священнослужителя перетворилося на масову акцію за участю понад десяти тисяч людей. Попри заборону влади ховати патріарха на території Софійського собору, після відспівування у Володимирському соборі люди майже одразу повернули до Софійської площі.

Микола Поровський, один із засновників Народного Руху і тричі депутат Верховної Ради, був одним з учасників тих подій. Після того, як людей зупинили кордони міліції по вулиці Володимирський, він кілька годин вів переговори в Кабміні про офіційний дозвіл на поховання патріарха на території Софії. Тодішній прем’єр-міністр Євген Марчук на це так і не погодився.

Поровському довелося повертатися до учасників траурної процесії, які до вечора так і не дочекалися рішення влади.
  



 
«Тільки но автівка завернула на Софійську площу – бачу, Беркут якраз вихопився з-під дзвіниці собору й почав гнати людей з площі й бити. Вискочив із машини і побіг чимдуж до дзвіниці. Там стояла труна з патріархом, а поки ми вели переговори – люди викопали могилу прямо під парканом собору.

Мій приятель і також депутат Василь Червоній розпорядився: «Опускаймо труну, опускаймо!». Разом із ним та ще кількома людьми опустили труну патріарха в могилу, засипали могилу руками, загортали землю якимось уламком дошки. Довкола –міліція, за кілька метрів лежать й стогнуть побиті люди, по площі ведуть до автозаків арештованих. У такій обстановці ми за 10-15 хвилин засипали могилу... Коли  вже клали до хреста вінки, Василь розгинається й каже: «Ось так, Миколо, робиться історія».

Буквально за кілька хвилин після цього на площу виїхало міліцейське авто, і з нього вийшов тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. Ми із Червонієм розлючені кинулися до нього, він почав виправдовуватися: «Я не давав ніяких наказів. Що, що тут сталося?». Я схопив його за піджак і крикнув: «Ти не бачиш що сталося? Твої беркутівці людей убивали в час похорону». Бо вже прокотився слух, що хтось з побитих на площі помер. Потім з’ясувалося, що постраждало більше сотні  людей.

Знайти та покарати винних у побитті людей так і не вдалося, хоча я вважаю винним у тих подіях особисто тодішнього голову Адміністрації президента Дмитра Табачника, на що нам, до речі, натякав під час особистих розмов Кравченко і безпосередні міліцейські начальники та виконавці. Він же був апологетом Москви і вхожий до найвищих осіб московського патріархату.

Коріння побиття студентів на початку Євромайдану – саме у тих подіях, у розгоні похоронної процесії Патріарха Володимира 1995 року. Якщо б тоді  було проведене належне слідство та були покарані ті, хто віддавав міліції злочинні накази, і ті, хто їх виконував – не було б  жахливого побиття студентів у 2013-му та стрілянини у мітингувальників в 2014-му.

 
ТЕКСТ:
Ілля Лукаш


ФОТО: Олександр Медведєв, Наталія Кравчук, www.wikimedia.org, Радіо Свобода, архівні фото ICTV
Коментарі

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів