19 серпня 2017, субота

Пісня про гендерну рівність

коментувати
Моєму синові півтора року, я вийшла на роботу, але нічого не тямлю, постійно думаючи про те, як там дитина. Чому роботодавцям варто проявити до мене терпіння?

Мені було років 25, і я дивилася на цю літню француженку (або німкеню?) з погано приховуваним подивом. Вона приїхала з грошима з якоїсь європейської організації, щоб знайти в Україні партнерів для боротьби з гендерною нерівністю. З висоти мого тодішнього життєвого досвіду я щосили насміхалася над нею про себе — ось, думала, взагалі людям нічим зайнятися.

Зараз мені 33, у мене маленька дитина, і я трохи менш різка у висновках. Від словосполучення "гендерна нерівність" все ще пересмикує, але тепер це радше щось нервове, а не як 8 років тому, коли це просто здавалося пафосним способом отримати грант.

Моєму синові півтора. Якщо додати дев'ять місяців вагітності — два роки і три місяці я зайнята створенням, збереженням, безпосереднім виробництвом, годуванням, загойдуванням і далі за списком нового, прекрасного члена суспільства. Чи повинен хтось виписати мені за це премію? Ні. Мене хтось просив або, можливо, навіть змушував це робити? Аж ніяк, я сама дуже сильно цього хотіла. Чому ж я скаржуся тоді? А я не скаржуся, але, послухайте, є нюанси.

І ось я біжу і раптом розумію, що являю собою справжню атомну бомбу

Минуло тих самих два роки і три місяці, і ось я починаю працювати. Я бігаю містом, і життя моє, досі розривається дилемою Монтессорі або Вальдорфський, тепер наповнюється людьми, телефонними дзвінками та іншими атрибутами дорослого буття.

І ось я біжу і раптом розумію, що являю собою справжню атомну бомбу. У мене в голові атомний вибух. По-перше, я зовсім нічого не тямлю. Дорога з пункту А до пункту Б кожен раз може перетворитися в захопливу подорож за місто з залученням поліції та далекобійників, які проїздять повз мене. Тому що їхати‑то я їду, а думаю про те, чи є у сина на завтра груші і коли краще купувати йому велосипед.

По-друге, я постійно намагаюся заплакати. Ну гаразд, не постійно, але, чесно кажучи, досить часто. Чому? Тому що він там маленький, з чужою жінкою, мама його кинула, він страждає, його психіка зазнає непоправної травми, а я тут — заради цих нікчемних папірців, замість того, щоб читати йому про Таню, яка голосно плаче. Це жахливе відчуття, непідвладне ніякому раціональному аналізу і заподіює часом буквально фізичний біль. Знову ж таки, я не прошу всіх роботодавців світу внести цей пункт до трудових договорів і вручати всім мамам втішні гонорари. Я просто розповідаю, як життя набуває нових барв.

Є пункти серйозніші. Об'єктивно я не можу (і ще багато років не зможу працювати так само багато, як раніше. Мої можливості приїжджати на ранні зустрічі і сидіти допізна за важливими презентаціями обмежуються можливостями няні. Звичайно, можна найняти ще дві няні — на одну ніч, другу — заміщати першу, коли та не виспалася. Але тоді доведеться шукати ще одну роботу, адже три няні — це три зарплати.

Об'єктивно колись настане момент, коли я просто не зможу приїхати на призначену зустріч, просто через те, щось трапиться. Підніметься температура, заболить живіт, станеться якась непередбачена криза. Няня потрапить в пробку і запізниться, бабуся втратить телефон і не зможе дізнатися, що терміново потрібна нам.

Ну й не менш об'єктивно: в житті буде чимало і некритичних моментів, а просто важливих подій, під час яких мама має бути поруч з дитиною. Ранок у дитячому садку. Щеплення, якого вона боїться. Все це здається смішним з високих кабінетів, але подивіться, яка кількість голлівудських фільмів знята саме на тему "тато знову забув про мій день народження, тому що в нього дуже багато роботи". А в Голлівуді добре знають життя: про те, що не чіпляє 90% населення, там кіно не знімають.

У сухому залишку маємо працівника, який іноді забуває про деякі важливі речі та потенційно може зникнути будь-якої хвилини, навіть якщо це двадцята хвилина важливих переговорів. Який іде рівно о 18:00, а краще раніше, а приходить як вийде. Ну а розмов про те, щоб якось зрушити цю ситуацію з місця, не переварює, починає скиглити й розповідати, як дорого коштують няні та памперси.

З точки зору роботодавців, а особливо чоловіків-роботодавців, всі ці труднощі, звісно, краще тримати подалі від свого офісу. І скажу вам відверто: я їх розумію. Але річ ось у чому.

Мине ще небагато часу, і я втягнуся. Перестану плутати слова, впорядкую думки про пароварки та блендери, налагоджу графік так, щоб бути і суперпрацівником, і супермамою. І ось тоді я буду дуже добре працювати. Я талановита та відповідальна людина, запитайте у будь-кого, хто знав мене до народження дитини. А поки виявіть трохи терпіння. Зрештою, крім ВВП, я створюю ще й чудових нових людей.

Колонка опублікована в журналі Новое Время від 27 травня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонено.

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.