24 травня 2017, середа

Пісня про гендерну рівність

коментувати
Моєму синові півтора року, я вийшла на роботу, але нічого не тямлю, постійно думаючи про те, як там дитина. Чому роботодавцям варто проявити до мене терпіння?

Мені було років 25, і я дивилася на цю літню француженку (або німкеню?) з погано приховуваним подивом. Вона приїхала з грошима з якоїсь європейської організації, щоб знайти в Україні партнерів для боротьби з гендерною нерівністю. З висоти мого тодішнього життєвого досвіду я щосили насміхалася над нею про себе — ось, думала, взагалі людям нічим зайнятися.

Зараз мені 33, у мене маленька дитина, і я трохи менш різка у висновках. Від словосполучення "гендерна нерівність" все ще пересмикує, але тепер це радше щось нервове, а не як 8 років тому, коли це просто здавалося пафосним способом отримати грант.

Моєму синові півтора. Якщо додати дев'ять місяців вагітності — два роки і три місяці я зайнята створенням, збереженням, безпосереднім виробництвом, годуванням, загойдуванням і далі за списком нового, прекрасного члена суспільства. Чи повинен хтось виписати мені за це премію? Ні. Мене хтось просив або, можливо, навіть змушував це робити? Аж ніяк, я сама дуже сильно цього хотіла. Чому ж я скаржуся тоді? А я не скаржуся, але, послухайте, є нюанси.

І ось я біжу і раптом розумію, що являю собою справжню атомну бомбу

Минуло тих самих два роки і три місяці, і ось я починаю працювати. Я бігаю містом, і життя моє, досі розривається дилемою Монтессорі або Вальдорфський, тепер наповнюється людьми, телефонними дзвінками та іншими атрибутами дорослого буття.

І ось я біжу і раптом розумію, що являю собою справжню атомну бомбу. У мене в голові атомний вибух. По-перше, я зовсім нічого не тямлю. Дорога з пункту А до пункту Б кожен раз може перетворитися в захопливу подорож за місто з залученням поліції та далекобійників, які проїздять повз мене. Тому що їхати‑то я їду, а думаю про те, чи є у сина на завтра груші і коли краще купувати йому велосипед.

По-друге, я постійно намагаюся заплакати. Ну гаразд, не постійно, але, чесно кажучи, досить часто. Чому? Тому що він там маленький, з чужою жінкою, мама його кинула, він страждає, його психіка зазнає непоправної травми, а я тут — заради цих нікчемних папірців, замість того, щоб читати йому про Таню, яка голосно плаче. Це жахливе відчуття, непідвладне ніякому раціональному аналізу і заподіює часом буквально фізичний біль. Знову ж таки, я не прошу всіх роботодавців світу внести цей пункт до трудових договорів і вручати всім мамам втішні гонорари. Я просто розповідаю, як життя набуває нових барв.

Є пункти серйозніші. Об'єктивно я не можу (і ще багато років не зможу працювати так само багато, як раніше. Мої можливості приїжджати на ранні зустрічі і сидіти допізна за важливими презентаціями обмежуються можливостями няні. Звичайно, можна найняти ще дві няні — на одну ніч, другу — заміщати першу, коли та не виспалася. Але тоді доведеться шукати ще одну роботу, адже три няні — це три зарплати.

Об'єктивно колись настане момент, коли я просто не зможу приїхати на призначену зустріч, просто через те, щось трапиться. Підніметься температура, заболить живіт, станеться якась непередбачена криза. Няня потрапить в пробку і запізниться, бабуся втратить телефон і не зможе дізнатися, що терміново потрібна нам.

Ну й не менш об'єктивно: в житті буде чимало і некритичних моментів, а просто важливих подій, під час яких мама має бути поруч з дитиною. Ранок у дитячому садку. Щеплення, якого вона боїться. Все це здається смішним з високих кабінетів, але подивіться, яка кількість голлівудських фільмів знята саме на тему "тато знову забув про мій день народження, тому що в нього дуже багато роботи". А в Голлівуді добре знають життя: про те, що не чіпляє 90% населення, там кіно не знімають.

У сухому залишку маємо працівника, який іноді забуває про деякі важливі речі та потенційно може зникнути будь-якої хвилини, навіть якщо це двадцята хвилина важливих переговорів. Який іде рівно о 18:00, а краще раніше, а приходить як вийде. Ну а розмов про те, щоб якось зрушити цю ситуацію з місця, не переварює, починає скиглити й розповідати, як дорого коштують няні та памперси.

З точки зору роботодавців, а особливо чоловіків-роботодавців, всі ці труднощі, звісно, краще тримати подалі від свого офісу. І скажу вам відверто: я їх розумію. Але річ ось у чому.

Мине ще небагато часу, і я втягнуся. Перестану плутати слова, впорядкую думки про пароварки та блендери, налагоджу графік так, щоб бути і суперпрацівником, і супермамою. І ось тоді я буду дуже добре працювати. Я талановита та відповідальна людина, запитайте у будь-кого, хто знав мене до народження дитини. А поки виявіть трохи терпіння. Зрештою, крім ВВП, я створюю ще й чудових нових людей.

Колонка опублікована в журналі Новое Время від 27 травня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонено.

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.