21 вересня 2017, четвер

Ліберали проти кейнсіанців

коментувати
Проблема України – не лише в якості вітчизняних реформаторів і реформ, а й в адекватності та дієздатності неоліберальної концепції цих реформ

Затяжне та суперечливе відновлення світової економіки після глобальної кризи 2008-2009 років породжує дедалі більше сумнівів в ефективності неоліберальних моделей, які панували в глобальному розвитку останні десятиліття. Як наслідок, спостерігаємо розгортання глобальної концептуальної дискусії між прибічниками неоліберальних та кейнсіанських підходів.

Україна не залишається осторонь цих дискусій, хоча б тому, що чверть століття демонструвала світові неуспішність у впровадженні ліберальної моделі економіки. Наразі стає зрозумілим, що проблема України – не лише в якості вітчизняних реформаторів і реформ, а й в адекватності та дієздатності неоліберальної концепції цих реформ.

У світі все більше звертають увагу на можливості активізації ролі держави в економічних процесах: участь у перерозподілі ресурсних потоків в економіці шляхом визначення та реалізації певних пріоритетів. Прибічники цієї позиції, зазвичай, здіймають над собою прапор кейнсіанства (напрям у макроекономічній теорії про активну участь держави у соціально-економічних процесах, що започаткував 30-ті роки ХХ століття англійський економіст Джон Кейнс – ред.) Хоча  є певні сумніви щодо рівня їхньої обізнаності з працями цього класика економічної думки.

Поширення подібних ідей викликає занепокоєння ліберальної спільноти в Україні. Зокрема, про них говорить почесний президент Київської школи економіки Тимофій Мілованов у своєму зверненні до уряду і громадськості на сторінці у Facebook. До звернення Мілованова приєдналась низка відомих вітчизняних економістів. Такої думки, судячи зі статті Україні пропонують хибні доктрини. Відповідь голові ради НБУ, притримується й керівник аналітичного підрозділу ICU Олександр Вальчишен.

Ліберальна спільнота України занепокоєна поширенням ідей кейнсіанських підходів

Я також поділяю стурбованість щодо ризиків поширення та впровадження хибних і небезпечних ідей визначати і розвивати пріоритети у сучасній економіці централізовано-керованим шляхом.  Очевидними є й брак обґрунтованості цих пріоритетів, і підвищений ризик корупції та лобізму, деформації ринкової рівноваги через незбалансоване втручання у потоки ресурсів тощо.

Та не меншу занепокоєність викликають спроби прибічників неолібералізму створити «образ ворога» в особі ідеологічного суперника, нерідко вибірково використовуючи одіозні ідеї псевдокейнсіанців. Тим самим, бажано чи небажано, дискредитуючи саме поняття державної структурної (зокрема промислової) політики. На жаль, у цьому  контексті доводиться розглядати статтю Вальчишина. Він формує штучний термін «прагматизм-дирижизм» і вкладає у нього певні помилкові ідеологічні підходи, потім огульно називає його прибічниками усіх фахівців, які висловлюють сумніви у винятковості ліберальних підходів. А в якості завершального «цвяха» проголошує їх послідовниками одіозного академіка Російської академії наук (РАН) Сергія Глазьєва.

Залишу на совісті автора застосування терміну «дирижизм», який має чітку географічну та часову прив’язку (Франція середина ХХ століття). Проте доведеться наголосити, що Глазьєв проповідує трохи інші ідеї, що належать до концепції «мобілізаційної економіки». У сучасній глобалізованій економіці вони практично не діють, а можуть бути частково реалізовані лише в умовах державно-монополістичної та органічно неінклюзивної економіки Росії, де діє жорстка управлінська вертикаль. Тому ця концепція ніколи не мала суттєвої підтримки серед українських експертів.

Далі автор, посилаючись на  інтерв’ю академіка НАН України Валерія Гейця, фактично звинувачує його у просуванні ідей «фінансового форсажу» Російської академії наук. Разом з тим, у згаданому інтерв’ю академік Геєць говорить про зовсім іншого «батька» концепції економічного прагматизму – колишнього віце-прем’єр-міністра та міністра фінансів Польщі, а нині професора Гарвардського університету Гжегожа Колодка. Він є широко відомим у світі прибічником інституційної економічної теорії, і у своїх працях обґрунтовує «новий прагматизм» як  принципи сталого розвитку, подолання невиправданої нерівності, що підриває взаємну довіру. Колодко говорить про необхідність соціально спрямованого розподілу доходу для досягнення економічного зростання, про раціональність у споживанні. Все це навряд має якесь відношення як до «дирижизму», так і о російського дискурсу «мобілізаційної економіки».

Недоречною виглядає і згадка Вальчишеним Політики економічного прагматизму, розробленої Інститутом суспільно-економічних досліджень під керівництвом Анатолія Максюти. Достатньо бодай побіжно ознайомитись з цим документом, щоб зрозуміти, що у ньому запропонована активна модель розвитку, побудована  на економічній політиці з поєднанням застосування ринкового інструментарію і принципів філософії прагматизму: доцільності та результативності. Не витримують критики і решта критичних закидів до начебто прибічників «прагматизму-дирижизму», який він сам же й сконструював.

По-перше, Вальчишен змішує зовсім різні поняття – навантаження боргами в іноземній валюті та створення квазісуверенних суб’єктів господарювання, на зобов'язання яких поширюється державна гарантія перед кредиторами (очевидно, йдеться про Державний банк розвитку). Між тим, як показує світова практика, проблема – не у розмірах заборгованості, а в здатності обслуговувати і повертати борги, що, у свою чергу, залежить від ефективності використання позичкових коштів. Квазібанківські фінансові установи дозволяють звертати позичкові кошти на цілі розвитку, організують витрачання міжнародної фінансової допомоги, а ринкові засади розподілу цих коштів є запобіжником від економічного волюнтаризму.

По-друге, чомусь опонентам приписується прагнення повернутися до фіксованого валютного курсу. Хоча, по суті, таке повернення неможливе. Власне, те, що мала Україна у попередні роки, скоріше, варто було б назвати курсовим таргетуванням.

По-третє, дивним є звинувачення неокейнсіанства в тому, що воно прогледіло фінансову кризу 2008 року. Кризу прогледіли практично усі течії. А ось підґрунтя для неї сформувалося саме на основі неоліберальної моделі нарощування валу фінансових деривативів.

По-четверте, автор «звинувачує» опонентів у слідуванні «так званій теорії кредитних ресурсів».  Вона дійсно є теорією-мейнстрімом і не має нічого хибного, окрім того, що останнім часом активно доповнюється впливом інституційних чинників на кредитну пропозицію. Наразі фахівці Світового банку та МВФ дедалі частіше звертаються до положень неконвенційної монетарної політики, спрямованої на стимулювання зростання, а також визнають необхідність поєднувати її з проактивною фіскальною політикою. Більш того, щоб забезпечити дієвість такої моделі, пропонується супроводжувати її структурною економічною політикою, пріоритетними в якій вважаються створення робочих місць, підтримка експорту, розвиток підприємництва.

По-п’яте, не зовсім доречним є закид щодо неуваги опонентів «лібералів» до функцій уряду та державного бюджету в економіці. Не марнуючи часу на спростовування того, що не відповідає дійсності, просто відсилаю до концептуальної розробки ІСЕД Бюджетна політика: прагматичні підходи до стратегічних рішень.

По-шосте, вже зовсім не зрозуміло, чому автор вважає, що «фокус доктрини на збільшення інвестицій в основні засоби залишатиме внутрішній агрегований попит без відповідної уваги». Варто нагадати, про інвестиційний попит – невід’ємна складова внутрішнього попиту. Кращим підтвердженням тому є нинішнє відновлення економічного зростання в Україні, рушієм якого стало валове нагромадження.

Останнє, сьоме, прибічникам прагматизму приписується намір дерегулювати банківський сектор «у найгіршому сенсі цього слова - з толерантним відношенням до кредитування пов'язаних осіб, якості активів, капіталізації банків». Таке трактування ідей структурування банківської системи із створенням банків цільового кредитування (експортних, аграрних, іпотечних, інноваційних, муніципальних тощо – що є поширеною у світі практикою) є грубим пересмикуванням, і нехай залишається на совісті автора.

Підсумовуючи, хочу нагадати, що в світі вже давно доведено: будь-яке концептуальне протистояння рано чи пізно завершується теоретичним синтезом. Суперечку лібералів та кейнсіанців вже примирили інституціоналісти. Завдяки їх доробку, колись антагоністичні тези тепер доповнюють одна одну, формуючи сучасну складну канву економічних політик розвинених (і не тільки) країн світу.

Якщо в Україні прибічники чистого лібералізму перейдуть до конструктивного діалогу з опонентами, ми не будемо втрачати час, якого й так вже обмаль. Натомість – почнемо нарешті визначатися зі найадекватнішим у сучасних реаліях змістом, формою та засобами впровадження інституційних реформ. І тим самим експертне середовище реально запобігло би реалізації ризиків відродження нежиттєздатних економічних політик  індустріальної епохи.

Більше поглядів тут

Читайте термінові новини та найцікавіші історії у Viber та Telegram Нового Времени.
ПІДПИШІТЬСЯ НА РОЗСИЛКУ ПОГЛЯДIВ   Ярослав Жаліло   ТА ЧИТАЙТЕ ТЕКСТИ ОБРАНИХ АВТОРІВ КОЖНОГО ВЕЧОРА О 21:00
     
Ярослав Жаліло
Ярослав Жаліло

Д.е.н., керівник економічних програм ІСЕД

Інші погляди автора
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її курсором та натисніть Ctrl+Enter

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.