24 березня 2017, п'ятниця

Перший мирний. Маріуполь очима американця

коментувати
Портове місто, без захоплення якого неможливий російський коридор до Криму, отримало шанс на переродження

Я потрапив до Маріуполя кілька днів тому. Двадцятигодинна поїздка потягом із Києва була напрочуд комфортною. Пасажири охоче допомагали мені, людині, яка зовсім не знає української і здатна вимовити лише кілька слів російською. В дорозі ми бачили кілька броньованих поїздів і проминули безліч укріплених блокпостів, де солдати ховалися за мішками з піском та іншими матеріалами, покликаними захистити їх від шрапнелі.

Мета поїздки — зрозуміти, що насправді відбувається в цьому портовому місті, без захоплення якого неможливий гіпотетичний коридор до Криму, необхідний росіянам. Чи надійно захищене місто? Чи повернулося життя в звичну колію після торішніх обстрілів? Чи процвітає ще металургійна промисловість?

Усю дорогу у вікнах потяга миготіли занедбані радянські заводи. Україна — колишня житниця СРСР, здебільшого аграрна країна з обов'язковими зерновими елеваторами та транспортною інфраструктурою, яка більше не використовується та іржавіє на сонці. Весь простір за містом займають поля, засаджені кукурудзою та іншими рослинами. Жоден клаптик землі не марнується. Уздовж шляхів — стоги озимих і висохлі соняшники. Я читав, що на розвиток цієї території справили значний вплив греки: побілені бетонні конструкції це видають. У мене відразу виникли асоціації із Санторином або Мікенами.

Головне відчуття, яке охоплює після приїзду, — місто виживає

Дивлячись на старе сільськогосподарське обладнання, мимоволі питаєш себе: як мільйони українців могли померти в цих землях від голоду, коли тут, здається, можна було виростити все що завгодно? На цих кукурудзяних полях лежить тінь колишнього зла. Подумки обіцяю собі: дізнатися більше про голодомор.

Перше, що зустрічається на в'їзді до міста, — величезні сталеливарні заводи, які займають, здається, цілі милі. До неба тягнуться труби, що випльовують шкідливий для здоров'я дим. Охолоджувальні башти розвалюються. Схоже, за заводами доглядають не дуже й добре, але вонивсе ще працюють. Всюди охорона: люди виправдано бояться спроб саботажу.

Щойно поїзд проїжджає заводи, за вікном з'являються житлові квартали.Чимало будинків ледве тримаються, укріплені всім, що було під рукою. Всюди ростуть сади: люди намагаються скористатися останніми теплими днями для вирощування овочів і фруктів. Головне відчуття, яке охоплює після приїзду до Маріуполя — місто виживає. Ці люди бідні та мало заробляють собі на прожиток, але життя триває, попри війну, яка гримить зовсім поруч.

Оселившись у готелі, я вирішую прогулятися дореволюційним районом Маріуполя, який колись був заможним торговим містом, і ловлю відлуння минулого. Тут є майстерно зведені будинки із дивовижною архітектурою, інкрустовані ворота, двері та арки. Видно, що їхні власники були багатими. Колись, дуже давно. Район оповитий легким серпанком XIX століття і початку XX, до приходу СРСР. Від багатьох будівель залишилася тільки оболонка, фасади і нічого більше, але архітектура все одно вражає. Ці будівлі хочуть говорити. Вони хочуть розповісти про свою колишню велич, але не можуть. Залишається лише воскресити їх минуле в уяві.

Спускаюся до води, зрозуміло, забрудненої вихлопами сталеливарних заводів. Вода здається мертвою, темною, млявою. Жителі засмагають на пляжі, поки є можливість. Я повертаюся на пагорб, до центру міста і свого готелю.

Радянська адміністративна частина міста має досить функціональний вигляд, але душі в ній немає. Я не затримуюся там. Незабаром потрапляю в парк у центрі міста; там святкують весілля, і я зупиняюся, щоб поспостерігати. Люди щасливі. Діти бавляться у фонтані. Пари цілуються під покровом дерев. Старі, які скупчилися навколо довгого столу, грають у шахи.

Найбільше Маріуполь потребує миру і ще — бачення майбутнього. Якщо повернути старій частині міста її колишню велич, він може стати справжнім магнітом для туристів. Розташування на березі Азовського моря — теж природна перевага, якщо, звісно, спершу почистити берегову лінію.

Багато міст скористалися воєнною руйнацією, щоб почати все заново, переродитися. Так вчинили Бейрут, Новий Орлеан, Сеул і Барселона. Страхіття війни, яка знищує все довкола, дає шанс перегорнути сторінку і почати з чистого аркуша. За умови правильного керування і, звісно, миру, Маріуполь може скористатися цією можливістю і одного разу, через десятки років, знову стати великим.

Колонку опубліковано в журналі Новое время за 09 жовтня 2015 року

Републікування повної версії тексту заборонено

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.