10 грудня 2016, субота

Діти, горила і параноя

коментувати
Американці панічно бояться залишати своїх дітей наодинці та всього, що якимось чином може зашкодити їм

Цього тижня Дональд Трамп несподівано перестав бути головною темою американських новин і обговорень. У масовій свідомості його затьмарила двохсоткілограмова горила Харамбе, а точніше – її трагічна смерть у зоопарку Цинциннаті.

Минулої суботи хлопчик трьох або чотирьох років проліз через огорожу і впав з триметрової висоти у вольєр. На відео, знятому відвідувачкою зоопарку, яке безупинно крутять американські канали, видно, як горила – самець 17 років – спочатку начебто ніжно поводиться з хлопчиком, а потім, штовхнувши дитину у воду, тягне її в далекий кінець вольєра.

Керівництво зоопарку вирішило застрелити мавпу, щоб врятувати маленьке життя. Потім вже пояснили, що не використовували транквілізатори і не присипляли тварину, оскільки ті недостатньо швидко діють.

Хлопчик врятований. Горила мертва. Американська публіка – розгнівана. Громадяни звинувачують зоопарк у неправильному рішенні та лають за недостатньо високі бар'єри.

Але найбільше перепало матері дитини. Від влади вимагають притягнути її до відповідальності за смерть Харамбе. Поліція спочатку відмовлялася це робити, оскільки не бачила в її діях ознак порушення закону. За словами свідка, котра зняла знамените відео, мама була з кількома дітьми і після того, як хлопчик став проситися «пограти з мавпочками», та сказала йому тверде ні, й почала збиратися додому. Вона відвернулася, щоб застебнути ремені на візочку його братику чи сестрі, чим і скористався непосида.

Однак поліція під тиском громадськості все-таки порушила провадження щодо батьків. Понад півмільйона осіб підписалися під петицією, де стверджується, що причиною недогляду, внаслідок чого загинув Харамбе, могло бути неблагополуччя сім'ї хлопчика. Підписанти закликають соціальні служби та поліцію розслідувати ситуацію вдома у хлопчика й покарати батьків.

На наш будинок намагалася подати до суду жінка, дитина якої вдарилася головою об кут під'їзду

На мій погляд, така реакція – одна з причин панівного в американському суспільстві параноїдального ставлення до безпеки дітей.

Дітей тут часто називають «коштовним вантажем» (precious cargo), і, мені здається, саме так до них і ставляться – як до чогось, що потрібно обернути поролоном і не випускати з очей, – інакше розіб'ється, або її хтось неодмінно вкраде.

Страхів щодо дітей безліч. Один з основних полягає в тому, що діти можуть себе покалічити. Природно, сірники для дітей не іграшки, як і капкани чи бензопила. Але дітей тут оберігають не тільки від каліцтв, але й найдрібніших подряпин ціною радощів дитинства. Моя сестра працювала вожатою в літньому таборі в Північній Кароліні, де дітям не дозволяли... бігати. А раптом впадуть і колінце розіб'ють!

У школах поступово зникають козли та інше гімнастичне знаряддя, а на дитячих майданчиках – «страшенно небезпечні» гойдалки та каруселі. У США є діти, які використовують навіть у молодших класах виключно безпечне пластикове столове начиння, щоб не поранити себе виделкою або ножем!

Одного разу мені в парку чоловік зробив зауваження через те, що мій тоді трирічний син копирсався прутиком у калюжі з водою, мовляв, це небезпечно. У чому ж, скажіть мені, полягає небезпека? У тому, що він почне тикати прутиком в око? Встромить паличку в землю і впаде на неї, як зганьблений самурай на меч?

Американці панічно бояться того, що дитину можуть вкрасти. При цьому для них немає ніяких відмінностей між небезпечними місцями, на кшталт окремих вулиць у Чикаго або Детройті, і безпечними – наприклад, музеями в центрі Вашингтона, а також – між підозрілими особами і тими, хто заслуговує на довіру. Гадаю, через це, п'яти- і шестирічних дітей возять у візках навіть у громадських приміщеннях. Але жоден педофіл, який себе поважає, не піде красти дітей в людне місце, де на кожному кроці висять камери спостереження і стоять охоронці.

Та що там незнайомці. Я знаю пару, яка не залишає дитину ні з ким, навіть з власними батьками, що живуть по сусідству, а також жінку, яка боїться залишити свою доньку наодинці з чоловіком (причому, реальних причин у чомусь підозрювати батька дитини, у неї немає). Через усілякі страхи тільки 10% школярів дістаються до школи пішки або на велосипеді.

Окрім травм і незнайомців американці бояться природи (о, жах, дитина взяла до рук жука!); всіляких хвороб (чимало матусь протирають всі поверхні, яких торкається дитина, стерилізуючими серветками); власних помилок (якщо я його не похвалю за цю лемішку, він обов'язково виросте невдахою) і різних екзотичних сценаріїв на кшталт утоплення дитини в унітазі. Щоб запобігти останному, тут продаються спеціальні замки для кришки унітазу, з якими не можуть впоратися маленькі діти і більшість гостей.

Подібні тенденції для США не унікальні, але тут, як і в інших англомовних країнах, в цьому сенсі пішли далі від решти. Журналістка Памела Дракермен, яка написала книгу про виховання дітей у Франції (до речі, перекладена українською), не перестає дивуватися вільним традиціям французьких батьків. Вони дозволяють маленьким дітям йти поряд і не триматися за ручку! Французькі школярі їздять на екскурсію з одним учителем – у США половина батьків набивається в компаньйони. Голландські трилітки грають у пісочниці поруч з будинком без нагляду, а 15-річних шведських школярів, яких привезли на екскурсію в Стокгольм, відпустили одних гуляти містом, вражається вже інша американська журналістка Ленор Скеназі.

Звідки ж ця параноя в країні ковбоїв і першовідкривачів? Культурною традицією це не поясниш. Дитинство покоління мого чоловіка в цьому сенсі мало чим відрізняється від мого. У Мічигані і в Огайо 5-річним він грався надворі, у молодших класах – гасав на велосипеді, де йому хочеться, а в старших класах ходив з другом в ліс на полювання.

Підвищення рівня злочинності – теж не причина. Ленор Скеназі у книзі «Вільні діти», в якій вона агітує за надання дітям більшої свободи, наводить безліч доказів того, що зараз рівень злочинності в США такий само, а то й нижчий, ніж він був у 50-70-х роках минулого століття. Шанси американської дитини бути вкраденою або вбитою незнайомцем складають 0.00007% або один на півтора мільйона.

Скеназі пояснює цю специфіку США такими причинами. По-перше, на початку 70-х послабили контроль над мораллю на телебаченні, і на блакитних екранах полилися ріки крові. А людський мозок не розділяє реальний світ і віртуальний – у нього складається єдина картина світу, і більшості людей, які живуть в благополучних районах і містах, світ видається куди більш звірячим і небезпечним, ніж він є насправді. До того ж історії на тему «пропала дитина» дуже люблять кабельні новинні канали. Можливо, вона і одна на півтора мільйони, але якщо кожен випадок висвітлювати місяцями, то викрадачі дітей починають ввижатися під кожним кущем.

По-друге, в США все вирішується через суди і кожен з батьків може подати позов на школу, де вчиться дитина, спортивну секцію або міську адміністрацію, якщо їхній нащадок був травмований на їх території. На наш будинок намагалася подати до суду жінка, дитина якої вдарилася головою об кут під'їзду. Я, звісно, їй співчуваю, але чого вона хоче – зобов'язати будувати будинки з пінопласту і круглими?!

До того ж, якщо з дитиною щось станеться через недогляд батьків, то покарати можуть вже їх самих. Хоча тільки в Меріленді, вік, коли дитину можна залишати вдома на самоті, регулюється законом, більшість штатів дають щодо цього чіткі рекомендації. Так у Вірджинії експеримент «один вдома» можна проводити тільки після досягнення дитиною дев'яти років, але не більше півтори години і вдень, і тільки в 16 років підліток може самостійно переночувати у власному будинку. І якщо ці рекомендації порушені, а з дитиною щось сталося, у батьків будуть реальні проблеми з законом.

До того ж в американському суспільстві досить поширена думка, мовляв, якщо слухатися експертів і все робити правильно, то дитину можна вберегти від будь-яких неприємностей. В те, що в житті багато чого не піддається контролю, люди вірити не хочуть.

Ну, й нарешті, ті, хто своїх дітей сприймає як більш компетентних, а навколишній світ – не епізод з фільму жахів – зазнають критики з боку оточення. Коли Скеназі дозволила восьмирічному синові самостійно доїхати на метро додому в Нью-Йорку і написала про це в блозі, її оголосили «найгіршою матір'ю Америки». Сусіди можуть донести, якщо вдома залишилися одні навіть десятирічні діти, а одна жінка в Техасі провела ніч у поліції після того, як її сусідка поскаржилася, що її діти граються на вулиці біля будинку.

Звісно, те, що ми насолоджувалися повною свободою в дитинстві й дожили до зрілого віку, зовсім не означає, що наші батьки за нас не хвилювались, а ми самі не наражалися на небезпеку. Я, наприклад, встигла впасти з крижини у воду, заблукати взимку в лісі та навіть витягувати подругу з порізаною іржавим залізяччям ногою з колодязя. Проте, озираючись на своє дитинство, я розумію, що найщасливіші спогади у мене пов'язані не з новими іграшками або сукнями, і навіть не з відпочинком всією сім'єю на морі, а ось з цими іграми без нагляду у дворі. Я вважаю, що сучасні діти, незважаючи на наші страхи, реальні та уявні, закони і звичаї, все-таки заслуговують на просте дитяче щастя і хоча б трішечки волі.

Варіант колонки раніше був надрукований у «Жіночому журналі для тих, хто хоче жити щасливо».

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.