6 грудня 2016, вівторок

Режим болю та контролю. Жахи українських психлікарень

коментувати
Ця картина надовго залишиться в моїй пам'яті: сумні очі чоловіків і жінок, зламаних системою, яка має лікувати, але насправді тільки карає

Деякі з них відбули тут кілька років, хтось – більше десяти. Кожен рахує дні, що залишилися до виписки, розуміючи, що багатьом не бачити домівки ще близько п'яти років. Звідси і печаль.

Наприкінці листопада група іноземних експертів відвідала низку українських судово-психіатричних установ, зокрема - сумно відому лікарню суворого режиму в Дніпропетровську. Вже в перші години стало ясно, що ми маємо справу з так званими тоталітарними інституціями, які працюють за принципом контролю, субординації та покарання. Загалом, заручниками системи стали не тільки пацієнти, але і співробітники аж до директорів, які або залишали систему функціонувати як є, або намагалися "поліпшити" її, винаходячи все нові правила й обмеження.

У нас була не тільки незвичайна мета — шукати не проблему, а варіанти її вирішення. Методи, якими ми діяли, теж були нестандартними. На подив лікарів, ми наполягли на спілкуванні з пацієнтами безпосередньо в палатах і без персоналу. В результаті вималювалася жахлива картина: люди, загублені в системі, причому це стосувалося як пацієнтів, так і персоналу. Навіть один з директорів, який агресивно відреагував на зауваження про те, що він вже і сам не бачить, якого монстра створив, схоже, заблукав у лабіринті правил і обмежень.

До судово-психіатричних установ потрапляють психічно хворі люди, які скоїли злочин. Так, деякі з цих злочинів жахливі, зазвичай йдеться про напад на батьків або подружжя в стані психозу або алкогольного сп'яніння. Тому порушників спрямовують до тюрми, вважаючи їх небезпечними. Але коли лікування виявляється успішним, пацієнт має пройти процес ресоціалізації, що дозволяє йому повернутися додому. В Україні цього немає.

Ми сиділи разом з "небезпечними" людьми в клітках без будь‑якого занепокоєння або відчуття загрози

Усі дані досліджень показують, що випадки рецидиву рідкісні. Близьких вбивають в результаті величезного емоційного стресу, часто після довгих років конфліктів або відчаю. Деякі з госпіталізованих жінок вчинили вбивство, намагаючись не дати себе зґвалтувати. Є безліч причин, які можуть підштовхнути людину до пошуку фізичного "розв'язання" проблеми, і смерть жертви часто буває випадковою — сумним результатом емоційного зриву.

Але в Україні людей відправляють до судово-психіатричних установ не для того, щоб вилікувати. Їх відправляють туди, щоб покарати. Їм дають ліки, найчастіше відразу кілька препаратів у високих дозах. Вони проводять до 23 годин на добу замкненими. Їм немає чим зайнятися, хіба що палити або читати книги, що саме по собі складно, адже іноді через ліки люди просто не в змозі читати. Пацієнтів погано годують; крім того, вони майже позбавлені зв'язку із зовнішнім світом: телефоном говорити можна не частіше разу на тиждень.

Хворі не знають своїх прав, і ніхто не дбає про те, щоб пояснити їм ці права. Вони живуть у в'язниці, але за набагато гірших умов: у в'язниці ви хоча б знаєте, який термін ви маєте відсидіти, і там не доводиться пити таблетки, які мають утримувати вас у спокійному стані. Тут ви не знаєте нічого.

Сумно те, що утримання цих людей під замком з єдиною метою — покарати, коштує українській державі грошей. Грошей, які витрачаються не на лікування і ресоціалізацію, а на контроль. Безглуздий контроль.

Ми сиділи разом з "небезпечними" людьми в клітках, обговорюючи їхні долі, надії та біди, без будь‑якого занепокоєння або відчуття загрози. Більшість у змозі була пояснити свою ситуацію: що вони зробили і як, що б вони робили, якби у них був шанс або на активне життя в лікарні, або на повернення додому. Наприклад, отримати професію, працювати в майстернях або підтримувати себе у формі, займаючись спортом.

Замикаючи людей у судово-психіатричних закладах без будь-якої користі, Україна втрачає кошти, які могли б допомогти їм стати корисними членами суспільства. Якби парламентарі, нарешті, зрозуміли, що залишків радянської каральної системи час позбавлятися, причому стрімко і радикально, можна було б дуже багато що змінити.

І я постійно бачу перед собою очі чоловіків і жінок, які наважилися озватися та поділитися своїм відчаєм, знаючи, що після нашого від'їзду на них чекатиме покарання у вигляді додаткової дози аміназину або уколів. І я чую, як вони рахують, скільки часу залишилося сидіти зачиненими, поки їхні діти ростуть, батьки старіють, а подружжя можуть знайти когось іншого.

У постмайданній Україні так не може тривати. Ця система абсолютно нелюдська, і їй треба покласти край.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.