5 грудня 2016, понеділок

Чому я іноді сумую за Радянським Союзом

коментувати
Єдина проблема минулого покоління в тому, що вони жили не в той час. І тепер виявилися непотрібними

Щоразу, коли ми сім'єю вибираємося до Вільнюса, я обов'язково прошу старшого сина збігати в супермаркет і купити морозиво «пломбір». При цьому син незмінно дивиться на мене з відразою. Правда, якщо раніше він обурювався якістю пломбіру, запитуючи, чи це дійсно найкраще морозиво в епоху нарізного хліба. Але згодом здався. Зрозумів, що ми з дружиною невиліковні, тому краще, мовчки, купити нам пломбір.

Радянська ностальгія – дивна штука, хоч її і не включено до списку ICD-10, міжнародну класифікацію психічних захворювань, як не буде включена і до наступної серії ICD-11. Моїй дружині пломбір нагадує дитинство, а мені – часи, коли я був кур'єром, і їздив до Москви по чотири рази на рік, одягнений як радянська людина, вдаючи, що я один з них. Стояв у чергах за квасом з бочки, чекав, коли зможу дістатися до пломбіру, що завозиться в обмежених кількостях. Це ж смакота!

Так морозиво викликає у нас з дружиною різні асоціації, але при цьому ми його однаково любимо. Якість тут не така вже й важлива, ми просто хочемо пломбір на десерт.

Те саме можна сказати і про типові висотки брежнєвської епохи на київській Оболоні, де живе мій давній друг, у якого я зупиняюся під час візитів до української столиці. Пейзажі, звичайно, тут не дуже привабливі, але потрібно визнати, що останнім часом багато що змінилося. Оскільки в 90-ті, один із знайомих голландців, приїжджаючи до Києва, вважав, що телевізор у цій країні не потрібен, мовляв, напевно, шодня можна спостерігати, як люди викидаються з вікон своїх квартир, намагаючись вчинити самогубство. Проте, люди тут жили, були щасливі, заводили сім'ї і насолоджувалися життям так, як могли.

Ми просто хочемо пломбір на десерт

До речі, квартира мого друга схожа на музей. Здається, що час тут зупинився. Вона виглядає так само, як 10, 20 і навіть 25 років тому. Єдине, що змінилося – це туалет, який відновили після того, як я його сфотографував. «Навіщо ти знімаєш унітаз», - здивувався тоді мій друг. І я відповів, що фото для сина, котрий постійно скаржиться на наш зламаний унітаз у Голландії. «Цей ще гірший і знімок вгамує його запал», - додав я. Через якийсь час, повернувшись до Києва, я виявив, що на місці старого унітазу з'явився новий. Заради економії був куплений китайський екземпляр, тому тепер я сиджу на ньому, як на горщику – дуже близько до землі (до речі, в Голландії туалет ми так і не полагодили).

Це здається дивним. З одного боку – ти ненавидиш радянську владу, знаючи, скільки друзів роками страждала за ґратами у в'язницях, таборах і психіатричних лікарнях; ти знаєш, наскільки руйнівним у всіх сенсах був Радянський Сою, але при цьому, різні дрібниці викликають у тебе теплі почуття, відчуття затишку. Вони змушують згадувати, наприклад, вечори на кухні в квартирі одного з дисидентів, тодішні розмови про все і ні про що, запеклі дебати, пісні, жарти і усвідомлення того, що когось із нас можуть заарештувати, можливо, навіть раніше, ніж ми знову зустрінемося. Це дуже сильні почуття, ніби оголений нерв; коли хочеться дихати так, ніби зараз потонеш, коли хочеться насолоджуватися життям сповна, поки воно в тебе є.

Ці спогади допомагають мені зрозуміти тих самих бабусь, які говорять про те, що в Радянському Союзі все було краще. Це допомагає мені спілкуватися зі свекром, нащадком росіян у засланні, який у 1950 році зустрів під Іркутськом свою дружину, литовську дівчину, депортовану сюди підлітком. Це допомагає мені зрозуміти страхи минулого покоління, яке знало за радянських часів, що таке стабільність, коли все, що є сьогодні, завтра і післязавтра залишиться колишнім і через 5, і через 10, і через 20 років. Нам може не подобатися їхній консерватизм, або те, як вони голосують, керуючись міркуваннями минулого, але ми не можемо звинувачувати їх у цьому. У кожної людини є своя стеля змін, досягнувши якої, вона більше не може змінюватися. З цієї ж причини колишні радянські країни так повільно змінюються: нам потрібен час, нам потрібна зміна поколінь. За одну ніч все не зміниться.

Крім того, нам потрібно повага. Повага до тих, хто не може змінитися більше, хто досяг свого ліміту. Я розумію, що пан Саакашвілі робив у Грузії ставку на молодь, і це, можливо, було критично важливим для фундаментального розриву з радянським минулим. Однак, коли я їду на таксі по Тбілісі, то незмінно потрапляю на освіченого таксиста, який раніше був інженером, але був відкинутий, як непотрібний. Це крає мені серце. Люди не можуть знайти собі місця, і їхньої вини в цьому немає. Виходить, що єдина їхня проблема в тому, що вони жили не в той час і зараз виявилися непотрібними.

Мені здається, потрібно виявити до них більше поваги, ми повинні завоювати їхні серця. Вони теж повинні стати частиною нинішнього перетворення країни з монолітної тоталітарної держави в багатолику демократію. У них є ті ж права, що і в нас. Точно так само, як я вимагаю від свого сина поваги до моєї прихильності до пломбіру, вимагаю припинити повторювати матері, що вона не розуміє смаку справжнього морозива. Вона все розуміє – просто хоче згадати смак минулого.

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.