19 вересня 2017, вівторок

Курс Порошенка, Мінськ та статус Донбасу

коментувати
Києву необхідно пояснити Заходу, чому він зараз не може змінити українську Конституцію, як цього вимагає Кремль

Стосовно Донбасу та Криму, на відміну від інших питань, Президент України Петро Порошенко впродовж останніх 18 місяців займав послідовну позицію. Його відповіді на запитання журналістів, як ті, які були озвучені на великій прес-конференції 14 січня 2016 року, про шляхи вирішення конфлікту були частково ухильними, але в даному випадку це було ознакою обережності та розсудливості. Оскільки Україна є економічно, політично та військово слабшою частиною трикутника Захід/Росія/Україна, розпливчастий підхід Порошенк можна зрозуміти. У дечому заяви українського Президента були, можливо, навіть занадто конкретними, наприклад, коли він заявив, що Україна зможе відновити суверенітет на Донбасі у 2016 році. Звичайно, так може статися, але може і не статися – це залежатиме від настрою у Кремлі впродовж цього року та від численних чинників поза контролем Києва.

Порошенко та його уряд знаходяться у скрутному становищі, оскільки велика частина суспільства - включно із багатьма журналістами - є більш "патріотичними" щодо Донбасу та Криму, ніж є політично розсудливим. Багато хто хоче, щоб Порошенко був менш схильний до компромісів у своїх стосунках не тільки із Росією, але і з Заходом. Проте Україна є об’єктивно слабкою і не може самостійно визначати порядок денний переговорів - ні у відносинах з Росією, ні у відносинах із своїми західними партнерами. Київ не може ефективно дати відсіч та стримувати Росію як економічно, так і військово (або лише незначною мірою). Тому Україна повинна спиратися на санкції Заходу та інші дії іноземних країн як на єдиний можливий інструмент дієвого тиску на Росію.

Наприклад, військовий наступ (зараз набагато сильніших) українських збройних сил на Донбасі не лише приречений на поразку. Він мав би ефект схожий на наслідки наступу тодішнього Президента Грузії Міхеїла Саакашвілі на місто Цхінвалі в серпні 2008 року. Як і у випадку Південної Осетії вісім років тому, такий наступ надав би Росії привід для офіційного, масштабного та необмеженого застосування своїх потужніших збройних сил на Донбасі. Зокрема, атака з боку України могла би дозволити Путіну виправдати перед російським суспільством терористичне використання Росією повітряних сил проти України, як це трапилось у Грузії. В найгіршому випадку істерично налаштоване російське населення може дозволити Путіну застосувати штурмовики або навіть бомбардувальники, щоб спустошити територію України поза Донбасом, подібно до російського бомбардування цивільних у, наприклад, місті Горі під час російсько-грузинської війни 2008 року. З цих причин, нечіткі, некатегоричні та захисні заяви Порошенка щодо питання Донбасу видаються – на відміну від його реакції на виключно внутрішні українські питання – виправданими, навіть якщо здається, що вони не задовольняють багатьох "патріотичних" українських слухачів.

З іншого боку, не можна не помітити те, що Порошенко, а також багато інших українських політичних гравців та спостерігачів, часто оминають найбільш чутливу складову Мінських домовленостей: дотримання Києвом зобов’язань України за цими домовленостями та, зокрема, створення конституційного підґрунтя для майбутнього особливого статусу для частин Донбасу. Хоча включення цієї складової до Мінських домовленостей, можливо, було помилкою, зараз надто пізно просто виключити її, односторонньо денонсувавши підписану угоду. Ухильну позицію Порошенка та багатьох інших українських політиків щодо цього питання можна критикувати за ескапізм, тобто за уникання відкритої та творчої роботи над цією проблемою. Ані офіційний Київ, ані українські аналітики до цього часу не запропонували конструктивної та консолідованої інтерпретації цього складного питання, яка би задовільнила західних політиків, спеціалізованих журналістів та юристів-міжнародників – тобто тих, хто формує суспільну думку та приймає рішення в США та ЄС. Лише вони мають інструменти – передусім санкції – стримування та тиску на Росію.

Зокрема, українські політики, дипломати та експерти досі не створили добре аргументованого та всеохоплюючого політичного-правового документу, який би запропонував розв’язання дилеми, яка виникла сьогодні. З яких саме причин Україна зараз не в змозі і не зобов’язана забезпечити правове підґрунтя автономії для Донбасу, деталі якої стали б предметом більш пізніх перемовин? Тепер та, ймовірно, у найближчому майбутньому, в парламенті відсутня більшість, необхідна для прийняття змін до української Конституції, які включають статтю, що дозволяє спеціальний правовий статус частин Донбасу.

Але оскільки Київ повинен виконати цю умову, щоб виконати свою частину Мінських домовленостей, український уряд та суспільство повинні розпочати аргументаційний наступ. Вони повинні переконати Захід у тому, що з огляду на минулу, теперішню та ймовірну майбутню поведінку Росії, київська зміна позиції щодо попереднього прийняття конституційної норми, що уможливлює часткову автономію Донбасу, є виправданою.  Київ повинен офіційно представити переконливе, збалансоване та довершене пояснення свого погляду на зміст, наслідки та імплементацію Мінських домовленостей, яке б роз’яснило ЄС та США, чому Київ відкладає це голосування в парламенті на майбутнє та які підстави цього кроку. Після того, як переконлива аргументація буде підготовлена правовими та політичними експертами, її необхідно поширити через прес-релізи, статті, інтерв’ю, коментарі у західних ЗМІ.

Можливо, ставлення українського парламенту зміниться після того, як Донбас буде звільнено від російських військових та найманців, Україна відновить повний контроль над кордоном з Росією, а місцеві вибори буде проведено згідно з українськими законами та за схвалення ОБСЄ/БДІПЧ. Звичайно, наразі це виглядає не дуже ймовірним, але це може стати можливим, якщо Кремль вирішить, що уникнення санкцій є більш важливим, ніж утримання окупованих територій. 

Можна уявити собі такий розвиток подій, наприклад, після вводу численної миротворчої місії ООН в зону АТО. Тоді питання особливих прав для наразі окупованих територій в Мінських домовленостях може стати менш суперечливим для більшості українських депутатів, ніж воно є зараз. Зокрема, справді демократичні вибори на Донбасі могли би породити місцевих політичних лідерів, які б мали реальну народну легітимність на відміну від узурпаторів, призначених Росією, які називають себе "президентами" або "міністрами" нібито "народних республік". За появи нової політичної еліти на Донбасі може бути досить легко досягнути відповідної домовленості, враховуючи ймовірну високу майбутню залежність Донбасу від субсидій з Києва та допомоги Заходу.

VoxUkraine спеціально для Нового Времени

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.