19 серпня 2017, субота

Як Порошенко вибудував свою владу

коментувати
Андреас Умланд: Будучи архетиповим олігархом, Порошенко все ж – гнучкий і розумний політик

Андреас Умланд: Будучи архетиповим олігархом, Порошенко все ж – гнучкий і розумний політик

Президент – виходець з кланово-патрональної системи і не в змозі самостійно відмовитися від практик української олігархії

Першу частину колонки читайте тут

За останні місяці помітно посилилася українська і західна критика явного уповільнення і спроб часткової нейтралізації вже реалізованих реформ різними антиреформаторськими силами у всіх трьох гілках влади – виконавчій, законодавчій та судовій. Все ще є якась надія на президента як фігуру, здатну відновити реформаторську динаміку перших двох постмайданних років і, зокрема, ініціювати просування ефективних (а не тільки показових) законів, інститутів і заходів проти хабарництва, кумівства та олігархії – тих основних проблем української держави, що залишилися невирішеними.

Незважаючи на те, що президент в деяких інших областях (наприклад, зовнішня, торговельна або військова політика) виявився ефективним державним діячем, малоймовірно, однак, що Порошенко очолить антикорупційну боротьбу. Цей вибір він міг зробити ще три роки тому. Багато хто (в тому числі і я) в 2014 році сподівалися, що новий український президент піде цим шляхом, а не повторить шлях свого попередника і покровителя Віктора Ющенка. Однак, з огляду на амбівалентне минуле Порошенка до Революції гідності і особливості висунення його кандидатури в президенти навесні 2014 року, шанси на подібний результат, завжди були незначними. Швидше, Порошенко був і мабуть залишається членом олігархічного класу України з його специфічними політичними прерогативами, прихованими міжфракційними угодами і шкідливими управлінськими навичками.

Хоча він був менш скандальною фігурою, ніж, наприклад, Рінат Ахметов і Дмитро Фірташ, його ще багатші і безцеремонніші співолігархи, Порошенко – плоть від плоті старої системи і її патрональної політики. Він був одним із співзасновників горезвісної Партії регіонів, розформованої після Революції гідності. Під час запеклої боротьби між офіційними прозахідними політичними силами України після «помаранчевої революції" 2004 року Порошенко деякий час виступав в якості ключового соратника президента Віктора Ющенка в його спробах прибрати Юлію Тимошенко з посади прем'єр-міністра. Він був міністром і при Ющенку, і при Януковичі, в той же час, продовжував піклуватися про власні бізнес-інтереси.

Оскільки революційний ентузіазм Євромайдану останнім часом згасає, патронально український режим все активніше відвойовує свої старі позиції

Кандидатура Порошенка на пост президента України, мабуть, стала результатом темної післямайданної угоди з Віталієм Кличком. Останній, принаймі, тоді ще був позасистемним політиком, не частиною неформальних обмінів, що характеризують український патроналізм. Згідно з опитуваннями громадської думки, колишній чемпіон з боксу на початку 2014 року був головним претендентом на пост президента. Проте, з незрозумілих поки причин, під час сумнівної зустрічі з Порошенком і Дмитром Фірташем у Відні в березні 2014 року Кличко погодився висунути свою кандидатуру тільки на пост мера Києва, тим самим відкривши дорогу Порошенку на роль основного кандидата прозахідних сил України в президенти. Всього за два місяці кампанія Порошенка змогла забезпечити йому перемогу в один тур на президентських виборах у травні 2014 року.

Ймовірно, Порошенко зробив вирішальний крок у визначенні характеру свого п'ятирічного президентства вже відразу після виборів. Успішно домагаючись швидких парламентських виборів в жовтні 2014 року, Порошенко не став змінювати українське виборче законодавство. Тому продовжила діяти змішана система парламентських виборів, за якою половина депутатів обирається за закритими партійними списками, а інша – на місцях.

Раніше обидва цих механізми були корисні для збереження старих кланових структур України і патрональних відносин в політиці. Система закритих списків дозволяє партіям продавати позиції в своїх фракціях за найвищою ціною. У свою чергу мажоритарним виборам в провінційних виборчих округах перешкоджає брак ефективних громадських і політичних організацій, засобів масової інформації, незалежних спостерігачів і підприємців, і юридичної експертизи за межами Києва і деяких інших великих міст. Однорідний політичний ландшафт, концентрація влади, підконтрольність локальних медіа та напіванархічний стан справ у багатьох провінційних регіонах України дозволяє багатим місцевим претендентам, як і центральній владі (або їх політичним ставленикам) маніпулювати виборчими кампаніями і процесами до такої міри, що провести дійсно справедливі, плюралістичні і змістовні виборчі перегони там часто складно.

Імперія завдає удару у відповідь

Досі новий закон про вибори, який передбачає відкриті партійні списки і пропорційну систему виборів, не прийнятий. Він і може залишитися неприйнятим до наступних парламентських виборів в 2019 році, хоча він обговорювався вже досить давно. Більше того, з початку 2016 року триває все більш явно узгоджений контрнаступ старої системи, мета якої – ускладнити, взяти під контроль і/або обмовити роботу тих небагатьох українських чиновників, активістів та організацій, які борються з корупцією.

Наприклад, один з найвідоміших українських журналістів і народних депутатів, що розкриває схеми отримання хабарів і таємні політичні домовленості, Сергій Лещенко у 2016 році став ціллю цілеспрямованої чорної піар-кампанії. Незалежність і авторитет Лещенка в ряді явно «джинсових» статтей ставилися під сумнів після того, як він зі своєю подругою (успішною українською діджейкою) купив квартиру в центрі Києва. Серед безлічі більш свіжих прикладів, наприклад, те, як підконтрольні президенту фракції Верховної Ради нещодавно маніпулювали процедурою і результатами призначення глави наглядової ради, який повинен був стежити за роботою найавторитетнішого державного протихабарницького органу – Національного антикорупційного бюро України.

Найбільше турбує те, що в квітні 2016 року Верховна Рада прийняла сумнівну поправку до українського закону про електронне декларування доходів українськими державними чиновниками. Тепер не тільки український президент, міністри, депутати, чиновники та інші держслужбовці повинні оприлюднити інформацію про свої фінанси. Те ж зобов'язане робити невизначене коло українських активістів, які працюють в антикорупційних громадських організаціях. Це незвичайне нове правило виходить з припущення про можливу винуватість саме активістів по боротьбі з корупцією серед усіх неурядових суб'єктів, які не зобов'язані публікувати інформацію про свої доходи. Воно змушує певну категорію лідерів українського громадянського суспільства, на яких і так вже тиснуть і залякують, розкривати особисту фінансову інформацію, навіть якщо вони не пов'язані з розподілом українських бюджетних коштів і державних фондів.

Цей новий закон не тільки створює практичні перешкоди для роботи спостережних і слідчих органів. Він також залишає нездорове враження, що активісти антикорупційної сфери повинні особливо контролюватися урядом. Такий підхід перевертає з ніг на голову взаємодію між громадянським суспільством і владою в демократичній державі.

Зрозуміло, цілком можливо, що кампанії по боротьбі з корупцією можуть цинічно використовуватися і для інших цілей. Не потрібно мати багато фантазії, щоб уявити собі, яким чином хитромудрі олігархи і «політтехнологи» можуть задіяти псевдоцивільних активістів для нападок на своїх бізнес-конкурентів і політичних ворогів під приводом «боротьби з хабарництвом». З подібними явищами, звичайно, потрібно боротися. Але уряд не повинен заважати надмірним контролем всім ініціативам по боротьбі з корупцією через можливі зловживання на догоду тим чи іншим приватним або політичним цілям, і втручатися в діяльність усіх антикорупційних громадських організацій, незалежно від наявності доказів неналежної поведінки.

Занадто явний прокорупційний напрямок і затята західна критика щодо закону змусили Порошенка внести поправки, що скасовують ці сумнівні правила. Однак – surprise, surprise – Верховна Рада відмовилася розглянути ці поправки під час свого станнього сесійного тижня перед відпустками в липні 2017 року. Поки неясно, коли закон буде скоректований після початку нової парламентської сесії.

Оскільки революційний ентузіазм Євромайдану останнім часом згасає, патрональний український режим все активніше відвойовує свої старі позиції. Принаймі, згадані і безліч схожих останніх подій створюють таке враження. Мабуть, кланові боси все сильніше відчувають жар численних реформ, які відбуваються в різних областях з 2014 року. Особливо їх турбує боротьба з політичною продажністю, неформальними «договорняками», кумівством і хабарництвом. Можливо, контрзаходи політиків можна, і навіть потрібно сприймати, як позитивні сигнали. Вони вказують на зростаючу або, принаймі, потенційну ефективність нових антикорупційних органів, законів і організацій.

Західна увага, інтереси і сигнали

У цій наростаючій битві західні донори і посли повинні переконатися, що вони виявляться по вірну сторону барикад. Нинішні політичні потрясіння в Сполучених Штатах і Європейському Союзі не сприяють обгрунтованому і диференційованому підходу до прийняття рішень щодо України. Вашингтон і Брюссель в даний час стикаються з безліччю конкуруючих внутрішніх і зовнішніх проблем – контакти команди Трампа з Росією, Брексіт, війна в Сирії, ядерна програма Північної Кореї, націоналістичні диверсії в Угорщині і Польщі – і це тільки деякі з них. Вони відволікають увагу західних урядів, організацій і громадськості від тонкощів української політики, і загальних складнощів пострадянських патрональних режимів.

Але Україна дуже важлива для майбутнього Європи, і якщо вона упустить сьогоднішню можливість своєї глибокої трансформації в правову державу, то це призведе до безлічі геополітичних наслідків. Приховані тенденції збереження і відновлення, які сьогодні виникають в Україні, український історик Ярослав Грицак нещодавно назвав «солодкою контрреволюцією» (посилаючись на кондитерський бізнес Порошенка). Українському громадянському суспільству, можливо, потрібно готуватися до нової великої конфронтації зі старою системою і воно потребує західної допомоги, щоб її випередити або ж перемогти.

Зрозуміло, іноземним урядовим органам і агентствам розвитку зазвичай пропонується співпрацювати тільки зі своїми колегами в уряді України і, не в останню чергу, з адміністрацією президента. Однак це загальне правило має застосовуватися з обережністю. Під багато українських виконавчих, законодавчих і правоохоронних органів (державні установи, служби, міністерства, відомства, суди), а іноді і в неурядові, нібито некомерційні організації, тим чи іншим чином, проникли приватні інтереси. Очевидно, що західні донорські організації та програми розвитку не повинні підтримувати такі захоплені інститути – ні символічно, ні практично, а, найголовніше, не фінансово. Допомога повинна надаватися тільки при дотриманні умов з ретельним вивченням проектів.

Передаватися повинна така допомога тільки через руки довірених чиновників, деякі з яких нещодавно пішли з влади. Решта перебувають під дедалі більшим тиском з боку своїх колег зі старої системи, про що свідчить, наприклад, явний регрес, який почався з початку 2016 року, в одному з самого початку найголовніших першопрохідців трансформації – Міністерстві економічного розвитку і торгівлі України.

Зрештою, основна увага Заходу в цих питаннях має стосуватися президента країни. Поведінка Порошенка, його публічна риторика і політичний курс багато в чому визначають, куди буде рухатися країна. Будучи архетиповим олігархом, Порошенко все ж – гнучкий і розумний політик, що вміє краще обчислювати свою вигоду, ніж його досить примітивний попередник Янукович. Порошенку потрібно дати зрозуміти, що війна на Донбасі і загальна конфронтація з Росією не можуть служити виправданням для навіть часткового збереження старої патрональної системи України. Західним дипломатам, політикам і донорам не варто приховувати, що недавні аберації влади всім враховуються і що їх повністю розуміють. Президенту і його соратникам має бути ясно, що ті, хто несе відповідальність за різні старі або нові порушення, в кінцевому підсумку, так чи інакше, будуть покарані – якщо не сьогодні, то пізніше.

І останнє, але не менш важливе: національні уряди і міжнародні організації Заходу повинні навести порядок і у себе вдома. Їм потрібно почати набагато серйозніше ставитися до тих західних банків, фірмам та іншим приватних, а іноді і до публічних фігур, які більш-менш дієво беруть участь в забезпеченні пострадянським елітам приховування і відмивання їх не- або напівлегальних заробітків. Патроналізм і кланові мережі – явище, яке притаманне не тільки посткомуністичним країнам. Захід не може вимагати від України і подібних країн більш рішучої боротьби з корупцією, спускаючи безліч порушень з рук різним західним компаніям і групам, так чи інакше залученим в сумнівні угоди із передбачуваними злочинцями з пострадянського світу.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени    

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.