24 лютого 2017, п'ятниця

Ми живемо як безсмертні

коментувати
Чому ми соромимося смерті і намагаємося зробити вигляд, що її не існує

Зі своїми акторами я неодмінно обговорюю, як мені здається, дуже важливу тему. Справа в тому, що ми здебільшого живемо так, наче ми безсмертні. Ми боїмося смерті, а тому робимо вигляд, що її не існує. Ми живемо так, ніби попереду нескінченність – і тому втрачаємо своє життя щосекундне. Мовляв, життя – це ще довго, це ще колись. І, оскільки у нас є нескінченність, можна, як страус, ховатися від реальності.

Я не хочу тут оспівувати смерть, але вона - одна з найважливіших складових життя. Одна з проблем і європейської, і нашої культурної кризи в тому, що ми перебуваємо в зоні вульгарного атеїзму. Раніше релігійна свідомість давала якусь культуру взаємин зі смертю. Зрозуміло було, хто ти і що ти, до чого ти готуєшся. Так, це страшно і боляче, але хоча б обгрунтовано.

Якщо 50-60 років тому людина помирала в колі сім'ї, це була норма. Коли близькі оточували і проводжали своїх старих, це було природним плином життя. Сьогодні ж ми соромимося цього – настільки некомфортно, непристойно вмирання. Тому ми намагаємося якнайшвидше сховати своїх мерців – госпіси, шпиталі... Лише б зникло з очей і зійшло з думки.

У нас це відчувається яскравіше, ніж в Європі. Звучить грубо, але у нас дуже некомфортна процедура похорону, немов ти робиш щось непристойне і намагаєшся швидше закінчити. Немає ні трепету, ні урочистості.

Коли помер мій батько, я зіткнувся з усієї неприємною процедурою. У тебе трагедія, у тебе серйозна внутрішня драма, але ти змушений діяти в якомусь запамороченні. Ти повинен терміново вибивати місце на кладовищі, навколо тебе якісь виродки, які говорять абсолютно несвоєчасні бридкі речі і на кожному кроці вимагають від тебе грошей. В усьому цьому є якась глобальна брехня. І в цій брехні у тебе немає ні секунди, щоб по-справжньому прийняти таїнство смерті.

У нас дуже некомфортна процедура похорону - немов ти робиш щось непристойне

Суспільство нав'язує нам потворне ставлення до неї. Варто тільки поглянути на наші кладовища: від усіх штучних квіточок і жахливої пластмасової бутафорії до гранітних пам'ятників. Причому вони мають однаково жахливий вигляд як на дешевих кладовищах, так і на дорогих. Але, якщо ти дивишся на старі кладовища десь на Корсиці, ти розумієш: спершу кладовище - це храмовий, священний простір.

Проблема такого ставлення до смерті актуальна не лише для нас, але і для Європи, і навіть для всього західного світу. На цю тему ми колись спілкувалися з колишнім послом Німеччини Дітмаром Штюдеманном. Він казав, що через цю втрату священності смерті, західне суспільство дуже сильно втратило поняття священності життя.

Той вульгарний атеїзм, про який я кажу, визначає контекст сучасної культури. Церква ніби функціонує, але не є орієнтиром. Ми живемо в часи лихоліть, де стерті головні маркери. Справжнє мистецтво завжди перебуває між Еросом і Танатосом – Любов'ю і Смертю. Сьогодні і те, і інше максимально девальвоване. Танатос перетворений у якийсь ганебний ритуал, а Ерос спаскудили медіа. У тебе немає часу на перепочинок: розриваючись між двома спотвореними ключовими полюсами, ти не можеш визначити координати свого сьогоднішнього дня.

Коли на Майдані сталися перші вбивства, люди, які брали участь у революції, усвідомили, що смерть поруч. З'явилося якесь колосальне духовне напруження. Людина розуміла, нехай їй і страшно, але це вже стало частиною її життя. З'явився певний настрій.

Сьогодні ж нас привчають до буденності і нікчемності смерті. Ми чуємо статистику: «За останній день проведення АТО загинула одна людина». Наміри, здавалося б, благі, щоб ми не забували про тих, хто б'ється і гине за нас, але це настільки знеособлено, що втрачає будь-який сенс. А якщо до цього додати статистику дітей, померлих від раку, і людей, загиблих в ДТП, то в свідомості відбивається байдужа бюрократична картина, яка не має нічого спільного з реальним життям і смертю.

Здавалося б, це якась філософська абстрактна річ, але саме через це ми втрачаємо смак кожного свого дня. І тут не про смерть мова, а про десакралізацію життя, яке розсіюється, як пісок. Як Скрипка співав колись: «Летять, летять роки, біжать за днями дні, і ось уже сьогодні середа...»

Думаю, нагадати про це сакральне значення життя і смерті здатне мистецтво. Саме поняття «катарсис» (неважливо, в театрі, музиці чи літературі) означає зіткнення з чимось справжнім. Означає, що висловлювання художника потрапляє безпосередньо в твоє серце. Ти перебуваєш у цьому плині сенсів, ти можеш бути сентиментальним, можуть бути сльози – і цих переживань не потрібно соромитися. Це те, що робить нас людьми.

Я сам недавно зіштовхнувся з таким явищем. Для майбутньої постановки в Талліні перечитував «Три товариші» Ремарка і знову згадав свої юнацькі враження від цієї книги. Це гімн любові і гімн смерті, історія, з одного боку, про трагічність смерті, а з іншого – про те гідність, з якою персонажі долають трагедію. Це, здається, одне з переживань, яких нам не вистачає.

У зв'язку з цим хочеться сказати: коли людина потрапляє в складну ситуацію, пов'язану зі смертю, ставтеся до неї дбайливо. Спробуйте не втратити гідність у потворній метушні, яка розгорнеться навколо вас. Не заяложуйте таїнство смерті формальними речами. Сам знаю, як іноді в такі моменти не вистачає тверезих слів або простої посмішки, погляду. Бережіть один одного.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.