23 червня 2017, п'ятниця

Привіт з 90-х. Крок у правильному напрямку

коментувати
Все, що ми не зробили двадцять п'ять років тому, треба починати заново

Стабільна незалежність будь-якої держави в світі базується на трьох основних «китах»: оптимальний для даної країни адміністративно-територіальний устрій, оптимальна економічна та політична системи.

Обґрунтуванням і розрахунками цих систем займалися багато поколінь українських державників. У цьому контексті згадується тривала дискусія з В'ячеславом Чорноволом в 1993 році в місті Бонн, куди його разом з Ігорем Юхновським і Володимиром Лановим запросив Фонд Конрада Аденауера представляти на німецькому круглому столі нову тоді державу Україну.

З того часу минуло 22 роки, а ми тільки почали реалізацію окремих напрацювань того періоду. Але, як кажуть, краще пізно, ніж ніколи. Тим паче, сьогодні окремі питання загострилися настільки сильно, що, не вирішивши їх, наша держава буде просто приречена.

Позиція українських активістів, зокрема початку 90-х років, полягала в наступному:

Необхідно реформувати успадковану від УРСР економіку на таку, яка орієнтована на потреби незалежної держави Україна. Українська економіка повинна бути максимально замкненою і самодостатньою. Країна повинна вміти обходитися без імпорту, який може вигравати конкуренцію з місцевою продукцією тільки на ринкових умовах.

Окремого аналізу заслуговує питання фінансування політичних партій

Скорочення (зокрема, держапарату) не повинні бути самоціллю. Реформувати - а насправді створювати заново - держслужбу України, безумовно, потрібно, особливо враховуючи ту обставину, що вона є спадщиною імперій. Доведеться скорочувати людей з «совковою» ментальністю, де і зосереджена антиукраїнська «п'ята колона». Однак скорочувати людей можна тільки тоді, коли будуть в достатній кількості створені привабливі робочі місця в інших сферах, і відповідальною (аж до кримінальної відповідальності) за створення нових робочих місць повинна бути влада.

Окремо необхідно відновити теми дослідження етнічних територій України і Голодомору 1932-33 років. У цьому контексті влада повинна припинити замовчувати ментальну різницю між тими, для кого Україна є Батьківщиною, і тими, для кого вона залишається лише територією. Насамперед, мова йде про спадкоємців привезених і розселених на українських землях чужинців після чергового винищення українського духу в 1932-33 роках, та долучених до них громадян.

Від децентралізації до декомунізації

Українські патріоти також ставили на чільне місце питання децентралізації влади, тобто зміщення повноважень і відповідальності від перших осіб на середні та низові ланки. Це замовчували практично всі політичні сили, які приходили до влади в Україні, починаючи з 1991 року. Таке бачення незворотної децентралізації влади є істинним. Все інше – підміна понять. Їх можна дуже швидко скасувати. Зміщення відповідальності «згори донизу» забезпечило б зближення керівників і народу, чого не могло статися в СРСР. А головне – реально підвищило б відповідальність середньої та низової ланок.

Подібна форма реалізації влади також сприяла б декомунізації. Адже не секрет, що, наприклад, в СРСР все керівництво організацій чи відомств здійснювали представники компартії, а не формальні їх керівники. За такого «демократичного централізму» було досить легко впроваджувати «рішення партії», хоча найчастіше вони були абсурдними.

Зміщення відповідальності «згори донизи» (децентралізація) також була б системним механізмом боротьби з корупцією. У наш час до «децентралізації», зокрема держслужби, потрібно додати «деолігархізацію» і питання гідного фінансування працівників держапарату. Тільки комплексне вирішення всіх згаданих питань дасть шанс нашій країні на розвиток. В іншому випадку – колапс.

Звідки беруть гроші партії

Окремого аналізу заслуговує питання фінансування політичних партій - особливо в світлі нещодавно прийнятого закону про державне фінансування партій.

У перші роки незалежності українські лідери, враховуючи досвід і напрацювання попередніх поколінь, дотримувалися думки, що політичні партії повинні фінансуватися лише за рахунок внесків їх членів. При цьому вважалося, що законодавчо буде заборонено фінансувати політичну рекламу і брати пожертви «зі сторони». Передбачалося, що пожертвування членами партії будуть чітко обмежені невеликим відсотком від доходів за рік. Крім цього, фінансова діяльність партії буде прозорою і легко перевірятися, в тому числі фіскальними органами країни.

Таким чином, в Україні, на переконання українських лідерів на початку незалежності, повинні були функціонувати 5 – 8 політичних партій правої, центристської і лівої ідеологій.

На жаль, сценарій українських лідерів не справдився. Сьогодні в нашій країні діє майже 300 партій. І не секрет, що всі рейтингові партії створювалися і існують за принципом «демократичного централізму», як і КПРС. Глава партії є її власником чи має від неї такі (офіційні чи неофіційні) повноваження. Він визначає і стратегію, і тактику, і технічні питання. Як правило, ідеологія такої партії має лише декларативне значення. Подібна партія відстоює інтереси свого власника або спонсора (спонсорів).

Тобто, сьогодні в Україні діють виключно олігархічні партії, які фінансуються непрозоро і обстоюють інтереси, в кращому випадку, олігархів, в гіршому – використовуються іноземними спецслужбами.

Виходячи з цього, в Україні зараз досить актуальними стають питання скорочення партій, їх «децентралізації», «деолігархізації», а також прозорості їх фінансування. Раніше це можна було зробити на стадії створення партій, чого не сталося.

Вельми перспективною є «децентралізація» партій, яка могла б полягати в тому, щоб формально через статути і реально підвищити вплив і відповідальність рядових членів і керівних органів партій, а також істотно знизити вплив її керівництва, яке може грати роль тільки спікерів партії. «Децентралізація» партій в зазначений спосіб призвела б до втрати інтересу до них з боку олігархів, що обмежило б їх фінансування і, в свою чергу, призвело б до їх ліквідації, що вельми актуально в наших умовах.

У багатьох демократичних країнах, а тепер і у нас, багато надій покладають (і обґрунтовано) на держфінансування партій. У цьому контексті, можливо, має сенс законодавчим шляхом закріпити принцип фінансування партій лише через членські внески і держбюджет, а також заборонити (хоча б тимчасово – до повної нейтралізації олігархів в партіях) «пожертви зі сторони", політичну рекламу і т. п.

З іншого боку, фінансування партій з держбюджету загрожує «консервацією» політичної активності. Бо ті партії, які матимуть держфінансування, зроблять все, щоб нові не розвивалися. В цьому плані доцільно переглянути і законодавчо запровадити чіткі критерії держфінансування партій.

Як бачимо, ситуація дуже нагадує становище в українській держслужбі. Перший крок у напрямку прозорості фінансування партій і їх «деолігархізації» зроблено. Але закон, який це передбачає, треба визнати, є компромісним. В іншому, ефективнішому вигляді, законопроект навряд чи пройшов би через ВР. Сам по собі він мало що змінить в політичній атмосфері України, оскільки він істотно обмежує, але не виключає повністю вплив олігархів на партії.

Всі згадані реформи в партійному житті, і в держслужбі мають системний характер і є основою всіх інших перетворень. Після їх завершення, всі інші реформи здійснювалися б легко, швидко і прийнятно для людей. В іншому випадку – знову актуальною буде казка Крилова про оркестр і абсурдна країна з багатими олігархами та бідним народом.

Хотілося б ще відзначити, що у колонці кілька разів говориться «може бути». Пояснення просте: ні в кого немає чіткої однозначної рекомендації або рецепта, що і як потрібно робити. Тому в кожному окремому випадку необхідні детальні дослідження та прийняття комплексних рішень, враховуючи причини і наслідки.

Все викладене зайвий раз доводить, що без згаданих системних реформ (ще раз перерахуємо їх: реформа адміністративно-територіального устрою; реструктуризація економіки; децентралізація і деолігархізації влади і політики; оптимізація та прозорість фінансування партій), всі інші реформи будуть мати косметичне значення.

Іншими словами, все, що не зробили на початку 90-х, потрібно починати заново. І відштовхуватися треба, насамперед, від напрацювань українських державників, що не виключає залучення іноземного досвіду. Як казав Тарас Шевченко, «і чужому научайтесь й свого не цурайтесь». Наостанок хотілося б підкреслити, що всі – і умови, і критерії, - повинні розроблятися спеціальною комісією. Їй повинен довіряти народ України.

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.